Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!
Поняття та сторони в договірному зобов’язанні.
|
|
Зобов'язальне право є окремим та важливим інститутом цивільного права. Норми якого регулюють відносини майнового обороту, що виникають при переході матеріальних та інших благ в формі товару від однієї особи до іншої.
Зобов'язальне право опосередковує відносини, пов'язані з переміщенням майна зі сфери виробництва до сфери споживання, тим самим надаючи економічному обороту форми обороту цивільно-правового. Норми зобов'язального права визначають відносини щодо придбання майна у власність, передачі майна у користування, виконання робіт, надання послуг, використання об'єктів права інтелектуальної власності та ін. Так, норми зобов'язального права визначають порядок переходу майна від продавця до покупця за договором купівлі-продажу; від наймодавця до наймача за договором найму; порядок виконання підрядником робіт за договором підряду; надання послуг за договорами про надання послуг тощо.
Зобов'язальним правом регулюються виключно відносини економічного обороту, тобто ті, що виникають при переході від однієї особи до іншої таких матеріальних та інших благ, які набули форми товару. Товарної форми можуть набувати не тільки речі, а й інші види об'єктів, наприклад, послуги, майнові права, деякі нематеріальні блага, зокрема результати творчої діяльності, інформація тощо. Зазвичай не набувають економічної форми товару речі, що передаються одними членами сім'ї іншим для споживання, у користування тощо, а також їх роботи та послуги щодо перевезення, ведення домашнього господарства, по догляду за дітьми, хворими членами сім'ї тощо. Тому побутові відносини між членами сім'ї не регулюються зобов'язальним правом. У вказаних осіб не виникає суб'єктивних цивільних прав вимагати один від одного передання речей, виконання робіт і надання послуг такого роду, а також відповідних юридичних обов'язків[4, с. 6].
Поняття зобов’язання чітко визначено законодавством, зокрема, Цивільним кодексом України у статті 509, де зазначається, що зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити грошу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку [2].
В цивільно-правовій літературі існує узагальнене теоретичне поняття зобов'язання. Це закріплені цивільним законом суспільні відносини з переміщення майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій[3, с. 403].
Зобов’язальні правовідносини становлять чи не найбільшу частину цивільно-правових відносин. Вони мають низку відмінних ознак, що виділяють їх серед інших суспільних відносин. Питання щодо особливості зобов’язальних правовідносин розпочинається з проблеми дуалізму цивільного права, тобто його поділу на речове і зобов’язальне. Цей поділ походить з римських часів і має найбільш завершений вигляд у правових системах континентального права пандектного типу, до яких належить саме і правова система України. Тому, зобов’язальні правовідносини розглядають у порівнянні із речовими:
- майновий характер правовідносин на відміну від немайнових цивільних правовідносин;
- протиставлення управненій особі (кредитору) конкретної зобов'язаної особи (осіб), що обумовлює відносний характер зобов'язальних правовідносин на відміну від речових прав, передусім права власності, в якому управненій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (абсолютний характер правовідносин). Як зазначає М.М.Сибільов, з огляду на те, що зобов'язання – це відносні, а не абсолютні правовідносини, склад його учасників, предмет і зміст характеризуються визначеністю;
- зобов'язання закріплює (опосередковує) переміщення матеріальних благ (майна, майнових благ), тоді як речові правовідносини закріплюють присвоєння матеріальних благ. Якщо виходити з того, що нормами зобов'язального права оформлюється економічний обіг майна і майнових благ, що мають характер товару (товарообмін), тобто оформлюється динаміка цивільних відносин, то в найконцентрованішому вигляді тим рушійним важелем, що приводить у дію цивільні правовідносини, є виконання зобов'язань;
- для зобов'язання притаманний активний характер поведінки зобов'язаних осіб (обов'язок боржника вчинити певні дії на користь кредитора), тоді як для речових правовідносин характерною є пасивна поведінка (обов'язок утриматися від порушення речових прав);
- зміст і характер суб'єктивних прав у зобов'язанні обумовлений підставами його виникнення, видом зобов'язання, тоді як у речових правовідносинах суб'єктивні права спираються лише на норми законодавства, якими прямо передбачено види і зміст цих прав[5].
Не дивлячись на вказані досить суттєві відмінності, речові і зобов’язальні правовідносини є тісно пов’язаними між собою, тому що вони є передумовою виникнення одне одного, а відповідно і цивільно-правового обороту в цілому.
Висвітливши основні ознаки забов’язання можна зазначити, що договірне зобов’язання - це правовідношення, що виникло на підставі договору, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, яке ґрунтується на положеннях ч. 1 ст. 509 ЦК України.
Елементами будь-якого правовідношення, як відомо є суб’єкти, об’єкти та суб’єктивне цивільне право і суб’єктивний цивільний обов’язок.
Оскільки договір є однією з підстав виникнення зобов’язального правовідношення, відповідно до ст.509 ЦК України, то в нього є також суб’єкти, зокрема це кредитор і боржник. Кредитор — це особа, яка має право вимагати або виконання певної дії, або утримання від вчинення певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує його, тому і називається кредитором.
Боржник — протилежна сторона в зобов'язанні. Він повинен вчинити певні дії або утримуватися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її іменують боржником. Кредитора зазвичай називають активною стороною в зобов'язанні, а боржника — пасивною[6].
У главі 52 ЦК України «Поняття та умови договору» відсутні конкретні правила, які б встановлювали кількісні чи якісні вимоги до суб’єктного складу договору, за деякими випадками. Згідно ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Можна дійти висновку, що кожна особа може бути суб’єктом договору, адже, відповідно до ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, у виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Тобто складається враження, що будь-який дієздатний суб’єкт цивільного права може укласти договір. Однак це не так, адже, проаналізувавши джерела договірного права можна дійти висновку, що можуть існувати певні обмеження в укладенні тими чи іншими суб’єктами певних видів договорів, а іноді може встановлюватися пряма заборона тим чи іншим особам бути суб’єктами договірних правовідносин (наприклад, не можуть брати участь у приватизації державного майна державні підприємства; юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків; органи державної влади; працівники державних органів приватизації)[8, с. 199].
Норми актів цивільного законодавства можуть містити деякі обмеження щодо суб’єктного складу певних видів зобов’язань. Зазначене головним чином стосується зобов’язань, які виникають на підставі договору. Це означає, що особи мають відповідати вказаним у законі вимогам для того, щоб виступити стороною у певному виді зобов’язання. Так, у законі може міститися пряма вказівка на те, що відповідною стороною зобов’язання є тільки фізична особа, зокрема:
- замовник за договором побутового підряду (ст. 865 ЦК України);
- замовник за договором перевезення пасажирів;
- відчужувач майна за договором довічного утримання (ст. 746 ЦК України);
- відчужувач у спадковому договорі (ст. 1303 ЦК України);
- сторонами за шлюбним договором (ст. 92 СК України).
У багатьох зобов’язаннях, що стосуються окремих сфер діяльності, однією із сторін може бути тільки юридична особа, створена у визначеній організаційно-правовій формі (банк або інша фінансова установа у кредитному договорі, у договорі банківського вкладу, у договорі банківського рахунку). Право бути однією або обома сторонами у зобов’язанні в законодавстві іноді надається тільки суб’єктам підприємницької діяльності (договір роздрібної купівлі-продажу, поставки, прокату, побутового підряду, окремих видів зберігання, факторингу, комерційної концесії тощо) або пов’язується з одержанням ліцензії на здійснення певного виду діяльності (договір будівельного підряду, перевезення тощо)[4, с.10].
У деяких зобов’язаннях один із суб’єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно як боржник. Наприклад, у договорі позики позикодавець є виключно кредитором, а позичальник — виключно боржником. Однак у переважній більшості випадків кожний із суб’єктів зобов’язання є водночас і кредитором, і боржником. Так, відповідно до ч. 3 ст. 510 ЦК України, якщо кожна із сторін зобов’язання має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Наприклад, у договорі купівлі-продажу обидва продавець і покупець виступають і кредиторами, і боржниками одночасно[4, с. 9].
Необхідно враховувати, що суб’єктний склад договірного зобов’язання не обмежується його сторонами, більше того він може мати свою динаміку.
Суб’єкти договірних правовідносин можуть мати не тільки сторони у зобов’язанні, але і треті особи. Під третьою особою у зобов’язанні слід розуміти учасника цивільних правовідносин, який не є стороною (боржником або кредитором) у зобов’язанні. Треті особи можуть бути віднесені до кола суб’єктів зобов’язання у разі переадресування виконання зобов’язання. Переадресування виконання зобов’язання – це по суті, зазначення кредитором третьої особи, якій боржник зобов’язаний передати виконання. Прикладом переадресування може слугувати договір позики, у якому кредитор вказує боржнику на третю особу, якій боржник зобов’язаний повернути суму позики.
Цивільне законодавство також передбачає можливість виконання обов’язку боржника третьою особою. Відповідно до ст. 528 ЦК України виконання обов’язку може бути покладено боржником на іншу особу якщо не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто[8, с. 201].
Треті особи беруть також участь у регресивних зобов’язаннях. Найбільш повне визначення регресивного зобов’язання запропонував І. Б. Новицький: «Регресивним зобов’язанням називається зобов’язання яке є наслідном платежу однією особою (кредитором за регресивним зобов’язанням) іншій особі, хоча і вчиненого юридично обґрунтовано, однак викликаного провиною третьої особи (боржника за регресивним зобов’язанням) без вини з боку першого».
В науці цивільного права ситуація, коли в зобов’язанні беруть участь декілька кредиторів або декілька боржників отримала назву множинності осіб у зобов’язанні. Сторін у зобов’язанні залишається стільки, скільки допускає сутність самого зобов’язання.
Виділяють наступні види множинності осіб в зобов’язанні:
- активна (наявність в зобов’язанні одного боржника та декількох кредиторів);
- пасивна (наявність у зобов’язанні декількох боржників та одного кредитора);
- змішана (наявність в зобов’язання декількох боржників та декількох кредиторів)[8, с. 202].
Залежно від співвідношення обсягу прав або обов’язків між співкредиторами або співборжниками зобов’язання з множинністю суб’єктного складу поділяють на часткові та солідарні.
У законі закріплено презумпцію, що зобов’язання зі множинністю осіб є частковим, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 540 ЦК України). Це означає, що кожний із боржників повинен виконати зобов’язання тільки в певній частці, що визначена договором або актами цивільного законодавства. Якщо ж розмір частин обов’язку боржників не встановлений, то вони вважаються рівними. Боржник, який виконав свою частину обов’язку, вибуває із зобов’язання [10, с. 30].
У солідарних зобов’язаннях обсяг прав та обов’язків співкредиторів або співборжників визначається за значно складнішими правилами, ніж у попередньому випадку. Солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання (ст. 541 ЦК України). Якщо у зобов’язанні солідарною є вимога кредиторів, кожний із співкредиторів має право пред’явити боржникові вимогу в повному обсязі, а боржник має право виконати свій обов’язок будь-кому із співкредиторів на свій розсуд, до пред’явлення вимоги одним із них (ч. 1 ст. 542 ЦК України). Якщо у зобов’язанні солідарним є обов’язок боржників, кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (ч. 1 ст. 544 ЦК України)[4].
У зобов’язанні може відбутися заміна сторін. У законодавстві передбачена можливість як заміни боржника, так і заміни кредитора. При цьому предмет і зміст зобов’язання не змінюються, а права та обов’язки сторони, яка з нього вибуває, переходять до особи, яка замість неї вступає до зобов’язання. Згідно з ст. 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути змінений внаслідок відступлення права вимоги, правонаступництва, виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем, а також виконання обов’язку боржника третьою особою. Відступлення права вимог и являє собою договірну передачу вимог первісного кредитора новому кредиторові. Самостійною підставою зміни кредитора є правонаступництво, яке буваю двох видів, а саме: універсальне та сингулярне. При універсальному правонаступництві до правонаступника разом з правами переходять і його обов’язки, найбільш поширеними випадками є спадкове правонаступництво. При сингулярному правонаступництві до правонаступника переходить лише певне право кредитора, наприклад, при договірній передачі вимоги. Зміна кредитора, як зазначено в п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК України, може мати місце при виконанні обов’язку боржника поручителем або заставодавцем.
Новелою для цивільного законодавства України є закріплення в ЦК України такої підстави переходу права кредитора, як виконання обов’язку боржника третьою особою. Відповідно до ст. 528 ЦК України зобов’язання може бути виконане не тільки самим боржником, а й третіми особами. Кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою. Зміна кредитора може відбуватися і з інших підстав, встановлених в законі[8, с. 204].
При заміні боржника відбувається переведення боргу на нового боржника. При цьому первісний боржник вибуває із зобов’язання. Оскільки особа вступає до зобов’язання виключно за своєю волею, для такої заміни потрібна згода в першу чергу нового боржника. Враховуючи, що особистість боржника, принаймні з огляду на його платоспроможність, має велике значення для кредитора, переведення боргу допускається тільки за згодою останнього, якщо інше не передбачено законом (ст. 520 ЦК України). Наслідком переведення боргу є заміна боржника у зобов’язанні.
У законодавстві не міститься переліку підстав заміни боржника у зобов’язанні, як це зроблено щодо заміни кредитора, що можна розцінювати як прогалину. До того ж категорії «заміна боржника у зобов’язанні» і «переведення боргу» вживаються як ідентичні (ст. 520 ЦК України). Однак боржник у зобов’язанні може бути замінений і з інших підстав, не пов’язаних з договором про переведення боргу. Обов’язки боржника можуть перейти до іншої особи на підставі закону при настанні передбачених у ньому обставин. Наприклад, внаслідок спадкування відбувається автоматичний перехід обов’язків спадкодавця за зобов’язаннями, у яких він виступав боржником, до його спадкоємців (статті 1218, 1282 ЦК України). Тому в законі слід було б уточнити підстави заміни боржника у зобов’язанні[4].
Таким чином, виходячи з всього вищезазначеного, можна сказати, що договірні
зобов'язання – це зобов'язання, що виникають на підставі договору і регулюють
як майнові цивільні відносини (договірні цивільно-правові зобов'язання), так і
господарсько-виробничі майнові відносини (господарсько-договірні зобов'язання).
Внаслідок регулятивного характеру договірні зобов'язання опосередковують
правомірну поведінку суб'єктів цивільних правовідносин, забезпечують її дотримання всіма учасниками цивільного обігу, а у разі порушення правил цієї поведінки – створюється можливість застосування відповідних заходів цивільно-правової відповідальності.
Також зазначимо, що суб’єктами договірного зобов’язання є його сторони — кредитор і боржник (ч. 1 ст. 510 ЦК України).Сторонами зобов’язання в більшості випадків є один кредитор і один боржник. Однак існують також зобов’язання, у яких може бути декілька кредиторів та/або боржників (ч. 2 ст. 510 ЦК України).
Отже, визначимо договірне зобов’язання як правовий зв'язок між боржником і кредитором, що полягає в обов’язку боржника вчинити певну дію (дії) або утриматися від неї, і у відповідному йому праві кредитора вимагати від боржника виконання його обов’язку, поєднаному з обов’язком кредитора прийняти і підтвердити виконання.
|
|