Розділ 13

Після того, як Анна повернулася в пустку хати, яку тепер не проганяли навіть дитячі голоси, найтяжчими для неї стали перші місяці, коли вчилася жити без Адама і починала усвідомлювати всю глибину своєї втрати. Відчай і біль часом були такими нестерпними, що вона дивувалася з того, що й досі могла рухатися, говорити, дихати без Адама. Вставала вранці, машинально вдягалася, пила каву – не тому, що справді хотіла, а тому, що так робила раніше і так треба зараз. Потім снідала, намагалася дати лад хатнім справам, опікувалася дітьми, дбала про їхнє навчання, одяг, побут, але думками була дуже далеко. Сотні, ні, тисячу разів згадувала події останніх місяців і не могла здолати в собі почуття провини. Як могла не зрозуміти, що Адам почувається зле? Мусила побачити це першою, а її як засліпило. Яка з неї, до біса, добра жінка, якщо вона нічого не відчула, не зрозуміла, не допомогла? Того останнього дня треба було вчепитися руками в одвірок і не дозволити випхати себе з хати, а вона спокійно поїхала до Терези. Так, ніби не було нічого важливішого, ніж цей візит. Якби була вдома, то зуміла б порятувати Адама або вчасно побачила б, як йому погано. Напевно, Адаму взагалі треба було провадити спокійніше життя, берегти себе, а вона примушувала його їздити по балах та прийомах. Бачила, що йому нікуди не хочеться йти, бачила, що він хоче спокійнішого життя, що надто часто прагне усамітнитись. Як вона взагалі не здогадалася, що навіть такий розумний і розсудливий чоловік, як Адам, поводитиметься, як останній дурень, та приховуватиме свою хворобу від молодої дружини? Господи, та вона своєю легковажністю сама спровокувала його на таку дурну поведінку. Ні, не змогла вона стати для Адама доброю дружиною. Може, хотіла, але не змогла.

За декілька тижнів Анна згризла себе так, що від неї залишилася лише бліда подоба тієї молодої, квітучої та вродливої жінки, якою вона була ще нещодавно. Під очима залягли глибокі тіні, щоки запалися, а всі сукні, навіть ті нові, жалобні, висіли на ній, як на вішаку. Чорний одяг лише підкреслював, як сильно вона змінилась, і тепер Анна була якоюсь жалюгідною копією себе колишньої.

Не робила жодних спроб виглядати краще і навіть не розглядала себе у дзеркалі. Вранці, майже не дивлячись на себе, закручувала волосся у гладку зачіску, натягувала жалобну сукню і аж до наступного ранку жодного разу не заглядала у дзеркало. Збайдужіла до своєї зовнішності, до того, як вдягається, що їсть, куди йде і як до того ставляться оточуючі. Думала лише про Адама. Її постійно тягнуло на цвинтар, і за кожної слушної і не надто слушної нагоди вона все кидала та їхала туди. Іноді навіть нікого про це не попередивши. Врешті після того, як її півдня шукали і таки відшукали на цвинтарі біля могили Адама, Тереза приставила до неї покоївку та суворо заборонила відходити від Анни навіть тоді, коли та йшла з помешкання лише на декілька хвилин. А ще саме Тереза по сорока днях наполягла на тому, щоб заховати всі речі Адама. Дивитися на те, як Анна постійно наштовхується на щось, пов’язане з чоловіком, та плаче, навіть вона не мала сили.

Якщо це не припиниться найближчим часом, Анна або впаде в якусь важку хворобу, або втратить здоровий глузд. Що тоді станеться з дітьми? Де вони опиняться? Як могла, Тереза допомагала Анні пережити трагедію, проте не бачила жодних зрушень на краще. Та загрузла у своєму горі й не хотіла чи, може, й не могла виборсатися назовні. Іноді Терезі навіть здавалося, що з плином часу Анна дедалі глибше занурюється в горе і вже ніколи не вийде з того стану.

Анна, добре розуміючи, чого боїться Тереза, здолати в собі напади відчаю не могла, а може, й справді не хотіла. З втратою чоловіка щось померло в ній самій, якась часточка її відійшла з життя, і навіть щасливі спогади не втішали, а нили, як хронічний біль, чи боліли, як занедбана рана.

Іноді їй здавалося, що Адам кудись вийшов, пішов і незабаром повернеться, прийде, заговорить до неї, підійде зовсім близько. Заходила у його кабінет, наближалася до улюбленого фотеля і майже вірила в те, що зараз справді побачить Адама там. Потім іще довго плакала від розчарування та туги. Заспокоювалася лише тоді, коли, втомившись від власних сліз та розпачу, починала засинати. На декілька годин відчай відпускав, проте це був лише перепочинок, а не справжнє забуття. Справжнього забуття вже не мала чи й не хотіла мати.

Хай би де перебувала і хоч би що робила, була заглиблена у своє горе. На вулиці вдивлялася в обличчя незнайомих чоловіків так уважно, ніби сподівалася побачити серед них Адама, вишукувала його в юрбі поглядом, намагалася йти додому саме тими вулицями, якими зазвичай ходив Адам, і майже вірила у те, що коли‑ небудь зустріне його там. Поводилася так навіть тоді, коли поверталась із цвинтаря і добре розуміла, що тільки‑ но була на його могилі. З часом навіть перестала вважати це дивацтвом. Починала звикати до вибриків власної свідомості й уже не лякалася.

Удома їй іноді вчувалися кроки Адама, його голос лунав у неї в голові чи, може, десь у помешканні насправді. Вона виразно відчувала його присутність у кімнаті, і тоді їй здавалося, що якщо вона дуже швидко озирнеться або відразу підведе голову, то зустрінеться поглядом із Адамом чи принаймні зауважить ту мить, коли він зникає з кімнати. Розуміла, що це неможливо, що це божевілля, проте все одно озиралася, піднімала голову і на щось сподівалася. Жодна містика не лякала її так сильно, як відчуття пустки і зневіри на серці. Намагалася молитись, подовгу стояла перед образами на колінах, просила в Бога вибачення за свій розпач, проте здолати його в собі не могла.

Іноді навіть починала сумніватися в тому, що Бог справді дає людині саме такий тягар, який вона здатна втримати на своїх плечах. Здається, свій вона вже не могла нести. Страхітлива безодня, яка іноді відкривалася перед нею, не здавалася страшною – навпаки, невблаганно притягувала до себе, манила можливістю повного забуття, і Анні дедалі частіше хотілося завалитись у неї без жодного опору. Навіщо жити, якщо Адама нема поряд? Хіба заради дітей, яких вона не могла залишити без опіки та підтримки. Материнський інстинкт – це те єдине, що не лише жевріло в ній якоюсь незнищенною іскрою, але все ще залишалося непорушним і що, попри напади безнадії та розпачу, кожного разу примушувало з якоюсь маніакальною впертістю чіплятися за життя, за здоровий глузд, за почуття обов’язку і врешті цілком приходити до тями.

Іноді вранці Анна не хотіла виходити зі спальні, але згадувала про дітей і примушувала себе підводитися з ліжка та вдягатися. Почувалася потрібною їм і, незважаючи на власний розпач, якимось дивом все ще могла втішити когось іншого. Дуже важливо, щоб діти почувалися захищеними та комусь потрібними. Саме для них тамувала розпач і була здатною на дію. Любила їх усіх як власних. Здається, це не лише єдине, що вона могла для них зробити, але й саме те, що їм зараз найдужче потрібно.

Навіть із Войцехом не мала жодних серйозних проблем. Він притих і не докучав їй ані своєю ворожістю, ані безглуздими витівками. Іноді навіть виявляв гідне подиву співчуття, розуміння та допомагав у справах, а з Люциною взагалі зблизився завдяки цій їх спільній біді. Декілька разів Анна з подивом зауважувала, що вони не лише не ігнорують одне одного, але й довго і дуже сердечно розмовляють. Невже для того, щоб Войцех отямився та поводився, як нормальна людина, мусила статись аж така велика трагедія в родині?

Ще гірше Анні стало тоді, коли до розпачу додалося фізичне нездужання. Очевидно, все, що пережила за останні місяці, не минулося для здоров’я без сліду. Серйозно підупала на силі. Дедалі частіше почувалася зовсім хворою, розбитою, нездатною виконувати навіть звичну роботу. Постійно тягнуло спати, не хотілося ні з ким розмовляти, не могла нічого їсти, навіть рухатися не хотіла. Насилу примушувала себе займатися дітьми.

А якось вранці відчула, що взагалі не може підвестися з ліжка. Хотілося хіба, щоб ніхто її сьогодні не чіпав і дозволив спати аж до наступного ранку. Якимось дивом примусила себе звестися на ноги. Зігнулася, щоб дістати з‑ під ліжка капці – і враз відчула, як світ поплив у неї перед очима.

Присівши на розстелену постіль, Анна перечекала напад запаморочення і з тривогою прислухалася до себе. Зараз їй тільки якоїсь хвороби бракувало. Якщо, не дай Боже, серйозно розхворіється або помре, хто тоді опікуватиметься дітьми? Тереза? Хтось із родини Адама? Може, навіть хтось із родини Анелі? Ні, найімовірніше, тоді малих порозбирають по різних родинах… Жахіття якесь. Еля з Яніною взагалі одна без одної жити не можуть. А Люцина? Вона так щиро прихилилася до сестричок. А Войцех? Той уже майже дорослий, але хто знає, як він відреагує на зміну звичного оточення. З його характером імовірно все, що завгодно. Ні, хворіти аж ніяк не можна. Усі діти Адама повинні рости разом. Треба сказати, щоб їй уже сьогодні привели лікаря. Мусить вилікуватися від цієї слабкості якщо не для себе, то хоча б для дітей.

Умившись холодною водою, Анна відчула, що їй стало краще. Можливо, це лише нерви і перевтома, а про серйозну хворобу не йдеться. Вона ж молода та сильна. Просто занедбала власне здоров’я і зовсім себе не шкодує.

Вдягнувшись, Анна вийшла зі спальні. Їсти не хотілося, проте примусила себе сісти за стіл разом із усіма і присунула до себе кавник із мелянжем. Почала наливати каву, але, відчувши запах кип’яченого і чомусь трохи пригорілого сьогодні молока, затиснула рот рукою і прожогом вискочила з‑ за столу. В дверях ледь не збила з ніг Зоню, яка здивовано застигла з полумиском у руках. Господи, все як тоді, коли носила Елю.

Бігла до себе в кімнату і вже знала відповіді на всі свої запитання. У неї буде дитина! Ще одна дитина. Як таке взагалі могло статися?

Коли напад нудоти минувся, Анна не трималася на ногах і знесилено сіла на підлогу. Відчувала себе спустошеною, цілком знищеною, не здатною до жодних дій. Як могла так довго не помічати очевидного? Навіть груди болять і місячного давно нема. За своїм горем і не зауважила таких очевидних ознак вагітності. Щонайменше четвертий місяць. Аж тепер їй пригадалося, що іноді таки відчувала запаморочення та нудоту, але чомусь не зважала на це.

Обхопивши коліна руками, Анна скулилася в кутку біля ліжка. Отже, вона матиме ще одну дитину від Адама. Такого з нею просто не могло статися. Мало їй того, що вона вдова з чотирма дітьми, а тут іще це немовля. Як давати собі з ним раду? Як виховувати без батька? Якою виросте ця дитина?

– Пані, вам зле? – почула вона з‑ за дверей голос покоївки. – Може, до пані лікаря привезти? Я збігаю.

Анна лише розпачливо хитнула головою.

– Господи, та якого ще лікаря? Мені вже не зле. Я просто хочу побути сама.

Була приголомшена і цілком вибита з колії. Невже вона матиме ще одну дитину? Але як таке сталося? Ні, дурне запитання. Сама хотіла цієї дитини і сама що тільки не робила для її появи. Навіть тоді, востаннє.

Анна, як від болю, скривилася. От маєш, отримала. Досягла свого. Схитрувала. Зробила так, як хотілося їй, а не Адаму. Господи, навіщо їй ця дитина зараз? Що вона робитиме з нею? Як взагалі житиме без Адама?

Анна вперлася чолом у коліна і тихенько заплакала. Колись їй дуже хотілося ще одну дитину. Знала, що Адам врешті змирився б та зрадів її появі, але тепер він помер, і ця дитина ніколи не побачить батька. Зараз вона недоречна, невчасна і зовсім не бажана. Куди їй ще одну дитину? Має їх четверо, і кожне зі своїм характером, зі своїми потребами, зі своїми особливими фокусами та примхами. Треба їх усіх поставити на ноги, вивчити, кудись прилаштувати, навчити давати собі раду самим, а з немовлям стане ще важче.

Анна витерла сльози і розпачливо прислухалася до себе. Дивно, що ця дитина взагалі затрималася в ній. Могла її скинути і навіть не зауважити того. Незрозуміло, як воно там вціліло? Так методично вбивала дитя розпачем та цілковитим нехтуванням потреб власного тіла, що воно не мало б вижити. Нещасна дитина. Від початку така покривджена долею.

Анна поклала руку собі на живіт. Але дитина сама на світ Божий не просилася. Це вона її хотіла – буквально марила, просила в Бога, як найвищу для себе милість, вірила, що до повноти щастя їм із Адамом бракує саме дитини. Цікаво, чому ж зараз, переживши трагедію, стала такою прикрою до власної дитини? Чим це дитя не догодило їй? Чим воно не таке, як усі інші діти? Невже не так само хоче жити чи, може, хтось дав їй право вирішувати долю ненародженої дитини на власний розсуд?

Втупившись поглядом у стіну, Анна потроху приходила до тями. А що, власне, жахливого в тому, що вона матиме ще одну дитину? Завжди мріяла про дитину від Адама, то чому зараз має зраджувати цій своїй мрії? Лише тому, що не хочеться жити? Тому, що чоловіка нема поряд і ніколи не буде? Тому, що егоїстично застрягла у своєму відчаї і боїться реальності? Але хіба не злочин втікати від реальності тоді, коли в тебе на руках маленькі діти? А якщо в неї взагалі ніколи не буде інших дітей, окрім цієї?

Анна підвелася, налила зі збанка трохи води в долоні, неквапно вмилася, машинально поправила одяг, пригладила волосся. Робила все методично, акуратно і дуже повільно, проте насправді не помічала, що саме робить.

Врешті вийшла на кухню, налила собі кави, взяла тарілку, поклала на неї хліб, сир, витягнула з казанка м’ясо, відрізала декілька шматків, теж поклала їх на тарілку, тоді пішла в комірчину, набрала огірків, поскладала все це на тацю і, супроводжена здивованим, але вже підозріло розуміючим і жалісливим поглядом Зоні, повернулася до себе в кімнату. Хай там що, а морити себе і свою дитину голодом вона не буде.

Підібгавши під себе ноги і поклавши тацю на коліна, Анна почала їсти. Повільно, не кваплячись, давлячись і сльозами, і їжею, але, чи не вперше за останні декілька місяців, справді відчуваючи смак страви. Аж дивно. Невже нічого у світі не змінилося? Невже ще існують такі прості й звичні відчуття?

Ковтаючи сльози, Анна до останньої крихти доїла все на тарелі й відставила тацю. Не могла повірити в реальність того, що вагітна, і сама не знала, як до того ставитися. Найважливіше все ще не доходило до її свідомості – насправді для неї ця дитина не лише величезне диво, але й справжній порятунок.

Трохи заспокоївшись, Анна вийшла з кімнати, попросила Люцину побавитися з сестричками, а сама знов повернулася до себе. Потроху оговтуючись від потрясіння, починала мислити більш‑ менш розсудливо. Чому їй не хотіти цієї дитини? Що тут поганого? Там, де четверо дітей, завжди знайдеться місце й на п’яту. Майнові проблеми Адам залагодив ще при житті, а господарські справи маєтку залишив у такому стані, що вона з дітьми ще довго не боятиметься ані бідності, ані нестатків. Навіть у заповіті нікого не забув і потурбувався про всіх без винятку дітей. Погано лише те, що зараз вона сама надто підупала на силі. Довела себе до напівпритомного стану, і не знати, чи не зашкодила ненародженій дитині. Жила своїм розпачем і нічого іншого помічати не хотіла. Навіть того, що чекає дитину. Ледь не вбила її в собі. Зрештою, хто достеменно знає, чи покара для неї ця дитина, чи, може, величезна Божа ласка, бо це таки диво, що вона матиме ще одну дитину від Адама і що це виявилося саме зараз.

У наступні декілька днів Анна не лише змінила свою поведінку та сприйняття ситуації, але й життя для неї поступово почало набувати сенсу та барв. Так, ніби вона раптом прокинулася і з подивом зауважила, що у світі існує ще щось, окрім болю, розпачу та зневіри. А коли відчула рухи дитини, материнська любов заступила всі інші відчуття та думки. Навіть напади відчаю вже не були такими нестерпними та безнадійними, як раніше. Заради дитини навчилась їх долати без втрат для здоров’я та самопочуття. Навіть на цвинтар перестала постійно бігати. Вчилася жити трохи інакше, аніж жила ще зовсім нещодавно. Знала, що нічого в цьому світі не дається людині просто так і їй теж, напевно, недаремно подаровано цю дитину. Інакше просто не зуміла б у суцільному розпачі та болю зберегти в собі це крихітне життя. Очевидно, чимось вона таки заслужила в Бога на таку велику ласку, бо, попри зневіру, колишні гріхи та розпач втрати, людині не дається ноша тяжча, аніж вона здатна втримати на собі та пронести через усе своє життя.

Усе ще відчуваючи біль у серці, Анна, проте, намагалася тепер не надто сильно жаліти себе і не побиватися так страшно, як у перші місяці по смерті Адама. Зрештою, зараз і не відчувала гострого болю. Лише щем на серці й тупий, приглушений біль від рани, яка нарешті почала затягуватися. Здається, перегорнула цю, чи не найтяжчу, сторінку життя. Не вирвала, не переступила, не зрадила собі, а прожила, вистраждала, випила до денця, до останньої краплі розпачу, перехворіла, як хронічним болем, а зараз, як невиліковно хворий, отримала шанс на життя та щастя, бо насправді людське життя ніколи не є аж таким страшним чи трагічним, як видається людині моментами. Навіть у горі є натяк якщо не на майбутню втіху, то принаймні на розуміння сенсу того, що відбувається. Якщо ж не на розуміння, то хоча б на позбавлення від ілюзії, що щось направду залежить від людини та її бажань, бо все в цьому світі давно і дивно переплелося, переплуталося, поєдналось у єдиному полотні – як барви на картині або нитки в гобелені. Нитка за ниткою, барва за барвою – жодної не висмикнеш, не обірвеш, не спотворивши гармонії візерунку та не порушивши цілісності задуму. Та й чи варто простій людині порушувати те, що встановлено не нею? Ніколи наперед не відомо, хто для кого є покарою, винагородою або спокутою і чи взагалі існує на цьому світі щось таке, як покара, винагорода або спокута у виразно канонічному розумінні. Зрештою, допоки людина жива, з нею завжди залишаються її спогади, досвід, щасливі та найгірші моменти – все те, що вона пережила, зрозуміла, відчула, вистраждала у своєму короткому чи довгому житті, все, що вчинила чи не змогла зробити або виправити, – той фрагмент візерунка, який творить для неї правдиву суть її власного життя. Щасливу чи трагічну, сповнену особливого сенсу чи доволі банальну та просту, вистраждану чи не надто ясно усвідомлену, проте від того анітрохи не менш важливу та значущу для Бога.

А може, коло життя та часу для Анни вкотре замкнулося лише для того, щоб знов випростатись у спіраль? Людина майже ніколи не знає відповіді на такі запитання.

На щастя, не знає… Чи, може, таки на жаль?

Подяки

Моїй родині – за їхню любов, терпіння та підтримку. Без них ця книжка не з’явилася б на світ.

Моїй мамі, яка залишила в мені частинку свого серця, душі та непрожитих років. Для мене ти була найріднішою та найближчою людиною. Без тебе світ став біднішим на любов, доброту та ласку.

Велика любов і вдячність моєму татові Зенону Гурницькому. Твоя мовчазна підтримка допомогла вижити тоді, коли життя було нестерпним, а порядність, інтелігентність та відданість родині стали взірцем для наслідування.

Щиро вдячна моєму чоловікові Володі за те, що був зі мною у найскрутніші хвилини життя. Я також тебе дуже сильно люблю. Нас поєднала доля.

Моїй донечці Роксоляні за те, що ти була в моєму житті. Ти ангел‑ охоронець нашої родини на небі.

Дякую моїй донечці Оленці за розуміння, підтримку і неоціненну допомогу в художньому оформленні книги. Ти не лише надзвичайно талановита людина, але й моя найперша порадниця, союзник і подруга. Твоя поява на світ повернула мені радість життя та подарувала безмежне щастя.

Вдячна моїй маленькій донечці Соломійці за її безкорисливу любов, безпосередність та добре серце. Ти промінчик тепла і світла в моєму житті.

Сердечно вдячна моїй сестричці Олі Скаб‑ Гурницькій за підтримку, добрі слова та спільно прожиті моменти життя. Ти даєш мені відчуття справжньої родини.

Дякую моїм подругам Наталі Карбовник‑ Власюк, Оксані Леновенко‑ Рібун і Вірі Дінтер за сердечність, терпіння та конструктивні поради. Ви мої найперші читачі та найдоброзичливіші літературні критики.

Щиро вдячна моїм хорошим подругам і товаришкам по перу Наталочці Шевченко, Мілі Іванцовій та Олені Печорній за прихильність, першу професійну оцінку, дружбу і просто за те, що доля звела мене з такими чудовими, душевними і щирими людьми, як ви.