Топіарного мистецтва

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЇ ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

Тлумачні словники визначають поняття «топіарі» (topiary) як мистецтво художньої стрижки (англ. topiary art – топіарне мистецтво) та надання декоративних форм кронам дерев і чагарників. Цей термін має латинські та грецькі корені, що свідчить, наскільки давнім є топіарне мистецтво.

З давніх-давен, відколи людина навчилася добувати вогонь, вона почала будувати стіни, щоб захистити себе від негоди. Далі виникла потреба захисту свого городу від диких тварин. Так з’явилися перші формовані огорожі, які ми називаємо нині живоплоти. Поряд із живоплотами, які здійснювали захисну функцію, для створення декоративного ефекту, для підкреслення природної краси рослин, давні садівники почали підстригати рослини, надаючи їм під час чудернацьких форм.

Як зазначають окремі автори [Улейська, Комар-Темна, 2002], у різні періоди розвитку садово-паркового мистецтва живоплоти набували різноманітних архітектурних форм за допомогою стрижки і особливих методів формування рослин, з яких створювалися архітектурні огорожі. Можна припустити, що вони існували вже в сьомому диві світу – звисаючих садах Семираміди в Давньому Вавилоні, які представляли собою величезну піраміду зелені та квітів.

Сади-парадизи Стародавньої Персії, а потім сади всього Сходу знаходилися за живими огорожами з квітучих чагарників – бузку, мирта, троянд, а високі кам’яні стіни були прикрашені не лише мозаїкою з різнобарвних каменів, але й виткими рослинами. Поряд із живоплотами, у перських садах, перші з яких ми називаємо Чар-Баг (ілюстрації – Персія), були присутні і формовані поодинокі чагарники у вигляді правильних геометричних фігур на фоні газону.

Жителі Стародавнього Єгипту надавали своїм садам квадратної форми, висаджуючи рослини стрункими рядами за висотою, створювали не що інше, як багаторядний живопліт. При цьому більші дерева розташовували ближче до стін огорожі, потім – середні за висотою, а найнижчі – до центру саду, навколо квадратного басейну. Сади складалися з пальм, гранатів, інжиру, лимонів, троянд. Пальми, за уявою єгиптян, забезпечували власникові радість; інжир – знання таємного; ебенове дерево – багатство, щастя. Ці дерева були для єгиптян священними. Квадратні сади із стрункими рядами дерев дуже гармоніювали із чіткими прямокутними формами єгипетських будинків.

Зразки вишуканого формування рослин бачимо і у садах поблизу величних храмів та усипальниць в Індії (презентація – Індія).

Вважається, що мистецтво фігурної стрижки рослин на високому рівні почало використовуватися у Стародавньому Римі. Вілли Лукулла, Адріана, Плінія-старшого, громадські сади Помпеї, Юлія Цезаря, Мецената, судячи із збережених до наших днів картин, малюнків, описів Плінія-молодшого, потопали в квітах, розділених підстриженим самшитом на кілька різних фігурних ділянок. Пліній дуже пишався зразками своєрідного мистецтва садівників–топіарів (у ті часи існував особливий цех садових майстрів для формування рослин). Із стрижених рослин робилися надписи на газонах, фігури птахів, звірів і людей, фантастичні споруди з колонами, вази. Елементом озеленення того часу були навіть спеціально створені сади-топіаріуми (Hortus topiario), які мали вигляд колекцій стрижених (формованих) рослин. (презентація – Рим).

Прогулянкові сади римських заміських вілл були облямовані огорожею з самшиту, лавра, розмарину. На проїзній частині саду тяглися широкі алеї, обведені живоплотами. Не тільки на віллах, але й у садах, живоплоти робили, як правило, з самшиту, розбивали квітники на правильні ділянки. Живоплотами вважалися низькі кам’яні стіни, вкриті плющем або трояндами, що відокремлювали великий домашній сад (перистиль) від маленького каведію. Темно-зелений самшит, тис, вічнозелені калина, лаври, дуби кам’яні підстригали у вигляді фантастичних візерунків, а також у вигляді куль, пірамід, кораблів, фігур різних звірів, птахів. Це була справжня топіарна скульптура.

Археологічні розкопки в Оксоні підтвердили застосування римлянами формованих огорож із терну. Англо-саксонці використовували живоплоти як огорожу приватних володінь.

З падінням Риму та приходом середньовіччя нові сади виникають переважно при монастирях. Монахи, які завжди цінували тишу та усамітнення садів та молитов, удосконалили мистецтво створення вузлових садів та квітників, що використовувалися для вирощування лікувальних трав та прянощів. В цей час, завдяки широкому культивуванню троянд, особливої популярності набувають огорожі з троянд. У похмурих замках з високих чагарників влаштовують лабіринти – спірально закручені вузькі доріжки. З такого лабіринту був лише один-два виходи, які нелегко знайти. Займаючи маленьку площу, лабіринт створював враження нескінченості, давав можливість робити тривалі прогулянки. Можливо, у таких лабіринтах маскували люки таємних підземних ходів із замків. Ідея створення лабіринтів за допомогою живоплоту (що набула пізніше розважального призначення) проявилася надалі – у садах ХVI століття, зокрема, у Франції, ХVII-ХVIII ст. у Росії, у парках Петергофу та Павловська.

Унікальні пам’ятки садово-паркового мистецтва залишили по собі араби (в Європі їх називали маврами), які майже сім століть (VIII-XIII) панували на Піренейському півострові. Запозичивши досвід створення ірригаційних споруд у стародавніх Єгипту і Риму, араби вміло використали сніготанення на гірських вершинах і створили потужну гідротехнічну систему. Колись безводний і пустельний край зайшлі народи перетворили на багатий і квітучий куточок землі. Нині зразки топіарного мистецтва ми знаходимо у Альгамбрі та Генераліфі (презентація Альгамбра, Генераліф).

Майже тисячу років топіарне мистецтво було сховане за монастирськими та замковими стінами. Так було до настання епохи ренесансу і розквіту всіх видів мистецтва, в тому числі і садово-паркового. В XVI-XVII і на початку XVIII ст., у зв’язку з Відродженням і розвитком будівництва садів і парків, знову відновлюється мистецтво фігурної стрижки рослин.

В епоху ренесансу формування рослин в Італії стало значно стриманішим і застосовувалося при створенні високих прямокутних зелених стін, живоплотів, а також окремих підстрижених у вигляді конусів, циліндрів і куль дерев та чагарників.

Епоха Відродження тривала всього два століття і включала три періоди: раннє Відродження (XIV-XV ст.), Високе Відродження (друга половина ХV ст.) і пізнє Відродження (XVI ст.). Кожен з цих періодів залишив свій слід і в садово-парковому мистецтві, особливо Італії, звідки й узяв початок італійський сад як цілісний художній витвір, поєднавши в собі історичний досвід (стародавні Греція і Рим), природно-кліматичні особливості (рельєф, клімат, рослинність, вода) і національний характер (темперамент, глибоке відчуття краси).

Проте Відродження почалося не з Риму – колиски античної культури, а з Флоренції, яка в умовах сеньйорії (тиранії) роду Медічі досягла не лише економічного, але й духовного розквіту. В XIV-XVI ст. Флоренція – центр італійського Відродження. Видатними діячами Відродження були Данте, Петрарка, Боккаччо, Данателло, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Макіавеллі, які жили у Флоренції. (презентація – вілла Медичі).

Вілла Фарнезі, або Капрарола (презентація – Фарнезі). Вілла одержала назву від свого господаря - кардинала Орті Фарнезіані, який за участю архітектора Бароцці да Віньйола збудував в 1555 р. у містечку Капрарола (70 км від Рима) замок. Другу назву, як бачимо, вілла одержала від свого міста.

Вілла Ланте (презентація – Ланте). Побудована в 50-ті роки XVI ст. в містечку Баньяя, що в 84 км від Рима. Власник вілли герцог Монтальто. Архітектор вілли – Бароцці да Віньйола.

Вілла д’Есте (презентація – д’Есте). Побудована в 1549 р. для кардинала Ніполіта д¢ Есте за проектом архітектора П.Лігоріо.

Сади в стилі італійського Відродження створювалися у Ватикані (презентація – сади Ватикану), а також у Росії (рис. _).

Рис. _. Архангельське. Партер облямований зеленими стінами підстрижених липових алей

Особливої популярності вони набули в районах з екзотичним гірським рельєфом у садибах Південного берега Криму (рис. _, _), Чорноморського узбережжя Кавказу.

Рис. _. Крим. Воронцовський палац

Рис. _. Крим. Палацово-парковий комплекс «Лівадія»

Найбільшого розквіту топіарне мистецтво досягло в епоху бароко у Франції, коли основним художнім критерієм стало ритмічне розмежування саду з формуванням замкнутих просторів. Квіткова пишнота відступила на другій план, а топіарне мистецтво почали застосовувати як віртуозну стрижку, яка набувала перебільшеної форми у вигляді фантастичних руїн будинків, фонтанів. Мистецтво стрижки одержало на той час назву зеленої пластики, або рослинної архітектури.

До характерних елементів садово-паркових композицій бароко належать: садові партери, шпалери, алеї, буленгрін (“западинки”), боскети, садові зали, садові театри, лабіринти, садова скульптура, садові канали, басейни і фонтани, звіринці, вольєри, садові будівлі.

Партери. Це декоративні композиції, розташовані на горизонтальній площині, які створювалися з рослин (газонні трави, низько стрижений чагарник) чи будівельних або інертних матеріалів (пісок, товчене вугілля, цегла та скло. В композицію партеру часто включалися фонтани, скульптура, контейнерні рослини, фігурна стрижка, квіти.

Як зазначає Н.О. Ільїнська (1984), максимального розвитку та поширення партери набули в період розквіту регулярних барокових парків Франції у другій половині XVII ст., що мало великий вплив на розвиток садово-паркового мистецтва країн Західної Європи. В цей період партери стають невід’ємною часткою регулярних композицій, формуючись у найбільш парадних місцях – перед палацами, на головній осі ансамблю.

За правилами побудови партерів, вони повинні були сприйматися повністю: з вікон парадних залів палацу або з вище розташованої тераси. Рисунок партерів не призначався для споглядання його з близької відстані.

В рисунку переважали рослинні мотиви: стилізовані гілки, листки, квіти рослин компонувалися у різноманітні візерунки. Фоном для рисунку переважно був пісок. Рисунок виконувався з різноманітних будівельних матеріалів і по контуру обсаджувався смугою стриженого самшиту, який запобігав змішуванню сипучих матеріалів, а також вносив в партер елемент живої природи та надавав композиції об’ємності.

Розрізняють декілька типів партерів [Ільїнська, 1984, Кучерявий, Озеленення…].

Гаптовані партери – найбільш розкішний тип партерів, орнамент якого творив низько стрижений самшит на фоні кольорового піску, товченої цегли чи вугілля. Візерунки орнаментів не повторювалися і були, як правило, асиметричними. Однак, вони були недовговічними і перероблялися кожні 4-5 років. В подальшому їх дещо спростили, прибравши з рисунку вусики та ряд інших дрібних деталей. В такому вигляді вони існують і до нині в окремих історичних ансамблях нашої країни та Європи (рис. _).

Рис. _. Гаптований партер (Київ, Україна)

Набірно-орнаментальні партери складалися з елементів гаптованого партеру у поєднанні з поверхнями стриженого газону. Мали симетричне планування і були розділені на невеликі візерунчасті рабатки, оточені стежками, вкритими піском чи іншим матеріалом, а також окантовані стриженим живоплотом із самшиту. Часто партер заповнювався квітами, що дозволяло змінювати кольори композиції за сезонами (рис. 7.3).

Рис. _. Набірно-орнаментальний партер (Версаль, Франція)

Газонові (англійські) партери більш прості і дешевші у виконанні порівняно з двома попередніми типами партерів, а тому їх розташовували у менш важливих місцях. Для їх влаштування використовували лише газон і пісок, а у периметральній рабатці іноді використовували квіти (рис. 7.4).

Рис. _. Газоновий (англійський) партер (Версаль, Франція)

Розрізні партери – єдиний тип партерів, у яких особливе значення надавалося квітам, тому їх ще називали квітковими. Композиція таких партерів представлялася у двох варіантах: партери, піщаним фоном рисунку яких можна було ходити і навпаки, партери, по рисунку яких ходити було заборонено. Для відмежування квітів від загального фону рисунок орнаменту, заповненого квітами, по периметру обсаджувався формованим самшитом. Розташовувалися розрізні партери на другорядних місцях композиції (рис. 7.5-7.6).

Рис. _. Розрізний партер (Київ, Україна)

Оранжерейні партери, у яких провідне значення мали контейнерні рослини. Фоном для рослин слугували гаптовані або англійські партери. Асортимент рослин у експозиціях був невеликим і часто обмежувався лише пальмами або цитрусовими.

Рис. _. Розрізний партер (Дубаї, ОАЕ)

Водні партери не отримали широкого розповсюдження. Їх створювали у вигляді басейнів, оточували скульптурами (були популярними у Версалі та в англійському парку Бленхейм).