Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






ДІАЛЕКТИКА ЯК ТЕОРІЯ РОЗВИТКУ






1. Історичні форми і види діалектики. У буденному житті людина має справу переважно з речами стійкими, визначеними, несуперечливими. Відповідно, звідси виникає підтверджена здоровим глуздом вимога до несуперечливості нашого мислення. Невипадково у формальній логіці існують закони «тотожності», «несуперечності», «виключеного третього» і «достатньої підстави». Однак прагнення повніше пізнати світ рано чи пізно приводить до того, що людина зіштовхується з суперечностями, з необхідністю їх осмислення і виведення висновків, що стосуються перспектив зміни досліджуваного об'єкта. Ще в більшій мірі формально-логічний підхід виявляє свою обмеженість у сфері наукового знання, де явища і процеси розглядаються в їх взаємозв'язку, взаємопереході та розвитку. У науці цей формально-логічний підхід породжує чимало розумових утруднень і колізій. Г.-В.-Ф.Гегель навіть запропонував розмежовувати зони дії людського розсудку буденним мисленням, а розуму – діалектичним.

Під діалектикою він розумів вчення про всезагальні зв’язки, про найбільш загальні закони розвитку мислення і буття.

Однак таке розуміння прийшло не відразу. На самому початку діалектика (грець. διαλέγομαι – веду бесіду, полеміку) трактувалося як мистецтво діалогу, суперечки, однак, згодом в античній філософії визріло розуміння світу як вічного процесу зміни, рушійною силою якої є боротьба протилежностей (Геракліт, Емпедокл, Сократ, Платон). Антична діалектика носила стихійно-інтуїтивний характер і спиралася на спостереження, була першою спробою узагальнення фактуального зрізу реальності.

У німецькій класичній філософії діалектика постає вже у вигляді стрункої системи знання. Вона еволюціонує від кантівської невирішуваності антиномій розуму через системи Й.-Г.Фіхте і Ф.-В.-Й.Шеллінга до визнання Г.-В.-Ф.Гегелем суперечності як джерела розвитку. «Суперечність є критерій істини, відсутність суперечності – критерій омани». За Г.-В.-Ф.Гегелем, діалектика є вчення про саморозгортання Абсолютного Духу, про саморух понять. Сформульована ним теза про тотожність мислення і буття дозволила упритул підійти до такого способу пізнання реальності, при якому світ пояснюється не з нашої голови, а з нього самого.

Однак остаточно цю місію виконали мислителі діалектико-матеріалістичного напрямку в європейській філософії (К.Маркс і Ф.Енгельс). Вони підкреслювали, що діалектика характерна не тільки для людського мислення, але й для об'єктивних процесів і явищ природи і суспільства. Виходячи з логіки саморозгортання власного предмета для перетворення класичної філософії у науку К.Маркс був також необхідний після Г.-В.-Ф.Гегеля, як сам Г.-В.-Ф.Гегель необхідний після І.Канта. Подальший свій розвиток діалектичний матеріалізм одержав у роботах В.І.Леніна, Г.В.Плеханова, радянських (П.В.Копнін, Е.В.Іл'єнков, В.О.Босенко) і західних філософів-марксистів (А.Грамші, П.Тольятті, Д.Лукач) та ін.



Усі три названі вище історичні форми діалектики мають свою онтологічну і гносеологічну складові, що дозволило Ф.Енгельсу зробити висновок про наявність двох видів діалектики: об'єктивної і суб'єктивної. «Так звана об'єктивна діалектика, – писав він у «Діалектиці природи», – панує у всій природі, а так звана суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення, є тільки відображення пануючого у всій природі руху шляхом протилежностей, які й обумовлюють життя природи своєю постійною боротьбою і своїм конечним переходом одне в одного, або в більш високі форми».

Таким чином, можна резюмувати, що в найзагальнішому вигляді під діалектикою розуміється сукупність об'єктивно обумовлених, суб'єктивно усвідомлюваних і практично вивірених пізнавальних прийомів і навичок суспільно-перетворюючої діяльності людини.

2. Поняття зв'язку і розвитку. Принципи і закони діалектики. Разом з тим, які б історичні форми і види не набувала діалектика, у центрі її уваги завжди була проблема розвитку. Для розуміння сутності процесу розвитку в діалектиці використовуються такі фундаментальні категорії як «відношення», «зв'язок», «взаємодія».

Категорія «відношення» означає форму буття, форму співвіднесення об'єкта з іншим об'єктом. Уявлення про відношення виникає як результат порівняння будь-яких предметів за обраною основою порівняння. Зокрема, порівняння за величиною породжує поняття про числові відношення; порівняння за часом появи чи зникнення – поняття про часові відношення. Найчастіше у філософії розглядаються два види відношень: 1) відношення зв'язку (вираження загальної залежності) і 2) відношення ізольованості (відособленості).



Категорія «зв'язок» служить для позначення специфічного відношення, при якому наявність чи зміна одних об'єктів виступає умовою наявності чи зміни інших об'єктів. Можна сказати, що зв'язок – це розділена в просторі-часі взаємозумовленість існування явищ і процесів. Відповідно, відношення ізольованості визначаються як відношення об'єктів, при якому існування чи зміна одного з них не породжує існування і зміни іншого.

Особливим типом відношень є «взаємодія». Взаємодія є загальна форма відношення предметів або явищ, результатом якого є їх взаємна зміна. Два і більш взаємодіючих предмети чи явища складають систему, у якій відбувається процес перетворення руху, причини в дію і навпаки.

Філософія і наука фіксують багатоманіття зв'язків. Виділяються, наприклад, просторові і часові; механічні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні зв'язки; суттєві і несуттєві; випадкові і необхідні; можливі і дійсні; внутрішні і зовнішні; повторювані й унікальні; об'єктивні і суб'єктивні; причинні і наслідкові зв'язки і т.д.

Якщо зв'язок можна характеризувати як суттєвий, стійкий, повторюваний, внутрішній, об'єктивний і необхідний, то йдеться про закон. Поняття «закон» відбиває внутрішньо притаманну природі явищ реального світу тенденцію зміни, руху, розвитку, що визначає загальні етапи і форми становлення і самоорганізації конкретних систем явищ природи, суспільства і духовної культури людства, які розвиваються. При цьому формою конкретного прояву закону виступає закономірність. Пізнана закономірність, покладена в основу того чи іншого виду діяльності, називається принципом (від лат. principium – начало, основа). Принципами називають фундаментальні наукові положення, в яких виражаються об'єктивні тенденції розвитку світу і конституюються параметри теоретичної і практичної діяльності людини.

Діалектика являє собою систему принципів, законів і категорій, яка дозволяє теоретично охопити світ, що розвивається, як цілісність у єдності і багатоманітті його об'єктивних зв'язків і відношень.

Стосовно до діалектики можна вести мову про два основні принципи: 1) принцип всезагально зв’язку і 2) принцип розвитку.

Слід підкреслити, що на відміну від конкретних наук, філософія акцентує увагу на всезагальних зв'язках, що виявляються у всіх сферах буття – у природі, соціумі, духовному житті, – хоча в кожній з них специфічно. Конкретні ж науки мають справу зі зв'язками, що виявляються в окремих зрізах реальності.

Діалектичний принцип розвитку вказує на певний тип якісних змін об'єкта, що розгортає з самого початку закладений у ньому потенціал. Розвиток є виробництво, породження предметом своїх власних станів, або, за Г.-В.-Ф.Гегелем, розвиток є самоздійснення предмета. Він є безперервний процес розгортання, переходу від одного якісного стану до іншого.

Свою конкретизацію принципи діалектики знаходять у трьох основних законах діалектики. Це закони: 1) єдності і боротьби протилежностей; 2) взаємопереходу якісних і кількісних змін; 3) заперечення заперечення.

Першим і головним серед трьох законів діалектики є закон єдності і боротьби протилежностей. Він вказує на те, що джерелом розвитку є суперечності, внутрішньо притаманні усім предметам і явищам.

Процес розвитку проходить через три необхідні стадії: стадію тотожності, стадію відмінності, і стадію протилежності. При цьому мається на увазі не абстрактна тотожність, що критикував ще Г.-В.-Ф.Гегель, а конкретна тотожність, що містить у собі й відмінність. Відмінність розуміється як нерівність предмета самому собі, як намагання вийти за межі тотожності, як іманентна «заклопотаність» предмета, внутрішнє бажання вийти за межі самого себе. У реальній дійсності предмет завжди являє собою єдність тотожності і відмінності, даючи поштовх руху. Ця єдність поступово приводить до протилежностей, що одночасно: а) взаємно обумовлюють і б) взаємно виключають одна одну, при цьому не тільки в різних, але й в одному і тому самому значенні; в) взаємопроникають і, за певних умов, взаємно переходять одна в одну. Взаємодія протилежностей між собою породжує суперечність. У процесі розв'язання (зняття) суперечності народжується нова основа, що містить нову тотожність, і процес повторюється.

Таким чином, даний закон вказує, що розвиток являє собою процес виникнення, росту, загострення і розв’язання численних суперечностей, серед яких вирішальну роль відіграють внутрішні суперечності даного процесу чи предмета. Саме вони виступають як джерело, рушійна сила розвитку. Більше того, за словами В.І.Леніна, саму «діалектику можна визначити як вчення про єдність протилежностей. Цим буде схоплене ядро діалектики».

Закон взаємопереходу якісних і кількісних змін розкриває загальний механізм розвитку, вказує, яким саме способом воно здійснюється.

Зміст цього закону розкривається через категорії «якість», «кількість», «міра», «стрибок».

Якість, за Г.-В.-Ф.Гегелем, є тотожна буттю визначеність; якщо предмет втрачає свою внутрішню визначеність, він втрачає свою якість. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається нашими органами чуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей предмета, яке сприймається опосередковано через мислення шляхом абстрагування.

Кількість – це сукупність зовнішніх властивостей предметів і явищ дійсності, що вказує на величину, розміри, обсяг, інакше кажучи, – на просторово-часове положення цих предметів.

Якість не існує без кількості – і навпаки. Єдність якості і кількості, межа стійкості якості і рухливості кількості в рамках даної якості є міра. У випадку перевищення даної межі відбувається порушення міри і перехід до нової якості, що здійснюється у вигляді стрибка.

Взаємозв'язок цих категорій і виражає сутність закону взаємопереходу якісних і кількісних змін: поступове нагромадження кількісних змін (ступінь і темп розвитку предмета, число його елементів і т.п.) у певний момент часу обов'язково приводить до якісного перетворення предмета (стрибка) і виникнення нового предмета, нової якості. Остання, у свою чергу, чинить зворотну дію на характер кількісних змін.

Третій закон діалектики – заперечення заперечення – також конкретизує всезагальний і універсальний механізм розвитку, описуючи спрямованість, циклічність і поступальність останнього.

Найважливішою категорією даного закону є категорія «заперечення», що виражає: а) деструкцію, тобто процес знищення предмета в результаті дії переважно зовнішніх сил і факторів, кінець його розвитку (зовнішнє або «зряшне» заперечення); б) самозаперечення як внутрішній момент розвитку зі збереженням позитивного змісту того, що заперечується (зняття). У процесі розвитку обидва види заперечення тісно взаємопов'язані, але визначальну роль відіграє внутрішнє заперечення.

Форма циклічного розвитку у цьому законі – «тріада», вихідний пункт якої – твердження; другий момент – заперечення цього твердження; третій момент – заперечення даного заперечення. Г.-В.-Ф.Гегель схематично пояснив це такою логічною формулою: теза – антитеза – синтез. Друге заперечення (синтез) є повернення до початкової тези, але повернення на більш високому рівні розуміння, з урахуванням антитези. Дію даного закону можна знайти у цілісному, відносно завершеному відрізку розвитку.

Закон заперечення заперечення виражає поступальний, спадкоємний, циклічний характер розвитку і його форму: «спіраль». Разом з тим, цей закон не можна представляти як жорстку схему, якою слід користуватися у всіх сферах без винятку, тим більше «втискувати» у цю схему всю дійсність у її розмаїтості, включаючи і поліваріантний процес пізнання.

Таким чином, закони діалектики мають важливе методологічне значення для наукової і практичної діяльності. Кожний з них дає можливість виявити окремі сторони процесу розвитку, вказати на його джерело, причини, механізм, форми і спрямованість розвитку.

3. Категорії діалектики. Подальше поглиблення і деталізацію принципи і закони діалектики знаходять у системі категорій. Категоріями (від грець κατηγορία – вислів, вираз) називають найбільш загальні поняття, що виражають універсальні характеристики і відношення притаманні всім без винятку феноменам реальної дійсності. Історії філософії відомі три найбільш видатні спроби створення категоріальних систем. Перша з них належить Аристотелю, друга – І.Канту, третя – Г.-В.-Ф.Гегелю. Саме остання в її матеріалістичній інтерпретації стала пануючою у вітчизняній філософській традиції.

Крім названих і описаних вище фундаментальних категорій (матерія, дух, рух, розвиток, простір, час і т.п.), у діалектиці задіяні так звані парні категорії, які відбивають суперечливу єдність світу, що розвивається. Фіксація парними категоріями протилежних (полярних) сторін, моментів розвитку, підкреслює процес переходу предметів (понять) у «своє інше», в інобуття. При такому розумінні одна категорія виступає необхідним моментом іншої.

Парні категорії діалектики, у свою чергу, можна умовно підрозділити на 1) категорії, що відбивають рівні структурної організації буття; 2) категорії, що фіксують відносини детермінації. Невірно було б трактувати таку класифікацію як поділ на статичні і динамічні категорії, оскільки такий підхід суперечить діалектичним принципам загального зв'язку і розвитку.

Складний характер будови буття, його структуру відбивають категорії першої підгрупи, зокрема: «сутність-явище», «зміст-форма», «одиничне-загальне», «частина-ціле», «система-елемент» та ін.

Діалектичні категорії «сутність-явище» відбивають загальні форми предметного світу і його освоєння людиною. Сутністю називають дійсний зміст предмета, що виражається в єдності багатоманітних і суперечливих форм буття. Явище – це властивості даного предмета, які емпірично констатуються, зовні фіксуються. Сутність і явище виражають перехід мислення від констатації наявних форм буття предмета до його внутрішнього змісту і далі – до поняття.

У процесі мислення сутність проходить ряд стадій: видимість, явище, сутність першого порядку, сутність другого порядку і так до безкінечності, оскільки безкінечний сам процес пізнання. Як бачимо, явище також відбиває сутність предмета: «явище істотне, сутність являється». Але це не означає тотожності даних протилежностей. На рівні явища відображення сутності неповне, поверхове, граничить з видимістю і вимагає подальшого поглиблення. «Якби явище збігалося із сутністю, всяка наука була б зайвою». Пізнання сутності супроводжується переходом від чуттєвого сприйняття, зовнішньої констатації та опису явищ до абстрактного мислення і створення теоретичної моделі досліджуваного об'єкта. У взаємовідношенні «явища-сутності» розкривається діалектика зовнішнього і внутрішнього, одиничного і загального, відносної та абсолютної істини.

Категорії «зміст-форма» конкретизують процес саморозгортання сутності предметів. При цьому «зміст» відображає сукупність елементів, сторін, зв'язків, відношень, що складають предмет чи процес, а «форма» описує упорядкованість і спосіб прояву змісту. У даній парі категорій визначальною стороною виступає зміст, у той час як форма є продукт саморозвитку змісту, його певний аспект. Г.-В.-Ф.Гегель у «Науці логіки» акцентував увагу на нерозривному зв'язку змісту і форми: «форма змістовна, зміст – оформлений». Однак, розглядаючи двоїсту природу форми, він писав про суперечливу єдність внутрішньої і зовнішньої форм. Зовнішня форма предмета підкреслює протиріччя змісту, в той час як внутрішня форма тяжіє до єдності з ним. Абсолютизація людьми зовнішньої форми приводить до формалізму, що носить такий же негативний характер як і відмова від вимог оформлення продуктів людської діяльності.

Наступна пара категорій – «одиничне-загальне» – іноді підсилюється категорією «особливе». Одиничне означає ознаку предмета, яка знаходиться у відношенні несхожості до ознак усіх предметів певного, фіксованого класу. Категорія одиничного відбиває відносну відособленість, дискретність, відмежування один від одного в просторі-часі предметів і процесів, а також притаманні їм неповторні унікальні характеристики, що складають їх якісну і кількісну визначеність.

Загальне (всезагальне) описує принцип буття всіх одиничних предметів і процесів, закономірну форму їх взаємозв'язку в складі цілого. Загальне виражає ознаку, схожу з ознаками всіх предметів фіксованого класу. Загальне виражається у формі понять і теорій. Загальне – це єдине в багато чому.

Філософською аксіомою є факт відсутності абсолютно тотожних речей, явищ, процесів. Навіть при їх повній зовнішній, видимій схожості, вони в чомусь різні. Такі відмінності одиничного фіксуються категорією «особливе». Особливе фіксує ознаку, схожу з ознаками одних і не схожу з ознаками інших предметів фіксованого класу. Особливе містить у собі й одиничне, і загальне, а тому не тотожно ні тому, ні іншому. Одиничне – лише частина особливого, все одиничне є особливе, але не все особливе є одиничне. З іншого боку, особливим може бути і загальне, якщо загальне відрізняє одне явище від іншого.

Досить близькі до цих категорій за значенням і категорії «частина-ціле», що відбивають відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, що приводять до появи в цій сукупності нових якостей і закономірностей, не притаманних одиничним предметам і їх сторонам в окремості. Категорії «частина» і «ціле» характеризують також загальний рух пізнання, що починається з уявлення про неподільне ціле, через аналітичне розчленовування цілого на частини, і закінчується мисленнєвим образом цілого як єдності його частин. При створенні цілого виникає нова якість, що не зводиться до суми його складових; однак ця якість визначається саме частинами, їхньою кількістю і типом взаємодії. З діалектичного зв'язку частин і цілого випливає методологічна вимога єдності мислительних процедур аналізу і синтезу, порушення якої веде до помилкових висновків і, як наслідок, – до омани.

Особливу актуальність для аналізу процесів, що протікають у техніці, набувають категорії «система-елемент». Спочатку їх вважали частковим випадком категорій «частина-ціле», але після появи загальної теорії систем Л. фон Берталанфі і виникнення кібернетики дані категорії одержали статус самостійності.

Елементом вважається далі нерозкладна при даному способі розчленовування одиниця, що входить до складу складного цілого. Ще в І ст. до н.е. Лукрецій Кар, використовуючи порівняння атомів з буквами в словах уперше запропонував використовувати поняття елемент як переклад грецького «ел-ем-ен» (рос. «абевега»), а М.Т.Ціцерон застосував новий термін до чотирьох стихій Емпедокла (земля, вода, повітря, вогонь). Надалі елементами стали називати складову частину, «клітинку» більш складних явищ і процесів.

Системою називається множина елементів, які у взаємодії виявляють свою спільність і цілісність. При цьому під цілісністю розуміється властивість одноякісної системи як єдності, яку виражають елементи в їх реальній взаємодії. Упорядкованість відношень, що пов'язують елементи системи і забезпечують її рівновагу із середовищем, називається структурою.

Аналіз системи може бути здійснений по трьох основних напрямках: морфологічному (якісний склад елементів), структурному (відношення між ними) і функціональному (роль, що виконують елементи чи вся система). Системний аналіз сьогодні став невід'ємною складовою всякого наукового і філософського дослідження, а системний підхід – одним з найважливіших методологічних вимог діалектики.

Друга група діалектичних категорій містить у собі категорії, що описують взаємозумовленість, детермінованість явищ і процесів. До них відносяться: «причина-дія», «необхідність-випадковість», «можливість-дійсність» та ін.

Аналіз причинно-наслідкового зв'язку, тобто такого відношення між об'єктами, при якому один з них за певних умов приводить до появи іншого, здійснюється за допомогою пари категорій «причина-дія». Найчастіше під причиною розуміється явище, подія, що обумовлює виникнення нового явища чи події. Слід підкреслити, що у цьому визначенні фіксується лише зовнішній характер причини, в той час, як внутрішня її сторона повинна бути виявлена в результаті аналізу взаємодії на рівні сутностей. Діалектика розглядає переважно цю глибинну взаємодію, яку і визнає справжньою причиною всіх змін, що відбуваються у взаємодіючих системах. Дія (наслідок) – це зміни, викликані до життя самим ходом взаємодії.

Причинна залежність має досить відносний характер. Причина і дія не існують безвідносно одна до одної і всіх інших явищ навколишнього світу: кожне з них, якщо розглядається в ланцюзі універсального світового зв'язку, може одночасно виступати і як причина, і як дія.

Існує кілька варіантів причинно-наслідкових зв'язків: 1) одна причина може служити основою тільки для одного наслідку; 2) одна причина приводить до декількох наслідків; 3) один наслідок може бути викликано різними причинами; 4) одна причина обумовлює дію, яка стає причиною для наступної дії (мультиплікаційний ефект чи «ефект доміно»). Причину слід відрізняти від приводу, що виступає зовнішнім імпульсом, поштовхом до появи тієї чи іншої дії. Поряд з цим, діалектика вимагає враховувати умови, у яких здійснюється причинно-наслідковий зв'язок. Усе це разом взяте (причина, привід, умови) одержало найменування причинних основ, серед яких виділяються необхідні і достатні.

Зв'язок між причинами і діями може носити не тільки необхідний, але й випадковий характер, що відображається наступною парою категорій – «необхідність-випадковість». Необхідність означає внутрішній, стійкий, повторюваний зв'язок між об'єктами і явищами, детермінований всім попереднім ходом їх розвитку і всією сукупністю наявних умов їх існування. Необхідним є те, що за певних умов не може не бути. Випадковість відбиває зовнішні, несуттєві, нестійкі, одиничні зв'язки дійсності. Ця категорія вказує на проблематичність чи необов'язковість, виникнення або існування подій. Випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.

Діалектика необхідності і випадковості передбачає два сутнісних моменти. Суть першого полягає у тому, що випадковість виступає формою прояву необхідності. Необхідність – це внутрішня тенденція, що поєднує розмаїття речей і явищ, вона не зводиться ні до окремого факту, ні до суми фактів. Не розчиняючись в масі явищ, необхідність, одночасно, не існує поза ними, окремі випадкові події лише підтверджують необхідність, а необхідність, що не виявляє себе у випадковості, є умовною необхідністю.

Другий момент акцентує увагу на випадковості як доповненні необхідності. Необхідність складається з випадків, вона прокладає собі шлях через нескінченний ланцюг випадків, при цьому випадковість завжди залишається «по той бік» необхідності, ніколи не зливаючись з нею цілком.

У соціальній філософії категорія необхідності розглядається через свою іншу протилежність – категорію «свободи». Свобода – це усвідомлення необхідності, а головне – дія людини відповідно до цього усвідомлення. Свобода передбачає вибір дії з декількох варіантів. Категорії «свобода» і «необхідність» відбивають діалектичну суперечливість між об'єктивними законами і суб'єктивною діяльністю людини як розумної істоти, здатної до вільного вибору. Проблему свободи і необхідності традиційно розглядали як антиномію: або усе підпорядковано необхідності, свободи не існує (детермінізм), або свобода заперечує необхідність (індетермінізм). Спроби виявити діалектичний зв'язок волі і необхідності належать Б.Спінозі, Г.-В.-Ф.Гегелю, К.Марксу, М.О.Бердяєву. Діалектика вчить, що свобода завжди конкретна і відносна. Абстрактна й абсолютна свобода є фікція. Свобода не тотожна сваволі. Людина у своїх діях вільна не тому, що вони нічим не детерміновані, навпроти, причинна детермінація людських дій не скасовує свободи. Незалежно від мотивів і цілей, людина у своїх діях вільна настільки, наскільки усвідомлює переваги того чи іншого вибору. Більше того, справді вільна людина обмежує свою волю на користь іншого, визнаючи у ньому права такої ж вільної як і сама істоти.

Категорії «можливість-дійсність» називаються модальними, оскільки відбивають характеристики буття, які ще тільки можуть бути розкриті. Можливість вказує на об'єктивно існуючий і внутрішньо обумовлений стан предмета в його незавершеному розвитку. Можливість – це об'єктивна тенденція становлення предмета, що виражається в наявності умов для його виникнення, обумовлена природою і внутрішньою закономірністю розвитку.

Будучи реалізованою, можливість перетворюється в дійсність. Дійсність характеризує реалізоване, завершене, наявне буття. Іншими словами, дійсність є об'єктивно існуючий предмет як результат реалізації деякої можливості, у широкому значенні – сукупність усіх реалізованих можливостей.

Можливість і дійсність – це дві різних форми буття. Вони співвідносяться як потенційне й актуальне буття. Розрізняють можливості формальні і реальні, абстрактні і конкретні. Формальними називаються ті можливості, ймовірність здійснення яких досить низька. Реальними можливостями вважаються ті, для реалізації яких існують усі необхідні і достатні умови. Неможливість є можливість з нульовою імовірністю її переходу в дійсність, можливість, що суперечить об'єктивним закономірностям.

Таким чином, задіяні в діалектиці парні категорії використовуються для осмислення суперечливості буття, що постійно стає, яка виступає джерелом їх саморуху і саморозвитку, поглиблення і збагачення їх змісту, взаємоперетікання одна в одну. Система діалектичних категорій забезпечує цілісне теоретичне відображення світу, виступаючи інструментом його пізнання і перетворення.

4. Діалектика як метод. Альтернативи діалектики. В філософії діалектика розглядається: 1) як теорія розвитку, 2) як логіка і 3) як теорія пізнання. Однак у будь-якому трактуванні найважливішою функцією діалектики є методологічна, що орієнтує дослідника на розгляд предметів і явищ у їх взаємозв'язку, розвитку, взаємозумовленості.

Діалектика як метод втілює в собі культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямованість, можливість і перспективи. Мислити діалектично – значить дотримуватись вимог, що випливають з діалектичних принципів: об’єктивності, історизму, всебічності, конкретності, системності, детермінізму.

Звичайно, принципи, закони і категорії діалектики специфічно виявляються в різних сферах дійсності – у природі, у суспільстві, у мисленні. Тому використання методологічних вимог діалектики – творчий процес. Разом з тим, створена за допомогою принципів діалектики ідеальна модель загальних закономірностей розвитку об'єктивної реальності надає у цілому вірний логічний орієнтир для розв’язання конкретних проблем.

Діалектика не є єдиним і монопольним методом в історії світової філософії, вона має ряд альтернатив. Під альтернативою розуміється наявність можливостей, які взаємовиключають одна одну, і необхідності вибору між ними.

Якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її альтернативами виступають метафізика і «негативна діалектика». Якщо розуміти діалектику як логіку, то їй протистоять еклектика і софістика. Якщо під діалектикою мати на увазі теорію пізнання, то антиподами їй виступлять релятивізм і догматизм.

Поняття метафізика (від грець. μετά – за, після і φυσικά – природа; так називався додаток до трактату Аристотеля «Фізика», що містить вчення «про буття самому по собі») набуло три самостійних значення: 1) метафізика як наука про всезагальне, 2) метафізика як онтологія (вчення про буття) і 3) метафізика як специфічний спосіб пізнання, сутнісною рисою якого є однобічність, абсолютизація однієї з протилежностей, закостенілість, відсутність гнучкості мислення. Саме в останньому значенні метафізика протистоїть діалектиці. Якщо вона розглядає універсальні всеосяжні зв'язки, то метафізика спрощує, збіднює їх, зводячи все їхнє багатоманіття до найбільш простих зв'язків одного типу, як правило, механічних. Метафізика прагне створення однозначної, статичної, закінченої картини світу, до підміни дійсно цілісного мислительного освоєння реальності побудовою умоглядних конструкцій, що відрізняються завершеністю і несуперечливістю.

Разом з тим, як відзначають Д.Реале і Д.Антісері, «так звана діалектична суперечність не замінює і не підмінює логічної суперечності». Тому необхідно підкреслити, що метафізика не є чимось алогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика – це історично неминучий і важливий етап становлення філософії, в рамках якого, зокрема, вигострюється категоріальний апарат.

З іншого боку, критичну, що заперечує яку б то не було сталість, сторону діалектики абсолютизували представники Франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе), які назвали «єдино спроможну критичну позицію» щодо сучасного суспільства «негативною діалектикою». Центральною категорією даного напрямку є поняття «тотальної негації», що відбиває абсолютизацію заперечення, загального руйнування всього сущого, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. Врешті-решт, «негативна діалектика» зближається з метафізикою.

Еклектика (від грець. εκλετός – вибраний, εκλέγω – вибираю) – це об'єднання різнорідних, внутрішньо непов'язаних і, можливо, несумісних ідей, концепцій, стилів і т.д. В сучасних умовах відмови від марксистської ідеології і методологічного плюралізму еклектика здобуває найширше поширення в роботах філософів і вчених найрізноманітніших напрямків. Поліваріантність, «клаптевість» мислення досить типові і для постмодерністського типу філософствування, в якому навіть існує спеціальний термін – пастиш («вільний політ», «клаптева ковдра», колаж, що складається з протилежних і несумісних ідей і поглядів). Техніка пастиша не визнає послідовності, логіки чи симетрії, ґрунтуючись на парадоксах і плутанині.

Софістика (грець. σόφισμα – розумна думка, мудрість, хитрощі, хитрування, омана) зароджується в часи античності (Протагор, Горгій) як техніка словесного доказу раніше прийнятих і виставлених «напоказ» тез, як інтелектуальні фокуси, як мистецтво перемагати в словесних баталіях, як гола риторика. Софісти довели до крайності внутрішню гнучкість понять, відірвавши процес мислення від його об'єктивного змісту. Можна сказати, що софістика починається там, де діалектика як мистецтво аналізу понять, що відбивають дійсність, поступається місцем мистецтву її мовного конструювання.

Альтернативами діалектики як теорії пізнання виступають також релятивізм і догматизм.

Релятивізм (лат. relativus – відносний) є гносеологічна позиція, що акцентує принципову відносність і безкінечність процесу пізнання. Релятивізм виходить з однобічного вияву суті істини, тобто інтерпретації процесу пізнання, в якому цілком заперечується абсолютність істини, перебільшується роль її відносності.

Догматизм (від грець. δόγμα – думка, вчення, рішення; положення, що сприймається як абсолютна і незаперечна істина) є абстрактним способом розгляду теоретичних і практичних проблем, вирваних з історичного контексту. Один раз висловлена істина «застигає», «кам'яніє» і в такому незмінному вигляді продовжує своє існування в умовах, що постійно змінюються. Соціально-психологічними коренями догматизму є сліпа прихильність авторитету, некритичне сприйняття раніше вироблених і засвоєних прийомів і способів пізнання.

На жаль, моментів догматизації не уникла і сама діалектика. Певною мірою її доля аналогічна долі арістотелізму: після надмірного схоластичного цитування арістотелівських положень (у цілому істинних і правильних) філософи епохи Відродження просто відвертаються від них. Сьогодні з діалектикою ототожнюється не тільки науковий метод освоєння світу, але й та політична ідеологія, що взяла його на озброєння. Після краху соціалістичної системи до діалектики повсюдно спостерігається, м'яко кажучи, спад інтересу. Одним з наслідків цього процесу виступає дистанцювання частини сучасних дослідників від діалектичної термінології і прагнення розробити свій власний категоріальний апарат. Прикладом тому виступає синергетика, в якій процеси розвитку систем розглядаються за допомогою понять: ентропія, диссипативність, хаос, еггрегор, біфуркація, аттрактор, флуктуація і т.д.

У філософській літературі можна зустріти весь спектр думок щодо значимості синергетического підходу, починаючи від визнання його найбільшим відкриттям сучасності, альтернативою діалектиці, що «дискредитувала себе» і закінчуючи повною відмою синергетиці в еврістичності і новизні з констатацією дублювання і підміни «модними» синергетичними поняттями змісту витриманих категорій діалектики. Істина, як звичайно, знаходиться десь між цими двома крайнощами. З виникненням синергетики можна говорити про появу нової самостійної філософської системи і відповідного стилю мислення. Через усю теорію самоорганізації проходять ідеї нелінійності розвитку і імовірнісного підходу до аналізу динамічних процесів. Якщо діалектика акцентувала увагу на пошуку суттєвих, повторюваних, необхідних зв'язків між явищами і предметами, то синергетика стверджувала, що у світі крім порядку існує ще й хаос, що перехід з одного стану в інший обумовлений моментами випадковості, а самі синергетичні категорії свідчили про концентрацію нової методики на перехідних моментах, на невизначеності, поліваріантності шляхів розвитку, імовірнісності існуючих прогнозів, оборотності процесів і т.д.

Не в останню чергу популярність синергетики (і особливо – у середовищі технічної і природничонаукової інтелігенції) пояснюється соціальними факторами: розпад СРСР, рецесія посткомуністичного соціуму, крах впевненості у тому, що суспільне життя взагалі можна реорганізувати на раціональних основах, перегляд поглядів на природу людини як соціальної істоти. Синергетика стала своєрідною відповіддю наукового співтовариства на заідеологізованість науки в соціалістичному суспільстві. Ця ситуація нагадує захопленість вченими у ХIХ ст. позитивізмом, у якому вбачалася альтернатива традиційної філософії з її догматизмом і схоластичністю.

Разом з тим, кожна з названих альтернатив діалектики не стільки відкидає, скільки підкреслює необхідність подальшої розробки тих чи інших аспектів теорії розвитку.

На закінчення необхідно підкреслити, що саме в діалектиці класична філософія досягає рівня науки, гнучкої і відкритої методології наукового пізнання, що оперативно реагує на зміну дійсності.



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2020 год. (0.041 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал