Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Соціально-економічне прогнозування.




Розробка плану соціально-економічного розвитку країни будується насамперед на принципах макроекономічного прогнозування.

Прогноз – науково обґрунтоване передбачення можливого стану об’єкта у майбутньому.

Об’єкти державного прогнозування:

– напрямки розвитку країни в цілому;

– напрямки розвитку окремих секторів, галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць;

– можливий стан економіки та соціальної сфери у майбутньому;

– альтернативні шляхи і терміни досягнення певних параметрів економічного і соціального розвитку.

Державне соціально-економічне прогнозування – виявлення та аналіз закономірностей і тенденцій розвитку національної економіки, передбачення майбутніх змін і створення наукової бази для економічної політики та державного регулювання економіки.

Таке прогнозування базується на наступних принципах:

1) наукової обґрунтованості – передбачає, що прогнозування базується на системних знаннях про закономірності розвитку економіки, враховує реалії економічного, політичного і соціального життя країни, вітчизняний та світовий досвід, а також використовує систему наукових знань та методик;

2) системності – розглядає національну економіку з одного боку як єдиний об’єкт, а з іншого – як сукупність самостійних напрямків (блоків) прогнозування;

3) адекватності – прогноз як теоретична модель має достатньо повно і точно відображати реальні процеси національної економіки;

4) альтернативності – передбачає розробку не одного, а кількох (мінімум трьох) найбільш вірогідних варіантів розвитку подій;

5) гласності – прогнозна інформація має бути доступною для громадськості незалежно від отриманих прогнозних результатів;

6) самостійності – прогнозувати майбутній стан народного господарства повинні всі без виключення органи державної влади, при цьому в межах своїх повноважень вони несуть відповідальність за своєчасність розробки прогнозів.

Класифікацію методів прогнозування наведено на рисунку 2.

 

 
 

 


Рисунок 2 – Класифікація методів соціально-економічного прогнозування

 

Існує досить багато класифікаційних ознак власне прогнозів. Серед яких можна виділити: за рівнями прогнозування (макроекономічні, міжгалузеві, галузеві, регіональні, міжрегіональні тощо) та за термінами розрахунків (оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові).

 

2. Макроекономічне планування.

Макроекономічне планування – це свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки.

Об’єктами макроекономічного планування є економічні, соціальні й науково-технічні народногосподарські процеси. Сферою макроекономічного планування є державно-корпоративний сектор економіки.



Суб’єкти макроекономічного планування: держава; великі акціонерні товариства та корпорації; недержавні органи і організації (профспілки інші об'єднання й асоціації).

Стратегічною метою макроекономічного планування є забезпечення економічного зростання держави відповідно до критеріїв конкурентоздатності й стабільного розвитку (економічного, екологічного, соціального і технічного).

В системі розробки програм соціально-економічного розвитку макроекономічне планування виконує наступні функції:

1) визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки;

2) забезпечення найоптимальнішого варіанта розвитку національної економіки (найефективнішого способу досягнення поставленої цілі);

3) координація економічної діяльності суб’єктів (забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо);

4) гармонізація економічних інтересів всіх суб’єктів господарювання.

До основних методів макроекономічного планування належать:

метод системного аналізу;

балансовий метод;

нормативний метод;

програмно-цільовий метод;

економіко-математичні методи.

Метод системного аналізу передбачає комплексний підхід до об’єкта планування: визначення потреб і можливостей, наявних ресурсів; аналіз меха­нізмів реалізації та результатів планових рішень; вивчення варіантів планових рішень для вибору найефективнішого; обґрунтування планових завдань тощо.

Балансовий метод передбачає узгодження потреб і ресурсів як у масштабі суспільства, так і за окремими складовими національної економіки, а також координацію розвитку окремих виробництв, галузей, регіонів на основі розробки відповідних балансів. Баланси є складовою державних планів (програм). У практиці використовують: матеріальні (баланси засобів виробництва, предметів споживання, природних ресурсів тощо); вартісні (зведений фінансовий баланс, грошових доходів і витрат суб’єктів різних рівнів); трудові (баланси трудових ресурсів, ринку праці); міжгалузеві; міжрегіональні та інші баланси.



Нормативний метод передбачає обґрунтування планових показників за допомогою науково обґрунтованих нормативів, що виражають ступінь економічної, екологічної чи соціальної ефективності виробництва (норми рентабельності, амортизації, ресурсомісткості, викиду шкідливих речовин, прожитковий мінімум, мінімальна пенсія та інше).

Програмно-цільовий метод передбачає розробку програм вирішення найактуальніших соціальних, економічних, екологічних, науково-технічних, регіональних проблем розвитку суспільства.

Економіко-математичні методи побудовані на засадах реалізації принципу оптимізації, тобто вибору варіанту з найбільшим економічним ефектом. В економіко-математичному плануванні використовуються: лінійне програмування; нелінійне програмування; динамічне програмування; оптимізаційне програмування; математична статистика; метод найменших квадратів та інші.

 

3. Директивне та індикативне планування.

До основних видів макроекономічного планування відносять директивне та індикативнепланування.

Директивне плануванняспосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва та розподілу продукції та послуг.

Основні риси директивного планування:

1) ґрунтується на державній власності;

2) план має тотальний характер, охоплюючи всі сторони соціально-економічного життя суспільства;

3) за допомогою директивного планування держава прагне вирішити не тільки макроекономічні, а й майже всі мікроекономічні проблеми.

4) планові завдання є обов’язковими для виконання (план-закон).

5) використовуються переважно прямі адміністративні методи державного регулювання економіки.

Індикативне планування–спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритету розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимуляторів для їх реалізації.

Основні ознаки індикативного планування

1) ґрунтується на різноманітті форм власності;

2) завдання мають рекомендаційний характер (обов’язкові тільки для державних підприємств);

3) головне завдання плану – координація господарської діяльності суб’єктів економіки;

4) планові документи окреслюють загальні контури майбутнього економічного розвитку (план-прогноз);

5) для стимулювання виконання завдань використовуються переважно непрямі економічні методи.

 

4. Державне програмно-цільове планування.

Програмування – це розробка та реалізація окремих економічних програм щодо проблем, які не можуть бути вирішеними через ринкові механізми. Відтак метою державного програмування є досягнення прийнятного для суспільства варіанта розвитку економіки.

Комплексна цільова народногосподарська програма – це державний, адресний плановий документ, у якому визначений за ресурсами, виконавцями та сторонами комплекс економічних, техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів, до яких залучені відповідні галузі, господарські органи та регіони.

Види державних програм за терміном виконання: довгострокові (10-20 років); середньострокові (4-5 років); короткострокові (1 рік).

Види державних програм за змістом:

– спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів;

– програми щодо певних загальнонаціональних проблем;

– програми досягнення економічної рівноваги.

Види програм за правовим статусом: індикативні та директивні.

Види комплексних цільових програм за змістом: соціально-економічні; виробничі; науково-технічні; екологічні; інституційні; регіональні.

Етапи формування цільової програми: 1) визначення проблеми; 2) формування комплексу цілей; 3) розробка попереднього проекту; 4) розробка розгорнутого проекту; 5) розробка організаційно-економічного механізму; 6) управління реалізацією програми.

Контроль за ходом формування та реалізації програми здійснюється на основі затвердженої документації, статистичної інформації, бухгалтерської звітності та спеціальної звітності за програмою.


Заняття №2


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.012 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал