Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема:Проголошення незалежності України






Тема: Боротьба за українську державність в умовах

Радянської тоталітарної системи

 

План

1. Сталінські методи індустріалізації та їх здійснення в Україні.

2. Колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.:

а) причини, цілі, методи політики суцільної колективізації, етапи її здійснення;

б) трагічні наслідки колективізації. Голод у 1932-1933 рр. Масові репресії, терор.

3. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель під владою Польщі в 20-30-х рр. Посилення репресій проти українського народу.

 

І. Індустріалізація в СРСР (УРСР) розпочиналась з важкої промисловості при форсованих темпах її здійснення (10-15років). Джерелами (коштами) були: грабунок села; облігації внутрішньої позики; анульовані зовнішні борги; доходи від зовнішньої торгівлі; монополія на горілчані вироби; знецінені (не забезпечені золотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб; продаж за кордон сировини; режим жорсткої економії тощо.

Труднощі індустріалізації:

– швидкі (форсовані) темпи вимагали всезростаючих капітало-вкладень;

- нестача кваліфікованих кадрів;

- нестача сировини і коштів тощо.

Найбільшою проблемою була нестача коштів? Керівництво держави вирішувало цю проблему (в основному) шляхом перекачування коштів із села в місто через підвищення податків і цін на промислові товари та зниження цін на сільгосппродукцію.

Аналізуючи наслідки індустріалізації в Україні, слід вказати на їх суперечливість і неоднозначність: були як позитивні зрушення, так і негативні тенденції.

До позитивних сторін можна віднести:

1. Докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції.

2. У розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва. Дрібна (кустарно-реміснича) промисловість вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою.

3. Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – кожний 3-й.). Починається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція.

4. За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну; 3-тє місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі; 4-е – за видобутком вугілля тощо].

 

Негативні тенденції у господарстві України, викликані індустріалізацією:

1. Домінування промисловості групи “А” над групою “Б” вело до нестачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року – перехід до карткової системи розподілу в містах).

2. Гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об’єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сировини, обладнання, робочої сили (близько 40% капіталовкладень були заморожені).

3. Жорстка централізація управління промисловістю (так, 89% важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядкуванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки непу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління.

4. Ставка на побудову підприємств-монополістів. Формування структури розміщення продуктивних сил. Значне перевантаження екосистеми України, зростання техногенного навантаження на природу тощо.

ІІ. Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході. Єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927-1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу з кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна почалися прямі реквізиції зерна.

У 1929 р. в Україні нараховувалось 4, 6 млн. селянських дворів; більшість селянських господарств були малоземельними. Виробництво товарного зерна порівняно з дореволюційними роками зменшилося майже наполовину. В основі такої відсталості були розпорошеність, роздрібненість і низький рівень напівнатурального сільськогосподарського виробництва.

Одним із головних напрямків колективізації стала “ ліквідація куркуля як класу ”. З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦКВКП(б) від 30 січня 1930 р. “Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суспільної колективізації”. Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, “куркулями” і їх посібниками-“підкуркульниками” оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому “ліквідація куркуля як класу” зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71, 5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

“Ліквідація” набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув’язненню.

2. Заможні “куркулі”, не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні – виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка практично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з’явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи; близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інші заходи (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27, 3 тисячі колгоспів.

Виникає запитання: якими були причини і наслідки голодомору 1932-33 років?

В історичній літературі немає одностайності щодо причин голодомору 1932-33 років. Радянська історіографія заперечувала існування голодомору, а мільйони селянських жертв називала вигадкою націоналістів. Представники української еміграції не тільки стверджували наявність голоду, а й наголошували, що “голод 1933 року був організований спеціально для України”. У 1980 році думку про спеціально спланований проти українців голод детально аргументували два історики неукраїнського походження – Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Під впливом наданих документальних матеріалів у 1988 році спеціальна комісія американського конгресу визнала факт існування голоду і ствердила, що український голод 1932/33 років за своїм характером і розмахом рівнозначний етноциду. Подібного висновку дійшла у 1988-1990 роках незалежна Міжнародна комісія, створена із всесвітньовідомих юристів і вчених-правознавців. У результаті дискусій комісія визнала слушність думки, що сталінський режим хотів завдати смертельного удару українській нації як такій.

Отже, причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:

− необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка відкрито протистояла сталінському режиму;

− непосильні для селян хлібозаготівлі;

− надмірний експорт хліба (в 1933 р. продано за кордон 17, 6 млн. центнерів);

− низький ентузіазм селян працювати в громадському господарстві;

− “викачування” грошей із села для проведення форсованої індустріалізації;

− економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.

Кількість жертв голодомору.

Радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв голодомору обчислити дуже важко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 році в СРСР був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 року. Однак ці результати перепису населення було знищено. Крім того, статистика ОДПУ не врахувала жертв, які вже були восени 1932 р.; а статистичні дані, які велись до 15.04.1933 р. (за розпорядженням П.Постишева), були призупинені. Це пояснює, чому в цифрах істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на основі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розбіжності.

Так, Р.Конквест називає 7 млн. жертв, з них 5 млн. в Україні, 1 млн. – на Північному Кавказі, ще 1 млн. – в інших місцях.

У зверненні Президента України до українського народу у зв’язку з 70-річчям голодомору вказується цифра понад 8 млн. жертв.

Тема: Проголошення незалежності України

І. Влітку 1990 року новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації Президент СРСР М. Горбачов запропонував укласти новий союзний договір, який зберігав би унітарну, союзну державу.

Державницькі, демократичні сили України з самого початку виступали проти укладання союзного договору, за незалежну українську державу, що в певній мірі було відображено в “Декларації про державний суверенітет України”. В січні 1991 року демократичні сили (партії і рухи) 13 республік СРСР в Харкові провели установчу конференцію міжреспубліканського політичного блоку “Демократичний конгрес” (ДК). У спільній декларації учасники ДК запропонували відкинути нав’язуваний центром проект союзного договору і приступити до підготовки самими республіками договору про співдружність незалежних держав.

В цій ситуації М. Горбачов вирішив заручитись “голосом народу”, дипломатично “сформулювавши” питання на референдум. 17 березня 1991 року в союзному бюлетені референдуму було поставлено запитання: “Чи вважаєте ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності? ”.

Український парламент вирішив занести до бюлетенів додаткове республіканське питання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України? ”.

На перше питання “так” відповіли 70, 2%, на друге – 80, 2% громадян, що взяли участь у референдумі.

24 серпня 1991 року відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці і Акт проголошення незалежності України, затверджений конституційною більшістю депутатів – 346.

1 грудня 1991 року на виборчі дільниці прийшло близько 32 млн. громадян (84, 2% із тих, хто мав право голосу). Підтвердили Акт проголошення незалежності України 29 млн. (90, 35%) громадян. Проти було тільки 2, 4 млн. (7, 6%). Немає жодної області, де б більшість виборців проголосувала проти незалежності.

Отже, це була реалізація мрій, сподівань, боротьби минулих і нинішніх поколінь українських патріотів. Абсолютна більшість громадян України сподівалась на краще життя в своїй державі.

8 грудня 1991 року три держави (Росія, Україна, Білорусь), які підписали союзний договір 1922 року, заявили, що СРСР як держава припиняє своє існування. Вони заявили про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили й інші республіки колишнього СРСР (крім країн Балтії та Грузії). СРСР перестав існувати. Незалежність України стала реальністю. (Див.: Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В. Ю. Короля). – К., 2001, с. 428, 429).

ІІ. Після проголошення незалежності одним із найперших державотворчих кроків стало запровадження атрибутів державності.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу.

12 листопада 1991 р. Президент України підписав Указ “Про утворення державного митного комітету України”; хоча за спеціальною домовленістю кордони між державами СНД визнавались “прозорими” – без митного контролю.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія парламенту прийняла постанову “Про військові формування на Україні”, було створено Міністерство оборони України на чолі з генералом К.Морозовим.

6 грудня 1991 р. прийнято Закон “Про збройні сили України”.

4 листопада 1991 р. прийнято Закон “Про національну гвардію України”.

20 вересня 1991 р. постановою Верховної Ради була утворена Служба національної безпеки України (з березня 1992 року СБУ).

5 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про прокуратуру”.

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”.

Особливе місце у державній атрибутиці посідають гімн, герб та прапор.

1. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради затвердила музичну редакцію Державного гімну “Ще не вмерла Україна”.

2. 4 вересня 1991 р. після триразового голосування депутатів Верховної Ради синьо-жовтий національний прапор урочисто піднято над будинком парламенту.

3. 28 січня 1992 р. постановою Верховної Ради синьо-жовтий прапор був затверджений Державним.

4. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України.

Конституційний процес.

“Декларація про державний суверенітет України”, прийнята 16 липня 1990 р., стала правовою основою концепції нової Конституції України, але події 24 серпня 1991 р. внесли серйозні корективи у розвиток конституційного процесу.

Проте винесення на всенародне обговорення у 1992–1993 рр. двох варіантів проекту Конституції України закінчилось невдачею. Верховна Рада не затвердила жоден з них, чинною залишилася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесено понад 200 поправок.

Після того, як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, але через протистояння гілок влади і боротьбу політичних сил вона теж не була результативною.

ІІІ. Перші порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР відбулися в березні 1990 року.

На 450 мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів, у середньому по 6-7 осіб на одне місце.

Хоч вибори відбулися ще в умовах монополії КПУ на засоби масової інформації, Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів його підтримкою користувалися 111.

Демблок отримав перемогу у п’яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській.

У Верховній Раді утворилася парламентська більшість із комуністів і консерваторів (“група 239”) та парламентська опозиція – Народна рада, до складу якої увійшло 125 осіб.

