Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Використання голосу






Невербальна комунікація супроводжується словами з певною інтонацією, тоном. Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про істинність думки й почут­тя промовця. Темп мовлення також має практичне значення.

Практичні поради:

1. Постійно тренуйте свій голос; найзручніший спосіб для цьо­го — читання

вголос; контролюйте правильність вимови.

2. Пристосуйте свій голос до тієї обстановки, де відбувається спілкування.

3. Не говоріть надто голосно — це справляє враження агре­сивності.

4. Хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка по­гано володіє тим мате-

ріалом, про який говорить, або ж не впевнена в собі.

5. Голос підвищуйте тоді, коли ставите запитання, виявляєте радість чи здивування.

6. Голос понижуйте тоді, коли хочете когось переконати або відповісти на запи-тання.

Отже, щоб не виникало непорозумінь під час спілкування, слід узгоджувати несловесні засоби із словесними, адже дослідження свідчать, що невербальні сигнали справляють вплив утричі біль­ший, ніж слова.

 

 

НАБІР ВІДПОВІДНИХ ТАКТИЧНИХ ТА МОВНИХ ЗАСОБІВ У МЕЖАХ КОНКРЕТНОГО ВИДУ УСНОГО ВЕРБАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ

 

Мовленнєве спілкування або вербальне спілкуваня – засіб, в якому як знакову сис­тему використовують мовлення (систему фонетичних знаків, що міс-тить два принципи: лексичний та синтаксичний).

У психології в комунікативному акті нерідко виокремлюють орі­єнтувальну та виконавчу частини. Перша включає у себе аналіз си­туації взаємодії, формуван-ня плану дії, тобто стратегії спілкування, необхідної для досягнення мети. Важ-ливим моментом орієнтації є також оцінювання можливих наслідків певних дій і передбачення нейтралізації негативних результатів. Виконавча частина найчасті-ше реалізується із урахуванням правил регуляції спільних дій: мовлен­нєвого етикету, самоподання, зворотного зв’язку. Під останнім розу­міють реакцію суб’єкта на те, що він почув, бо інформацію про це він надсилає у зворотному напрямі. Ця реакція свідчить, чи зрозумів об’єкт отримані сигнали, чи довіряє повідомленню і як емоційно ста­виться до партнера та конкретного змісту пові-домлення.

Щоб комунікативний акт був успішним, на етапі орієнтації треби звернути увагу на код і контекст. Це сприймання та розуміння си­туації контакту і добір стратегії спілкування. У цьому разі увага концентрується на адресаті (співбесідни-кові), а не на собі. На етапі виконання контролюються вже власні дії, конструю-ються повідом­лення і підтримується контакт.

Культура мовленнєвого спілкування містить дві складові: куль­туру гово-ріння та культуру слухання. Про одну людину кажуть, що вона говорить, як спі-ває, про іншу – що вона вміє не лише слухати, а й чути.

Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання відзнача-ються лише деякі з тих людей, що спілкують­ся. Водночас невміння слухати не-рідко є основною причиною неефек­тивного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Чому ми не вміємо часом вислухати і зрозуміти партнера по спілку-ванню? Тому що, насамперед, наша увага не стабільна, вона коливається. Так звані думи спотворюють зміст повідомлень. Наш емоційний етап також відволікає увагу від того, про що говорять співбесідники, і ми відклю­чаємося.

Зафіксовано навіть феномен «перцептивне перекручування». Ви­явилося, що люди здатні змінювати або ж узагалі не сприймати інформацію, яка їм видається небезпечною, тривожить, викликає по­чуття невпевненості, не відповідає уявлен-ню про себе чи про карти­ну світу, яка для них є надійною. Якщо людина не хоче, то може не чути критику на свою адресу, або не запам’ятати чиєсь прохання, ви-конати яке важко.

Слухання не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота. їй передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на по-відомлення іншого, залежить від рівня її мо­ральності, її культури.

Важливе значення мають як вербальні, так і невербальні аспек­ти слухання, передусім слухання «всім тілом». Коли нам цікаво, ми несвідомо повертаємось обличчям до співбесідника, нахиляємось до нього, встановлюємо з ним візуаль-ний контакт, тобто на рівні несвідомого концентрується увага на спів розмовнико-ві. Культурні люди, з високими моральними установками роблять це свідомо.

Слухати партнера і здійснювати вербальний зворотний зв’язок можна по-різному. Розрізнять такі типи реакцій людини на мовлен­ня співрозмовника: оцінювання, тлумачення, підтримку, уточнення, чуйність і розуміння. Найчастіше маємо справу з оціню­ванням і зворотним зв’язком, рідше з тлумаченням (інтер-прета­цією). Уточнення, підтримка та розуміння спостерігаються дуже рідко.

Щоб слухання було ефективним, відповідало високому рівню куль­тури спілкування, зокрема моральної, оцінні судження та інтерпре­тації бажано звести до мінімуму або краще зовсім ними не корис­туватися. У противному разі ми по-чинаємо начебто «вимірювати» думки, почуття співрозмовника своїми мірками, порівнювати їх зі своєю шкалою цінностей. Водночас партнер по спілкуванню звертається до нас зовсім з іншим бажанням.

Звичайно, це не означає, що нетреба висловлювати власну думку. Проте завжди бажано пам’ятати про мету слухання, особливо у тому разі, коли спів-бесідник і контакт з ним значимі для нас. Якщо основою спілкування є інформа-тивна функція (наприклад, на лекції) чи функ­ція контролю за мовленням (напри-клад, при вивченні іноземної мови), то й вимоги до процесу слухання мають бути належними. У цьому разі можуть мати місце і оцінювання, і інтерпретація.

Розрізняють два види слухання:

Ø нерефлексивне слухання варто застосовувати тоді, коли співроз­мовникові важко передати свої почуття (наприклад, він дуже схви­льований) або коли бар’єром у спілкуванні стає різний статує парт­нерів.

Ø рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв’язку з тим, щоб досягти більшої точності в розумінні співрозмовника.

Для цього вживаються запитання-уточнеппя. Вони до­помагають виявити значення, «закодовані» в словах-повідомленнях. Використовуючи мовленнєвий етикет, загальновживані слова, ми вкла­даємо в них особистіший зміст. Перевірка правильності того, що по­чуто, дає змогу не приписувати партнерові якихось влас-них думок, почуттів і установок щодо конкретного питання.

Розрізняють чотири види реакцій людини під час слухання: з’ясування, перефразування, відбиття почуттів і резюмування.

З’ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточнен­нями та в пос-тановці перед ним «відкритих» запитань (тобто таких, на які не можна відповісти одним словом: «Так» чи «Ні»).

Перефразування — це формулювання думки співрозмовника своїми сло-вами з метою визначення точності розуміння. Коли йдеться про відбиття почут-тів, це означає, що акцент зроблено в про­цесі слухання не на змістовній стороні мовлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях. Під час зворотного зв’яз-ку ми робимо спробу показати співрозмовникові, що розуміємо його переживан-ня. Дуже часто саме це є важливим для партнера, і саме цього він чекає від нас. До того ж такий зворотний зв’язок може сприяти тому, що той, хто говорить, сам краще розбереться у своїх переживаннях. Він помітить неточність в інтерпретації свого стану, і це допоможе йому краще зрозуміти себе, свої почуття.

Відповіді-уточнсння дають змогу певним чином узагальнити дум­ки та по-чуття відправника інформації. Вони використовуються на­самперед з метою оцін-ки того, чи правильно співрозмовники зрозу­міли один одного. Ми кажемо: «Якщо я правильно Вас зрозумів...». Така реакція порівняно швидко приводить до вза-єморозуміння та розуміння змісту проблеми. Резюмування також використовуєть­ся, якщо під час розмови увага переключається на інше, нерідко дру­горядне пи-тання. Цей вид треба використовувати в бесіді для того, щоб підбити підсумки. Його корисно також застосовувати з метою попередження та розв’язання конф-ліктів.

Культура говоріння – механізми мовлення, побудови висловлювань, інди-відуальні особливості людини, що говорить.

Феноменологія мовлення надзвичайно різноманітна. Це і особли­вості вико-ристаної лексики, і володіння граматикою, і багатство асо­ціацій, і продуктивність чи стереотипність мовлення, його динамічність, вияв певного ставлення до спів- розмовника.

Побудова висловлювання — це розв’язання конкретних комуні­кативних завдань відповідно до мети мовлення і особливостей си­туації. Для цього за допо-могою мовлення треба стимулювати співроз­мовника до створення внутрішнього образу, подібного до того, який йому передається.

Важливими характеристиками мовленнєвого спілкування є діа­лог і моно-лог. Ефективним може бути спілкування, в якому викори­стано як діалог, так і монолог. Діалог (тим більше полілог) істотно відрізняється від монологу.

Монолог і діалог мають психолого-ситуативні та мовні особли­вості. На відміну від діалогу монолог наче передбачає реакції співрозмовника. Вислов-лювання тут більш розгорнуті, свідоміше до­бираються слова й вибудовуються речення, меншу роль відіграють міміка та жести. У діалозі велике значення мають так знані діалогічні відносини. У двоголосому слові, у репліках діалогу чуже сло-во, позиція враховуються, на них реагують. 1 саме це є основною, порівняно з мо-нологом, характеристикою діалогу.

Виходячи з цієї особливості діалогу вибудовуються нові концепції етики пізнання, мислення, навчання, управління тощо. При цьому враховується, що внутрішній діалог відіграє важливу роль в індивідуальному мислительпому про-цесі, а зовнішній у спільно­му розв’язанні завдань. Зовнішньому діалогу, який так потрібний для спільної мислительної діяльності партнерів необхідно спеціально вчити.

Монолог — це нерівноправність щодо обміну інфор­мацією. Тут домінує один, наприклад керівник, начальник цеху, майстер. Він є джерелом інформації, ставить запитання, контролює та оцінює відповіді, смугує еталоном наслідування. Така взаємодія передбачає лише поверхневе, частинне розуміння та прийняття особистостей тих, з ким спілкуються. Діалогічна взаємодія це особистісно рівно­правні позиції, співпраця, де домінують мотиви самоактуалізації та саморозвитку співрозмовників.

При будь-якій комунікації розрізняють рівень змісту та рівень взаємин. Шоб чіткіше зрозуміти відмінність між ними, розглянемо такий приклад: підлеглий звертається до керівника з проханням доз­волити йому скористатися автомобілем для того, щоб доїхати до аеро­порту (рівень звернення). Керівникові в цей час та-кож буде погрібна ця машина, водночас йому хочеться допомогти (рівень вза-ємин). Така нероздільність цих двох рівнів комунікації у свідомості є нерідко

причиною непорозумінь між людьми, міжособистісних конфліктів, а також мані-пулятивних ігор, в які втягуються партнери.

Відомо, що майже 40 відсотків мовленнєвого тексту виголошується з тим, щоб передати ставлення, взаємини. Це позиції, думки, ситу­ативна самооцінка, дистанція спілкування, встановлення психологіч­ного контакту, рольовий та со-ціальний статус. На основі вивчення мовленнєвого впливу в умовах публічної дискусії (парламентські виступи) отримано ще виразніший результат: 64 відсотки всіх прийомів виливу належать до таких, коли передається певне став­лення однієї людини до інших або до змісту їхнього мовлення. Це виявляється у підкреслено-сті значення обговорюваної проблеми, дискредитації опонента та його думки, за-вищенні значущості власно­го ставлення до проблеми і т. ін. Навіть у межах раціо-нальної дис­кусії велику роль відіграє особистість відправника, його установки, емоційні особливості та комунікативні здібності. Суб’єктивний ха­рактер сприй-мання тих, хто слухає, їхня упередженість також впли­вають на хід дискусії, на полілог.

Встановлено, що незбіг чи конфронтація позицій нерідко підштов­хують партнерів перейти на інші рівні змістовної активності, а це, у свою чергу, впливає на розвиток динаміки їхніх взаємин. Загалом суперечність у динаміці двох зазна-чених ліній комунікації розгляда­ють як силу, що сприяє розвитку полілогу.

У кожного з нас є спектр установок щодо різних об’єктів, суб’єктів і вза-ємин. Ці уста­новки сприяють або заважають переконуючому впливу, який сприяє зміцненню старих установок або формуванню нових.

Повідомлення нестиме заряд переконуючого впишу, якщо воно або зніме суперечність між елементами свідомості у тих, на кого цей вплив спрямовано, або підсилить думку, яка у них була раніше. Суперечність, яка «роздирає» людей, призводить до психологічного дискомфорту, отже, пробуджує в них готовність його позбутись. На­приклад, знання про те, що я палю, і про те, що не спричинює захво­рювання, співіснують конфліктно. Потрібна нова думка, яка приму­сить розв’язати цю суперечність.

Важливе значення для ефекту переконуючого впливу має харак­тер ситуації та особистість відправника повідомлення (балансна мо­дель). Якщо ставлення (установка) до відправника позитивне, то й ставлення до його висловлювання ско-ріше також буде позитивним. Якщо до відправника ставлення нейтральне і його висловлювання викликає негативні емоції, то ця реакція може бути перенесена і на самого відправника, а передана ним інформація сприйматиметься як така, що не заслуговує на довіру. Щоб уникнути перекручення інфор­мації, дуже важливо дотримуватись гуманістичних принципів, правил мовленнєвого етикету.

Важливою для переконуючого впливу є стадія сприймання інфор­мації. Як-що вихідні позиції, установки відправника та адресата різко різняться, то при оці-нюванні другим позиції першого вона видаєть­ся ще більш віддаленою, ніж нас-правді. До того ж мета впливу не досягається. І, навпаки, якщо вихідні позиції адресата і відправника спочатку мало чим різняться, то вилив стане навіть підси-леним. Вод­ночас ефективність переконуючого впливу залежить від індивідуаль-них особливостей відправника та побудови ним повідомлень.

Вплив особистості може певним чином «накладатися» на вплив повідомлен-ня, змінюючи його остаточний результат. Як зазначалося, для прийнят­тя нової думки її спочатку треба сприйняти та зрозуміти. Виявило­ся, що особистість від-правника (комунікатора) не впливає на розу­міння та запам’ятовування повідом-лення адресатом. Навпаки, якщо комунікатор авторитетна особа, то аргументація на користь вис­ловленої ним думки гірше запам’ятовується і засвоюється адреса­том (немає потреби відслідковувати процес мислення відправника, бо йому дові-ряють).

Щоб повідомлення відповідало системі цінностей і думок адреса­та, відправ-ник має викликати в нього довіру. Це буває тоді, коли співрозмовник сприймає його як експерта з конкретного питання і якщо він щирий і чесний. При іденти-фікації думка приймається не тому, що вона є об’єктивною істиною, а тому, що її поділяють інші люди (відправник чи група людей, яких він представляє). У цьому разі належність до якоїсь групи чи схожість у думках з відправни­ком важливі для адресата. Головною рисою відправника, яка приво­дить до ідентифікації, є його привабливість. Формальне прийняття думки, зовнішнє підкорення визначаються ступенем контролю відправ­ника за особистими планами адресата, тобто владою першого.

Значущими для переконуючого впливу є й інші особливості відправника: м’якість, дружнє ставлення, неагресивність. Вони також належать до однієї групи названих раніше моральних якостей.

Отже, особистість комунікатора, безсумнівно, впливає па ефек­тивність його мовлення. Високий рівень культури спілкування пе­редбачає знання якостей від-правника та врахування їх у конкретних ситуаціях відповідно до моральних правил і норм. Звичайно, переко­нуючий вилив залежить не лише від особистості комуиікатора, а й від того, як він вибудовує своє повідомлення.

 

ОСНОВИ ТЕХНІКИ МОВЛЕННЯ

 

Розрізняють чотири типи дихання: верхнє, грудне, діафрагмальне, діафраг-мально – реброве.

Людський голос може вільно змінюватися по висоті в межах приблизно двох октав, хоча в звичайному мовленні ми задовольняємося трьома – п’ятьма нотами.

Діапазон – обсяг голосу. Межі його визначаються найвищим і найнижчим тоном. Звуження діапазону голосу веде до появи монотонності. Одноманітність звучання притупляє сприйняття, присипляє.

Тембр – забарвлення звуку, яскравість, а також його м’якість, теплота. індивідуальність.

Дикція – це ясність і чіткість у вимові слів, складів і звуків. Вона залежить від злагодженої та енергійної роботи всього мовленнєвого апарату, який включає губи, язик, щелепи, зуби, тверде й м’яке піднебіння, маленький язичок, гортань, задню стінку глотки, голосові зв’язки.

Швидкість загалом і тривалість звучання окремих слів, складів, а також пауз у поєднанні з ритмічною організованістю, розміреністю мови складають її темпо-ритм. Це дуже важливий елемент мовлення, оскільки, як влучно підкреслив

К. Станіславський, «інтонація й паузи самі по собі, крім слів, володіють силою емоційної дії на слухача».

Отже, після об’єктивної оцінки своїх мовленнєвих даних треба приступити до регулярних занять: поставити дихання, відпрацювати дикцію, темпоритм, укріплювати голосові зв’язки. Голос оратора повинен бути яскравим, соковитим, звучним, чітким, привертати увагу, спонукати до мислення, дій, а не заколису-вати.

 

КОМУНІКАТИВНА ПРОФЕСІОГРАМА ФАХІВЦЯ

 

Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компе-тенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і со-ціальний діалог, виступати публічно.

З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репрезентувати-

 

 

муть професійний портрет фахівця:

ü уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;

ü аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;

ü керувати спілкуванням, регламентуючи його;

ü послуговуватися етикетними засобами для досягнення кому­нікативної мети;

ü уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати, перемовини тощо;

ü уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної стратегії;

ü уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;

ü уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовува-ти, заперечувати, відхиляти, оцінювати;

ü уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти на­вичками верба-лізації;

ü уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;

ü володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нара-да тощо);

ü бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми укра-їнської літературної мови;

ü володіти технікою спілкування;

ü уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами;

ü уміти використовувати «слово» для коректування поведінки співбесідника.

Це лише частина професійних навичок, без яких не може бути справж­нього фа-хівця. Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і ро-зуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав’язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозу­міння – вельми важливі атрибути кому-нікативної професіограми.

 

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.