Мова – категорія націє творча

Мова - це кров, що оббігає тіло нації.

Виточи кров – умре нація.

Юліян Дзерович

Чи не найглибше розкрив цей умовивід науковий геній слова О. Потебня. На його думку, «мова – містичне ядро нації, тобто щось об'єктивно дане, що живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси та що може видобутися на поверхню свідомосте і стати керманичем усіх національних змагань у всіх ділянках життя» [14, 3]. В іншому разі змагання, що минатимуть мову, приречені, бо збудовані на піску. І саме тоді без усвідомлення національного ідеалу, сконцентрованим виявом якого е мова, «розвій матеріяльних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина» [13 171]. Тому так безглуздо зараз абсолютизувати економічно-соціяльний чинник коштом мовно-духового. Згадаймо блискучу публіцистику Оксани Забужко про те що нашим державцям не вадило б «спочатку опанувати синтаксис, цю елементарну „гігієну" думання^ перш ніж братися реформувати економіку» [4, 78]. За очевидної сукупносте разючих проблем безперечним є те, що без збереження своєї самобутньої культури нація втрачає своє обличчя (свою ідентичність) і приречена зникнути [6, 625]. Мова ж для цієї культури, за мтафоричним висловом С. Лема, це те саме, що центральна нервова система для людини, а відтак саме за станом мови можна встановити стан культури.

Націоналізм – це передусім усвідомлення своєї відмінности-самобутности у світі, що ґрунтується на мові як вістрі культури, і водночас «послідовний націоналізм є інтернаціоналізм» [14, 5]. Якщо способом дедукції розгортати цей блискучий вислів О. Потебні до цеглин нашого буття - світолюдини, то егоїзм - це альтруїзм, адже ближнього можна і слід полюбити тільки так, як самого себе. І саме ця любов до свого роду, коли вона спрямована в себе, зміцнює одностайність нації, а коли спрямована назовні, проти іншої нації, то посилює чвари і ненависть [3, 39]. Отже, дайте достатньо любови собі, своїй країні, своїй нації, дайте так і стільки, щоб вам не стало сили на ненависть до інших.

За Миколою Міхновським, головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму (розумій любови) серед її широкого загалу [7, 159]. Що відбувається з родиною, коли зникає любов? То чи не очевидною є причина безладу у державі? Найглибшим містичним проявом цієї любови є мова. Натомість кількість носіїв цієї мови-любови, цього «рушія і регулятора національної психології» (Ольга Федик), меншає (статистика свідчить, що 5 млн українців зреклися рідної мови), що з огляду на абсолютну детермінованість усіх духово-матеріяльних явищ свідчить про занепадницькі тенденції у нашому суспільстві. До прикладу соціологи спостерегли, що найвищий відсоток злочинів саме в містах зденаціоналізованих, де фактично українська мова відсутня, а російська помітно спотворена. Мова реагує на всі соціяльні, національні деформації. Мова мстива: будь-яка наруга над нею призводить до душевної ущербности [8, 157].

Нація, котра втрачає свою рідну мову і приймає чужу, не має духової самостійносте, а завжди йде «на помочах», через що не проявляє ініціятиви – цієї необхідної умови духового і матеріяльного поступу взагалі. Така нація не має душевної бадьоросте і проявляє апатію і млявість. Вона не спроможна утвердити свого права на життя поміж інших націй і через те ходом самого життя засуджена на смерть. Отож лише сильна національна воля, що, за Іваном Франком, є синтезом бажань, потреб і змагань, які сягають аж меж можливого [13, 171], є критерієм життєздатносте нації. Завдяки, власне, цій волі наша мова, що лише за XVIII-XIX ст. пережила 173 укази заборон, винесла на своїх плечах націю. Ю. Шевельов називає це «лінгвістичним чудом». Мабуть, не таке вже и чудо, а просто зайвий приклад креативної функції мови, чи інакше націєтворчої функції, що є перманентним імпульсивним спалахом на щоразу по-новому загрозливій межі національної смерті українців. І от після лінгвоцидних XVIII-XIX ст. на початку XX століття у Києві лише десятки інтелігентних родин говорили українською мовою, як і колись у 1-й пол. XIX ст. у Празі після навального понімечення лише в особливих інтелігентних осередках чули мову чеську. Якщо чехи, запаливши національною ідеєю всю націю, цілком вирішили мовну проблему, а отже, проблему буття, то ми, задекларувавши довгождану державність української мови 1989-го року, де факто маємо лише 13 % інформаційного простору її життя... і на додаток «просунутий» суржик, інакше креольський, тобто розвинений і збагачений в одному-двох поколіннях [4, 78]. З огляду на це тільки на ґрунті національної мови, яка духово обрамлює націю і оберігає її від асиміляції та розсіяння в інших духових середовищах, можливий розвиток національної свідомості, нам'яти і національного пізнання.