Марксистське та неомарксистське осмислення людського буття

Філософські погляди Маркса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Філософією марксизму є матеріалізм.Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши працю за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання. Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Прихильники неомарксистської теорії не розглядають суспільство крізь призму класової боротьби, експлуататорами вважають країни, добробут яких базується на капіталістичній глобальній економіці, що є способом новітнього пригноблення народів.

Маркс, Ніцше, Фройд – ХІХст. Філософський дискурс. Марксизм – запозичує ідею Феєрбаха, людина розглядається як конкретна істота з своїм досвідом, відношенням. Людина – природна людська істота – родова істота за Марксом. Може поставати всезагальною, вільною, тобто універсальність людини. Ця універсальність розкривається через розуміння людини як суспільної істоти. Риси людин: праця, мова, спілкування. Перетворення природи – соціалізація, олюднення природи – практика. Це перетворення відрізняється в первісному і сучасному суспільстві. З*являється феномен відчудження. Людська праця спрямована на відтворення себе як біологічної істоти. Людина втрачає свою соціальну винятковість і відчуджується від себе як духовної істоти. Універсальність відчудження проявляється в капіталізму. Політична філософія, соціальна теорія Маркса. Неомарксизм, франкфуртська школа п.сер.ХХст. (Маркузе, комунікативна філософія). Проблема відчудження. Радянський марксизм, фрейдизм, постструктуралізм.

12.Екзистенціальний вимір людського буття

Екзистенціалізм- це філософська течія XX ст. На перший план висувається абсолютна унікальність людського існування, яка не може бути виражена за допомогою понять. Вже саме слово " екзистенціалізм" (від латин. екзистенція - людське існування) містить в собі програму замінити класичну " філософію сутностей " філософією" людського існування". Екзистенційна філософія реалізує себе як «онтологічний поворот» у філософії. Формування екзистенційного способу мислення пов'язане з творчістю датськ. філософа К'еркегора, який асоціює зміст слова " екзистенція" зі специфічно людським способом існування. Виникнення та поширення Е. пов'язане з іменами М.Хайдеггера, К. Ясперса Ж. - П. Сартра, А Камю, Г. Марселя, М. Мерло-Понті та С. де Бовуар. До попередників екзистенціалізму традиційно відносять таких мислителів як: фр.Блез Паскаль, дан. філософ С. К'єркегор, нім. Фрідріх Ніцше, російські філософи М Бердяєв і Л. Шестов, рос. письменник Ф. Достоєвський. В основі екзистенціалізму лежить відчуття принципової несамостійності людини, залежності її від чогось іншого. На відміну від класичної філософії представники екзистенціалізму висувають на перший план не стільки вчення про належне буття, скільки вчення про реально існуюче буття в даний момент і в даному місці (суще). Основною проблемою тут є визначення місця екзистенції в загальній структурі сущого. Та модель людини, яка є характерною для екзистенціалізму - це людина, що знаходиться в пограничній ситуації - ситуації на грані життя і смерті, у стані страху, відчаю та страждання.Саме в стані страху, на думку екзистенціалістів, людині відкривається та прірва, на краю якої людина усвідомлює, що не існує спокою, що залишився ще ризик рішення. Це й є справжнє існування, яке витримати набагато важче, ніж повсякденне існування в межах установленого порядку. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: Мартін Хайдеггер, Альбер Камю, Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961) та ін. Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості.

13.Філософський зміст психоаналітичної антропології

Антропологія як філ. вчення відповідає на питання про природу та сутність людини; протиставляє знання про різноманітні сторони людського буття в їх цілісному осягненні. Свої ідеї філософська антропологія розробляє також в полеміці з сучасними формами гносеологізму. Філ. А. як окремий напрям філософії виникла в 20 -ті роки ХХ ст., майже одночасно з екзистенціалізмом. Засновн. та представн.: М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен. Психоаналіз - течія в психології та філософії, що виникла на межі ХІХ і ХХ ст. Її виникнення та поширення пов'язано з іменем Зиґмунда Фрейда (1856-1939 р.р.). Нинішнього вигляду психоаналіз набув завдяки ідеям та зусиллям його учнів та послідовників - К.Г.Юнга, А.Адлера, К.Хорні, С.Гроффа, Г.Маркузе, Е.Фромма. Психоаналіз-це вчення про позасвідоме та його роль в житті людини. Несвідоме або підсвідомість тут - це все те, що лежить за межами нашої свідомості, хоча належить до сфери психіки. Фрейд не був першим дослідником сфери несвідомого. Переорієнтація в європейській культурі на дослідження несвідомого багато в чому завдячує творчості Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями про волю як первинну реальність.

