або підстави метафізики

Не знаю навіть, чи повинен я говорити про перші роздуми, які у мене там виникли. Вони носять настільки метафізичний характер і настільки незвичайні, що, можливо, не всім сподобаються. Однак, щоб можна було судити, наскільки міцні прийняті мною підстави, я деяким чином вимушений говорити про них. Ще давно я зауважив, що в питаннях моральності іноді необхідно думкам, свідомо сумнівним, слідувати так, щоб вони були незаперечні. Про це вже було сказано вище. Але так як в цей час я хотів зайнятися виключно пошуком істини, то вважав, що повинен чинити зовсім навпаки, тобто відкинути як безумовно помилкове все, в чому міг уявити найменший привід до сумніву, і подивитися, чи не залишиться після цього в моїх поглядах чого-небудь вже цілком безсумнівного.Таким чином, оскільки почуття нас іноді підводять, я вважав за потрібне допустити, що немає жодної речі, яка була б така, якою вона нам видається; і оскільки є люди, які помиляються навіть у найпростіших питаннях геометрії і допускають у них паралогізми, то я, вважаючи і себе здатним помилятися не менше за інших, відкинув як помилкові всі доводи, які раніше брав за докази. Нарешті, приймаючи до уваги, що будь-яке представлення, яке ми маємо в житті, може з'явитися нам і уві сні, не будучи дійсністю, я зважився уявити собі, що все, що коли-небудь йшло мені на думку не більше істинно, ніж бачення моїх снів. Але я одразу звернув увагу на те, що в цей же час, коли я схиляюсь до думки про ілюзорність всього на світі, необхідно, щоб я сам, таким чином розмірковуючи, справді існував. І помітивши, що істина: «Я мислю, отже, я існую» настільки тверда і вірна, що самі навіжені припущення скептиків не можуть її похитнути, я зробив висновок, що можу без побоювань прийняти її за перший принцип шуканої мною філософії.

Потім, уважно досліджуючи, що я сам, я міг уявити собі, що у мене немає тіла, що немає ні світу, ні місця, де я перебував би, але я ніяк не міг уявити собі, що внаслідок цього я не існую; навпаки, з того, що я сумнівався в істинності інших предметів, ясно і безсумнівно видно, що я існую. А якщо б я перестав мислити, то, хоча б все інше, що я коли-небудь собі уявляв, і було справжнім, все ж не було підстави для висновку про те, що я існую. З цього я дізнався, що я - субстанція, вся сутність, або природа, яка полягає в мисленні і яка для свого буття не має потреби ні в якому місці і не залежить ні від якої матеріальної речі. Таким чином, моє я, душа, яка робить мене тим, що я є, абсолютно відмінна від тіла і її легше пізнати, ніж тіло, і якщо б його навіть зовсім не було, вона не перестала б бути тим, що вона є. Потім я розглянув, що взагалі потрібно для того, щоб те чи інше положення було істинними і достовірним, бо, знайшовши одне положення достовірно істинним, я повинен був також знати, в чому полягає ця достовірність. І, помітивши, що в істині положення: «Я мислю, отже, я існую» мене переконує єдино чітке уявлення, що для мислення треба існувати, я зробив висновок, що можна взяти за загальне правило таке: все репрезентована нами цілком ясно і чітко - істинно. Проте деяка складність полягає в правильному розрізненні того, що саме ми здатні уявити собі цілком чітко.

Внаслідок чого, розмірковуючи про те, що, раз я сумніваюся, значить, моє буття не цілком досконале, бо я цілком ясно бачив, що повне розуміння - це щось більше, ніж сумнів, я став шукати, звідки я набув здатності мислити про що- небудь більш досконале, ніж я сам, і зрозумів з усією очевидністю, що це має прийти від чого-небудь по природі дійсно більш досконале. Що стосується думок про багато інших речей, що знаходяться поза мною, - про небо, Землі, світлі, теплі і тисячі інших, то не так важко відповісти, звідки вони з'явилися.

Бо, зауваживши, що в моїх думках про них немає нічого, що ставило б їх вище мене, я міг думати, що якщо вони істинні, то це залежить від моєї природи, наскільки вона наділена деякими досконалостями, якщо ж вони помилкові, то вони у мене від буття, тобто вони знаходяться в мені тому, що в мене чогось бракує. Але це не може ставитися до ідеї істоти більш досконалої, ніж я: отримати її з нічого - річ явно неможлива. Оскільки неприйнятно допускати, щоб більш досконале було наслідком менш досконалого, як і припускати виникнення якої-небудь речі з нічого, то я не міг сам її створити. Таким чином, залишалося допустити, що ця ідея була вкладена в мене тим, чия природа досконаліша моєї і хто поєднує в собі всі досконалості, доступні моїй уяві, - одним словом - Богом. До цього я додав, що, оскільки я знаю деякі досконалості, яких у мене самого немає, то я не є єдиною істотою, яка має буття (якщо ви дозволите, я скористаюся тут термінами схоластично), і що за необхідності повинна бути деяка інша істота, більш досконала, ніж я, від якої я залежу і від якої отримав все, що маю. Бо коли б я був один і не залежав ні від кого іншого, так що мав би від самого себе те небагато, що я маю спільного з вищою істотою, то міг би на тій же підставі отримати від самого себе і все інше, чого, я знаю, мені бракує. Таким чином, я міг би сам стати нескінченним, вічним, незмінним, всюдисущим, всемогутнім і, нарешті, мав би усі досконалості, які я можу побачити в Богові. Відповідно до цих останніх міркувань, для того щоб пізнати природу Бога, наскільки мені це доступно, мені залишалося тільки розглянути все, про що я маю уявлення, з точки зору того, чи є володіння ними досконалістю чи ні, і я знайшов би впевненість у тому, що все те, що носить ознаки недосконалості, в ньому відсутнє, а все вчинене знаходиться в ньому. Таким чином, я бачив, що у нього не може бути сумнівів, непостійності, смутку і тому подібних почуттів, відсутність яких радувало б мене. Крім того, у мене були уявлення про багатьох тілесних і почуттєвих предметів, бо, хоча я і припускав, що марю і все видиме чи уявне мною є помилковим, я все ж не міг заперечувати того, що уявлення ці дійсно були присутні в моєму мисленні. Але, пізнавши чітко, що розумна природа в мені відмінна від тілесної, і зрозумівши, що всяке з'єднання свідчить про залежність, а залежність очевидно є недоліком, я зрозумів звідси, що складатиметься з двох природ не було б досконалістю для Бога і, отже, він не складається з них. А якщо у світі і є які-небудь тіла, будь-які інтелігенції чи інші природи, які не мають всіх досконалостей, то існування їх повинно залежати від його могутності, так що без нього вони не могли б проіснувати і однієї миті.