Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Модуль №1 11 страница




 

· НЕ 1.10 Країни Латинської Америки на початку ХХ ст.

1.Особливості суспільно-політичного життя в країнах Латинської Америки.
2. Економічне становище країн Латинської Америки.
3. Вплив Першої світової війни на країни Латинської Америки.
4. Підйом робітничого руху та створення комуністичних партій.

 

1. На початку XX ст. країни Латинської Америки переважно залишалися “господарським двором” США. За окремими територіями зберігався статус колоніальних і залежних володінь Великої Британії, Голландії, Франції. Водночас процеси індустріалізації певною мірою торкнулися й країн Південної та Центральної Америки, зокрема, найбільш розвинутих з них—Бразилії, Аргентини, Чилі тощо. Злива зарубіжних інвестицій, насамперед, зі США, Великої Британії й Німеччини, почасти Японії сприяла активізації економічного й суспільно-політичного життя. У Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Мексиці розроблялися багаті нафтові поклади. У Чилі розгорнувся видобуток міді, у Колумбії, Перу, Мексиці, Венесуелі — кольорових металів тощо. Споруджувалися залізниці, лінії електропередач та телефонного зв'язку. Із введенням в дію Панамського каналу (Через першу світову війну його офіційне відкриття відбулося лише 1920 р.) (1914 р.) активізувалися торговельні зв'язки між країнами обох Америк, а також з іншими континентами. У переважній більшості з них найсильнішим залишався аграрний сектор з патріархальними відносинами, великими латифундіями. Розвиток промисловості спричинив прискорену урбанізацію, появу великих промислових центрів.
У першій декаді століття, а також у роки й після першої світової війни до латиноамериканських країн посилився потік емігрантів з Європи, зокрема, до Аргентини (близько 3 млн чол.), Бразилії (понад 2, 5 млн чол.).
У робітничому й селянському русі, що зароджувався, домінували анархо-синдикалістські течії, хунтизм. Час від часу континент стрясали масові повстання, революційні виступи. Республіканський устрій багатьох країн мав певну тенденцію до авторитаризму. Нерідко президенти приводилися там до влади у результаті військових переворотів, хунтистських змов. Значними привілеями користувалися великі землевласники (латифундисти), католицька церква. Бурхливими темпами розвивалася культура.
Історію країн Латинської Америки, незважаючи не певну їх регіональну відокремленість, варто розглядати як невід'ємну частину історії західного світу. Зв'язуючою ланкою такого єднання є католицизм та перенесена з Європи “габсбурзька модель” державного устрою. Для неї були притаманні: у політичному плані —деспотизм влади, що доходив до абсолютизму; в економічному — орієнтація на практичну вигоду; у суспільному — жорстка ієрархія різних верств населення. Усе це, помножене на традиційний у латиноамериканських народів авторитаризм управління, призвело до того, що навіть на початку XX ст. ідеї демократії та лібералізму не пустили глибоких коренів у свідомості більшості людей континенту. Авторитет сили продовжував домінувати над авторитетом колективного рішення.
Саме тому в Латинській Америці поширеним явищем були військові перевороти й громадянські війни. Вони стали можливими через те, що “цезаристські” та “імперські” традиції зосередження виконавчої влади в руках великих землевласників-латифундистів і військовиків спричинили слабкість законодавчої та судової гілок влади. У цьому полягає принципова відмінність країн Латинської Америки від Америки Північної. Якщо у першій визнання армії як запоруки політичного порядку і стабільності було природним явищем, то у США такий постулат не сприймався. Не мав він живильного середовища й у більшості країн Західної Європи.
Другою суттєвою відмінністю моделі країн Латинської Америки було те, що партії не відігравали визначальної ролі у політичному житті країн, перебуваючи у затінку боротьби за владу, що точилася між елітними групами. До того ж, для цих держав типовим було сильне, незалежне місцеве правління — своєрідна “автономія каудильо”. Принципи ж свободи слова, зборів і зібрань, незалежності преси та інші демократичні свободи, у яких кохалися Сполучені Штати, в Латинській Америці визнавалися за вторинні після таких чинників, як єдність, цілісність, стабільність та авторитет держави.