З.Фрейд відстоював думку про те, що поведінку дорослої людини багато в чому визначають переживання дитячого віку, які були " забуті" та витіснені зі свідомості. Вони продовжують існувати в підсвідомості та зумовлюють страждання людини, розростаючись іноді до значних психічних порушень. Кожна доросла людина носить у собі багато комплексів, страхів, забобон, котрі іноді проявляються в вигляді дивацтв, а часом набувають антисоціального характеру.

14.Уявлення про сутність людини у постмодерністській філософії

Постмодерні́ зм — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фукоі особливо кн.. фр. філософаЖ.-Ф. Ліотара«Стан Постмодерну».

Постмодерністи, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, тобто подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

М.Фуко ХХст. Втратило свою суб*єктивність. Смертність людини. Після смерті людини залишається мова, мовлення, практика, виробничі процеси. Самодостатні процеси. Бодріар – сучасна людина характеризується практичною байдужістю. Характерне для суспільства споживання. Індивідуальність – п. ХХст. «приватність». Фуко – критика постмодернізму. Культурне самозваблення, індивідуальної неповторності. ХХст. – прибрали виробничу частину. Гедонізм, нарцисизм – характеристика ХХст. Суспільство споживання. Ціннісне, що впроваджено в ринкову культуру. Крістіа – полілог-плюралізм раціональності. Кожен має свій досвід, практику мовлення. Класичне трактування людини- тоталізність, цілізність. Монада – Лейбніц. Різнебачення людини: Паскаль, Кант, Гайдегер – людина сторож ніщо і пастух буття, С.Кримський – суч.укр.філос. (стоячи обличчям до Бога людина відчуває холод небуття, з різниці температур народжується історія) – екзистенціальна філософія. Отто Бельнот – принцип відкритого питання. Будь-яка сутність, виявленнялюдини може визначати її існування.

15.Феномен соціального

Особливість-людина як і тварина-біологічнв істота, але ще й соціальна.Живе в сусп.., яке й твориться нею. Людина, на відміну від тварини, намагається осягнути свою природу, сенс свого буття, має власні цінності які визначають її діяльність. Д-сть-це свідоме перетворення діяльності людини. Спілкув.-своєрідний процес пізнання. Платон(сусп..-це об’єднання людей для задоволення своїх потреб та засіб реалізації потреби людей одне в одному.)

Висновки Етимологічно слова " суспільний" і " соціальний" є однаковими. За великим рахунком, " суспільний" це є переклад на українську мову латинського слова " соціальний". Однак практика їх використання в соціологічній науці призвела до певного розділення цих понять, що було пов’язано з розвитком соціології та вдосконалення її понятійно-категоріального апарату. Термін " суспільний" появився в науці набагато раніше слова " соціальний" та в основному відносився до області філософських знань про людину і суспільство. Термін " соціальне" з'являється пізніше, коли виникає соціологічна наука. На той час дослідники дійшли розуміння, що суспільство не тільки феномен буття, елемент Всесвіту, а й специфічний об’єкт наукового пошуку, складна, самоорганізовуча система. Розглядаючи людину як головний складовий елемент будь-якого суспільства, науковці підмітили, що на людину в ньому діють певні механізми (соціалізація, адаптація), які обумовлюються його сутнісними властивостями. Говорячи, " соціальний", мається на увазі, що в суспільстві відбувається певна взаємодія окремої людини і всього соціуму, а не просто існування людини, її " буття". У деяких сучасних галузевих соціологічних напрямках та державній сфері набуває поширення ще одне значення слова " соціальний". " Соціальний" означає такий, що захищає людину (соціальний захист, соціальна підтримка). Цей підхід практично не має відношення до визначення між термінами принципової різниці, але певною мірою відображає процеси взаємовідносин людини і суспільства (соціуму).

16.Соціальний процес та його детермінанти

Соціальний процес-це об*єкт соціальної філософії.

