Захист володіння в Стародавньому Римі.

У цивілізованому суспільстві фактичний поділ речей як та­кий користується захистом від будь-якого насильства і посягань з боку окремих осіб. У Римі був досить простий порядок захисту володіння. Для того, щоб одержати захист володіння, претор встановлював лише факт володіння і факт порушення володіння. Пояснення цього явища можуть бути різні. По-перше, надання фактичному володільцю речі такого спрощеного правового за­хисту зумовлене тим, що здебільшого володільцями були власни­ки. У такому разі діяла юридична презумпція: той, хто володіє річчю, має на неї право. Зважаючи на цю презумпцію, держава для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб давала йому спрощений і полегшений захист. По-друге, спрощений по­рядок був запроваджений з метою не допускати самоуправства. Римляни стверджували, що необхідно додержуватися встановле­ного порядку захисту прав і категорично забороняли здійснюва­ти захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно. Звичайно, факт володіння іноді може не відповідати праву, навіть супе­речити йому, але для поновлення права у такому разі використо­вуються чинні законні шляхи — звернення до суду. Цього вима­гала розвинута правосвідомість, всезростаюча повага однієї лю­дини до іншої.

Однак в історії цей принцип захисту володіння як такого з'явився не відразу. Новому світові цей принцип значною мірою був пояснений тільки римським правом, а в самому Римі він був проголошений тільки претором і випливав з його початкових су­то поліцейських функцій — обов'язку охороняти громадянський мир і порядок. Природно, що цей принцип захисту, ідея грома­дянського миру в галузі речових відносин мали привести претора до необхідності захищати факт володіння від усяких посягань. Будь-які прояви самоуправства, що виходили від особи, яка на­віть має право на річ, породжували суспільне безладдя. Найпер­шим завданням претора було забезпечити громадянський порядок. Так виникли посесорні інтердикти, посесорний спосіб захис­ту володіння.

У посесорному процесі ні той, хто захищав право володіння, ні той, хто оспорював його, не могли наводити правових підстав своїх претензій. Необхідно було лише довести факт володіння і факт порушення володіння. А тому захист володіння, побудова­ний на з'ясуванні одних лише фактів володіння і порушення йо­го без з'ясування питання про право володіння даною річчю, на­зивався посесорним.

У тих випадках, коли хтось сумнівався в цьому або знав, що дана річ не є власністю фактичного володільця, необхідно було довести зворотне, тобто, що право на дану річ належить не воло­дільцю, а йому. Захист прав, який вимагав доказів про наявність у даної особи прав на цю річ, називався петиторним.

Звичайно, довести своє право на річ було непросто. Найлег­ше довести факт володіння і факт порушення володіння. А тому власники у разі порушення їх прав найчастіше вдавалися до посесорного захисту як до доступнішого. Проте посесорний захист володіння був лише попереднім захистом. Власник речі, який втратив володіння нею і пред'явив до фактичного володільця ін­тердикт, але програв при цьому посесорий процес, міг пред'яви­ти позов власника (віндикацію) і повернути собі річ на основі свого права власності. Як бачимо, простий і легкий посесорний захист не був стійкіший і міцніший за петиторний захист.

Особливістю захисту володіння в Римі було те, що воно за­хищалося не позовами, а преторськими інтердиктами. Це був не судовий захист, а адміністративно-правовий, що його здійснював претор засобами своєї влади. За допомогою інтердикту претор наказував певній особі припинити самоуправство, а якщо його наказ не виконувався, то він мав достатньо прав, щоб застосувати примус.

Посесорні інтердикти поділялися на окремі групи. Метою од­них інтердиктів був захист наявного володіння від посягань, збе­реження володіння, інших — поновлення вже порушеного, відіб­раного володіння. Була ще третя категорія — так звані інтердик­ти для встановлення нового володіння. Вони вже не належать до посесорних засобів у буквальному розумінні, оскільки позивач тут спирається не на факт володіння, а на те чи інше (хоч і пре­торське) право. Цей інтердикт застосовувся тоді, коли один із спадкоємців не бажав ділити спадщину між двома іншими спад­коємцями.

До числа інтедиктів, спрямованих на охорону і збереження існуючого володіння, входили: а) uti possidentis — для захисту нерухомих речей; б) utrubi — для захисту рухомих речей. Інтердикти uti possidentis названо так за початковими словами пре­торського формулювання інтердикту: «Як Ви тепер володієте, так і повинно залишатися, я (претор) не дозволю застосовувати насильство з метою змінити наявне володіння». Інтердикт utrubi також дістав назву від початкового слова інтердикту: «де, у кого із сторін річ». Обидва інтердикти мали на меті: а) визнати воло­діння за однією із сторін; б) присудження до виправлення пору­шень володіння; в) відшкодування збитків. Вимога про збитки припинялася після спливу встановленого строку давності. У разі повторного порушення володіння винна сторона каралася штра­фом. У праві Юстиніана різниця між uti possidentis та utrubi зникла. Для захисту рухомого та нерухомого майна застосову­вався інтердикт uti possidentis.

Другу групу засобів захисту володіння становили інтердикти, спрямовані на повернення втраченого володіння, так звані рекуператорні інтердикти. До них належать unde vi, або просто vi. Інтердикт unde vi давався тому, хто втратив володіння неру­хомістю через насильство. Це був наказ, звернений тільки до од­нієї сторони — відповідача. Наказ містив припис порушнику, який силою забрав річ, повернути її потерпілому. Відповідаль­ність за цим інтердиктом мала штрафний, деліктний характер, тому що відповідач повинен був відшкодувати позивачеві всі збитки, яких він зазнав. Для пред'явлення вимоги про збитки був встановлений однорічний строк давності. За Юстиніана інтер­дикт unde vi був поширений і на випадки таємного захоплення нерухомості у відсутність володільця.

Серед інтердиктів, спрямованих на поновлення володіння, ві­домий ще interdictum de precario, який направлений проти того, хто, одержавши за власним проханням володіння від іншої особи в користування до запиту, незважаючи на вимогу, не повертав його.

Відомо, що в Римі були випадки так званого похідного воло­діння, яке також дістало самостійний інтердиктний захист. Це, зокрема, володіння кредитора заставленою йому річчю, володін­ня сексестарія, який одержав річ на зберігання, емфітевтичного і суперфіціарного володіння.

Як бачимо, для захисту володіння використовувалися пере­важно преторські інтердикти. Проте для захисту добросовісного володіння можна було використати спеціальний засіб — публіціанський позов. Його давали особі, володіння якої відповідало ви­могам, що пред'являлися для набуття речі за давністю володіння, строк якої ще не сплив. У такому разі допускалася фікція, ніби позивач володів річчю встановлений законом строк і отже набув на неї права власності.

Нарешті, питання про володіння виникало і тоді, коли хтось фактично здійснював вимоги якогось сервітуту. Чи можна у разі порушення ким-небудь такого фактичного користування претен­дувати на інтердиктний захист? Римські юристи відповіли схвально, визнавши, що у таких випадках маємо «ніби володіння правом». Насправді це не «ніби володіння правом», а справжнє володіння річчю, тільки володіння не всебічне, а обмежене за своїм змістом. А втім ця теоретично неправильна конструкція ві­діграла велику роль у юриспруденції нових народів, яка поняття «ніби володіння правом» поширила далеко за римські межі — на права зобов'язальні, сімейні, навіть публічні.

Усе це свідчить про те, що інститут володіння як фактичного панування, незалежного від права на нього, утверджений претор­ським едиктом і розроблений класичними юристами, став з того часу надбанням кожного скільки-небудь розвинутого цивільного права.