Ці обставини, доповнені традиційно великим впливом католицької церкви, що проникла в усі пори державних структур, витворило в регіоні, частково успадковану від середньовічної Іспанії, незвичну й неповторну державну модель, яку умовно можна означити як “латиноамериканізм”. Лише на межі 20—30-х рр. XX ст. в Латинській Америці почалася “демократична революція”. Її прихід ознаменувався настанням кінця монополії латифундистів на владу і встановленням режимів ліберального гатунку, як це, наприклад, сталося у Мексиці внаслідок подій 1910—1917 рр., або у Чилі. З цього часу є підстави говорити про утвердження тут “державного капіталізму” і це стало поворотним моментом латиноамериканської історії.
Нові сили, що спиралися на промислове виробництво, банківську справу, комерцію та зовнішню торгівлю, поступово витісняли старі олігархічні клани. Це автоматично послабило владу військових — вони втрачають ореол “захисників” олігархії.
У 30-х рр., коли США і Західна Європа потрапили у тісні лещата “великої депресії”, в Латинську Америку звідтіля проникають корпоративістські тенденції. Перекладені на місцевий грунт, вони виявили себе у сильному державному контролі над економікою, в організації суспільства на основі “секторів” чи “корпоративних одиниць”, як то: армія, церква, бізнесові кола, організоване робітництво тощо. Держава також перебирала на себе роль третейського судді у стосунках між роботодавцями та найманою робочою силою з наданням робітникам можливості брати участь у формуванні державних органів. Панування католицизму сприяло встановленню державного контролю над таким важливим суспільним осередком, як сім'я.
Звідси — сприйняття народами авторитарних методів керівництва як природного способу зміцнення держави, цементуючим чинником якої вбачався сильний лідер — “каудильо”.





2. Початок XX ст. ознаменував собою період “фінансової інтервенції” в Латинську Америку північноамериканського та західноєвропейського капіталу, який підкорив своєму впливу провідні галузі економіки країн регіону. Але це явище не було однозначним. З одного боку, спостерігалося встановлення контролю з боку США та Західної Європи, насамперед Великої Британії, над господарським життям латиноамериканських країн, а з іншого — не маючи власних вільних коштів для модернізації промисловості, уряди держав регіону самі були зацікавлені в іноземних інвестиціях.
XX ст. внесло суттєві корективи у господарське життя Латинської Америки, головною ознакою якого стала саме економічна експансія індустріальних держав. Проникнення іноземного капіталу супроводжувалося нав'язуванням нерівноправних договорів, спонуканням тамтешніх урядів до укладення військово-політичних угод і навіть збройними інтервенціями з боку США. Так, завдяки “дипломатії долара”, відразу після проголошення у листопаді 1903 р. республіки, у залежність від Сполучених Штатів потрапила Панама, яка змушена була передати своєму могутньому сусідові у “довічне користування” зону Панамського каналу.
Серйозним гальмом на шляху фундування власних економік у країнах регіону було те, що іноземний капітал силоміць нав'язував їм економічну спеціалізацію. Зокрема, Куба стала найбільшим виробником цукрової тростини, Уругвай та Аргентина — м'яса і вовни, пшениці, Бразилія — кави і каучуку, Болівія — олова, Чилі — міді, Перу — кольорових металів, Мексика — срібла та нафти тощо. У результаті, незважаючи на те, що до 1914 р. великі держави вклали в Латинську Америку близько 10 млрддол. (Велика Британія — 4,9 млрд дол., США — 1,7 млрд дол., Франція— 1,2 млрддол.), країни регіону продовжували залишатися слаборозвиненими.
Проте, як уже наголошувалося, проникнення іноземного капіталу мало й позитивні наслідки — розвивалася приватна ініціатива та розширювався приватний сектор, розвивалися підприємства комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, з'являлися нові робочі місця. Окрім того, об'єктивно іноземні інвестиції стимулювали формування національних підприємницьких кіл у країнах, у які ці інвестиції спрямовувалися, а це з часом привело до протидії національних підприємницьких еліт економічній експансії Заходу. Прикладом цьому може слугувати Уругвай, де у період президентства Батльє-і-Ордоньєса (1903—1907 та 1911— 1915 рр.) вдалося послабити залежність країни від іноземного капіталу й створити широкий сектор національної ринкової економіки.

3. Вплив першої світової війни на країни регіону не був однозначним і на різних її етапах він був то негативним, то, навпаки, — війна у далекій Європі йшла на користь народам Латинської Америки. По-різному війна позначилася й на становищі окремих держав. Врухула вона й на позиції іноземного капіталу. Якщо напередодні війни у Латинській Америці (особливо в Аргентині та Бразилії) ще домінував британський капітал, то згодом його потіснили північноамериканські інвестиції.
Перша світова війна підірвала традиційну торгівлю регіону з Європою, а це, за умов монокультурності більшості країн, призвело до скорочення латиноамериканського експорту і породило складні соціальні проблеми. Таке становище зберігалося до 1916 р., коли вони переорієнтувалися на США.
Проте, і Західна Європа, і Сполучені Штати потребували сировини і продовольства, оскільки розпад європейського ринку спричинив кризу у всьому індустріальному світі. Отож, скорочення європейського імпорту в регіон сприяло розбудові національних економік, які, позбавлені конкуренції, навіть без протекціоністських урядових заходів, отримали у своє виняткове розпорядження внутрішній ринок. Це, наприклад, дозволило у 1915—1919 рр. збудувати у Бразилії близько 6 тис. промислових підприємств. Подібні процеси відбувалися і в інших країнах, а в цілому це сприяло зростанню латиноамериканського експорту. Перша світова війна, у якій Чилі зберігала нейтралітет, викликала в цій країні економічний підйом. Напередодні війни Німеччина, а в роки війни США й Англія пред'явили великий попит на чилійську мідь і селітру. Гірничодобувна, а також і обробна промисловість здійснили різкий стрибок уперед. Середньорічний видобуток міді, наприклад, піднялася з 32,5 тис. тон у першому десятилітті XX сторіччя до 67,7 тис. т у другому десятилітті. Настільки ж збільшилися видобуток і експорт селітри. Зросла чисельність робітничого класу. Збільшилося економічне і політичне значення торгово-промислової буржуазії. Після закінчення війни, коли різко скоротилися військові замовлення Англії і США, у Чилі вибухнула сильна економічна криза. Почалось масове закриття підприємств і згортання виробництва. В країні утворилася велика армія безробітних.
Війна внесла свої корективи й у психологію населення: якщо на її початку симпатії були на боці Німеччини, особливо у Бразилії, Аргентині та Чилі, з їх численними німецькими поселеннями, то підводна війна Німеччини, яка порушила торгівлю Латинської Америки з Європою, призвела до втрати Берліном там значної частини своїх прихильників. Більше того, латиноамериканські країни почали відмовлятися від нейтралітету й стали на бік антинімецького блоку. У квітні 1917 р. слідом за США війну Німеччині оголосили Панама і Куба. Довгий час вагалася Бразилія, але після того, як німецькі підводні човни потопили кілька її кораблів, у тому числі й великий пароплав “Парана” (квітень 1917 р.), у червні 1917 р. бразильські власті захопили у своїх портах 46 німецьких кораблів, а 26 жовтня Німеччині було оголошено війну.
У 1918 р. у війну вступили Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа. Дипломатичні відносини з Німеччиною порвали Перу, Болівія, Еквадор, Уругвай, Домініканська Республіка. Решта країн залишилися нейтральними до кінця війни.
Щодо конкретної участі латиноамериканських держав у війні, то вона не виходила за межі постачання продовольства й сировини та участі у патрулюванні у водах Південної Атлантики й морських операціях Англії.
4. Перша світова війна призвела до росту революційних настроїв у світі. У країнах Центральної Америки з'являються перші робітничі організації, що на першому етапі свого існування ставили завданням захист економічних інтересів трудящих. Проте логіка класової боротьби призвела до швидкої политизації робітничого рух. Цьому сприяли і чинники зовнішньополітичного характеру, зокрема мексиканська революція 1910-1917 р. Приклад мексиканських трудящих, що піднялися на боротьбу проти засилля латифундистов, проти панування іноземних монополій, був ефективним стимулом консолідації сил у Центральної Америці.
Важливою подією, що зіграла роль каталізатора революційної боротьби центральноамериканських народів, стала Жовтнева соціалістична революція в Росії. Робітничий рух , що зароджувався на поч. ХХ ст. під впливом успіхів в Росії почав інтенсивно розвиватися, раніше розрізнені робітники об'єднуються в організації, їхні програми одержують усе більш яскраво виражений політичний характер.
