Загальна характеристика основних етапів розвитку античної філософії.

Приступаючи до вивчення першого питання, студентам слід звернути увагу на умови виникнення античної філософії, її джерела, особливості, періодизацію античної філософії, характерну проблематику кожного етапу, її відмінність від філософської проблематики Стародавнього Сходу.

Quot; Античний" у перекладі з латинської означає " давній". У працях істориків античним світом традиційно називалися суспільства Стародавніх Греції і Риму з IX-VШ ст. до н.е. до ІV-V ст. н.е. Таким чином, античний період охоплює час формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я.

Стародавня Греція була розташована на Балканському півострові та навколишніх островах. Розмаїття природних умов сприяло розвитку сільського господарства, ремесел, мореплавства. Знаходження на перетині торгівельних шляхів привело до швидкого росту міст, розвитку торгівлі. Колонізація узбережжя Середземного і Чорного морів, торгові контакти з стародавніми цивілізаціями Сходу, ознайомлення з їх культурними надбаннями сприяли стрімкому розвитку культури Стародавньої Греції, здобутки якої в галузі художньої культури є одним з найвищих досягнень людського генія.

Головним джерелом античної філософії була давньогрецька міфологія. Протягом усього свого існування вона зберігала виразно космоцентричний характер, тобто в центрі уваги був цілісний Космос, де боги, люди, природа, складають єдність, універсум, який пояснюється і осмислюється через міфи, сказання про богів, героїв. Уже на міфологічному рівні у стародавніх греків, або, як вони себе називали, еллінів почало розвиватися уявлення про об'єктивну необхідність, незалежну від волі богів – безособову Ананке- необхідність, силу долі.

Якщо головним джерелом грецької філософії була міфологія, то умовою її розвитку стала така форма демократичного устрою суспільства як поліс - місто-держава. Демократичний устрій еллінських полісів забезпечував вільне обрання способу життя, публічне висловлення власних поглядів. Відкритість суспільного, політичного життя в полісі, панування закону орієнтували мудреців на пошук законів, які керують природою. Утвердження в полісах демократичних прав громадян створило умови для виникнення і розвитку логіки, риторики, політичної теорії, що сприяло формуванню філософії як форми теоретичного осмислення світу.

Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії: І - натурфілософія (VІ – І пол. V ст. дон.е.), ІІ - класична філософія (ІІ пол. V - ІV ст. до н.е.), ІІІ- пізня антична філософія (кін. ІV ст.. до н.е. - У ст. н.е.).

6. Проблема людини в античній філософії (софісти, Сократ)

При вивченні третього питання студентам слід звернути увагу на особливості осмислення проблеми людини в античній філософії

Фахівців з навчанні мудрості і красномовства в Стародавній Греції називали софістами (від грецького " мудрець"). Софісти були першими просвітителями в історії культури, які не лише самі шукали мудрості, але й навчали інших, зробивши це своєю професією. Вони вчили своїх учнів, як менш вагомими аргументами долати більш вагомі, щоб перемогти в диспуті (суперечці). Визначні представники софістів - Протагор, Горгій. (V-IV ст. до н.е.). Для них спільним є філософський релятивізм, тобто вчення про відносний характер знання, моральних норм. Протагор говорив, що " людина є мірилом усіх речей", а сутність речі залежить від її оцінки людиною. Вони звертали увагу на особливості процесу пізнання, вважаючи, що єдиною для всіх (тобто об’єктивної) істини не існує: істина у кожного своя (це називається скептицизмом). Вони закликали вивчати саму людину, оголошуючи її об'єктом пізнання.

Учнем софістів був Сократ(469-399 рр. до н.е.). Він сконцентрував свою увагу на людині та її поведінці, вважав ці проблеми найважливішими для філософії.

Для Сократа життя і людські вчинки, теорія і практика складали єдність: знання (слово) визначає цінність діла, а діло - цінність знання. Настанова Сократа на самопізнання - провідна ідея його філософії. " Пізнай самого себе" - основний принцип людської діяльності. Самопізнання, на думку Сократа, - це пізнання людиною свого внутрішнього світу. Процес пізнання здійснюється шляхом діалектики. Під діалектикою Сократ розумів мистецтво знаходження істини шляхом бесіди, дискусії. Запитаннями, відповідями він демонстрував співбесіднику протиріччя в його судженнях, чим побуджував його до мислення, пошуку істини, допомагав її народженню. Цей метод носить назву " майєвтика" – наведення співрозмовника на правильну відповідь, сприяння народженню істини в його розумі.

Філософ прагнув все одиничне підняти до всезагального за допомогою розуму і тим самим перейти від зміни строкатих життєвих переживань до узагальненої проблематики. Людський геній в особі Сократа вперше починає розуміти самостійність ідеального, відрізняти ідеальне від матеріального. Вперше філософська свідомість відрізнила зміст, сутність речі від самої речі.

Сократ намагався знайти загальну ідею, ейдос доброчесності. Сократ вважав, що душа безсмертна, а Бога розумів як безособовий вселенський розум, надлюдську мудрість, джерело існуючого ладу, тобто як ідеальну основу буття.