Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Ландшафтознавство гірських країн




Потрібність у виділенні досліджень гірських країн в окрему галузь ландшафтознавства обумовлена тим, що гірські ландшафти мають інші, ніж рівнинні, закономірності диференціації і розвитку. Головною зако­номірністю просторової диференціації рівнинних ландшафтів є широт­на або горизонтальна зональність - зміна співвідношення тепла і воло­ги, яка відбувається у відповідності до зміни географічної широти. В зв'язку зцим клас рівнинних ландшафтів поділяють на типи згідно з типами природних зон. Диференціація гірських ландшафтів відбуваєть­ся за законом висотної поясності або вертикальної зональності. Тобто головним чинником просторової диференціації гірських ландшафтів є висота над рівнем моря. Згідно зним клас гірських ландшафтів поділя­ють на типи, які відповідають типам висотних ландшафтних поясів. Кількість ландшафтних поясів для тієї чиіншої гірської системи визна­чається її положенням у певній широтній ландшафтній зоні. Кожній широтній ландшафтній зоні властивий свій, особливий тип висотної поясності, що відрізняється кількістю поясів, послідовністю їх розта­шування, висотними границями. В Українських Карпатах виділяють п'ять ландшафтних поясів, які відповідають висотним поясам рослинності: 1) передгірний дубовий; 2) низькогірний буковий; 3) середньогі­рний смерековий; 4) субальпійський чагарниково-лучний; 5) альпійсь­кий лучний (мал. 14). У Кримських горах виділяють 3 ландшафтних пояси на північному макросхилі (передгірний лісостеповий, низькогірний дубовий, середньогірний буково-грабовий) і 3 - на південному макро­схилі (низькогірний субсередземноморський, низькогірний дубово-буково-сосновий, середньогірний гірсько-лучний) [183; 185].

Крім висотних поясів, які розглядаються як висотні ландшафтні зони, в гірських країнах виділяють ландшафтні яруси, які за рангом відповідають рівнинним ландшафтним підзонам. В Українських Карпа­тах виділяють 9 ландшафтних ярусів: заплавно-нижньотерасовий, сере-дньотерасовий, високотерасовий, горбисто-грядовий передгірний, по-логосхиловий низькогірний, крутосхиловий низькогірний, крутосхило-вий середньогірний, полонинський середньогірний, давньоледовиковий високогірний [273].

Ландшафтні пояси і яруси неоднорідні. В їх межах можуть зміню­ватися крутизна і експозиція схилів, а також характер гірських порід, що призводить до зміни грунтів і рослинності. Тому висотні пояси і яруси поділяють на роди і види. Роди гірських ландшафтів виділяють у відповідності з характером гірських порід, якими вони складені. Так, у підкласі низькогірних ландшафтів Українських Карпат виділяють два роди: 1) низькогір'я з елювіально-делювіальними відкладами на палео­геново-крейдовому фліші і 2) низькогір'я з елювієм на неогенових вул­канічних породах.



Роди ландшафтів поділяють на види. В першому із приведених ро­дів виділяють 6 видів ландшафтів, в другому - 3 види. Видові відмінно­сті зумовлені характером рельєфу і грунтово-рослинного покриву. Так, одним із видів низькогірних ландшафтів з елювіально-делювіальними відкладами на палеогеново-крейдовому фліші є крутосхилові низько­гір'я з бурими лісовими щебенюватими грунтами під грабово-смерековими дібровами [183].

У морфологічній будові рівнинних і гірських ландшафтів теж є відмінності. В класифікації, розробленої українськими "гірськими" ландшафтознавцями [193], морфологічними частинами гірського ланд­шафту є (від меншої до більшої"): фація, підурочище, урочище, стрия, місцевість і сектор. Гірські фація, підурочище, урочище і місцевість за змістом і величиною відповідають своїм рівнинним аналогам. Стрия -це ряд літологічно однорідних урочищ в межах одної висотної місцево­сті. Сектор формує вертикальний ряд сполучених висотних місцевос­тей, що розвиваються в умовах одної макроекспозиції.

Грузинські ландшафтознавці [19] використовують класифікацію, в якій крупнішу за урочище морфологічну одиницю називають не стри-єю, а санахою, під якою розуміють специфічні для гірських територій поєднання урочищ в межах одної мезоформи рельєфу. Санахи поєдну­ються в місцевості, а останні - в ландшафтні ділянки - генетично од­норідні території, що приурочені до одної морфоструктури рельєфу і розміщуються в межах одної висотної зони. Ландшафтні ділянки об'єднуються у фізико-географічні райони, області і країни.



Більш докладно про принципи, методику і конкретні приклади до­слідження гірських ландшафтів можна прочитати в роботах [46-47; 49-50; 56; 178; 192-194; 292].

 

7.2. Аквальне ландшафтознавство

Крім наземних або територіальних ландшафтних комплексів існу­ють і водні або аквальні ландшафтні комплекси.

 

Підаквальними ландшафтними комплексами розуміють од­норідні за походженням і історією розвитку водні об 'єкти, що ха­рактеризуються однаковим гідрологічним і гідротермічним режи­мом і мають єдиний геологічний фундамент, однотипний донний рельєф, однаковий склад донних відкладів та фітоценозів.

Початком досліджень водних ландшафтів вважають початок 60-х років XX століття, коли з'явились роботи Д.В.Богданова [24-25] і В.Г.Богорова [27] про широтну зональність Світового океану, В.Н.Купецького про морські ландшафти Арктики [167], К.М.Петрова про підводні ландшафти Чорноморського узбережжя [248-249], В.В.Шаркова і 3.1. Гурієвої про підводні ландшафти Чорного і Каспій­ського морів [325]. На підставі цих досліджень Ф.М.Мільковим була зроблена перша класифікація водних ландшафтів, у якій відділ водних ландшафтів поділений на 6 класів: 1) річкових ландшафтів; 2) озерних ландшафтів; 3) земноводних (літоральних) ландшафтів; 4) мілководних ландшафтів; 5) водноповерхневих ландшафтів; 6) підводних (донних) ландшафтів [200].

Клас річкових ландшафтів охоплює русла річок і відрізняється прі­сним характером води, наявністю течії, тісним взаємозв'язком з оточу­ючими наземними ландшафтами. В річищі кожної річки формуються водні урочища за аналогією з урочищами наземних урочищ. Вони від­різняються одне від одного глибиною і швидкістю течії, складом дон­них відкладів, характером рослинності і тваринного світу (мал. 15).

Клас озерних ландшафтів поєднує замкнені водойми і відрізняєть­ся від класу річкових ландшафтів відсутністю течії, широким діапазо­ном ступеня солоності води (від прісної до гірко-солоної), складом донних відкладів, характером рослинності і тваринного світу.

Кчас земноводних (літоральних) ландшафтів включає смугу бере­гової зони морів, яка щодоби заливається морськими водами під час припливів. Класичним прикладом земноводних ландшафтів є мангрові ліси, що вкривають низовинні узбережжя тропічних морів.

Клас мілководних ландшафтів розміщується на береговій відмілині морів з відмітками глибин до 200 м. Нижня межа поширення мілковод­них ландшафтів співпадає з нижньою межею фотосинтезу. Мілководні ландшафти відрізняються винятковим багатством підводних рослинно­сті і тваринного світу.

Клас водноповерхневих ландшафтів формується в межах верхнього шару води потужністю до 200 м (нижньої межі фотосинтезу), але на глибинах понад 200 м, тобто за межами поширення мілководних ланд­шафтів. Він є зоною прямого зіткнення і активної взаємодії лише двох оболонок Землі - гідросфери і атмосфери і відрізняється від всіх інших водних і наземних ландшафтів відсутністю літосфери. Цьому класу во­дних ландшафтів властива широтна зональність, що є в певній мірі ана­логічною широтній зональності ландшафтів суходолу.

Клас підводних (донних) ландшафтів, на необхідність дослідження яких вказував ще Б.Б.Полинов [264], уособлюється в океанах і морях на глибинах понад 200 м і нижче водноповерхневих ландшафтів. Тут, у нижньому (донному) ярусі океанічної ландшафтної сфери, на відміну від всіх інших водних і наземних ландшафтів, відбувається зіткнення і активна взаємодія океанічної літосфери і гідросфери при відсутності

атмосфери.

Сьогодні розробляються більш детальні класифікації аквальних ландшафтних комплексів (АЛК) з поділом їх на аквальні фації і аквальні урочища за принципами вчення про морфологію наземних ландшш) тів. Аквааьшши фаціями називають найменші, елементарні АЛК, щ займаютьодну форму мікрорельєфу дна водойми або водотока, складі ну одною літологічною відмінністю донних відкладів і зайняті одниі фітоценозом. Аквальтши урочищами називають ділянки акваторії, щ сформувалися на одній формі мезорельєфу дна водойми або водотоки характеризуються однотипними гідрологічними умовами, однаковм складом донних відкладів і фітоценозів [215].

Так, малі озерні водойми в північній частині Білорусі розглядаюп як АЛК вранзі складного урочища, що входять до складу горбисто мореннр-озерних і камово-моренно-озерних ТЛК. Ці складні аквальн урочища включають ряд простих урочищ (літоральних, субліторальну профундадьних, пелагіальних), що характеризуються набором взаємо обумовлених внутрішніх зв'язків, проте мають певні просторові, струї турні і речовинні відмінності і в свою чергу поділяються на аквальи фащї, [350]. Нагадаємо, що літораль - це берегова область озерної уло говини, вякій виділяють три зони: берег, узбережжя і берегову відмі лину. Берег - це верхня частина схилу озерної улоговини, яка лежип навколо озера і не зазнас впливу хвиль. Узбережжя - це нижня частині схилу озерної улоговини, яка зазнає впливу хвиль, але вкривається в» дою лише при високих рівнях. Берегова відмілина завжди вкрита во дою, має вигляд тераси з нахилом у бік озерної западини і виникає вні слідок розмиву і відкладання, порід берегового уступу. Профундапь-ц глибинна область озерної улоговини, в якій переважають процеси від кладання продуктів руйнування берегового уступу. Сублітораль - пе рехідна між літораллю і профундаллю область озерної улоговини. Пі лагіаллю або областю відкритої води називають водну масу озера, які лежить над профундаллю.

Літоральні урочища займають прикордонне положення між вод ним, повітряним і наземним середовищем і знаходяться під найбільв активним впливом водозбору. Водна маса літоральних комплексів х» рактеризусться високою гідродинамічною та біологічною активністю окислювальними умовами середовища. Вища водна рослинність, як, отримує тут найбільший розвиток, утилізує поживні речовини, що над ходять з водозбору, і утворює захисну зону для озера в цілому. За*хара ктером донних відкладів в межах літоральних урочищ виділяють фаціі піщані, мулові, галечникові, кам'янисті, торф'янисті.

Субліторальні урочища займають схил підводної акумулятивно тераси з кутом нахилу від 2-3 до 25° і більше. Відносно вузька смуп літоралі займає 5-15 % площі озера і на батиметричних каргах відображується як сгущення ізобат. Набір субліторальнихфаціп менш різно­манітний, ніж у літоральних урочищ, і включає піщано-глинисті, кар­бонатні і мулові фації.

Г: Профундальні урочища займають основну частину ложа озерної влоговини. Це темна, холодна зона за виключенням мілководних озер, дао прогріті і освітлені до дна. Значні глибини сприяють застійним про­цесам, які викликають дефіцит кисню і надлишок вуглекислоти, і су­проводжуються розвитком відновлюнальних умов середовища. В ме­жах профундальних урочищ виділяють мулові, глинисті і піщано-глинисті фації, які займають різне гіпсометричне положення.

Пелагіальні урочища складають особливий різновид аквальних ландшафтів, що повністю розміщуються в межах водної маси і помітно різняться в мілких, середньоглибоких і глибоких озерах. У відповіднос­ті з термічним розшаруванням водної товщі в їх межах виділяють фації "епілімніона, металімпіока і гиполімніона. Фація епілімніонихарактери­зується високим прогріванням, динамічним перемішуванням, кисневим перенасиченням і лужною реакцією водногосередовища. Фація мета-лімніона відрізняється високими показниками температурного градієн­та,стрибкоподібним збільшенням щільності води, помітною зміною гідрохімічних показників. Фації гиполімніона характерні для середньо-глибоких і особливо глибоких озер. їх відмітними рисами є застійні явища водної маси, відсутність освітлення, низькі температури, збіль-'шення мінералізації і СОг, зміна рН у бік кислого середовища [349].

Більш докладно про класифікацію, властивості і методику дослі­дження аквальних ландшафтних комплексів можна прочитати в робо­тах [64; 101; 215; 225; 250; 311; 316; 345].

7.3. Палеоландшафтознавство

Палеолапдишфтозішисшао - їй- один і напрямків або одна з галузей ландшафтознавства,що ииччас палеоландшафти- ланд­шафтні комплекси, які існували в минулому. Головна мета ішлеола-ндшафтних досліджень - поетапне відтворення (реконструкція) давніх ландшафтних комплексів різних рангів,які існували на Землі з часу її утворенняяк планети.

Пріоритет у розвитку палеоландшафтнихдосліджень належить Л.Б.Рухину. Ним вперше було розроблено поняття про палеоландшаф­ти як територіальні одиниці різних геологічних періодів. Проте він не розрізняв палеогеографію і папсоландінаі}ггознавство,вважаючи що "палеогеографія - це наука про географічні ландшафти минулого та її розвиток" [291, с. 9].

Перші з регіональних палеоландшафтних досліджень були прове дені В.М.Синициним, якій на початку 60-х років XX століття реконсі руював палеоландшафти Євразії [294]. Трохи згодом, наприкінці 60-років XX століття, А.В.Гольбертом з колегами були виконані реконсі рукції палеоландшафтів Західного Сибіру [65]. Приблизно тим же ч» сом датує перші палеоландшафтні реконструкції, що були зроблев українськими палеогеографами, М.Ф.Веклич [33], під керівництво» якого вони виконувались. Аналізуючи розробки Л.Б.Рухина, М.Ф.Век лич настоював на неправомірності їх ототожнювання і розглядав па леоландшафтознавство як одну із частин палеогеографії, як науку, щі на відміну від палеогеографії, вивчає цілісні однорідні єдності давньо природи, а не її окремі компоненти. Ним же, вперше, були складені па леоландшафтні карти України з поділом всіх палеоландшафтів на зона льні, регіональні (що в свою чергу поділяються на гірські і рівнинні підводні і локальні.

Спеціальні палеоландшафтні дослідження по окремим регіона» України були виконані: В.А.Дубняком - по лівобережжю Середньоп Дніпра [104]; Н.П.Герасименко - по Правобережжю Київського При дніпров'я [54-55], І.І.Залеським - по Волинському Поліссю [118].

Об'єктами досліджень палеоландшафтознавства слугують залишю палеоландшафтів (палеоландшафтні пам'ятники) і сліди давніх геогра фічних процесів (палеоландшафтні індикатори), що в сукупності скла дають палеоландшафтні документи. їх аналіз дає уяву про час форму вання головних рис сучасної природи регіону, загальної спрямованост і ритмічності її розвитку, відносної стійкості або змінності на проти останніх геологічних епох. Всі сучасні ландшафтні комплекси - кате горії історичні. їх становлення, розвиток, перебудова відбуваються певні відрізки часу, займають те чи інше місце в історії Землі (мал. 16).

Палеогеографічні реконструкції базуються на засадах принципу аі туалізму, який реалізується шляхом дослідження головних, інтегрую чих властивостей сучасних ландшафтів і використання цього знанні для визначення властивостей палеоландшафтів. Часовий період реконс трукцій залежить від часу утворення головних факторів формуванн ландшафтів - літогенного і кліматогенного. Для районів материкови зледенінь, наприклад, достатньо обмежитись плейстоценом, оскільк саме неодноразові зледеніння, які відбувалися в плейстоцені, визначилі головні особливості диференціації сучасних ландшафтних комплексів Реконструкція палеоландшафтних комплексів побудована на аналізі ознак окремих природних компонентів, що складають ландшафтний комплекс, із урахуванням їх взаємозалежності і взаємозв'язку. Так, сту­пінь оглеєності грунтів корелюється з гіпсометричним положенням ландшафтного комплексу. Тип рослинності визначається кліматом, ге­незисом і механічним складом грунтоутворюючих порід, а також гіп­сометричним положенням ландшафтного комплексу. В умовах однако­вого клімату характер рослинних угруповань цілком залежить від влас­тивостей літогенної основи ландшафтного комплексу, тобто рельєфу і гірських порід, які його складають.

Розміри та ієрархічний ранг палеоландшафтних комплексів, що піддаються реконструкції, визначаються характером вихідних палео­географічних даних. Так, дані про давні грунти (палеопедологічні хара­ктеристики) і давню рослинність (палінологічні характеристики) дають

 

можливість розкрити лише загальні риси клімату, грунтів і рослинності на різних палеогеографічних етапах розвитку території і, відповідно, реконструювати лише зонально-провінціальні відмінності ландшафтної будови досліджуваного регіону. Для виявлення віку, умов становлення і меж конкретних ландшафтів, які складають ландшафтні зони, провін­ції і області, потрібні палеолітологічні характеристики - дані про літо­логічний склад відкладів, який обумовлює диференціацію ландшафтів та їх морфологічних частин, а також про форми рельєфу, види і різно­види грунтів. Повнота реконструкції палеоландшафтних комплексів залежить від повноти палеогеографічних даних, яка зменшується від­повідно до віку ландшафтних комплексів, що реконструюються.

Більш докладно про принципи і методику палеоландшафтннх ре­конструкцій на підставі палеогеографічних даних можна дізнатись з робіт [1; 33; 34; 53-55; 210; 222].

 

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал