Я. Тарасенко Есть ли фигурное катание в нашей стране? // Время. – 2013. – 28 февраля.

Фігурне катання було культовим видом спорту в Радянському Союзі (поруч із футболом і хокеєм); ім’я Ірини Родніної стало одним із символів успішності Радянського Союзу в цілому. Радянська школа фігурного катання в Одесі виховала таких відомих українських спортсменів як Оксана Баюл, Віктор Петренко, В’ячеслав Загороднюк, Альона Савченко, Тетяна Волосожар, Станіслав Морозов та ін. Але їх успіхи – в минулому спортивної історії незалежної України. Як відзначає Я. Тарасенко, «за останні сім років фігурне катання просто зникло: сьогодні українські фігуристи ледве входять у 20-ку на чемпіонатах світу і Європи» [ ].

Тяжкому становищу українського фігурного катання і присвячене інтерв’ю Я. Тарасенко з тренером Харківської спортивної школи олімпійського резерву – В. Єгоровим. З цього інтерв’ю читач отримає наступну інформацію. 1. Про погане становище фігурного катання в Україні свідчать такі факти: а) у Києві всього один каток, на якому можуть тренуватися фігуристи, б) у Харкові багато хороших катків у торгово-розважальних центрах, є каток у Палаці спорту, нещодавно відкрився «Салтівський лід», але учні школи олімпійського резерву можуть тренуватися безкоштовно лише 2 години на добу у першій половині дня (пропускаючи останні уроки у школі), решту часу тренуються у торгово-розважальному комплексі «Дафі», оплачуючи стандартний час катання (від 15 до 30 грн.); в) юних спортсменів олімпійського резерву фінансують батьки: купують недешеві ковзани, оплачують лід, індивідуальні заняття, коштовні поїздки на змагання за кордон (Польща, Угорщина, Австрія); навіть тих юних спортсменів, які займають на змаганнях міжнародного рівня призові місця (наприклад, десятирічну Олю Микутіну), фінансують лише батьки; г) на сьогодні фігурним катанням у Харкові займається мало дітей, немає навіть щорічного поповнення; д) ті, що займаються, здібні, але, в основному, балувані і ліниві, бо немає важелів впливу: ні профінансувати успішних, ні відрахувати неслухів (відрахуєш – ні з ким буде працювати); е) в Україні немає пропаганди фігурного катання.

2. Виникає питання – у чому причини такого занедбання? У переході від соціалістичної системи (у якій спорт, особливо успішний, щедро фінансувався державою) до первісного капіталізму (при якому кожен за все платить сам за себе, у тому числі і за свої ‑ чи своєї дитини ‑ перемоги у спорті)? Якщо справа сааме в цьому, то тоді і в Росії повинно бути приблизно таке ж становище. А в Росії ‑ усе навпаки: за той же самий час (після розпаду Радянського Союзу), як розповідає Віталій Єгоров, рівень фігурного катання піднявся до рівня американського: зарплати тренерам і умови тренування зрівнялись із західними (тому майже всі російські тренери повернулись із Заходу у Росію); на кожний каток (а в одній Москві їх 20) щорічно іде набір по 100‑ 150 дітей. Цьому сприяє дієва пропаганда – різноманітні шоу на кшталт «Звезды на льду».

3. «Таланты у нас есть. И спасибо нужно сказать родителям, которые занимаются своими чадами. Они видят плачевную ситуацию, но все равно верят и стараются» [ ], ‑ так завершується це інтерв’ю.

Даний текст може викликати чотири меседжа: 1) ідеалізація радянського минулого; 2) невигідне протиставлення України і Росії (хоча текст не дає роз’яснення, хто фінансує фігурне катання в Росії – держава, чи завдяки вдалій пропаганді); 3) незважаючи на байдужість держави треба нести відповідальність за розвиток своєї дитини, вкладати кошти в її позашкільні заняття, не жаліти грошей на їх участь у конкурсах і змаганнях; 4) спонукати державні, громадські інституції, а також спонсорів до фінансування дитячого спорту і, зокрема, фігурного катання.

Якщо доросле суспільство не зможе представити дитині і підлітку якісні і ефективні заняття у школі і поза школою, то шлях істотної частини молоді у всілякі залежності – ігрову, алкогольно-тютюнову, сексуальну, наркотичну буде передумовлений. Проблемі наркозалежності присвячений наступний матеріал –