Політологічні концепції ХХ століття. Теорія «еліти» В. Парето. Політологічні концепції М. Вебера.

Для кінця ХІХ – початку ХХ століття характерні якісні зміни у механізмах і способах організації політичного процесу. Розвиток індустріального суспільства, демократизація суспільного життя, утвердження громадських прав і свобод індивіда проводять до різкої активації участі мас у політичному житті.

Новий порядок взаємовідносин мас і влади значною мірою перебудовує традиційну конфігурацію панування/підкорення у суспільстві:

виникають нові способи легітимізації, які апелюють до волевиявлення мас; 2) оформлюються спеціальні інституційні механізми завоювання і утримання політичної влади – масові політичні партії, які борються за вплив виборців; 3) розвиваються нові засоби масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), здатні значною мірою впливати на громадську свідомість мас.

Фундамент нової реалістичної політичної науки було закладено у концептуальних побудовах Г. Моски, В. Парето, М. Вебера та Р. Міхельса, які значною мірою визначили загальний напрямок подальших досліджень сфери політичного життя в ХХ столітті.

Концепція “політичного класу” Г. Моски і теорія “еліти” В. Парето. Витоки нової реалістичної теорії звичайно, відносять до концепцій італійських дослідників Гаетано Моски та Вільфреда Парето, які поставили за мету показати, яким чином і хто насправді керує суспільством.

Використовуючи історичний метод, Г. Моска прийшов до висновку про те, що в кожному суспільстві існує фундаментальний поділ на два класи: 1) правлячий клас; 2) керований клас. Перший з них становить пануюча меншість, яка виконує всі політичні функції, монополізує владу. Другим – численним – класом керує перший, він його також і контролює. Зі зміною однієї політичної сили іншою змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його членів, але як такий клас цей клас існував і завжди існуватиме.

Поряд із Г. Москою елітистичну інтерпретацію політичного процесу розвинув також і В. Парето. На його думку, в будь-якій галузі людської діяльності є група людей, що діє з найвищими показниками. Такі угруповання людей, кожен з яких має у своїй галузі найвищу оцінку, Парето запропонував звати “елітою”. У його трактуванні еліта – це вибрана частина суспільства, що вивищується над ним своїми певними якостями.

По суті концепції Моски та Парето являють собою своєрідний перехідний етап між класичною політичною теорією і сучасними політологічними дослідженнями.

Політична теорія М. Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичних наук вплинули праці видатного німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера. Сутність феномена влади він убачав перш за все у можливості підкорення певному наказові. На його думку, цей наказ може бути виконаний з трьох причин: по-перше, через власні інтереси; по-друге, за традицією та звичкою і, по-третє, через особисту схильність та симпатію. Трьом мотивам підкорення відповідають три моделі владно-політичних стосунків, три типи легітимного (узаконеного у свідомості люду) панування легальне, традиційне, харизматичне. Розгорнутий виклад цієї теорії М. Вебер здійснив у найфундаментальнішій праці “Господарство і суспільство”.

ОСНОВНІ ІДЕЇ ТА НАПРЯМКИ АМЕРИКАНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

Особливістю розвитку політичної науки США є її яскраво виявлена емпірична спрямованість, опора на соціологічні та соціально-психологічні методи та підходи. Систематичне застосування в ній емпіричних методів дослідження різних аспектів політичної поведінки стимулювало стрімкий зліт домінуючого і найвпливовішого напрямку американської політології – політичної соціології.

У зв’язку з відчутною недостатністю нормативно-юридичних та порівняльно-історичних методологій в аналізі багатьох явищ політичного процесу в США першої чверті ХХ ст., деякі американські політологи і державознавці (В. Вільсон, Ч. Бірд, Л. Ловелл, Т. Форд, А. Харт та ін.) спробували у зв’язку з цим звернутися за допомогою до тих наукових дисциплін, які вивчають реальні соціальні структури і процеси (соціології та психології).

Найрельєфніше нові тенденції аналізу політичного життя виявилися у праці А. Бентлі ”Процес керівництва. Вивчення громадських рухів ” (1908). Теорія А. Бентлі виходить з того, що діяльність людей, визначувана їх інтересами, структурується за тими чи іншими напрямками через різні “зацікавлені групи”. “Кожній групі відповідає певний інтерес, кожному інтересові - група”, - таке теоретичне кредо А. Бентлі.

Йдучи в напрямку визначених А. Бентлі аналітичних завдань, “чакагська школа” політичної науки (Ч. Мерріам, Т. Лассуелл) у 20-30-ті роки розвиває принципово нову біхевіористську парадигму політичних досліджень, суть якої полягає у вивченні емпірично спостережуваної людської поведінки в інституціях, групах, у політичному процесі в цілому.

Посткласична теорія демократії. Найважливішим концептуальним наслідком утвердження біхевіористичної мотодології у політичних дослідженнях став розвиток нової парадигми демократичної теорії – процесуальної (або концептуальної) теорії демократії. Згідно з нею демократію припиняють трактувати як нормативну модель цільової повинності, вона стає перш за все певним методом, процедурним засобом здійснення влади у суспільстві. Контури такої посткласичної інтерпретації можна побачити вже у А. Токвіля, М. Вебера, А. Бентлі, але вперше цю теорію найчіткіше сформулював австрійський економіст Й. Шумпетер у праці “Капіталізм, соціалізм і демократія” (1946).