Розділ 9. Поступово звикнувши до життя в родині Терези, Анна дедалі частіше ловила себе на тому, що почувається тут навіть краще

Поступово звикнувши до життя в родині Терези, Анна дедалі частіше ловила себе на тому, що почувається тут навіть краще, аніж вдома. На неї не кричать, нічого не вимагають, не примушують робити те, чого робити не хочеться, а пані Тереза не лише привітна, але й по‑ справжньому доброзичлива. Трохи непокоїть те, що чоловік пані Терези якось дивно подивляється на неї. Так, ніби намагається оцінити за якимись йому одному зрозумілими критеріями і те, що він бачить у ній, видається йому вкрай кумедним. Майже не сумнівалася – він щось підозрює, але з якихось незрозумілих причин тримає ці підозри при собі. Може, з почуття чоловічої солідарності з Адамом? Зрештою, нехай собі підозрює. Нічого страшного не відбувається. Пані Тереза прихильна до неї. Іноді навіть бере на прогулянку до міста або дозволяє супроводжувати себе тоді, коли робить візити. Якби підозрювала в чомусь поганому – ніколи б того не робила. Взагалі ставиться до неї ледь не як до рідної і терпляче вчить усього того, що має вміти й знати панна доброго виховання.

Відчуваючи вдячність до сестри Адама, Анна не лише прислухалася до кожного слова, але й щодуху бігла виконувати будь‑ яке її бажання, намагалася догодити, а понад усе тішилася тоді, коли вдавалося бути корисною. Не помітити такої відданості Тереза не могла і мимоволі почала замислюватися над тим, чи не залишити Анну в себе, проте категорична незгода чоловіка примусила її відмовитися від цієї ідеї.

Сприйнявши це як належне, Анна навіть не засмутилася. Дужче журилася тим, що не бачиться з Адамом. Майже весна, а жодних зрушень не помітно. Він навіть до сестри тепер не заходить. Може, повернувся до себе у маєток? А може, забув? Аж так швидко?

Якось, прокинувшись від яскравого сонячного світла і від того, що з даху на підвіконня капотить вода, Анна зрозуміла, що це вже не відлига десь посеред зими, а зима остаточно поступається місцем весні. Сьогодні навіть горобці за вікном цвірінькають інакше – жвавіше, бадьоріше – так, ніби передчувають наближення тепла і наперед тішаться з того.

Підвівшись, вона позіхнула і, намагаючись відігнати залишки сну, підійшла до вікна. А сонячно ж як! Аж очі сліпить. Навіть сніг де‑ не‑ де вже почав танути і струмками води побіг вулицею донизу.

Вона задоволено потягнулася. День починається не найгірше, а пані Тереза ще й обіцяла взяти її на прогулянку середмістям. Спочатку заїдуть у кравецьку майстерню на площі Фердинанда, потім пані Тереза хотіла випозичити декілька книжок у книгарні Вільда[23], а їй самій здалося б купити паперу для писання. Потім підуть до будинку старшого сина пані Терези. Той мешкає неподалік, одружений і має двох маленьких дітей. Завжди йшла туди із задоволенням. Не лише дуже любила дітей, але й почувалася з ними значно впевненіше, аніж із дорослими.

Анна кинула погляд на годинник. Саме час вмиватися, вдягатися і робити зачіску. Тепер ставитися до того абияк не могла. Мусила дотримуватися певного стилю поводження та відповідно до того виглядати. Це не вдома, де її майже ніхто не бачив. Тут зачіска, капелюшок, рукавички, шаль та прикраси повинні не лише личити їй самій, але й бездоганно пасувати одне до одного. Добре, що тепер у неї є з чого вибирати.

Вдягнувшись, Анна критично озирнула себе в дзеркалі й сама собі всміхнулася. Останні тижні пішли їй на користь. Щоки знов порожевіли та заокруглилися, очі вже не здавалися втомленими та переляканими, та й нова зимова сукня їй пасує. Шкода тільки, що Адам не бачить усього того.

Опинившись на вулиці, Анна з насолодою вдихнула повітря, яке вже пахло весною, і примружилася від яскравого сонця. Як добре, що пані Тереза взяла її з собою. В такий день гріх сидіти вдома – на небі жодної хмаринки.

Підібравши спідниці, Анна переступила через невеликий потічок талого снігу, який біг донизу, й усміхнулася. Як багато довкола дітей. У холоднечу та морози сиділи вдома, а зараз тішаться з того, що вже не зимно, що лагідно гріє сонце і що не треба надягати на себе так багато одягу, як у люті морози.

Привітавшись із сусідкою, Анна зосередилася на розмові з пані Терезою. Легкій, цікавій, приємній. Розмові ні про що і про все на світі. Саме такій, яку провадять тоді, коли добрий настрій і нема потреби говорити про щось серйозне та статечне.

Продовжуючи прислухатися до слів Терези, Анна одночасно придивлялася до одягу жінок, які йшли їм назустріч. Здається, того року рукави стали трохи вужчими, спідниці – пишнішими, а крій – вигадливішим. Треба й собі щось таке пошити? Весна не за горами. Дехто вже й сукні легші вдягнув.

Залишивши осторонь Гетьманські вали[24]та площу Святого Духа[25], вони майже дійшли до площі Фердинанда, аж раптом, проходячи повз один із будинків, Анна зауважила трохи дивну на вигляд жінку, яка вийшла з брами розкішної кам’яниці й зараз ішла до фіакра.

Повернувши до неї голову, Анна уповільнила крок. Не могла пригадати, щоб коли‑ небудь бачила так чудернацьки вбрану жінку. Сукня ледь не бальна, надто декольтована та яскрава. І це посеред білого дня. Абсолютна відсутність гарного смаку та брак відчуття доречності. Хто вона така?

Анна ще раз зацікавлено ковзнула поглядом по сукні тієї жінки і ледь не зашпорталася, бо пані Тереза раптом пришвидшила крок і їй теж довелося йти швидше. Чому вона не дозволяє роздивитися незнайомку?

Озирнувшись, Анна з подивом зауважила, що, коли та жінка підібрала спідниці, щоб забратися у фіакр, з‑ під сукні визирнули зовсім не білі, а яскраво‑ рожеві нижні спідниці[26].

– Куди ти знов дивишся? – Тереза доволі безцеремонно смикнула Анну за руку. – Як тобі не соромно?

Почервонівши і ще не розуміючи, у чому її звинувачують, Анна ще раз озирнулася.

– А чому не можна туди дивитись? Хто вона така? Ви її знаєте?

Тереза зміряла Анну сердитим поглядом.

– Думай, що кажеш. Як я можу знати таку жінку?

Ще дужче почервонівши, Анна відвернулася. Отже, навіть дивитися туди категорично не можна.

Тереза скоса глянула на неї.

– На майбутнє раджу запам’ятати, що порядні панни ніколи не помічають таких жінок на вулиці, не говорять про них у товаристві й тим паче не зупиняються посеред дороги, щоб розглядати. Це жінка з вкрай поганою репутацією.

Приголомшена незвично суворим тоном Терези, Анна злякано кивнула. Будь‑ яке бажання розпитувати зникло остаточно, проте запитань стало ще більше. Що означає вкрай погана репутація? У неї самої теж тепер погана репутація, але, здається, не аж така. Певно, це одна з тих жінок, які продають себе за гроші. Про кохання там взагалі не йдеться. А вона ще ляпнула Адамові, що він її купив. Ніби поставила себе на одну шальку з такими жінками.

Цілком поринувши у свої думки, Анна не зауважила невеличкого двоколісного візка, який розвертався біля одного з мостів на площі Фердинанда, і з розгону наштовхнулася на нього. Дивом втрималася на ногах, але весь поділ нової сукні заляпала талим снігом. Злякано глянула на Терезу, але та лише мимохіть кинула погляд на брудні плями по низу спідниці й промовчала. Здається, це не провина, а лише дрібна неприємність.

Покінчивши з усіма невідкладними справами на площі Фердинанда, вони завернули на Галицьку вулицю, дійшли до Кафедрального собору і, проминувши його, вийшли на Головну площу[27]. Пані Тереза зайшла в аптеку «Під золотим оленем»[28], а Анна ледь затрималася при порозі, бо раптом відчула якийсь дивний дискомфорт. Так почуваєшся тоді, коли за тобою хтось потай спостерігає. Але хто? Може, хтось знайомий?

Вона ледь повернула голову і боковим зором зауважила, що біля фонтану Нептуна стоїть якийсь пан і уважно дивиться на неї. Машинально заховавши обличчя за крисами капелюшка, вона вже хотіла зайти в аптеку, проте в останню мить притримала двері. Перед внутрішнім зором знов виникла постать того чоловіка, й Анна відчула, як їй перехоплює подих захватом. Адам!

Рвучко озирнувшись, вона зустрілася з ним очима, проте Адам чомусь лише ледь кивнув їй головою, але з місця не зрушив.

Гублячись у здогадах, Анна штовхнула двері аптеки. Що за дивна поведінка? Невже він не зрадів зустрічі?

Намагаючись отямитися, Анна спробувала вслухатися в розмову пані Терези з аптекарем, проте жодного слова не почула, бо не змогла зосередитися на чомусь іншому, окрім думок про Адама.

– Панна так уважно слухає. Може, панна чогось потребує? – раптом почула вона звернене до неї запитання аптекаря. – Я панну слухаю.

– Що? Я? – Анна злякано кліпнула очима. – Ні, я нічого не потребую.

Скромно потупившись, вона дочекалася, доки Тереза залагодить свої справи з аптекарем, і разом з нею вийшла на вулицю. Намагалася не дивитись туди, де щойно стояв Адам, проте мимоволі шукала його поглядом. Невже він пішов? Невже не захотів побачитися з нею? Але чому? Сталося щось погане?

Тереза з підозрою глянула на Анну.

– Ти зблідла. Погано почуваєшся?

– Погано почуваюся? – розгублено перепитала її Анна, і сама не розуміючи, навіщо, але вхопилася саме за цю фразу. – Так, погано. Ліпше я піду додому.

– Додому? Але чому? Тобі ж щойно нічого не бракувало.

– Так, але… але… – Анна гарячково намагалася вигадати якесь пояснення свого стану. – Просто зараз я відчуваю, що в мене… Ну, ви ж розумієте, що в мене…

– Місячне нездужання? – по‑ своєму потрактувала її недомовки Тереза. – Але я ще хотіла зайти до сина. Може, моя невістка тобі зарадить?

Анна потай скосила очі туди, де ще зовсім нещодавно стояв Адам, і зітхнула.

– Ні, краще я сама повернусь додому.

Тереза невдоволено скривилася.

– Неможливо. Я не можу відпустити панну твого віку саму.

– Чому не можете? Це ж лише два кроки звідси. Ніхто й не знатиме.

– А якщо з тобою знов щось станеться?

– А що зі мною може тут статись? – Анна обережно роззирнулась довкола і відчула, що червоніє. Адам таки нікуди не пішов. Просто відійшов трохи далі.

– Я ж ні з ким не розмовлятиму і відразу ж піду додому… А ще я ноги промочила.

Витративши на вмовляння весь свій запас красномовства та п’ять хвилин часу, Анна таки переконала Терезу відпустити її додому і навіть зуміла приховати від неї радісний блиск в очах.

Адам підійшов до Анни відразу по тому, як пішла його сестра, мовчки взяв під руку і повів у бічну вуличку.

– Так не може продовжуватись, – він нахилився до неї, і в якусь мить Анні здалося, що він її поцілує. – Мушу серйозно з тобою поговорити.

– Поговорити? Тут? – вона ледь відступила і спробувала застережним поглядом втримати Адама на віддалі. – Тут надто багато людей.

– Добре, відійдемо кудись трохи далі.

Пройшовши Жидівською вулицею[29]повз синагогу, Адам зупинився біля зброївні[30]. У суботу тут було малолюдно, а ймовірність побачити когось знайомого була мінімальною.

– Я знайшов тобі місце компаньйонки при старшій пані. Думаю, вже незабаром ти переїдеш до неї.

Анна майже з острахом глянула на нього.

– Ви забираєте мене від своєї сестри?

– А хіба ти не знала, що мешкаєш там тимчасово?

– Знала, – Анна розгублено глянула на сніг, який лежав на даху зброївні, і відвела погляд. – Просто ваша сестра дуже до мене добра.

– У пані Беати тобі буде не гірше, аніж у Терези. Близької родини у неї немає, і вона погодилася тобою заопікуватися. Якщо поводитимешся розумно, то матимеш не лише добре утримання, але й сердечне ставлення до себе.

Зітхнувши, Анна знов втупилася поглядом кудись у мур зброївні.

– Чому ви вважаєте, що я того потребую?

– Я не думаю, я знаю. Тобі не варто залишатись у моєї сестри. Її чоловік знає про наші з тобою стосунки.

Від несподіванки Анна аж рот відкрила.

– Як знає? Звідки?

– Я сам йому сказав. Це не Тереза, яка ще довго не бачитиме очевидного. Зрештою, він усе одно мовчатиме. У нас із ним свої порахунки і спільні інтереси. Псувати дружні відносини через те, що я привів до нього додому свою коханку, ніхто з нас не збирається.

Кусаючи губи і намагаючись не виказати себе, Анна відвернулася. Доки Адам поводитиметься з нею, як із забавкою? Що за характер? А найгидкіше те, що вона його любить навіть таким. Очевидно, проблема в ній самій, а не в характері Адама. Це вона дозволяє йому робити все це.

Адам легенько взяв її за руку.

– Ти мене запитала – я відповів. Відповідь цинічна, але, як на мене, вона краща, ніж якби я намагався тебе обманювати.

– Принаймні, ви могли б мене попередити.

– І що б то змінило? Хіба те, що ти б уже не почувалася там комфортно.

Він уважніше придивився до Анни. Вона ображається на нього? За що? За те, що він намагається опікуватися нею? Цікаво, що тут поганого? Жодна жінка не здатна довго миритися з невлаштованістю власного життя. Коли‑ небудь Анна теж це зрозуміє, і тоді йому знов доведеться добре подумати над тим, щоб не втратити її для себе. Невинне захоплення стає дедалі серйознішим. Очевидно, Анна ввійшла в його життя у такий момент, коли йому дуже потрібні ці відчуття та зміни. Цікаво, чому йому залежить саме на ній? Ще й досі не міг того зрозуміти. А може, й не варто нічого розуміти. Вона молода, гарна, і йому хочеться мати її біля себе.

Вловивши щось дивне у поводженні Адама, Анна мимоволі занепокоїлася. Чому він мовчить? Чому так уважно вивчає її? Може, розсердився?

– Ти стала ще гарнішою, – раптом озвався він. – Спокійне життя пішло тобі на користь.

Адам обережно зняв із її руки рукавичку.

– Шкода, що зараз я ще не можу взяти тебе до себе, – торкався її шкіри дуже обережно, аж вкрадливо, лише ледь‑ ледь. – Я скучив за тобою. Знаєш?

Анна здивовано глянула на нього. Скучив? Аж так сильно? Але…

Десь позаду з даху зсунувся великий шматок мокрого снігу, вдарився об землю і, розлетівшись на дрібні грудки, захляпав їх із Адамом бризками.

Анна злякано сахнулася і забрала долоню з руки Адама.

– Я мушу йти. Як я потім пояснюватиму, де була стільки часу?

Вона взяла Адама під руку і, боячись спізнитись, так поспішала, що вже за чверть години вони підіймалися сходами до помешкання Терези, а Анна засапалася так, що насилу переводила подих.

– Зачекай. Куди ти летиш? – Адам притримав її за руку. – Ніхто за тобою не женеться.

Зупинившись на сходинку вище від нього, Анна заперечно хитнула головою.

– Мені не можна тут затримуватись. Нас побачать і…

Адам притягнув її на себе і, не зустрівши жодного опору, поцілував.

– О, Боже, що ж ви таке робите? – приглушено проговорила вона і на мить притиснулася до нього сильніше. – Тут не можна таке робити.

Адам усміхнувся.

– Хто там знає, що насправді можна робити, а що ні.

Випручавшись із обіймів, Анна збігла сходами вгору і раптом, не втримавшись, озирнулася. Чомусь саме зараз особливо гостро зрозуміла: все, що з нею відбувається, – це не фантазія, не гра, не мрія, а її власне, реальне життя, з усіма його плюсами та мінусами, з усіма несподіванками та змінами, з можливістю втрат і неможливістю тривалого щастя. Це життя вже нікуди не дінеться, не минеться, як сон на ранок, від нього не заховаєшся у вигаданому світі, не переграєш і не перепишеш начисто. Залишається хіба покластися на милість Божу і з головою поринути у вир забороненого кохання.