Соціальний процес – (Кемеров) сукупність людських дій, які обумовлюють відтворення і розвиток суспільства, які визначають збереження і трансформацію зв*язків соціального буття.

1)пошук чинників, які викликають дискретність і про те, як її уникнути (перерваність).

2)ідея, яка транслює принципи географічного чи природничого детермінізму (Монтеск*є)

3)економічний детермінізм (Маркс, Енгельс). Відчудження, соціальний антагонізм, стан соціальної аномії (Дюркгейм).

Уникнення проблеми: політична ідеологія марксизму.

4)технократичний детермінізм (Арон, Тофлер, Белл, Гелбрайт). Відчудження людини від сфери знання, інформації.

5)геополітичний детермінізм (модель конфігурації між спільнотами)

6)принцип консумеризму (Фройд, Легон) ідея масової свідомості, одновимірна людина, масова культура. Інститути представництва і делегування інтересів.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: - праця (специфічно людська доцільна діяльність); - спілкування (колективний характер діяльності і життя); - свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності). Соц.процес -це взаємодія людей або явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може відбуватися в суспільстві поза соціальним процесом. Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу уникнути їх безликості, визначити форми і методи їх прискорення, гальмування чи нейтралізації. Усі перетворення в суспільстві, в його елементах, зміни особистості є причиною і наслідком соціальних процесів як історичної практики людей.

17.Соціальний антагонізм та «аномія»

Соціальні відносини, у яких переважають орієнтації однієї або одночасно обох сторін на практичну або духовну, фізичнуабо ідеологічну негацію (заперечення) іншої сторони, є антагоністичними. Антагонізми передбачають у якості вихідної передумови установку взаємодіючих суб´ єктів на їхню нерівність — расову, національну, класову, політичну, громадянську, економічну тощо.

Індивіди, які стали предметом антагоністичного відношення з боку соціальних суб´ єктів, що володіють повнотою влади, насильно відчужуються від своїх природних прав.

Т. Гоббс вважав, що людині від народження притаманні тваринні пристрасті — страх, гнів, жадібність. Невикорінним і домінуючим мотивом більшої частини людських дій є любов до себе, а не до інших. Саме егоїзм виступає у Т. Гоббса головним стимулом людської активності. Якщо, наприклад, двоє людей, рівних між собою у своїх природних бажаннях і потребах, кинуться до однієї і тієї ж речі, якою неможливо володіти вдвох, то вони незмінно стають ворогами. Між ними встановлюються антагоністичні відносини, що вкладаються у формулу «людина людині вовк».

У відомому розділі «Феноменології духу» про пана і раба Гегель спробував показати, що відмінною рисою відносин двох антагоністів є не стільки ворожнеча, скільки взаємна соціальна залежність. Пан, при усій удаваній свободі самовизначення і при тому, що він є головною стороною, здатною диктувати свою волю рабу, і підкоряти того своїм бажанням, все ж не має абсолютної автономії.

Згідно з К. Марксом, індивіди, які включилися в процес суспільного виробництва і тим самим взяли на себе обов´ язки по виконанню певних соціальних функцій, виявляються розведеними по різних соціальних полюсах і наділеними протилежними ролями власників засобів виробництва і виробників. Логіка виробничих відносин ставить суб´ єктів у становище взаємного відчуження і диктує кожній стороні свою логіку соціальної поведінки, свій, особливий стиль світовідношення. У підсумку утворюється такий тип суспільних відносин, коли будь-яке єднання між антагоністами виглядає як щось випадкове, а роз´ єднання — як норма.

Суб´ єкта антагонізованої свідомості вирізняють такі якості:

Агресивність, підпорядкованість войовничим ідеологічним імперативам, що закликають до боротьби з дійсними або уявними противниками.

Авторитарність, прагнення розглядати суспільні зв´ язки крізь аксіологічну призму антитези «панування — підпорядкування».

Імморальна готовність використовувати інших суб´ єктів у якості засобів для досягнення власних цілей.

Зневажливе ставлення до права, готовність діяти відповідно до принципу «вседозволеності».

Різко негативне відношення до компромісів, нетерпимість до протилежних точок зору, поглядів, позицій.

Брутальність як схильність до переважного використання насильства як методу вирішення конфліктних ситуацій.