Відомий гондурасский революціонер і письменник Р. Амайя Амадор писав: "Незважаючи на те що в цей час увага трудящих відволікалася боротьбою між традиційними партіями в їхніми лідерами, широкі кола трудящих, зокрема, на північному узбережжі країни уже висували класові вимоги, виходячи за рамки інтересів цих партій”, і організовувалися в асоціації робітників і ремісників". До них приєднувалися представники передової інтелігенції, та радикально настроєного студентства.
Економічна криза, що у 1920 р. під впливом кризи в головних капіталістичних країнах ще більш поглибилася в Чілі, призвела до загострення класової боротьби. У Сант-Яго й інших містах відбувалися масові мітинги проти голоду. Робітники і дрібнобуржуазні елементи міста створювали “комітети допомоги голодуючим”. У багатьох районах країни, переважно гірняцьких, спалахували страйки. Почалися хвилювання сільськогосподарських робітників.
Уряд президента Санфуэнтеса (1915-1920), що належав, як і його попередники, до консервативної партії, партії земельної аристократії, не бачило іншого виходу з кризи, крім посилення поліцейського терору. Війська розганяли демонстрації і мітинги. У багатьох місцях поліція стріляла в народ. У країні відбувалися численні арешти. Проте насильства влади викликали лише ріст ненависті в народі до правлячої кліки. У гірняцьких районах робітники створювали дружины самооборони, які вступали в збройну боротьбу з військами і поліцією. Проти правлячого режиму виступила також так звана “Ліберальна спілка”, що виражала інтереси торгово-промислової буржуазії, що спиралася на дрібнобуржуазні елементи міст. Своїм кандидатом у президенти “Ліберальна спілка” висунула Артуро Алесандрі відомого парламентського діяча і колишнього міністра. Передвиборча програма Алесандрі містила в собі пункти, які принесли йому популярність у країні. Він обіцяв передивитися концесійні договори, зняти агентів іноземних фірм із державних посад, забезпечити свободу профспілкової діяльності і багато чого іншого. В результаті на президентських виборах Алесандри здобув перемогу над кандидатом правого табору
Луисом Барросом і був обраний президентом Чілі. До уряду президента Алесандри (1920-1924) до влади прийшли ліберальні прошарки торгово-промислової буржуазії, що ринулися декілька обмежити хазяйнування іноземних монополій у країні і забезпечити елементарні буржуазно-демократичні свободи.
Уряд Алесандри зробив деяку підтримку разом витії національної промисловості. Проте в цілому він не виконав своєї передвиборчої програми. Уряд не здійснив жодного значного перетворення в країні і ні в найменшому ступені не порушив привілеїв іноземних монополій. У цьому позначилися слабість чилійської буржуазії її залежність від феодально-компрадорских елементів та іноземного капіталу.
Стосовно робітничого руху уряд Алесандрі проводив з одного боку політику репресій, яка поєднувалася з окремими поступками, як, наприклад, запровадження восьмигодинного робочого дня.
На початку 20-х років у робочому русі Чилі відбулися великі зміни. Під могутнім ідейним впливом перемігшої в далекої Росії пролетарської революції виростили 1 поздоровіли революційні елементи в усіх робочих організаціях Чилі. У Соціалістичній робочій партії Чилі, заснований ний у 1912 р., ще в роки війни склалося сильному ліве крилі на чолі якого стояв фундатор партії типографский робітничий Луис Эмилио Рекабаррен. Під впливом свого лівої крила ця партія засудила війну як імперіалістичну. Рекабаррен і його однодумці горячо привітали Велику Жовтневу соціалістичну революцію і стали вірними друзями Радянської Росії. У повоєнні роки парта; керувала багатьма страйками й іншими масовими виступами трудящих. Па виборах 1920 с. кандидатура Рекабаррена була висунута в президенти У 1919 р. група мілко буржуазних інтелігентів заснувала Соціалістичну партії Чилі, що примкнула до II Інтернаціоналу. Їм вдалося відродити свій вплив у Робочій федерації Чилі.
V
На з'їзді ФОЧ у Консепсьоне в 1919 р. головою цієї федерації був обраний Рекабаррен. У 1921 р. ФОЧ прийняла нову програму, засновану на визнанні класової боротьби, перебудувала свої організації за виробничим принципом і вступила в Профинтерн. У січні 1922 р. відбувся з'їзд Соціалістичної робітничої партії в Ранкагуа. На цьому з'їзді партія була перетворена в Комуністичну партію Чилі. Її першим генеральним секретарем був обраний Луіс Еміліо Рекабаррен.
Створення комуністичної партії і революційного профспілкового центру було значним завоюванням чилійського робітничого руху .
В роки часткової стабілізації капіталізму економіка Чилі переживала новий злет. Проте політична обстановка в Чилі залишалася напруженої. Помещицько буржуазна олігархія ринулася усунути від влади ліберально-буржуазні елементи і відновити своє політичне панування.
У вересні 1924 р. група армійських офіцерів здійснила військовий переворот. Алесандри був скинутий. Владу захопила військова хунта на чолі з генералом Альтамирано. В країні був встановлений режим військової диктатури. Комуністична партія була загнана в підпілля. А її генеральний секретар Рекабаррен був убитий агентами таємної поліції.
Великий відгук у Мексиці знайшла перемога Жовтневої соціалістичної революції в Росії. Провідник селянських мас Сапата з гордістю заявляв про свою солідарність із російською революцією. “Справа революційної Мексики і справа волелюбної Росії це є справа усього людства”, - говорив він.
У травні 1918 р. на з'їзді в Сальтильо була створена національна федерація профспілок Мексики - Мексиканська регіональна робітнича конфедерація (КРОМ). Керівництво цією організацією захопили у свої руки соціал-реформісти на чолі з Луисом Моронесом. Лідери КРОМ проповідували класове співробітництво робітників і буржуазії і вороже ставилися до революційних виступів трудящих. У 1919 р. Моронес створив Мексиканську робітничу партію для участі робітників у парламентських і муніципальних виборах. Моронес користувався голосами робітників, що йдуть за ним, для укладення угод із тими або іншими буржуазними кандидатами в президенти.
Під впливом Жовтневої соціалістичної революції в Росії серед радикально налаштованих робітників та інтелігенції Мексики отримали поширення революційні ідеї. Мексиканські комуністи самовіддано боролися з реакцією і несли великі жертви в цій боротьбі. Проте серйозні сектанські помилки, що припускалися партією, довгий час стримували ріст її політичного впливу.
Невдоволення народу політикою Каррансы було використано його супротивниками з буржуазно-поміщицького табору. Восени 1919 р. генерали Альваро Обрегон, Плутарко Кальес і Адольфо де ла Уэрта, представники “нових багачів” - що нажилися під час революції, здійснили змову проти Каррансы. Центром змови був штат Сонор, губернатором якого був Уэрта. Змовники звинуватили Каррансу в порушенні конституції, у прагненні до особистої диктатури і направили проти нього свої війська. Лідери КРОМ і робітничої партії підтримали Обрегона. У травні 1920 р. Карранса намагався утекти за кордон, та по дорозі був убитий. Війська заколотників вступили в Мехико. Тимчасовим президентом був проголошений Адольфо де ла Уэрта У листопаді 1920 р. відбулися президентські вибори, на яких президентом був обраний Обрегон.
Обрегон не скупився на щедрі обіцянки народу. Прийшовши до влади, він заявив, що буде суворо дотримуватися конституції, у тому числі ст. 27. Ця заява викликала сильне невдоволення англійських і північноамериканських імперіалістів. США й Англія відмовилися визнати уряд Обрегона і намагалися викликати розлад усього народного господарства Мексики. Вони скоротили свої закупівлі в Мексиці. Англійські і північноамериканські компанії стали закривати свої мексиканські підприємства і викидати робітників на вулицю.
Зайнятість і заробітна плата робітників різко скоротилися. У зв'язку з цим посилилося страйкове рух. У ряді місць робітники захоплювали підприємства. Були навіть спроба створення рад по російському зразку. Обрегон жорстоко розправлявся з учасниками страйків і революційних виступі.
Здійснення аграрної реформи при Обрегоні дещо прискорилося. З 1920 по 1924 р. селянам і селянським общинам було передано 1,6 млн. га землі. Ця цифра була мізерно малою в порівнянні з потребами селян у землі, але заможна верхівка села була задоволеною Обрегоном.
Малочисельний пролетаріат Гондурасу висунув із своїх рядів видатних революціонерів Мануэля Каликсо Эрреру і Хуана Пабло Ванрайта, що стали організаторами перших комуністичних груп у країні. Під їхнім керівництвом у I920-I924 рр. з'явилися осередки комуністів, під загальною назвою "секція Тегусігальпи". У 1925 р. гондурасские комуністи ввійшли до складу Компартії Центральної Америки, що проіснувала до початку 30-х років.
У Сальвадорі ще на початку XX в. стали з'являтися перші профспілки й інші організації робітників. Так, наприклад, до 1914 р. існувало об'єднання торгових службовців і спілка мулярів. У 1914 р. ряд профспілок і асоціацій об'єдналися у Федерацію робітників Сальвадору. Федерація, що незабаром отримала назву "Регіональна федерація трудящого Сальвадору", стала організаційним центром пролетаріату. До неї входили 74 тис. чоловік .
У створенні перших комуністичних осередків Сальвадору допомогу надали комуністи Мексики, та Венесуэлы. У 1929 р. керівництво федерацією перейшло в руки комуністів. У тому ж році в Монтевідео відбулася I конференція латиноамериканських комуністичних партій. На ній були присутні три сальвадорських делегати, що представляли "комуністичну групу Сальвадору"'.
У березні 1930 р. була створена Комуністична партія Сальвадору. На відміну від багатьох інших країн Латинської Америки, де компартії зароджувалися в середовищі університетських студентів або представників лівонастроєної інтелігенції і дрібної буржуазії, вона створювалася як справді робітнича партія.
У Гватемалі, найбільше розвинутій республіці Центральної Америки, від початку XX в. відбувалися глибокі структурні зміни, зростала кількість пролетаріату. Правда, як і в сусідніх країнах, тут дуже часто в категорію робітників входили ремісники, деякі з них використовували найману працю і відносилися скоріше до дрібної буржуазії.
У 1914 р. мутуаліські товариства (товариства взаємодопомоги), що об'єднували робітничіх деяких галузей , створили Робітничу федерацію Гватемали для захисту прав трудящих. Ця організація не мала власної політичної програми, вона висувала лише деякі економічні вимоги. Відрізняючись проурядовою орієнтацією, федерація входила в Панамериканську конфедерацію праці, створену в 1918 р. Проте основна маса робітників не була задоволена тільки такою формою боротьби. У пошуках більш ефективних шляхів боротьби з диктатурою Естради Кабреры під Жовтневої революції в Росії в 1919 р. був створений Робітничій патріотичний комітет, на чолі його стояв Сильверіо Ортис. У своїй роботі комітет співпрацював із буржуазними організаціями і партіями.
У вересні того ж року робітники Гватемали заснували власну політичну партію - Робітничу лігу Гватемали. Ліга входила в єдиний фронт всіх опозиційних сил, що виступали проти Диктатора, але зберігала незалежність, видавала газету "Обреро либре". Незважаючи на організаційну слабкість, створення ліги стало важливим кроком на шляху об'єднання гватемальського пролетаріату.
Цікаві дані про діяльність гватемальських робітників у дні Дорьбы проти диктатури Естради Кабреры призводять у своїх звітах мексиканські дипломати, що працювали в той час у Гватемалі. Повірений у справах Мексики в Гватемалі Хименес 0'Фарриль повідомляв у свій МЗС наприкінці 1919 р., що посольство відвідали троє робітників і вручили повіреному у справах лист від імені "Робітничого альянсу" У ньому говорилося:
"Повідомляємо Вам, що через те, що Мануэль Естрада Кабрера наказав своїм підручним розгорнути кампанію по черговому переобранню його на посаду президента країни... усі ми, свідомі громадяни, прийняли рішення не допустити, щоб такий бандит, як Естрада Кабрера, продовжував займати пост керівника нації. Навпаки, ми хочемо, щоб він навіть не закінчив теперішній президентський термін, хочемо, щоб він пішов у відставку до березня (1920 р. - Н.Л.), тому що, якщо він і надалі буде знаходитися на посаді вершителя наших долей, ми почнемо відкриту революцію... "1. Автори документа просили Мексику надати допомогу у справі скинення диктатури Естради Кабреры.
У березні 1920 р. мексиканський посланник писав у свій МЗС: "Робітнича партія згуртувалася до такого ступеня, що стає головною небезпекою для свого уряду .
На початку березня уніятська партія (так називався широкий фронт опозиційних сил, що виступив проти особистої влади диктатора) організувала велику демонстрацію, у якій взяли участь робітники. Після цього випадку посланник Мексики 12 березня 1920 р. повідомляв: "Група робітників відбила напад, закидав поліцію каменями, у ході чого створилася велика плутанина. У результаті один робітник був убитий, два студенти поранені і кілька людей одержали каліцтва" -.,
У березні 1920 р. за підписом президента Робітничої ліги Сильверио Ортиса було опубліковане звернення до Естради Кабрере. У ньому говорилося: "Нас 60 тис. робітників, що входять до складу ліги. Ми бідні, але ми цілком усвідомлюємо свої права. Те, що Ви робите, - це варварство. Ваш обов'язок - строго виконувати закон і його розпорядження, охороняти безпеку громадян, а не вбивати їх, коли вони позбавлені всякого захисту... Повторюємо, не чекайте від нас нічого, крім рішучого осуду. Нагадуємо Вам, що в демократичних країнах вища влада належить народу - суверену. Ми не хочемо кровопролиття, ми хочемо мирно вирішити свої справи. Зрозумійте, що ми сильні і нашої сили достатньо, щоб без застосування зброї тиранія виявилася змитою нищівною хвилею... Ваш час і час народу пробив. Народ переможе: ніякої дилема немає… Приготуйтеся стати перед судом історії" .
Скинення диктатури Естради Кабреры було у величезному ступені заслугою гватемальських робітників. У 1920 р., скориставшись тим, що новий президент країни Карлос Эррера був змушений зняти заборону на створення робітничіх організацій, гватемальський пролетаріат провів два значні страйки, що закінчилися перемогою робітників.
22 квітня того ж року на конгресі незалежних профспілок було створено Робітниче об'єднання - найбільш зрілу в політичному плані організацію гватемальських трудящих. Під її керівництвом I травня 1921 р., вперше в історії Гватемали, бал відзначений Міжнародне свято трудящих. На цьому першотравневому мітингу було прийняте рішення про перетворення Робітничого об'єднання в Робітниче соціалістичне об'єднання . Ліве крило цієї організації стало ядром майбутньої комуністичної партії, що організаційно оформилася в 1922 р.
Значну роль у створенні комуністичної партії зіграло засноване в 1919 р. Панамериканское бюро Комуністичного Інтернаціоналу, що знаходилося в Мексиці. Японський революціонер Сен-Катаяма, що мешкав у ті роки в Мексиці, допомагав своїми консультаціями комуністам Центральної Америки в розробці стратегії і тактики боротьби . З 1923 р. компартія діяла як гватемальська секція Компартії Центральної Америки. Перший період діяльності Компартії Гватемали закінчився в 1932 р., коли вона була заборонена урядом диктатора Гбико. Багато керівників і рядових членів партії були репресовані, інші змушені покинути батьківщину і повернулися в 40-е роки, коли почався другий етап, пов'язаний із революцією I944-I954 рр.
В Коста-Ріці, що відрізняється найбільш високим відсотком дрібних і середніх земельних власників, що мала репутацію "самої демократичної" країни Центральної Америки, на початку XX в. робітничий клас тільки зароджувався. У ті роки в країні було лише невеличке число сільськогосподарських робітників. Промислового пролетаріату майже не було. Групи ремісників і робітнича невеличка майстерня в 1920 р. почали боротьбу за свої класові інтереси. Перший загальний страйк, проведений цього року в Сан-Хосе, призвів до перемоги - було завойоване право на 8-годинної робітничій день. Згодом на базі злиття декількох профспілкових асоціацій, утворилася Загальна конфедерація трудящих Коста-Ріки, що знаходилася під сильним впливом християнсько-демократичних ідей.
У винятково важких умовах розвивався робітничий рух в Нікарагуа. Специфіка положення в цій країні характеризувалася насамперед тим, що в 20-ті роки, коли в більшості інших країн Центральної Америки зростав робітчий і профспілковий рух, Нікарагуа перебевала у стані майже безупинної громадянської війни між консерваторами і лібералами. Військове втручання США у внутрішні справи країни призвело до виникнення потужного національно-визвольного руху, що очолювався Аугусто Сандіно.

 

· НЕ.1.11.МЕКСИКА НА РУБЕЖІ ХІХ – ХХ ст.

1. Економічні і політичні основи диктатури Порфіріо Діаса.
2. Наслідки диктатури.
3. Мексиканська революція і повернення на шлях демократичного розвитку.
4. Мексика в правління Карранси (1914—1920).
5. Конституція 1917 року.
6. Літературний і культурний розвиток Мексики у ХІХ – на початку ХХ ст.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал