На правобережній Україні у XVIII СТ.

ФОРМУВАННЯ ДУХОВЕНСТВА

Володимир Присяжнюк

При заміщенні духовних посад у греко-католицькій та православній церквах, попов­ненні священицько-чернечого сану і причту соціальне похо­дження претендентів врахову­валося разом з їх освіченістю, здатністю до пастирсько-релі­гійної діяльності чи духовної кар’єри, суспільно-політичним впливом, авторитетом тощо. Велику роль у цій справі відігравали не лише місцеві традиції та закони Речі Поспо­литої, а й інтереси держави, церкви, панівної шляхти в контексті суспільно-політич­них змін на Правобережжі і в Польщі у XVIII ст. Здебільшо­го соціальне походження кан­дидата визначали значення посади і звання в ієрархічній драбині духовенства, станови­ще тієї чи іншої конфесії в суспільстві і церкви в державі.

Перебування Правобереж­жя в складі Речі Посполитої, поєднання католицьких єпис­копських посад із першими місцями в польському сенаті та деякими вищими міністерсь­кими й чиновницькими в державі в умовах шляхетської рес­публіки спричинювало те, що «римські» діецезії (єпархії) в Україні в XVIII ст., як і рані­ше, очолювали переважно вихідці із знатних родин. Се­ред подільських єпископів Степан Рупневський (1716 –1721, єпископ луцький з 1722 р.) був сином сандецького каште­ляна, Станіслав Гозій (1722–1732) — родичем кардинала Гозія. Микола Дембовський (1744–1757) доводився рідним братом Антонію Дембовському, єпископу плоцькому. Адам Красинський (з 1760 р.) наро­дився в сім’ї малогоського каштеляна, був небожем Мат­вія Солтика, представника знатного польського роду. На чолі Київської католицької єпархії знаходимо Івана Тарло (1718–1722), Каетана Солти­ка (1750–1759), Франциска Оссолінськоґо, прізвища яких явно свідчать про їхнє похо­дження із магнатських родин. Зрозуміло, що траплялися і винятки. Незначна кількість парафіян-католиків, гірша ма­теріальна забезпеченість українських кафедр, ніж польських, іноді спричинювали дефіцит знатних кандидатів на єпископські місця. Так, до 1759 р. Кам’янецьку дієйезію очолював номінат (названий, але не посвячений архієрей) Єронім Шептицький, вихо­дець із середньої шляхти. Можливо, що авторитет рідно­го брата, Леона Шептицького, на той час (з 1749 р.) львівсько­го уніатського владики, до­поміг йому отримати це при­значення.

Католицькі суфрагани (або вікарії, заступники єпископів) також нерідко походили з ро­довитого дворянства. Відомо, що 1739 р. секретар Великого князівства Литовського граф Антоній Тишкевич на свої кошти заснував суфраганію в Київській єпархії, а сам став її першим вікарієм. Проте в 40–50-х рр. вікарним єпископом в Луцькій дієцезії був вище­згаданий Єронім Шептицький.

Польські середньовічні зако­ни, згідно з якими простолюди­ни не могли обіймати вищих духовних посад, у XVIII ст. де­далі більше порушувалися навіть щодо католицької ієрархії. У другій половині XVIII ст. пре­лати й каноніки (почесні зван­ня в католицькій церкві) Кам’янецького капітулу (рада при єпископі) лише наполови­ну були дворянами. Цьому сприяли як зниження автори­тету церкви в суспільстві, так і причини матеріально-правово­го характеру. Оскільки право призначати кандидата на ок­ремі капітульні місця, одержа­не за надання бенефіції (ма­теріальне забезпечення поса­ди), мали не лише шляхетські роди, а й міський магістрат, то існувала реальна можливість для вихідців із міщан та інших верств населення ставати чле­нами капітулу.

Греко-католицькі архіпас­тирі також походили здебіль­шого із шляхетського стану. Другорядність уніатської цер­кви в Речі Посполитій призво­дила до того, що кандидати на вищі ієрархічні місця найчас­тіше були вихідцями із серед­нього дворянства, збіднілої знаті. Про це свідчать посади родичів архієреїв: із справи про розподіл майна покійного мит­рополита Афанасія Шептицького між його спадкоємцями бачимо, що один небіж помер­лого, Антоній Бєльський, був старостою рабштинським, а другий, Йосип Бєльський, — червоногродським; Самійло Шумлянський, один із братів єпископа львівського, 1705 р. служив подільським чашни­ком, а його син Олександр Шумлянський 1722 року — київським ловчим. Родич мит­рополита Пилипа Володковича, Франциск Ксаверій Волод- кович, обіймав посаду мінського табірного судді. В історії уніатської церкви відомі навіть випадки, коли архіпастирами ставали простолюдини за походженням.

Переважно представники середнього дворянства посіда­ли і православні кафедри. Польський уряд змушений був дотримуватися державних за­конів і традицій під тиском місцевої православної шляхти й Росії. 1694 р. луцько-острозьким єпископом став Діонісій Жабокрицький (уні­ат з 1702 р.), який до обрання на архієрейську посаду був земським писарем у Луцьку. Владика цієї ж єпархії Кирило Шумлянський (1710—1712), син єпископа Афанасія Шумлянського, небіж львівського архієрея Йосипа, належав до шляхетського роду «Корчак». Особливий вікарій у Польщі Віктор Садковський, посвяче­ний згідно з указом Катерини II від 27 березня 1785 р. з титу­лом єпископа переяславсько­го і бориспільського, також походив із дворян.

Після приєднання Право­бережжя до Росії у цій сфері відбуваються помітні зміни. На утворені від 12 квітня 1795 р. Брацлавсько-Подільську і Житомирську (Волинську) право­славні єпархії були висвячені відповідно Йоаникій Полонський та Варлаам Шишацький. Пер­ший народився в сім'ї мірошни­ка, другий — селянина.

Значний авторитет като­лицької церкви в державі за­безпечував матеріальну й соці­альну підтримку її монастирів з боку магнатів і шляхти. Дво­ряни впродовж XVIII ст. по­повнювали лави католицького чернецтва. Вихідці з магнатських родин обіймали адмініст­ративні посади в провінціях орденів, абатства, пріорства тощо.

Оскільки представники знатного дворянства надавали перевагу навчанню і постригу у власне польських обителях чи за кордоном, то в правобе­режних монастирях знаходимо більше ченців із середньої та дрібної шляхти. Так, у Межирицькій францисканській оби­телі в 1750 р. перебував Феліціан Любенецький (отець Алоїзій), син чернігівського войського Яна Любенецького. 1788 р. чернець того ж монас­тиря Даніель (в миру Михай­ло Левкович) відписав власний маєток Лохвиновщину роди­чеві. Із його письмового роз­порядження видно, що вели­кого майна цей шляхтич не мав. Звичайно, дворяни обій­мали керівні посади в обите­лях та орденах. У XVIII ст. ка­толицькі монахи, зацікавлені в поширенні свого церковно- релігійного авторитету на Пра­вобережжі, охоче приймали до лав чернецтва міщан, селян, представників інших верств населення.

До уніатських монастирів значно більшу зацікавленість, ніж магнати, виявляло середнє та дрібне дворянство. Шлях­тичі одержували місця монас­тирських настоятелів, звання і посади у василіанському ор­дені, намагаючись перетвори­ти його на свою чернечу рес­публіку.

Леона Шептицького в 40-х рр. бачимо настоятелем Мелецького монастиря. 1750 р. один із Шептицьких (Афанасій) отримав згідно з королівським привілеєм Ка­нівську архімандрію. Дворя­нин за походженням Йосафат Седлецький 1753 р. став ов­руцьким абатом. Постанова Замойського собору 1720 р. про те, що архієрейські кафед­ри можуть обіймати лише василіани, рішення Брестської конгрегації (з’їзд вищого духо­венства ордену) 1751 р., згідно з яким уніатськими архіпасти­рями могли ставати особи, котрі належали до керівництва ордену чи провінції, — зміцню­вали соціально-політичну кон­солідацію греко-католицької церкви та її вищої ієрархії. Зга­дуваний нами Леон Шептиць- кий здобув Львівську єпархію (1749 р.), зберігши за собою Мелецьку обитель. Попри цe, більшість насельників уніатсь­ких монастирів походили з міщан, селян, парафіяльного духовенства тощо. Чимало дітей різночинців діставали освіту в чернечих навчальних закладах.

Бідність православних мо­настирів, взагалі непопу­лярність православ’я в державі та серед польського дворянства фактично визначали соціаль не походження «греко-російського» чорного духовенства.

Іноки правобережних монас­тирів, судячи з прізвищ, рівня освіченості та неповних біо­графічних даних, найчастіше були вихідцями із селян, рідше — із міщан, парафіяльного ду­ховенства, козаків і середньої лівобережної старшини.

Так, із біографічних даних про чер­ниць Чигиринського монасти­ря від 1750 р. бачимо, що інокиня Аполінарія була дочкою дяка, а черниці Порфирія і Памфілія народилися в ко­зацьких сім’ях. Значно більше свідчень про соціальне поход­ження православного чернец­тва містить біографічна відомість ченців Медведівського монастиря за 1783 р. Із 21 насельника обителі (не врахо­вуючи ігумена) 16 були дітьми посполитих, один — сином священика, один — козака, один — купця, один — значкового товариша, ще один — чигиринського писаря.

Із на­ведених фактів видно, що пра­вославні монастирі Правобе­режжя у XVIII ст. населяли здебільшого простолюдини. Представники шляхти, навіть дрібної, в таких обителях були рідкістю.

Престижнішою в тогочасному суспільстві була лише католицького парафіяльного священика (плебана). Різниця в матеріальному забезпеченії окремих костелів (церков), виховному статусі їхніх настом телів суттєво впливала на соціальне походження білого духовенства.

Бідні парафії діставалися простолюдинам та дрібній шляхті, а багатші — навіть представникам знаті. У другій половині XVIIІ ст. магнат Фелікс Потоцький надав багате Уманське пробощство (привілейована парафія) Михайлові Сєраковському, який потім став єпископом летичів- ським (1795 р.).

Соціально-правове стано­вище уніатського та православ­ного білого духовенства у XVIII ст. на Правобережжі було майже однаковим. Попи обох конфесій мали право одружуватися, а їхні сини — пре­тендувати на батьківські місця. Так, до Преображенської церкви в містечку Медведівці 1761 р. замість пра­вославного настоятеля Іллі Бантовського було призначе­но його сина Андрія. У першій половині XVIII ст. парафію Покровської церкви в містеч­ку Вузівці після священика Самуїла успадкував його син Степан. Таке бачимо і серед уніатських парохів (попів). Під час опитування про претен­дентів на парафії свідки на за­питання «Чий син цей аколіт (кандидат)?» — найчастіше відпо­відали: «Син небіжчика пароха», «Батько для нього відмо­вся від парохії».

Польські урядовці, шляхта, духовна влада (уніатська й православна в Росії) упродовж сторіччя дуже толерантно ста­вилися до «дідичності» (спад­ковості) парафіяльних свяще­ників. Почасти місце попа діставалося його зятеві, братові і чи іншому родичеві, котрі до отримання парафії були по­мічниками отця-настоятеля. Наприклад, на допомогу кирилів­ському православному священи­кові (Смілянська протопопія) Данилу Пахомієвичу 1738 р, був призначений його зять Василь Базік. У другій поло­вині XVIII ст. уніат Іван Кусневич одержав Новосільську парафію (на Поділлі) лише за умови, що одружиться з однією із сиріт померлого священика.

Надлишок у суспільстві дітей білого духовенства у XVIII ст. був настільки помітним, що польський сейм 1764 р. ухва­лив конституцію (постанову) «Про поповичів», згідно з якою, згідно з якою КОЖНИЙ попівський син, не отримавши після навчання парафії чи місця в ремісничого цеху, ставав кріпаком.

Під час заміщення уніатсь­ких і православних парафій враховувалися інтереси й по­бажання місцевих поміщиків та громад. Переважно завдяки такій протекції попами ставали вихідці із дрібної шляхти, иішан, козаків, кріпаків. Так, підданий коронного підчашо­го Фелікса Чацького Іван За­вадський, одружившись із доч­кою купця містечка Брусилова, отримав 1722 р. від свого пана за вірну службу презенту (рекомендацію) на посаду пароха Брусилівської церкви. Другий кандидат на уніатську парафію дістає презенту від поміщика за те, що його бать­ко служив у легкій хоругві (військовий підрозділ) «пана воєводи». Третій — як маляр, потрібний при оздобленні нового панського палацу.

Подібне бачимо й серед православного білого духовен­ства. Наприклад, до нової цер­кви в с.Тарасівцї (Чигиринсь­ку староство) 1764 р. був призначений (за бажанням громади та комісара староства) місцевий мешканець Юхим Татарченко. 1799 р. поміщик с. Хутір (Богуславський уїзд) відправив свого кріпака до київського митрополита для посвяти.

Оскільки після приєднан­ня України до Росії київське єпархіальне керівництво нама­галося призначати на парафії митрополії, що зосередилася головно на Правобережжі, ви­пускників столичної академії, то показовими є такі дані: із 845 студентів цього навчально­го закладу 1797 р. 575 походи­ли з духовного стану, 270 — з різночинців.

Церковний причет (пала­мар, органіст, дзвонар, дячок) формувався, як правило, з виходців із низів суспільства. В уніатських і православних па­рафіях нерідко це були діти самих священиків чи церков­нослужителів. Іноді родинні зв’язки не заважали виконувати обов'язки при церквах різних релігійних конфесій. 1787 р. в с. Калигірка при пра­вославній церкві служив дячок із «мужиків», а його родич у цей час був дячком уніатської церкви в с. Суха Калигірка (Смілянська протопопія).

Зрозуміло, що католико-уніатська та православна цер­кви, зацікавлені у збереженні й покрашенні свого майново­го становища та суспільно-політичного авторитету, актив­но сприяли тому, щоб духовні посади отримували якомога знатніші й багатші претенденти.

Вихованці католиць­ких семінарій, що навчали­ся на власні кошти і зде­більшого належали до родо­витого дворянства, вже на­перед визначалися для одер­жання найважливіших ду­ховних посад, їхні родини та єпископи дбали, щоб вони не залишали духовної кар’є­ри; такого клірика (учня) ще в навчальному закладі нази­вали каноніком. Нерідко вони отримували вищі цер­ковні посади далеко не за душпастирські здібності. Наприклад, кам’янецький католицький єпископ Адам Красинський не зробив власне нічого для поширен­ня релігії в своїй єпархії, по­кращення становища остан­ньої. Проте, підтримуваний родиною Солтиків, королеви­чем Каролем (курляндський князь), графами Любомирськими, магнатами Браницьким і Радзивіллом, був активним діячем Барської конфедерації. Повагу серед польського дво­рянства Красинський здобув своєю політичною діяльністю.

Значні прибутки за рахунок своїх насельників-дворян отри­мували монастирі. Так, 1751 р. згадуваний уже Ян Любенецький записав своєму синові Феліціану, ченцеві Межирицького францисканського монастиря, семивідсотковий прибуток від грошової суми 1000 пол. зл. По смерті Феліціана гроші мали надходити отцям-францисканцям.

Шляхетське походження багатьох іноків уніатських мо­настирів також забезпечувало їм швидке збагачення. Чернечі вклади Тригірської обителі в 1798 р. були не менші, ніж пожертви світських дворян, а останні (отримані лише на спорудження і ремонт церкви, не враховуючи надходжень за молебні, записаних у заповітах тощо) складали приблизно 58000 пол. зл.

Суспільне становище василіан поліпшувала і практика поєднання кількох посад. 1765 р. Дерманська архімандрія нале­жала київському митрополи­тові Пилипу Володковичу. Як один із найбільших землевлас­ників у Польщі, що користувався значним авторитетом у державі, він певною мірою зміцнював суспільний престиж дерманських отців.

Становище ж православних монастирів у XVIII ст. на Пра­вобережжі було дуже скрут­ним. Тому ченці часто підшу­кували собі багатих ігуменів, які могли допомогти обителі власними засобами.

Упродовж XVIII ст. уні­атські архієреї намагалися зрівняти підпорядкованих їм парохів у правах із католиць­кими священиками. Іноді соціальне походження канди­датів на парафії забезпечувало те, чого не могли добитися від поміщиків митрополити та єпископи. Коли шляхтич ку­пував парохію, то матеріально-правове становище такого свя­щеника значно покращувало­ся: відробітки на користь дідича-поміщика замінювалися грошовим чиншем; кожний господар-парафіянин був зо­бов’язаний працювати на попа-шляхтича один або й більше днів на рік тощо.

Зрозуміло, що представни­ки різних верств населення Правобережжя були зацікав­лені в отриманні матеріально забезпечених і престижних ду- ховних посад. Польсько-українська шляхта, що підтри­мувала церкву як державно-ідеологічний інститут з релігій­них і світоглядних переконань, керувалася не в останню чергу і своїми життєво-матеріальни­ми інтересами. Адже польський дворянин, шо по­сідав католицьку єпархію, одержував прибутки від бага­тих єпископських маєтків для власного забезпечення і утри­мання, не кажучи вже про сус­пільно-політичні та пастирсь­ко-релігійні привілеї. Єписко­пи жертвували свої кошти на церковні потреби дуже рідко, хоч такі випадки й відомі. Кам’янецький біскуп Вацлав Сєраковський (1740–1743) витрачав власні гроші (навіть продав столове срібло) для ма­теріальної підтримки кафед­ральної семінарії, оскільки підпорядковане йому духовен­ство не виплачувало на ці по­треби належних сум.

Досить престижними були й уніатські кафедри. Шляхтич, посівши місце київського мит­рополита, ставав «душпастирем» не лише духовенства і мирян власної «архідієцезії» (митрополича єпархія лише на Правобережжі охоплювала три офіціальства (намісництва), до яких 1788 р. належало 52 деканати (2124 церкви)), а й восьми підпорядкованих йому єпархій в Україні й Білорусі (архіепископства Полоцьке й Смоленсько-Сіверське, єпископ­ства: Володимирсько-Брестське, Луцько-Острозьке, Львівсько- Кам’янецьке, Холмсько- Белзьке, Перемишльсько- Самборське та Пінсько-Турівське), не рахуючи численної василіанської братії з її ієрар­хією та парафіянами, Від значних архієрейських маєтків почасти мали прибут­ки найближчі родичі владики.

Отже, львівський єпископ Йосип Шумлянський, ставши 1671 р. адміністратором Київської митрополії, одержав на Поліссі та Волині обширні володіння Києво-Печерської лаври. 1682 р. орендарем сіл Гродки й Обарова (на Волині) зустрічаємо його брата, жидичівського войського Костянтина Шумлянського. Ці ж маєтки 1688 р. владика віддає в оренду на три роки другому своєму брату, по­дільському чашникові Самуїлу Шумлянському. У 1705 р. по­дільський чашник і його дружина отримують у трирічну оренду більшість поліських сіл Києво-Печерської архімандрії (тоді їх було понад 20) і містеч­ко Радомишль. 1706 р. вдова Самуїла Шумлянського Олек­сандра одержує ще й Білосороцький ключ (9 сіл). Завдяки зусиллям Йосипа Шумлянсь­кого його брат Афанасій (1688—1694) і небіж Кирило (1710—1712) отримали Луцьку єпархію.

Чернецтво в католико-уніатських обителях нерідко ря­тувало шляхетські маєтки від роздроблення, а дворянські родини — від розорення. Мо­настирське забезпечення, скромніше, порівяно з миря­нами, життя братії сприяли тому, що спадкоємці багатодітних і бідних шляхетських сімей, бажаючи врятувати ро­динні добра, почасти добро­вільно приймали постриг.

На­ведемо типовий приклад. Чет­веро дітей (2 сини та 2 дочки) чернігівського стольника Йо­сипа Млоцького одержали у спадок 40000 пол. зл., забезпе­чені маєтками, шо дісталися їм від матері (батьківські вони втратили, розрахувавшись із боргами). Степан Млоцький, один із спадкоємців, вступаю­чи до Володимирського «кон­венту» (монастиря), 1753 р. розпорядився своєю часткою майна (10000 пол. зл.) так: 3000 пол.зл. відписав ченцям названої обителі; прибуток від 2000 пол. зл. залишив собі з тією умовою, що після його смерті ця сума буде належати рідному бра­тові Франциску і його спад­коємцям; ще 3000 пол.зл. віддав тому ж братові; 2000 пол. зл. заповів своїм дво­юрідним братам по матері Фран­циску і Петру Гостинським (сини чернігівського хорунжого Єро- німа Гостинського).

Зрозуміло, що місце в ар­хієрейському капітулі, навіть рядове чернецтво чи священицький сан, були приваб­ливіші для простолюдинів. Кріпак, що посідав парафію, іноді одержував, крім свяшеницьких прав і привілеїв, звільнення від підданства. Інша річ, що такі кандидати мали значно менше можливо­стей для отримання духовних посад.

Конкуренція серед охо­чих отримати священицький сан посилювалася за рахунок права спадковості парафій. Від претендентів на церковні зван­ня вимагалися освіта і здатність до пастирської діяль­ності. Важливу роль відіграва­ли світські зв’язки (особисті симпатії короля, поміщиків, урядовців). Якщо на вищі по­сади вихідці із суспільних низів не допускалися, згідно з кано­нами й традиціями (в серед­ньовічному суспільстві це узгоджувалося з реальними можливостями простолю­динів), то на нижчих вони були просто небажаними. Зни­жуючи суспільний авторитет духовного звання, такі претен­денти, до того ж, випадали з числа виробничо-податкового населення Правобережжя. В цьому не були зацікавлені ні держава, ні шляхта, ні тим паче церква.