Аномія - є соціальною модифікацією хаосу й означає такий кризово-катастрофічний, історично-перехідний стан суспільних і особистісних структур, коли одні морально-правові приписи і норми уже не діють на них, а інші, які змінюють їх, ще не діють. Соціальні форми, у яких виявляється аномія, — це кризи, катастрофи, розгул злочинності, військові інциденти. Розпад цілого, будь то окрема держава або ціла цивілізація, може відбуватися протягом декількох етапів: соціальна криза, соціальний вибух, соціальний хаос. Першим із європейських учених, який почав спеціально розробляти проблему аномії, був французький соціолог XIX ст. Е. Дюркгейм. Згідно з його концепцією, аномія як протилежність стабільного соціального порядку виникає тоді, коли держава і суспільство послаблюють свій контроль над поведінкою індивідів. Це відбувається в епохи промислових, економічних і соціально-політичних криз. Зайнята власними проблемами, державна машина на деякий час самоусувається від вирішення насущних соціокультурних, духовно-моральних питань. У результаті в індивідів зникає почуття спільності і дух солідарності, поширюються егоїстичні умонастрої, пропадає належна повага до моральних і правових норм, погіршується стан звичаїв, зростає число самогубств і злочинів. В умовах аномії істотно розширюються можливості для вільних волевиявлень, у тому числі для тих, що виходять за межі цивілізованої нормативності.

18.Основні парадигми суспільного розвитку

Парадигма – модель, взірець. Платон. Парадигма – модель постановки і вирішення проблеми, яка забезпечує існування наукової традиції. Парадигма – сукупність стійких, загальнозначимих норм, теорій, методів, схеми наукової діяльності, які передбачають єдність у трактуванні теорії, в організації емпіричних досліджень, в інтерпретації наукових результатів. (Кун 1962р. «Структура наукових революцій»). Це стан нормальної науки. Особливість цього стану – консерватизм. По відношенню до соціальнихтеорій, це трактування парадигми є доволі умовним. Парадигма (приклад, взірець)-фіксує відношення між фізичним і метафізичним світом. Парадигма-модель постановки і вирішення проблеми, яка забезпечує існування наукових традицій. Визначення: -символічне узагальнення законів; -основні методологічні принципи; -набір стандартизованих інструментів і методів для вирішення типових завдань.(пр..-марксистська теорія лінійного трактування історії: розуміння розв. сусп. через економічні відносини, аналіз функціонув. економ. чинників формування сусп. як базових, тобто. об’єктом матеріалістичних трактувань історії.

Цей термін активно використав америк.історик і філософ Томас Кун, у кн." Структура наукових революцій". В ній він розглядає науку на певному етапі як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається як розпад діючої парадигми і перехід до іншої. Першими парадигмами в історії філософії були: " Світ - це єдине", " Світ - це множинне", " Людина - є міра усіх речей" /Перменід/. На новому етапі - " Знання - сила" /Ф.Бекон/, " Існувати - значить мислити" /Р, Декарт/, " Існувати - значить бунтувати" /А.Камю/.У сучасний період у стилі мислення допускається діалектичний підхід, багатозначність логічних термінів, альтернативний вибір тощо.

1)формаційна (лінійно-стадіальномодель, аналіз історичного поступу через призму економічних чинників, антагонізм, як чинник розвитку, буття визначаєсвідомість, індивідуальну визначеність, визначеність суспільного буття). Вплив цієї парадигми на концепцію соціальних протиріч Дюркгейма.

2)теорія постіндустріального суспільства (лінійно-стадіальна модель історії, значення техніки і економіки як засад розвитку суспільства

3)постструктуралізм Фуко, Ентоні Гідденс (символічне виробництво-легітивна номінація. Індивід має право на інтерпретацію, спроможна привносити смисли в соціальний процес)

4)консюмеризм (теорія суспільства споживання Бодріяр) виробнича сфера входить в будденість людини. Економізується і капіталізується соціальна сфера. Бауман –нижча ланка-споживач.

5)комунікативна Аппель, Габермас.(проблематизується життєвий світ, пошук універсальної прагматики, людина осмислює і переживає себе в якійсь ситуації, має бути визначена етика.) комунікація – суть універсальної прагматики. Реальна практика взаємодій.

19.Ідеологія і соціальна дійсність

Ідеологія-( Дестют де Трасі)система поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств. Вперше наукове з'ясування суті ідеології, її ролі в суспільному житті давмарксизм, який довів, що ідеологія-явище надбудовного характеру і являє собою відображення всвідомості людей їхнього суспільного буття. Особливістю ідеології є те, що зміни, які відбуваються увиробництві, відображаються в ній не безпосередньо, а через базис, через призму інтересів певних класів. Ідеологія має класовий характер, а ідеологічна боротьба є однією з формкласової боротьби. Ідеологія відіграє величезну роль у життісуспільства, прискорюючи (передова ідеологія) або гальмуючи (реакційна ідеологія) його розвиток.

Ідеологія – сукупність сусп ідей, теорій, поглядів, які відображ соц-екон умови життя людей з позиції певної соц спільності, а також програми із закріплення або зміни існуючих сусп відносин. Ідеологія – це складне духовне утвор, яке включає певну теорет основу, програму дій і механізми поширення ідеологічних настанов у масах, що виплив з цієї теорте основи. І – вищий рівень сусп свідомості, який є систематизованим, теортеично обгрунтованим духовним відображенням інтересів певного соц субєкта. Ідеологія створюється ідеологами, соц мислителями, політиками. І виражається у формі ідей, концепцій, теорій. В сусп існують різні соц субєкти з різними інтересами, тому не може бути єдиної ідеології. Носії ідеології прагнуть нав’язати свої погляди, ідеї теорії іншим соц групам.

І визначається соц-екон умовами життя людей, суспільним буттям, що формує певні сусп інтереси. І виступає у формах політичних, правових, релігійних, естетичних та філос поглядів.

І – відображення сусп буття, вона здатна впливати на всі сфери сусп життя, розвиток суспільства.

Досить влучним є визначення українських дослідників Л. Губерського, В. Андрущенка, М. Михальченка. Вони стверджують: „Ідеологія – це словесно-теоретична чи знаково-образна форма подання ціннісних орієнтацій певних соціальних груп. В ній з більшою чи меншою адекватністю виражено їх соціальне становище, колективний інтерес, історичну еволюцію, сучасний стан, можливі перспективи розвитку”

Можна визначити ряд характеристик ідеології з метою кращого усвідомлення даного феномену: завжди дає цілісну картину світу, акцентуючи увагу на місці і ролі людини в цьому світі; інтерферує знання, отримані попередніми поколіннями; стимулює і направляє людську поведінку, інтегруючи суспільні дії; є організуючою формою громадського життя; в цілому, визначає перетворення, розвиток і функціонування суспільства.

20.Філософія як акт самопізнання та самовідтворення

Філософія як культура мислення. Самовизначена. У Ф.Шлейєрмахера герменевтика - мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Герменевтика: Осн завд герменевтичного методу — зрозуміти автора і його текст краще, ніж BІH сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменевтики - насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності.

В. Дільтей розгляд герменевтику як методологічну осн гуманітарн знання. Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає — може знайти в іншому через розуміння. Розуміння -саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Герменевтичне коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому, розірвати його можна шляхом встановлення гармонії між 2 духовно-душевними світами автора та інтерпретатора.

Німецький філософ Г. Гадамер розробляє в герменевтиці онтолігчний бік. Герменевтика -філософія розуміння. Предмет розуміння – не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст з осмисленням якого пов’язаний даний текст. Герменевтика – філософія тлумачення: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Фр.філософ П.Рікьор – гносеологічний бік. Будь-яке розуміння опосередковане знаками і символами. Символ – це будь-яка структура значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший – непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл.

Позитивні моменти: відтвор ідея цілісності культури, філософії, суспільства; дається метод аналізу культурних явищ; визначається поворот до загальнолюд цінностей.

Некласична філософія: раціоналізм, філософська антропологія.

21.Сутність комунікативного повороту в сучасній філософії

60-70ті рр. ХХст. Перехід від філософії свідомості до комунікативної філософії. Екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика фіксовані на людині, на персоні. В цей період кризи глобальні економічні, культурні. Тому людина перестає бути проблемою. Проблемою стає міжлюдська комунікація. Комунікація(повідомлення, імперсональність, монологізм) – це інформаційнийобмін, який відбувається згідно формули «прийняти-зрозуміти-декудувати-засвоїти-діяти згідно повідомлення». Зовнішня і внутрішня ком-ція. Зовнішня (маніпулятивна, примушує людину до внутрішньої комунікації). Симетрична, асиметрична. Симетрична передбачає компетентність учасників цієї взаємодії. Необхідність розуміння зовнішньої комунікації, як такої, що стимулює до внутрішньої (філософська антропологія).

XX ст., Л. Феєрбах: коли спілкування виявилось належним чином усвідомленою на рівні філософії, відбувається справжній комунікативний поворот -поворот від позиції єдиного самодостатнього (або «монологічного») суб'єкта до прийняття принципів діалогу, інтер-суб'єктивності як керівних засад осмислення людського буття і діяльності. К. Ясперс протеставлення «екзистенційної комунікації» щоденному спілкуванню.

22.Дискурс як філософське явище

Дискурс – (постструктуралізм Фуко) – це соціально обумовлена організація системи мови і дії. Впливає на суспільний розвиток. Характеристика мовленевих ситуацій показує формування мовленевих структур. Габермас, дискурс – це ідеальна мовленева ситуація, в якій учасники мають рівні права на висловлювання. Основа соц.взаємодії – консенсус. Структура можливих соціальних дій (інструментальна, стратегічна, комунікативна). Відношення до інших людей як до засобів – соціальнадія. Інструментальна – локалізована межами об*єктивного світу (перетворення природи). Стратегічна дія – локалізована межами соціального світу.

Філософське звучання термін «дискурс» набув завдяки роботамФуко. «Дискурсія» розуміється ним як складна сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про той об'єкт, що вони припускають. «дискурсія» виявляється своєрідним інструментом пізнання.У дискурсії Фуко виявляє специфічну владу вимовляння, наділену силою щось стверджувати. Говорити-значить мати владу говорити. У цьому відношенні дискурс подібний всьому іншому у суспільстві-це такий самий об'єкт боротьби за владу. Багато в чому завдяки роботамФуко, Альтюссера, Дерріди, Лаканафр. школа дискурсного аналізу відрізняється більшою філософською спрямованістю, увагою до ідеологічних, історичних, психоаналітичних аспектів дискурсу.

23.Теорія комунікативної дії

Комунікативна дія – ідеологема. Це ідеал. 2 форми: комунікативна дія відбувається в діалогічній формі і є пріоритетною у всіх формах взаємодії. В межах її дії, правила вимоги цієї взаємодії лише передбачаються; в мехаж дискурсу проблематизуються самі вимоги інтеракції. Потім – цілераціональність. Спрямування – розуміння постання людини, як діалогічного окреслення свого внутрішнього змісту; спілкування набуває чітко соц. Хар-ру.

Робота „Теорії комунікативної дії” Ю.Габермаса займає центральне місце в комунікативній філософії. Філософ виводить поняття комунікативної дії. Ціллю даного типу соціальної дії є вільна згода діячів для досягнення спільних цілей в певній ситуації. Вона відрізняється тим, що може включати в себе координацію зусиль учасників дії, спрямовану лише на те, щоб примусити інших сприяти досягненню своєї цілі, комунікативна дія передбачає досягнення взаєморозуміння між учасниками дії відносно всіх критеріїв раціональності, тобто фактично, цей тип дії передбачає координацію заради неї самої.

Сам Габермас визначає комунікативну дію як „таку форму соціальної інтеракції, в якій плани дії різних учасників дії координуються завдяки обміну мовними актами, а отже, використання мови орієнтує на досягнення розуміння”.

Комунікативна парадигма Лумана містить ряд принципових моментів. Зокрема, теза Лумана щодо емерджентності комунікації, в якій вчений підкреслює недоречність розгляду комунікації як вдалого чи невдалого переносу повідомлень та інформації. Луман вважає, що комунікація немає жодної цілі, вона просто існує.

Узагальнюючи, варто зазначити про переваги застосування концепції Ю. Габермаса в якості теоретичних засад вивчення комунікативних особливостей політичної реклами. Сформюльоване і розроблене німецьким вченим поняття „комунікативної дії” та „комунікативної раціональності” дають можливість досліджувати не тільки відношення окремого суб'єкту до чогось в об'єктивному світі, що можна уявити і чим можна маніпулювати, а й інтерсуб'єктивний зв'язок, який встановлюють суб'єкти, які володіють мовною компетенцією та коптетентністю дії, домовляючись один з одним.