Основні етапи розвитку філософської думки в Україні

Українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.

Філософія в Київську Русь приходить із Візантії вже в досить розвиненому стані.

Виділяють такі основні особливості українського національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.

Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії. Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов. У неї завжди проявлялися означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу. Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії " серця над головою ".

Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі:

1) Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією: зокрема тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека.

2) Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини. Таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури - " філософствування у Христі", коли виші духовні цінності поставали невід'ємними від життя. Вони повинні були давати найперші смислові засади життя.

3) На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення. Будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя. Тому уся ця філософія бум схильною до морального повчання та життєвої настанови.

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597 - 1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використан­ням на українському ґрунті західної філософії у поєд­нанні із досягненнями прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, по­кликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчесність. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний укр. філософ Г. Сковорода (1722‑ 1794). Основні елементи його філософської системи:

1. Учення про дві натури та три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, поділяється натри специфічні види («світи») — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Великий світ — це світ речей, Всесвіт. Людина, мікрокосм — це центр, в якому.сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Третій світ — світ символів, або Біблія, виступає як самостійна реальність, яка забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. В кожному із трьох світів існують водночас дві натури: одна «видима», друга — «невидима». Для великого світу — це зовнішній вигляд речей та їх внутрішня прихована сутність, для людини — це душа і тіло, для символічного світу Біблії — текст і прихований в ньому Божественний сенс.

2. Учення про «сродну працю» та «нерівну рівність». Г. Сковорода вважав, що кожній людини притаманна «сродна праця» — заняття до душі. Це призначення визначається Богом, але тільки гама людина може його розкрити. На думку Г. Сковороди, у власній «сродності» легко пересвідчитись, якщо відчути задоволення при виконанні того чи іншого завдання. Традиційні ж суспільні критерії — матеріальні достатки, високий статус тут не діють. У кожної людини є своя «сродність», У цьому вони всі рівні. А нерівні у той же час у тому, що ця сродність у кожного своя, вона різною мірою притаманна людині і по-різному розцінюється з точки зору інших людей.

3. Вчення про самопізнання. На думку Г. Сковороди, самопізнання — це шлях до щастя. Тільки занурившись у себе, пізнавши власну «невидиму» натуру, людина має здогадатися про власну «сродність» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя. З цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як двигуна душевного життя людини, як сили, що визначає шлях його перетворення. Серце розглядається Сковородою як джерело людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

4. Вчення про щастя. Г. Сковорода зважав, що щастя є «необхідною необхідністю», яку дуже легко знайти. Для цього треба відкинути поширені уявлення про щастя як синонім слави і багатства, розуміти щастя перш за все як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна у першу чергу через заняття «сродною працею».

Відповідно до своїх філософських переконань, Г. Сковорода вів мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.