Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






КонсенсуальнІ контракти




 

Консенсуальними називаються контракти, які виникають з простої згоди (consensus) сторін, а передача, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання уже укладеного сторонами договору. Якщо реальний контракт породжував певні зобов'язан­ня тільки після передачі речі, то консенсуальний договір набував чинності на момент досягнення згоди про предмет договору без виконання якихось додаткових формальностей. Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства.

 

І. Договір купівлі-продажу(emptio-venditio). Оборот речей відомий уже в найстародавніші часи. В умовах натурального гос­подарства він відбувався у вигляді міни — товар на товар. З ча­сом міна стає обтяжливою, бо не завжди можна було знайти в своєму господарстві зовсім непотрібну річ, яку можна було без шкоди обміняти на іншу, яка є більш необхідною. Все це зумови­ло появу «загального еквівалента» спочатку у вигляді злитків мі­ді, а згодом — бронзових грошей. З того часу перехід товару з рук у руки від продавця до покупця здійснюється з оплатою купі­вельної ціни за гроші. Товар і гроші (або навпаки) — головна від­мінна риса договору купівлі-продажу.

Вважається, що виникнення купівлі-продажу повсюдно від­носиться до тієї епохи, коли вона відбувалася за допомогою манципації, яка була необхідною формою для всіх речей. Згодом вона стала спеціальним способом лише для res mancipi, а res nec mancipi передавалися за допомогою неформальних традицій. Як­що процедура манципації не відбулася, то квіритським власни­ком res mancipi залишався продавець, а покупець ставав бонітарним власником. Лише після подолання дуалізму ius civile та ius praetorium поступово згладжується дуалізм квіритської та бонітарної власності.

Навіть після того, як купівля-продаж юридично визнавалася консенсуальним контрактом, вона не відразу набула того вигля­ду, як у майбутньому. Потрібно було ще багато чого з'ясувати юриспруденцією; чимало з того, що згодом вважалося обов'язко­вим, на початку мало ще застерігатися сторонами.

Договір купівлі-продажу, в якому бере участь продавець (вендитор) і покупець (емптор), можна визначити як консенсуальний контракт, згідно з яким перший зобов'язується передати другому у власність якусь річ (res), товар (merx), а другий зо­бов'язується сплатити першому за продану річ певну грошову су­му. Господарська мета договору полягає в тому, що в господар­ство покупця надійшла на праві власності та чи інша необхідна річ або товар.

Як відомо, договір купівлі-продажу як консенсуальний контракт укладався за допомогою простої згоди сторін. Проте са­ма згода набуває сили, якщо сторонам вдається домовитися з приводу речі, яка продається, та її купівельної ціни. Отже, товар, річ і ціна були істотними елементами договору купівлі-продажу.



Щодо предмета договору, то об'єктом продажу може бути все, що має майнову цінність, тобто не лише речі тілесні (res corporales), а й безтілесні (res incorporales), зокрема право вимагати речі, вилучені з обороту. Здебільшого предметом договору були тілесні речі, які існували в натурі і належали продавцеві. Однак ні існування речі в натурі в момент укладення договору, ні на­лежність її продавцю не були обов'язковими ознаками договору купівлі-продажу. Римським правом було встановлено, що не мо­же бути перешкоди для укладення договору купівлі-продажу чу­жих речей. У таких випадках продавець бере на себе зобов'язан­ня купити річ у власника і продати її покупцеві. Якщо продавце­ві не вдалося одержати річ від власника і він не зможе продати її покупцеві, то останньому надавалося право відстоювати свої інтереси.

З розвитком обміну нерідко виникала потреба продати те, що з'явиться у майбутньому (наприклад, майбутній врожай). Такий договір розглядався як укладений під відкладальною умовою, тобто в такому разі правові наслідки виникали не відразу після укладення договору, а після того, як зібрано врожай.

Іншим істотним елементом купівлі-продажу є ціна. Насампе­ред вона повинна виражатися у певній сумі грошей, в іншому ра­зі договір буде не купівлею-продажем, а міною, коли еквівалентом обміну є певна річ. Ціна має бути визначена не тільки для вигляду, для приховування дарування, щоб обійти встановлену для цього форму. Вона повинна бути реальною і, як уже зазнача­лося, вираженою у грошах. Ціни, як правило, встановлювалися залежно від умов ринку і визначалися вільним погодженням сто­рін. Іноді ціна могла бути вищою або нижчою від нормальної вартості речі, і право не втручалося в обговорення питання про те, чи справедлива вона, чи ні. Однак згодом з цього приводу бу­ло запроваджено виняткове правило: конституція імператора Діоклетіана надала продавцеві речі, який одержав менше половини її справжньої вартості, право вимагати відновлення попереднього становища, тобто повернення сторонам усього того, що було одержано за договором, оскільки вважалося, що такий продаж відбувся за несправедливою ціною. Проте навіть за таких обста­вин покупець міг зробити доплату до рівня справедливої ціни і таким чином зберегти дію договору.



З договору купівлі-продажу виникає двостороннє зобов'язан­ня, при цьому рівномірно двостороннє, тобто обидві сторони мають взаємні права та обов'язки. У цьому полягає принципова суть усякого двостороннього синалагматичного договору.

Щодо прав та обов'язків контрагентів, то найменше питань порушували права та обов'язки покупця. Він мав право вимагати передачі у власність проданої речі належної якості у встановле­ний строк у зазначеному місці. Це його право забезпечувалося позовом з приводу купленого (actio entil), а коли продавець ухи­лявся від передачі, то покупець мав право забрати річ у приму­совому порядку. Навіть тоді, коли квіритський власник порушу­вав питання про повернення проданої речі без манципації, на стороні покупця було таке досить міцне знаряддя преторського захисту, як заперечення про продану і передану річ.

Вимагаючи передачі речі, покупець був зобов'язаний сплати­ти продавцеві погоджену ціну як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. Якщо покупець безпідставно відмовлявся прийняти річ, то він був зобов'язаний відшкоду­вати продавцеві заподіяні йому збитки.

Дещо складніше виглядають права та обов'язки продавця. Він мав право вимагати від покупця прийняти продану річ і оплатити обумовлену договором ціну. Для виконання цих дій міг бути встановлений певний строк, а якщо його не було, передба­чалася зустрічність виконання: сплата грошей покупцем в обмін на передачу речі продавцем. У разі відмови або прострочення платежу покупець зобов'язувався відшкодувати понесені продав­цем збитки. Для забезпечення цього права продавцеві давався позов з проданого (actio venditi).

 

Права та обов'язки продавця:

 

1. Продавець мав досить широке коло обов'язків, найважли­віший з яких — передача речі або товару покупцеві у власність. Це кінцева мета договору купівлі-продажу. Проте, коли передану річ не можна було використати за призначенням внаслідок її зне­цінення через недоліки, така передача не вважалася виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Оскільки продавець пе­редає покупцеві річ у власність, то він сам повинен бути її влас­ником, бо якщо продавець не є власником речі, то й покупець не може стати її власником (за винятком тих випадків, коли речі продаються від імені власника, зокрема комісійний продаж), а отже, річ не може бути віндикована її справжнім власником. У такому разі продавець зобов'язаний нести відповідальність за евікцію речі.

 

Евікцією речі називаеться відсудження третьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було ще до передачі речі продавцем покупцеві. Але як бути, коли виявиться, що прода­вець не є власником, внаслідок чого річ у покупця була відсу­джена, тобто відбулася евікція речі. Відомо, що у разі манципації продавець відповідав за спеціальним позовом. Для того, щоб га­рантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді манципації, стали вда­ватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обі­цяв покупцеві відшкодувати подвійну ціну, якщо річ буде відсуджено. З часом відповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли її не було включено особливим погодженням про відпові­дальність, то покупець навіть після укладення договору за допо­могою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї сти­пуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкоду­вання збитків.

Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбавлення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема коли покупець не пові­домив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв продавця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому випадку, коли продавець не сприяв покупцеві в за­переченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалася, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавав­ся злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.

 

2. Продавець, передаючи річ покупцеві, повинен гарантувати її якість. Якщо продану річ не можна було використати за при­значенням, оскільки вона знецінювалась внаслідок виявлених не­доліків, таку передачу не можна було вважати виконанням про­давцем прийнятого на себе обов'язку. Однак норми права про відповідальність продавця за неналежну якість проданої речі роз­вивалися поступово. Старому цивільному праву така відпові­дальність не була відома. З виникненням купівлі-продажу в стипуляційній формі, якщо сторони мали намір встановити таку від­повідальність, вони повинні були укласти про це особливу угоду також у формі стипуляції. Коли купівля-продаж стала консенсу-альним контрактом добросовісності, поступово виробилися уяв­лення про те, що мовчання продавця про відомі йому недоліки проданої речі суперечить доброчинності: це прирівнювалося до обману, метою якого було продати непридатну річ. З огляду на це в подібних випадках покупцеві стали давати позов про повер­нення завданих збитків, проте за недоліки, невідомі продавцеві, він не відповідав. Відповідальність продавця наставала лише то­ді, коли недоліки речі, яка продавалася, були невідомі і не могли бути відомі покупцеві, а продавець, скориставшись цим, прода­вав цю річ. Наприклад, продавець не повідомляє незрячому по­купцеві про недоліки речі. І, навпаки, якщо покупець зрячий, проте купує сліпого раба, то в цьому разі продавець не відповідає за подібні недоліки.

Це положення було дещо змінено едиктом курильних едилів — особами, які стежили за правочинами, що здійснювалися на ринках. Правочини купівлі-продажу, які тут вчинялися, мали особливо велике значення в Римі, бо саме тут продавалися най­цінніші для рабовласницького господарства речі — раби, робоча худоба та ін. Спостерігаючи за порядком на ринках, едили при­писали, щоб продавці рабів, тварин оголошували про всі недолі­ки виставлених на продаж об'єктів. Якщо через деякий час вияв­лялися інші, не оголошені, недоліки речі, то продавець ніс відпо­відальність незалежно від того, чи знав він про них, чи не знав. Покупець мав право вимагати або зменшення купівельної ціни, або повернення сторін у попереднє становище. Позов про змен­шення купівельної ціни міг бути пред'явлений протягом року, а про повернення сторін у попередній стан — протягом шести місяців.

3. Обов’язок продавця полягав також у забезпеченні збереженні речі до її передачі покупцеві. З огляду відплатності договору купівлі-продажу продавець зобов'язувався виявляти стосов­но проданої речі властиву доброму господареві турботливість як до своєї речі, отже, він ніс відповідальність навіть за легку необе­режність. Разом з тим постає інше питання, тісно пов'язане з по­переднім: хто бере на себе ризик за випадкову загибель речі з мо­менту укладення договору? Якщо річ не була відразу передана покупцеві, то згідно із загальним принципом і право власності на неї ще не перейшло; власником залишав продавець. Він, як уже зазначалося, відповідав перед покупцем за будь-яке погіршення речі та за її загибель, якщо в цьому була його вина. Однак, коли річ гинула без його вини, чисто випадково, то він звільнявся від відповідальності. Більше того, римське право визнавало, що про­давець може навіть вимагати від покупця сплати ціни за річ, яку він не доставив і доставити не може. Існував навіть вираз: «ризик випадкової загибелі речі лягає на покупця, якщо сторони не пе­редбачали інше».

Цей вислів суперечив загальному принципу римського права, згідно з яким наслідки випадковостей, які можуть спіткати річ, доводиться зазнавати власникові речі. У таких випадках договір купівлі-продажу укладений, проте річ ще не передана, а тому по­купець ще не став власником, але ризик випадкової загибелі про­даної речі переходив до покупця. Отже, покупець ніс ризик ви­падкової загибелі речі незалежно від того, чи став він власником купленої речі, чи ще ні.

У літературі з римського права це явище пояснюється тим, Що договір купівлі-продажу, до того як був визнаний консенсуальним, здійснювався за допомогою двох окремих стипуляцій, які породжували два незалежні один від одного зобов'язання: перша стипуляція передбачала передачу речі, друга — оплату ре­чі, при цьому річ переходила до покупця, який ніс ризик випад кової загибелі. Це правило так міцно вкоренилося у юридичній практиці, що його стали застосовувати й тоді, коли договір купівлі-продажу дістав визнання консенсуального контракту. У зв'яз­ку з переходом на покупця з моменту укладення договору ризи­ку випадкової загибелі проданої речі до нього надходили також різного роду випадкові прирости, поліпшення тощо, які сталися після укладення договору.

 

II. Договір найму (locatio conductio) — другий важливий до­говір з категорії консенсуальних договорів. Історичний процес його розвитку надзвичайно спірний. Дехто розглядає спочатку найм як реальний контракт, що лише згодом здобув визнання консенсуального. Цілком можливо, що не всі види найму розви­валися одночасно. У всякому разі за часів Сцеволи всі консенсу-альні контракти забезпечувалися цивільними позовами, які базу­валися на добросовісності (bone fidei).

Римляни розрізняли три види договору найму: 1) найм ре­чей; 2) найм послуг або робочої сили вільної людини; 3) замов­лення (підряд). Існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого значною мірою стримува­ло рабство. Всі три договори є консенсуальними і синалагматичними.

 

1. Договір найму речей (locatio conductio rei). За цим догово­ром одна сторона — наймодавець (locator) зобов'язується надати другій стороні — наймачеві (conductor) річ у тимчасове користування, і наймач зобов'язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві. Найм плодоносний називається орендою. Об'єктом договору найму речей могли бути всі рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (зокрема, usufruct — узуфрукт), свої та чужі речі, не вилучені з обороту і неспоживні, навіть у разі їх господарського вжитку, тому що наймач мусив повернути найману річ. Будучи консенсуальним, договір найму речі спирався лише на саму згоду сторін про найм. Але, щоб набути юридичної сили, ця згода, крім предмета найму, повинна була визначити і найману плату. При цьому вимагалося, щоб наймана плата була чітко визначена, а не залежала від рішення одного з контрагентів, тобто справжня, а не вдавана, виражена в грошах. Саме цим договір найму речей від­різняється від позички.

Спеціальну регламентацію дістав платіж найманої плати, ко­ли вона визначалася у натурі, тобто продуктами за оренду сіль­ськогосподарських угідь. Римляни враховували вплив різних факторів на врожай. Якщо це були фактори стихійного характеру, то орендатор звільнявся від сплати оренди, коли це був нев­рожайний рік, то класичні римські юристи, не даючи повного звільнення від оплати, пояснювали це так: один рік неврожай­ний, а наступний дасть надлишок врожаю. Тому в неврожайний рік наймач звільнявся від повної сплати оренди, а у врожайний сплачував за неврожайний. Для забезпечення виконання догово­ру в разі оренди міських та сільських ділянок, а також будинків на користь наймодавця відповідно до закону встановлювалося заставне право на внесене та ввезене майно наймача. Орендатор не мав права нічого вивозити з ділянки доти, поки не розрахуєть­ся із землевласником.

Синалагматичний характер договору найму передбачає різні права та обов'язки сторін, обидві сторони відповідають одна пе­ред одною за будь-яку вину (omnis culpa), хоч ризик випадкової загибелі об'єкта найму покладався на наймодавця, оскільки він залишався власником, а наймач, за римським правом, не був на­віть володільцем найнятої речі.

 


.

mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал