Розділ 2

Щоб вам було зрозуміліше хто ж я така і чого вирішила написати цю книгу, я додам невелику, однак вельми пізнавальну історію. Я досить весела та люблю спілкуватися і пізнавати як світ, так і новиз людей у ньому. Однак друзів маю не так вже й багато, бо, якщо чесно, не можу знайти мову з однолітками. Але спокійно спілкуюсь з меншими за мене та старшими. І ще, я дуже скромна дівчина та коли хвилююсь сильно червонію. Знайомлюсь частіше з хлопцями через інтернет, адже просто підійти заговорити не так вже й легко. Сама не свята, однак до людей маю певну повагу, залежно від їх поведінки. Мрію стати журналістом і як для початку вирішила вдруге сісти за власну книгу. Сподіваюсь цього разу лінь мене вже не скосить і я завершу свою історію.

Моє становище у цьому підлітковому світі досить складне. Я мушу виживати серед знущань цього суспільства і завжди намагаюсь влитися в нього. Хоча це не дуже й виходить. Після одного важливого переломного момента в моєму житті я нарешті зрозуміла що так жити не можна та потрібно щось змінювати на краще. Не потрібно підлещувати тим, хто за спиною тебе обговорює. Але про це згодом…

Навчаюсь в престижній школі, у 10 класі. Якщо чесно з однокласниками я не в дуже приємних відносинах. Чи я така жахлива характером, а чи вони просто бездушні та корисливі. Думаю 2 думка буде більш слушна, адже є такі люди з якими я доволі тепло спілкуюсь. Признаюсь, я не дуже то й люблю сюди приходити. І це не тільки через вчительку математики, але й через негативну енергетику нашого класу. Вже бачу як ви закотили очі, або здивовано питаєте: " Чому? Ти ж все таки цікава дівчина." В нашому маленькому колективі нема поваги не те що до вчителя, а й до один одного. Вроді норм спілкуємся, а тут раз і вже готові перезризти один одному шиї. На жаль, за 5 років я й сама такою стала. Однак дуже хочу, щоб все змінилось. Щоб ми стали дружнім класом, допомагали один одному, підтримували і головне захищали слабших однокласників.

Ладно, про мій клас ти вже взнав багато. А що на рахунок мене самої? Цікаво взнати хто я і як живу? Хм що ж тобі такого розказати, щоб ти зрозумів мене? Хоча б трохи. Як на рахунок того як я провожу майже кожен свій день.

Ранок починався як завжди похмуро і без особливих радостей. Продзвенів будильник. І як завжди я недовчила: " Блін як же влом вставати. Не хочу! А може… та пішло воно все нахрен. Я спати". І так кожен раз. Проснувшись нарешті в 7 годин, бурчачи, я почала збиратися. Згадую свій сон. Все мутно запам'ятала, але деякі уривки пам'ятаю. Зі мною говорила Дора. Єдина з ким я можу поговорити на чисту про все, що мене турбує. Навіть якщо мені соромно і незручно розмовляти про свої думки та тривоги з маленькою 8-річною дівчинкою. Вона була досить блідна з світло-блакитними очима, які я завжди мріяла мати, в білій сукні з золотим мереживо. Мов ангелятко, світилася зсередини. Боса маленька дівчина завжди ходила по садочку, де дерева з зеленим листям тихо шелестіли. Їх плоди- великі налиті сонцем яблуки і груші, манили до себе.

Віолета була надзвичайною дівчинкою. Ні, ні, не з суперздатністю до чогось, наприклад пророкування, а просто давала дуже влучні поради і захищала від лиха. З нею можна було поговорити по душам, вона не нав’язувала своєї думки. Дуже схожа на мене в дитинстві, однак більш чиста і впевнена в собі. Не наївна, а рішуча, завжди вислухає і зрозуміє. Це була найкраща подруга, яку тільки можна було придумати. Деколи я бачила її образ серед сірого, похмурого і забутого міста, але бігши до неї, я втрачаю дівчинку. Ніби маленький сонячний промінчик, який дає мені надію та віру в свої сили. Однак враз, і він зникає. Десь губиться посеред цього холоду, тьоми…

''Ех, потрібно вже вставати, знов школа, ті самі уроки кожен тиждень, злі емоції в класі поглинають мене і вже я бездиханне тіло, що пливе вниз, по течії''- кажу я собі. Найбільше не хочу зустрічатися з батьком, бо він як завжди буде незадоволений мною. Але ця подія неминуча. Заходжу на кухню, через занавіски пробиваються перші промінчики сонця. Небо, ніби намальоване- рожеве, помаранчеве та блакитне. Цю красу не можливо в точності описати, не вистачить слів, щоб розповісти, що я побачила. Нижче вряд будиночки красувались, різні, але чимось схожі один на одного. Позаду виднівся дерева, що вели в ліс. Я б дивилась на цю красу ще довго, однак потрібно спішити. Відвівши погляд від вікна, я усміхнулась мамі і сказала: ''Привіт. Як спалось, рідненька? '' Вона усміхнулась і відповіла щось типу: ''Ну добре, а ти як там? '' Я не відповіла, бо думки заполовнили мою голову. Все зрозумівши, мама продовжила готувати сніданок.

Яніта була розумною жінкою 45 років, вона дуже любила наговорювати на себе. Досить маленька за зростом, однак з добрим серцем і золотими руками. Коротко підстижена, не виглядала на свій вік. Мала чудове захоплення- майструвати щось своїми руками і це в неї чудово виходила. Ніколи не зроблю й половини того, що зробила мама, бо не така талантлива як вона. Жінка досить спокійна, часто не могла постояти за себе, висловити свою думку, навіть емоційно посваритись, сором’язлива. Саме це було закладено і в мені, хоч я була більш емоційна, але соромилась, особливо перед незнайомими людьми, червоніла та ніяковіла, або якщо не хтіла опозоритись перед людьми чи гарними хлопчиками. А так більше я нічим не була схожа на неї. Вона ніби якась свята особа, хоча до церкви ніколи не ходила, бо вважає що віра в серці і для цього не потрібно ходити в місце, що збудоване людьми, злими і байдужими та де постійно вимагають (хоч і приховано) грошей, в результаті які йдуть на машини, шикарні будинки на окраїнах, а не напів зруйновану церкву, що залатана пофігістично, не на ікони і інші атрибути. Сама молилась не часто, однак був такий випадок коли вона благала Бога допомогти. Це було коли я була між життям і смертю. Знаю, вона мене дуже любить.

Амон, батько, зайшов в кухню.

- Привіт. Коли будем снідати? Я голодний! - до мами.- Ти чого не прибираєш в кімнаті? Нема чим зайнятися? Не можеш тут допомогти, то хоть собі допоможи, - до мене.

- Ну добре. Тільки не треба знов кричати.

- Як ти до батька відносишся? Що за тон?

- Нормальний тон, що знов не так?

Я розвернулась і не дочекавши відповіді пішла геть з кімнати. Моє помешкання було досить маленьке. Раніше тут ще й сестра жила, то взагалі було тісно, тепер трохи краще. Стіни розмальовані блакитним небом з чистими хмарками. Знизу зелене поле, вкрите різнокольоровими квітами. 7 років назад, під час ремонту, я сама допомагала їх малювати. Біля дверей безліч полиць, на яких розміщені книги, журнали, улюблені книги і всяка-всячина. Далі розташований шкаф. Не раджу відкривати його, а то можеш зустріти справжнє цунамі з одягу, ремішків, сумок і нижньої білизни. Не подумайте, що я нехлюя, просто інколи нападає така лінь. Не люблю порядок в шкафу, він мене трохи страшить, нічого не можу знайти. Жах! Дверцята прикрашені плакатами відомих і просто гарних людей. Біля шкафу стоїть ліжко. Вгадай, що завжди є на ньому… Правильно, іграшки. Тихенько, а то чую вже обурені коментарі: ''Та ти ж дитина!!! '' Ні, просто мені подобається засинати обнімаючи їх. Вот кого можна сильно обнімаючи не задушити. А ще поплакатись. І ніхто не розкаже, ніхто не буде насміхатись. Мда мені й справді треба обнімашки. Мася і Єнот були подаровані мені моїми колишніми хлопцями на певну дату в наших відносинах. Я люблю іграшки і не приховую це. Далі стол який бачив все. Тут моє робоче місце. Комп’ютер. зошит, ручки, ведмедик з медалю, картина з дерева і над висять плакати ''Гравіті Фолз'' і ''Міньйони''. Нічого не звичайного і цікавого. Уроки, книга, ігри за компом тут було все: і радість, і сум, і злість, і сказ, і сльози, і матюки та недоспані ночі я провела тут, за моїм улюбленим столом.

Ладно, щось я заговорилась вже. І так… Бистро поснідавши та зібравшись, я як завжди запізнилась до автомобіля. Річ у тім що моя сім’я має декілька автомобілей і тому нас кожен ранок завозить Амон до школи. Але поставив умову, що в 8.00 маємо вже бути в дворі, проте я постійно не встигаю. Ну самі розумієте поки вдінусь, поки попереписуюсь то вже буде 8 годин. Пару раз мене так і лишили, а самі батько і сестра Нора поїхали без мене. Чесно, я б краще лишилась дома, ніж шла в школу. Бо в мене там є тільки одна вірна і улюблена подруга- Роза. З нею я можу завжди поговорити, розказати свої секрети і попліткувати.