Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Визначимо права та обов'язки наймодавця




 

1) Наймодавець зобов'язувався передати наймачеві річ У ко­ристування на весь зазначений у договорі строк. При цьому річ повинна бути передана в такому стані, щоб користування нею бу­ло можливим відповідно до договору. Якщо передана у користу­вання річ виявилася непридатною або не давала того ефекту, на який розраховував наймач, то наймодавець був зобов'язаний компенсувати втрачені інтереси наймача. В іншому разі наймач міг відмовитися від договору або вимагати зменшення найманої плати. Якщо наймодавець не був винний у тому, що річчю не­ можливо користуватися, то він не ніс відповідальності перед най­мачем, але й не мав права вимагати найманої плати.

 

2) Наймодавець був зобов'язаний забезпечити наймачеві умови спокійного користування річчю відповідно до договору: ремонтувати річ, сплачувати всі збори і платежі, якими річ оподатковується, усувати будь-які перешкоди, з якими стикався наймач.

 

3) Наймодавець мав право вимагати виплати винагороди за користування річчю, обумовленої договором, а також повернення речі у встановлений строк у цілості. Якщо наймач повертав річ не у встановлений строк, то наймодавець мав право вимагати від­ шкодування заподіяних збитків. Для забезпечення вимог наймодавця йому давався позов з приводу переданого в найм (actio locati).

 

Права та обов'язки наймача:

 

1) Наймач був зобов’язаний сплачувати найману плату за користування річчю у певні строки, якщо такі строки не були визначені договором , то після закінчення найму.

 

2)Наймач повинен користуватися річчю з урахуванням зміс­ту договору або її господарського призначення. Він ніс відповідальність за будь-яке пошкодження і погіршення найнятої речі, якщо це сталося з його вини (навіть легкої).

 

3) До закінченні строку найму наймач повинен повернути найняту річ наймодавцеві в цілості і без пошкоджень. Якщо все ж затримка або пошкодження сталися з вини наймача, то він був зобов'язаний повернути наймодавцеві збитки, яких він зазнав від пошкодження чи несвоєчасного повернення речі.

 

4) За. час найму наймач міг зробити певні витрати на найня­ту річ. Якщо такі витрати були необхідні, корисні, господарсько доцільні, то наймач мав право вимагати від наимодавця повернення таких витрат. Коли ці витрати пов'язувалися з особистими примхами і смаками наймача, то вони не підлягали поверненню. Наймачеві давалося право відокремити такі витрати, якщо це не погіршувало якості основної найнятої речі.

 

5) Наймач мав право передати найняту річ іншій особі в піднайм, якщо у договорі не було передбачено щось інше. В такому випадку за збереження речі та її використання за господарським призначенням відповідав основний наймач як за свою вину. Ін­тереси наймача забезпечувалися позовом з приводу найнятого.



 

Наймодавець до закінчення строку договору найму міг про­дати найняту річ. Новий власник не був пов'язаний договором свого попередника і наймач міг користуватися річчю лише з його згоди. Якщо новий власник не давав наймачеві згоди на користу­вання річчю, то попередній власник ніс відповідальність перед наймачем за договором.

У процесі договірних відносин з приводу найму можуть ви­никнути підстави для розірвання договору з причин, які вихо­дять як від наймодавця, так і від наймача. Не вдаючись у деталі, наведемо лише деякі з цих підстав припинення договору: а) після закінчення строку договору найму; б) після заяви однієї зі сторін, якщо строк договору не був визначений; в) якщо наймач у разі строкового договору найму протягом двох років не сплачував найману плату; г) якщо річ потребувала ремонту, без якого не­можливо було нею користуватися; д) якщо внаслідок непередба­чених обставин самому власникові стала потрібна віддана у найм річ; є) у разі продажу речі іншій особі, яка не бажала подовжувати договір; ж) якщо наймач зловживав своїм правом користуван­ня найнятою річчю, що призводило до її псування.

Здебільшого найм припинявся із закінченням строку догово­ру, якщо його дія не подовжувалася на невизначений строк шля­хом мовчазного поновлення, коли наймач продовжував користу­ватися майном, а наймодавець — приймати найману плату. Смерть однієї із сторін не припиняла договору найму.



 

2. Договір найму послуг або робочої сили (locatio – coductio operarum) — це консенсуальний контракт, за яким одна особа — найнятий (locator) віддає у розпорядження іншій особі - наймачеві (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

 

Слід зазначити, що за умов рабовласницького суспільства цей договір не мав значного поширення. Перешкоджала поши­ренню найму вільної робочої сили рабська праця. На фізичну працю у рабовласницькому суспільстві дивилися як на таку, що ганьбить вільну людину. І, навпаки, праця вільних професій та­ких, як лікаря, поета, художника, розумова праця була в Римі у великій пошані і вважалася настільки благородною, що оплачу­вати її на основах найму вважалося ганебним.

Проте не слід думати, що особи вільних професій виконува­ли замовлення безоплатно. Коли замовлення виконувалося осо­бою вільної професії, то в такому разі не мали на увазі договір найму послуг, а йшлося не більше ніж про заохочення, почесну винагороду — так званий гонорар, який не можна було стягнути поза загальним порядком процесу. Гонорар визначався магістра­том, і позови щодо стягнення гонорару не могли подаватися.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і під наглядом наймача (наприклад, догляд за певними особами, праця на плантаціях, у саду). Най­нятий зобов'язаний протягом строку договору надавати свою ро­бочу силу, а наймач сплачувати обумовлену найману плату. Він звільнявся від платежу в тому разі, коли найнятий не виконав роботи навіть через незалежні від нього обставини. Інтереси обох сторін захищалися позовами — actio conducti та actio locati.

Договір особистого найму укладався на певний строк і без­строково. У безстроковому договорі кожна сторона могла в будь-який час заявити про відмову від договору. Смерть наймача не припиняла договору найму.

 

3 Договір підряду (або замовлення). Підряд, або замовлен­ня, — це коннсенсуальний договір, за яким одна сторона — підряд­чик бере на себе зобов'язання виготовити для другої — замовни ка певну річ за грошову винагороду. У цьому полягає відмінність договору підряду від особистого найму, згідно з яким той, хто наймається зобов'язаний надати певні послуги, працює за вказівками наймача, віддає свою працю в його розпорядження. За договором підряду підрядник самостійно виробляє план досягнен­ня мети, яку вказує контрагент (наприклад, збудувати корабель, будинок). Отже об'єктом договору підряду є не особиста праця як така, а результат, якого треба досягнути.

Матеріал для виконання підряду переважно повинен давати замовник, бо коли підрядник використовував свій матеріал, то вважалося, що в такому разі має місце не договір підряду, а ку­півлі-продажу. Підрядник мав виконати роботу згідно з догово­ром і здати її у встановлений строк. Він відповідав за будь-яку вину, навіть легку. Виконуючи умови договору, підрядник міг доручати роботу іншим особам, так званим субпідрядникам, і за їх вину він відповідав як за свою власну.

Що вважалося виною підрядника? За словами Гая, якщо під­рядник ставиться до справи, як турботливий господар до свого майна, то його вини немає. Випадкова загибель речі або її псу­вання також лягають на підрядника доти, доки він не здасть речі. З цього моменту відповідальність переноситься на замовника.

У процесі виконання роботи може з'ясуватися, що за вста­новлену ціну виконати її неможливо. Замовник міг погодитися на збільшення винагороди підрядника або припинити роботу і відмовитися від договору. Проте якщо замовник безпідставно відмовився прийняти виконану підрядником роботу, то він не звільнявся від обов'язку заплатити підрядникові передбачену до­говором винагороду.

 

III. Договір доручення(mandatum). Цим договором одна особа — довіритель доручає другій особі — довіреному виконати якусь справу або цілу низку справ. Часто доручення виражалося у якихось індивідуальних діях: купівля або продаж раба, одер­жання вантажу за місцем його доставки морським шляхом тощо. Траплялися випадки, коли довіреному доручали управління ці­лим майном довірителя, управління спадщиною, торговельною установою.

Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди, іноді навіть мовчазної. На відміну від найму договір доручення будувався на безоплатній основі. І якщо довірений за надані по­слуги одержував винагороду, то лише у вигляді гонорару, спла­ченого довірителем за власною ініціативою, а не виконання умови, завчасно включеної до договору. Тільки в період екстраординарного процесу допускалося примусове стягнення вина­городи за позовом довіреного в розмірі, визначеному рішенням магістрату.

Договір доручення був двостороннім контрактом, але права та обов'язки між контрагентами розподілялися нерівномірно, а тому він не був синалагматичним. Дещо більші вимоги ставили­ся до довіреного, оскільки прийняти доручення це була його осо­биста справа, але коли він прийняв його, то повинен докласти максимум зусиль, щоб виконати прийнятий на себе обов'язок. Загальний принцип, який полягав у тому, що сторона, яка не одержує з договору вигоди, матеріально в ньому не заінтересована, несе обмежену відповідальність, у даному випадку не засто­совувався. Довірений відповідав за будь-яку вину і був зобов'я­заний повернути всі збитки, заподіяні довірителеві у процесі ви­конання договору доручення, хоч би вони були заподіяні внаслідок легкої вини довіреного.

Не завжди довірений повинен був сам виконувати доручен­ня; він міг залучити до виконання доручення інших осіб, так зва­них субститутів, але це треба було обумовити в договорі, в іншо­му разі залучення третіх осіб не дозволялося. Від цього залежала й відповідальність довіреного за дії третіх осіб. Якщо довірений не мав права користуватися їх послугами, але все ж таки залучив до виконання доручення, то він відповідав за їхні дії як за свої власні і був зобов'язаний повернути довірителеві заподіяну цими особами шкоду. Якщо ж довірений мав право, то в разі заподіян­ня шкоди він відповідав лише за невдалий вибір цих осіб, а не за їхні дії.

Доручення мало бути виконане в точній відповідності зі зміс­том договору. Довірений не міг змінити доручення навіть з виго­дою для довірителя, а у разі перевищення довіреним меж дору­чення, довіритель не був зобов'язаний приймати виконання, про­те виконане в межах доручення повинен прийняти. Після виконання в межах доручення довірений був зобов'язаний пере­дати довірителеві результати виконання, зокрема все стягнене з його боржників, те, що випадково потрапило до нього, призначе­не для довірителя та ін. Разом з тим він мав звітувати перед до­вірителем, передати йому всі документи, що стосувалися дору­чення. Ухилення довіреного від передачі набутого давало довіри­телю право пред'явити до нього позов, який називався прямим позовом з доручення (аctio mandati directa).

Обов'язки довірителя зводилися до прийняття результату, досягнутого довіреним у порядку виконання доручення, компен ації зроблених у зв'язку з цим витрат та сплати гонорару. Якщо довіритель від компенсації витрат ухилявся, довірений набував права пред'явити до нього позов, який називався зворотним по­зовом з доручення (actio mandati contraria).

Договір доручення здебільшого припинявся з його виконан­ням. Крім виконання, цей договір міг бути припинений: а) на од­носторонню вимогу довірителя, заявлену ще до того, як виконан­ня не відбулося; б) на односторонню вимогу довіреного, який, однак, під страхом відповідальності за спричинені збитки мав вести доручену справу, поки довіритель не зможе забезпечити свої інтереси іншими засобами; в) зі смертю довірителя або дові­реного. Проте спадкоємці померлого довірителя були зобов'язані визнати всі дії, здійснені довіреним, до того як він довідався про смерть довірителя; спадкоємцям померлого довіреного припису­валося продовжувати вести невідкладні справи, поки довіритель не зможе прийняти їх на себе або доручити іншій особі.

 

IV. Договір товариства(societas). Це консенсуальний договір, зя яким дві або більше сторін погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які брали у цьому участь.__________

У своєму історичному розвитку товариство, без сумніву, бере свій початок від ранньої римської сім'ї, яка об'єднувала під вла­дою домовладики людей і майно, в літературі іноді її називали консорціум.

На початку періоду республіки на грунті різного підприєм­ництва виникають товариства, які певною мірою копіювали сі­мейні порядки, але поступово набували своїх специфічних рис.
Товариство відрізняється від усіх інших договорів тим, що в ньому могло брати участь багато осіб, які об'єднували свої май­ нові вклади для досягнення певної мети — збудувати дім, вести
торговельні справи тощо. Кожний з товаришів вносив свій вклад
(гроші, майно, професійні вміння) відповідно до договірних умов.

Необхідним положенням товариства визнавалася згода това­ришів, яка, на відміну від інших консенсуальних договорів, мала бути постійною. Отже, смерть одного з товаришів припиняла ді­яльність товариства.

З часом товариства в Римі диференціюються за видом своєї діяльності: одні були постійно діючими, інші створювалися для певної мети і після її досягнення розпадалися. Товариші за згодою об'єднували свої вклади, щоб перетворити їх на спільне май­но. Римському праву були відомі такі види товариств.

1. Товариство всякого майна (societas omnius bonorum). Це товариство створювало найповнішу спільність — спільність усьо­го майна, навіть випадково одержаного (наприклад, за запові­том). Саме таке товариство вважають продовженням стародав­нього консорціуму. Воно виникло із згоди між членами сім'ї піс­ля смерті батька не розділяти майно, а вести господарство спільно. До складу такого товариства входило все майно товари­шів (спадщина) і майбутні прибутки.

2. Обмежене прибуткове товариство (societas guaestus). Особи, які уклали цей договір, об'єднували не все своє майно, а лише те, яке складалося з початкових вкладівД .майбутніх при­бутків, основаних на відплатних договорах.

 

 

3. Товариство будь-якої справи (societas unius nagatiationis). Воно створювалося тільки для однієї якоїсь економічної ді­яльності (зокрема, спільно ведеться торговельна справа) обмежувалося об'єднанням майна, необхідного для такої діяльності, та майна, одержаного від цієї діяльності.

 

4. Товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei). Це найнижчий ступінь товариства, до якого вдавалися тоді, коли треба було „об’єднатися для експлуатації однієї речі (на­приклад, земельної ділянки, раба), для проведення якогось одно­го заходу (наприклад, морського рейсу) або для якогось одного правочину (приміром, тільки для купівлі спільного маєтку).

Договір товариства вважався укладеним, якщо сторони пого­дилися щодо мети і засобів її досягнення, а також про розмір вкладів кожного члена товариства. Мета повинна мати правовий дозвіл і може бути найрізноманітнішою (мати економічне зна­чення або не мати). Вклади могли бути рівними або нерівними, виражатися у майні або послугах. Договір мав визначати режим вкладів. Так, це могла бути спільна власність усіх товаришів, кожний з яких зберігав індивідуальне право власності на зробле­ний вклад, передаючи його тільки у користування. Товариші в рівних частках брали участь у компенсації витрат, а також у роз­поділі прибутків, одержаних товариством. За погодженням това­ришів, розподіл прибутків міг бути і не рівним, а, зокрема, про­порційним вкладам або послугам. Згідно з римським правом у такому об'єднанні, як товариство, не допускалося, щоб вигоду мали одні, а збитки інші.

Отже, точніше визначення договору товариства таке: це консенсуальний договір, за яким двоє або більше осіб об'єднуються для здійснення певної спільної, дозволеної правом та корисної суспільству та самим товаришам господарської мети; роблять у цю справу майновий внесок або надають інші послуги з тим, щоб прибутки і збитки від ведення спільної справи розподілялися ( між усіма членами товариства у зазначених договором частках, а якщо в договорі це не передбачено, то порівну. Після того, як договір вступав у силу, всі його учасники набували рівних прав та обов'язків.

 

Строк у договорі товариства конче не передбачався. Звідси і випливали такі головні правила діяльності товариства.

1. Внесений кожним товаришем для спільної мети встановле­ний вклад стає спільною власністю членів товариства. Ризик ви­падкової загибелі речей, внесених у товариство за договором, лягав на всіх товаришів: а) стосовно індивідуально-визначених речей — з моменту укладення договору; б) стосовно речей визна­чених родовими ознаками — з моменту передачі речі. Усі товари­ші разом несли також ризик випадкових витрат і збитків това­риства.

2. Члени товариства на різних підставах керували спільними справами, якщо таке управління за спільною згодою не було до­ручено одному з товаришів.

3. Кожний з товаришів був зобов'язаний ставитися до спіль­них справ та інтересів інших товаришів з великою увагою і від­повідальністю, як до своїх справ і майна. В іншому випадку вин­ний відповідав за негативні наслідки, спричинені будь-якою його провиною, у тому числі й легкою необережністю.

4. Кожний товариш був зобов'язаний одержані під час веден­ня спільної справи грошові суми, речі та інше передати у спіль­ний фонд для розподілу між усіма членами товариства. Цей обов'язок передбачався правом кожного товариша вимагати від інших, щоб і витрати, які він поніс під час ведення справи, були розподілені між усіма відповідно до договору. З цією метою кож­ному з товаришів стосовно іншого давався позов з договору то­вариства (actio pro socio), який належав до числа позовів добро­совісності (actiones bone fidei) і таврував безчестям (infamia) то­го, хто присуджувався за цим позовом. Такий характер позову пояснюється тим, що договір товариства передбачав виняткове взаємне довір'я та доброчесність його учасників.

Товариство в римському праві не являло собою юридичну особу. На перешкоді цього було те, що такі об'єднання не знали спеціально уповноважених представників. Звідси випливає, що римське товариство не володіло дієздатністю у сучасному розу­мінні. Той, хто уповноважувався діяти за дорученням товариства, визнавався (у праві) представником товаришів, але не їх спільноти. Тому, вступаючи у зовнішні відносини навіть в інтересах то­вариства, відповідальність за виконання прийнятого на себе зо­бов'язання ніс конкретний товариш, а не товариство в цілому. Він ставав і уповноваженим, і зобов'язаним. І лише після того, як цей товариш здав одержані гроші та інші речі у спільну касу» контрагенти даного товариства могли пред'являти позови і до ін­ших товаришів як таких, щобезпідставно збагатилися за рахунок здійсненого їхнім товаришем правочину.

За визначенням Ульпіана, товариства припиняються: а) коли вибувають окремі особи, а інші не уклали угоди про його продов­ження; б) після досягнення поставленої мети або якщо неможли­во її досягнути; в) на вимогу когось з товаришів за умови, що ця вимога була зроблена до моменту найменших втрат для това­риства; г) за позовомкогось з товаришів, якщо вимогу про при­пинення товариства заперечують інші товариші; д) по закінченні строку, на який було утворено товариство. Після припинення то­вариства відбувався поділ його майна. Спір між товаришами про поділ майна розв'язувався позовами, аналогічними тим, які дава­лися у разі поділу спільної власності.

 

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.013 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал