Основні філософські концепції суспільства. Теоретичні моделі суспільства.

Соціальна філософія - це розділ філософії, що досліджує суспільство як цілісність, його історичні форми, виявляє логіку соціальних процесів. Соціальна філософія взаємодіє з різними соціальними дисциплінами: соціологією, історією, соціальною психологією, політологією і іншими. Взаємодія служить розвитку обох сторін: отримуючи конкретний емпіричний матеріал з цих джерел, соціальна філософія є методологічною основою для побудови концепцій приватних соціальних дисциплін. Особливо слід підкреслити відмінність соціальної філософії від соціології. Соціологія має справу з «безликими» соціальними інститутами і структурами, як би «населеними» середньостатистичними людськими одиницями. Соціальна філософія розглядає суспільство, соціальні структури і стосунки як місце існування людини, поєднання особистого і колективного.

Соціальна філософія – розділ філософії, що вивчає суспільство як цілісну систему, тобто соціально детерміноване відношення «людина - світ» взагалі.

Суспільство (соціум) – це спосіб соціальної організації людей, форма їх спільної життєдіяльності.

Термін «суспільство» має щонайменше чотири різні значення (за Надольним):

1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Наприклад, суспільства стародавніх Афін, сучасної Венеції та ін. Кожне таке суспільство є не просто сукупністю ідей, а єдиною системою суспільних відносин, цілісним соціальним організмом (для пояснення одиничних конкретних суспільств).

2. Та чи інша конкретна сукупність деяких соціальних організмів.

3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.

4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.

Сучасне тлумачення суспільства багатоаспектне: 1) в певних теоріях визначається первинність індивідуального початку в суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін); 2) в інших – вихідними є надіндивідуальні соціальні структури (К.Маркс, Е. Дюркгейм); 3) вихідним моментом, основою дослідження покладається природа – натуралістичне розуміння суспільства; 4) техніка та технології мисляться як найпотужніші чинники розвитку суспільства – в технократичних теоріях суспільства. Існування різних шкіл і напрямів у соціальній філософії визначається цими чотирма позиціями. А.П. Сорокін в своїй праці " Людина, цивілізація, суспільство" писав, що " соціальне явище є соціальний зв'язок, що має психічну природу і реалізується в свідомості індивідів…Будь-яка взаємодія, між ким би вона не відбувалася, якщо вона має психічний характер, буде соціальним явищем". Таке бачення суспільного як світу цінностей, соціальної душі пов’язане із абсолютизацією духовного початку в людині.

Е. Дюркгейм, на противагу А.П. Сорокіну вважає, що соціальні структури існують поза індивідами, які постійно до цих структур пристосовуються: " Соціальні явища, не будучи матеріальними, існують певним чином, вони мають постійний спосіб існування і особливу природу, не залежну від індивідуального свавілля". Популярність вищезазначених підходів знімається в найсучасніших філософських методологіях – в дослідженнях суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас, П. Фейерабенд, Ф. Хайек). Люди залежать від соціальної детермінації, але одночасно самі створюють та змінюють історичні обставини.

Ліберальний мислитель Ф. Хайек писав, що наша цивілізація є результатом індивідуальних зусиль в процесі, " в якому індивід грає не зовсім з’ясовану для себе роль". Таким чином, задачею соціальних наук є не пояснення свідомих дій, а впорядкування типів таких дій та їх результатів, ніким в дійсності не запланованих. Натуралістичне розуміння суспільства. Започаткування цього напряму пов'язують з іменем німецького філософа Йоганна Гердера (1744-1803). Він висунув ідею суспільства як аналога всіх живих систем.

Ідеї Гердера набули продовження в соціал-дарвінізмі (кінець XIX - початок XX ст.) Для цього напряму характерне ототожнення еволюційної теорії Дарвіна з історичним процесом і застосуванням її для обґрунтування суспільних явищ. Найбільш значною моделлю натуралістичного напряму в наш час є соціобіологія. Її засновник - американській вчений Е.Уілсон. Довгий час вивчаючи популяції мурашок і бджіл він екстраполював ці знання на суспільство. На основі своїх спостережень учений намагався простежити еволюцію соціальних відносин людини, розкрити їх генетичні основи. Спільними для людей та інших живих організмів він вважає альтруїзм (безкорисливість допомоги), сексуальну поведінку й агресію. Це ті блоки, що визначають усю іншу поведінку. Методом соціобіцології є метод глобального редукціонізму - зведення складного (досконалого) до простого та метод аналогії. Людина в соціобіології не має своєї історії, а суспільства - це фрагмент еволюції природи.Слід зауважити, що соцюбіологія різко негативно ставиться до релігійного пояснення появи людини на світ.

Соціобіологія і сьогодні існує серед інших теорій. У зв'язку зі зростанням масштабів міжнаціональних та релігійних конфліктів, виходом на світову арену тероризму, стали більш уважно вивчатись етнічні, расові, загально кровні корені цих конфліктів. Соціобіологія збагачує знання регіональних проблем сучасності. Окремими політиками іноді використовуються її досягнення в спекулятивних інтересах. Зведення соціального до біологічного в соціобіології продублювалося в теоріях соціопсихології в школах інстинктивізму та фрейдизму. Положення соціопсихології (соціальне обумовлене психічними феноменами) було розвинуто в концепції соціальної дії (М.Вебер, Т.Парсонс, А.Щюц): індивід частково " запрограмований" існуючими соціальними нормами, оцінює альтернативи, приймає рішення та виконує їх; суспільство виступає системою соціальної взаємодії індивідів, які прагнуть реалізувати саме власні цілі; індивід розуміє, що мета найкращим чином буде досягнута внаслідок спільних, асоційованих зусиль.

Із прискоренням темпів науково-технічного прогресу на перший план виходять технократичні теорії суспільства, які беруть свій початок у середині минулого століття. Таких концепцій дуже багато, але їх можна умовно згрупувати у два напрями: 1. Оптимістичний (Д. Белл, О. Тоффлер, М. Макклюен, Й. Маруда).Усі ці вчені пов’язують вирішення соціально-економічних, політичних, духовних та інших проблем розвитку суспільства зі зростанням його технічного потенціалу.

Канадський соціолог М.Макклюен створив надоптимістичну картину майбутнього людства, пов'язану з абсолютизацією ролі засобів масової комунікації та, передовсім, телебачення.Головне, за Макклюеном полягає в тому, що людина звільняється від обов'язку думати. Позбавившись роздумів про буття і сприймаючи світ тільки за допомогою органів відчуття, людина перетворюється на " веселого робота". Японський учений Йонезі Масуда розробив теорію інформаційного суспільства, основою якого є інтеграція комп’ютера та засобів телекомунікації. Дійсно усе більшою є роль інформації та інформаційних систем - це істеричний факт.Немає можливості заперечувати величезний вплив " інформаційного розуму" й Інтернету на життя людей.Це так, але теорія М. Макклюена та Й. Масуди має свої недоліки: по-перше, твердження про інформацію як головне джерело суспільного розвитку дуже перебільшене та недостатньо аргументоване, по-друге, вони вилучають із системи прогнозу майбутнього розвитку суспільства живу безпосередньо практичну діяльність людей, зумовлену певними інтересами й потребами. 2. Песимістичний напрям технократичних теорій суспільства (Ж. Еллюль, Л. Мемфорд) вбачає в техніці загрозу для цивілізації. Його представники закликають обмежити технологізацію, радять повернутися обличчям до природи.

В обох випадках ми маємо справу з машинним фетишизмом, який призводить до того, що машина постає самостійним і незалежним від людини суб’єктом мислення та соціальної дії, досконалішим за тих, хто її створив. Слід пам’ятати, що головне джерело суспільного розвитку – це люди. Творчою працею, розумом і доброю волею яких створюють всі матеріальні та духовні надбання, що є фундаментом людської культури й цивілізації. Відомий соціолог І.Уолерстайн тлумачить існуючий сьогодні поділ наук про суспільство на економіку, політологію та соціологію як наслідок ліберального розподілу економіки, держави та суспільства, яке здійснилося в ХІХ ст. та сьогодні є застарілим. Висувається програма створення міждисциплінарного бачення суспільства, в якій заперечується домінуюча роль економічної науки в соціальному знанні та економіки в формуванні соціального порядку. Саме соціальні філософи (П.Бурдьє, Ф.Фукуяма) демонструють в своїх роботах значення не економічного, а соціального капіталу для ефективності сучасного суспільства та його перспективи.