Парламентська більшість обрала головою Верховної Ради В.Івашка, який одночасно був керівником компартії республіки. Першим заступником став І. Плющ, заступником – В. Гриньов. 3 липня 1990 року головою Верховної Ради УРСР обрано Л. Кравчука, а з 5 грудня 1991 року – І.Плюща.

Історичною заслугою Верховної Ради України, обраної в березні 1990 року, стало прийняття нею Декларації про державний суверенітет України та Акта про незалежність України.

Другі (дострокові) вибори до Верховної Ради України відбулися в березні 1994 року.

У 450 виборчих округах окружними комісіями було зареєстровано 5833 кандидати у народні депутати України, в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

Найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третину мандатів: КПУ – 25%, СПУ – 5%, СелПУ – 6%.

18 травня 1994 року головою Верховної Ради України обрано лідера соцпартії О. Мороза, першим заступником – О.Ткаченка, заступником – О.Дьоміна (пізніше В.Мусіяку).

Треті вибори до Верховної Ради відбулися 29 березня 1998 року за новим виборчим законом – змішаною мажоритарно-пропорційною системою (225 депутатів від політичних партій і блоків, які подолали чотиривідсотковий бар’єр, і 225 – від одномандатних округів).

У виборах взяло участь 30 партій і блоків, чотирипроцентний бар’єр подолало вісім:

1. Компартія України – 24, 7%, всього 121 місце.

2. Народний рух України – 9, 4%, всього 40 місць.

3. Соціалістична та Селянська партії – 8, 6%, 34 місця.

4. Партія зелених України – 5, 4%, 19 місць.

5. Об’єднання “Громада” – 4, 7%, 22 місця.

6. Народно-демократична партія – 5%, 30 місць.

7. Прогресивна соціалістична партія – 4, 04%, 16 місць.

8. Соціал-демократична партія України (об’єднана) – 4, 02%, 16 місць.

Після довгих спроб головою Верховної Ради України обрано представника Селянської партії О. Ткаченка, першим заступником – А. Мартинюка, заступником – В. Медведчука. А 1 лютого 2000 року в керівництві парламенту республіки відбулися зміни. Головою Верховної Ради обрано І.Плюща, першим заступником – В.Медведчука, заступником – С.Гавриша.

Четверті вибори до Верховної Ради України відбулися 31 березня 2002 року за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (225 депутатів від політичних партій і блоків, які подолали чотиривідсотковий бар’єр, і 225 – від одномандатних округів).

У виборах взяло участь 33 партії і блоки, чотирипроцентний бар’єр подолало шість.

 

1. Виборчий блок політичних партій

“Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” – 23, 57%, всього

118 місць

2. Комуністична партія України – 19, 98%, всього

64 місця

3. Виборчий блок політичних партій

“За єдину Україну! ” – 11, 77%, всього

177 місць (ввійшли депутати з одноман-

датних округів)

1. Виборчий блок політичних партій

“Виборчий блок Юлії Тимошенко” – 7, 26%, всього

23 місця

5. Соціалістична партія України – 6, 87%, всього

22 місця

6.Соціал-демократична партія

України (об’єднана) – 6, 27%, всього

31 місце.

 

4. Політична незалежність України не стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Україна самостійно не обрала своєї моделі переходу до ринку, а була втягнута в ринкові перетворення за російським взірцем, які також себе не виправдали.

Вже навесні 1992 року Україна знаходилась у кризовій ситуації. Так, національний дохід у 1991 році знизився на 10%, а наступного року – на 14%. Валова продукція промисловості за 1991–1992 роки скоротилася на 13, 4%, сільського господарства – на 18%.

В 1993 році, незважаючи на надзвичайні повноваження уряду Л.Кучми, економіка продовжувала розвалюватися. Випуск товарів народного споживання за 1993 рік скоротився на 21, 3%. Виробництво промислової продукції знизилось на 21%.

Падіння виробництва в Україні у 1991-1993 рр. в першу чергу зумовлювалося скороченням зв’язків з колишніми союзними республіками. Після їх входження у світове господарство стала неминучою ліквідація цінових диспропорцій. Найбільший розрив зі світовими цінами відбувся у паливному комплексі. Україні довелося платити Росії і Туркменистану реальну ціну за нафту і газ: ціни на газ у республіці в 1992 р. зросли в 100, а на нафту – в 300 разів.

Зростання цін на енергоносії привело до розкручування інфляції, яка надалі переросла в гіперінфляцію (за 1992 р. гроші знецінилися у 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази).

Отже, нестача енергоносіїв великою мірою поглибила спад виробництва в Україні.

Зниження інфляції в середині 1994 року було досягнуто, головним чином, за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості. Наприклад, виконання бюджетного фінансування на освіту становило 64%, медицину – 69%, культуру – 30%. Тіньовий сектор економіки сягнув у кінці 1994 року 60%, грошова маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Основна маса населення (близько 70%) опинилася за межею бідності, купівельна спроможність знизилась у п’ять разів.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.