Суспільно-політичне і культурне життя.

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, становили третину її території, українці – 16% населення всієї держави. Під контролем Польщі перебувало 125, 7 тис. кв. км земель Східної Галичини і Західної Волині. За переписом 1931 р. на цій території проживало 8, 9 млн. осіб, у тому числі 5, 6 млн. українців і 2, 2 млн. поляків. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню автономію. За Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов’язана поважати права українського населення. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що „окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування”. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. Насправді активно застосовувалися репресії, внаслідок яких протягом 1919-1922 рр. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в’язниць, таборів. Приблизно 27 тис. українців там і померли.

Боротьба українців за свої права здійснювалася у двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи використовували легальні методи. Однак значна кількість молоді вирішила продовжувати боротьбу нелегальними і силовими методами. У 1920 р. вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польської влади – на маршала Ю. Пілсудського у 1921 р., на С. Трибовського у 1922 р., на президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. та ін.

Польська влада вела політику на деукраїнізацію та асиміляцію. В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування та переселення української інтелігенції.

На початку 1923 р. Польщі вдалося остаточно вирішити питання про анексію Східної Галичини. 14 березня 1923 р. у Парижі Рада послів великих держав – Великобританії, Франції, Італії та Японії прийняла рішення про визнання влади Польщі над Східною Галичиною.

Керівництво Польщі поділило територію країни на дві частини: Польщу „А” (коронні польські землі) і Польщу „Б” (східні райони – Західна Україна та Західна Білорусь). Польща „А” мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.

З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського „прометеїзму”, яка означала, що історична місія Польщі – звільнити східноукраїнські та східнобілоруські землі від влади Москви та об’єднати їх з Польщею на федеративних засадах. У зв’язку з цим передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі. У 1934 р. Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Суспільно-політичний рух мав три течії:

1) легальні партії; 2) націоналістична (підпільна); 3) комуністична.

Найбільшою та найважливішою легальною партією було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО, з 1925 р.), лідерами якої були Д. Левицький, В. Мудрий. Програма партії передбачала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами, автономію українських земель у складі Польщі і нормалізацію українсько-польських відносин.

По суті це була ліберальна партія. На виборах вона збирала до 600 тис. голосів. Об’єднання мало значний вплив на інші культурні та економічні українські інституції (Просвіту, Ревізійний союз кооператорів, Центросоюз). Партії належало багато газет – „Діло”, „Свобода”, „Неділя”. Один із лідерів УНДО В. Мудрий у 1935 р. був обраний віце-маршалом польського сейму.

Другою за впливовістю серед легальних партій була Українська соціалістично-радикальна партія (з 1926 р.), член Соціалістичного Інтернаціоналу з 1931 р. Її лідерами були Л. Бачинський, І. Макух. Серед програмних вимог – обмеження приватної власності, незалежність України. Ця партія щотижнево видавала газету.

Ще одна легальна партія – Українська соціал-демократична партія, заснована у 1900 р., відновила свою діяльність з 1929 р. і мала три періодичні видання. У 1930 р. була створена Українська національна католицька партія. У 1925 р. українці мали 12 політичних партій і досягли певного представництва у сеймі. У 1927 р. до нього входило 25 послів і 6 сенаторів, у 1930 р. – 50 послів і 14 сенаторів. Політична орієнтація українських парламентаріїв була тривекторною: 1) пропольською, 2) самостійницькою, 3) прорадянською.

Крім УВО, у середині 20-х рр. утворилися інші націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп і УВО зібралися 29 січня 1929 р. на з’їзд і вирішили злитися в єдину підпільну революційну організацію – Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Керівництво ОУН вважало, що тільки суверенна держава, яка найбільше відповідає національним інтересам українського народу, є умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі. Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу аж до відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу. Головою проводу ОУН став Є. Коновалець.

Ідеологія ОУН базувалась на „інтегральному націоналізмі”. Автор класичної праці про український націоналізм Дж.Армстронг визначив такі світоглядні параметри „інтегрального націоналізму” ОУН:

– віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані всі інші цінності;

– апеляція до ідеї єдності всіх осіб, які складають націю (яка базувалася на припущенні, що національну спільність об’єднують у цілісний організм біологічні характеристики або і незворотні наслідки спільного історичного розвитку);

– підпорядкування раціональної аналітичної думки інтуїтивно правильним емоціям;

– наявність харизматичного лідера, який є уособленням „волі нації”;

– культ дії, війни та насильства як вираження вищої біологічної життєздатності нації.

Одним із ідеологів українського „інтегрального націоналізму” був Д. Донцов. Згідно з цією ідеологією українська нація є абсолютною цінністю, незалежна Україна – найвищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Передбачалося встановлення національної диктатури під керівництвом єдиної націоналістичної партії, керованої вождем з абсолютною владою, який несе відповідальність за свої дії лише „перед Богом, нацією і власним сумлінням”. ОУН проголосила свою опозиційність до соціалізму і демократизму, протиставляючи їм національний солідаризм. Націоналісти міфологізували історію України, пропагуючи культ боротьби, самопожертв, національного героїзму. Передбачалось, що соціально-економічна організація держави повинна базуватись на розвитку аграрної сфери, спиратися на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом.

Шляхом саботажу та терору щодо влади ОУН намагалася підтримувати в українському суспільстві стан „постійного революційного бродіння”. Зокрема у 30-х рр. було здійснено сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів, вбивств, актів терору, організованих членами ОУН. У 1934 р. оунівці вбили польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, на якого покладали відповідальність за проведення кампанії „пацифікації”. Процес над учасниками теракту відбувався з 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 р. у Варшаві. Він завершився засудженням трьох учасників до страти, яка потім була замінена на довічне ув’язнення (С. Бандера, М. Лебедь, Я. Карпинець) і двома вироками на довічне ув’язнення. Інших було засуджено до ув’язнення від 7 до 15 років.

У 1938 р. Є. Коновалець був убитий, а його наступником став А. Мельник. Між ним і ще одним із вождів ОУН – С. Бандерою – розпочалася боротьба за владу.

Представником комуністичного руху була з 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини, яка у 1923 р. була перейменована на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою частиною Компартії Польщі. Програма КПЗУ, яка діяла в підпіллі, передбачала курс на соціалістичну революцію і приєднання Західної України до УСРР. Лідерами партії були Й. Крілик, Р. Кузьма. Проти лідерів КПЗУ були сфабриковані справи і їх розстріляли в СРСР. У 1938 р. Комінтерн розпустив КПП і КПЗУ.

У 1926 р. було створено Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб), яке діяло під керівництвом КПЗУ. Проте згодом воно розкололося на два крила (національне і промосковське). У 1928 р. обидва крила налічували до 10 тис. осіб і збирали на виборах приблизно 240 тис. голосів. У 1932 р. Сельроб був розпущений польським урядом.

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях було товариство „Просвіта”. У 1936 р. воно налічувало 275 тис. учасників, 3071 бібліотеку і читальні зали, 190 пересувних бібліотек.

Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченко проводило колоквіуми, видавало праці з української історії та культури.

Інші товариства працювали над підвищенням культурного рівня українського населення: Товариство українських жінок, Товариство вчителів, Товариство адвокатів, численні товариства взаємодопомоги, спортивні товариства.

У Польщі виходило 83 українські газети, 71 з них – політична.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя була греко-католицька церква. У 1939 р. вона налічувала 4, 4 млн. віруючих і 4440 церков. Православна церква налічувала до 2 млн. віруючих. У 1924 р. під тиском польського уряду вона розірвала зв’язки з Московським патріархатом і проголосила автокефалію.

У 1918 р., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, частину українських земель (Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину) окупувала Румунія. Режим тут був жорстокішим, ніж у Польщі: до 1928 р. на цих територіях тривав воєнний стан. Українців (понад 500 тис. осіб) проголосили „українізованими румунами” і намагалися насильно їх асимілювати. Українські школи були закриті або румунізовані, українська преса заборонена. На румунський взірець змінювалися прізвища.

У 1927 р. розпочалася деяка лібералізація режиму, це дало змогу активізувати громадське життя.

Суспільно-політичні рухи були представлені різними напрямками. Серед легальних була Українська національна партія на чолі з В. Залозецьким. Завдяки її діяльності українці здобули кілька місць у румунському парламенті, в уряді було створено відомство у справах національних меншин. Партія виступала за співробітництво з режимом. Комуністична партія Буковини (1918 р.) приєдналася у 1926 р. до Компартії Румунії, та діяла нелегально, виступала за приєднання Буковини до УСРР. Націоналісти не були організаційно оформлені, використовуючи для своєї діяльності спортивне товариство „Мазепа” і студентське „Залізняк”.

З середини 30-х рр. у Румунії набирають сили фашистські організації („Залізна гвардія”, націонал-християнська партія та ін.). У 1938 р. в Румунії була встановлена воєнна диктатура Кароля ІІ, а партії та організації розігнано.

Дещо краще, ніж у Польщі і Румунії, було становище українців у Чехословаччині. Закарпаття в Чехословаччині мало статус окремого краю і називалося Підкарпатська Русь (згодом Підкарпатський край).

Суспільно-політичні течії в Закарпатті мали значне національне забарвлення і відрізнялися своєю зовнішньополітичною орієнтацією:

– русофіли („общество Духновича”) вважали русинів частиною єдиного російського народу;

– „мадярони” доводили, що карпатороси – це окрема національність і прагнули приєднати край до Угорщини;

– народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним пропонували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, здійснювали боротьбу з русофілами і „мадяронами”, вимагали автономії Закарпаття;

– комуністи, які входили до легальної Компартії Чехословаччини, визнавали українську ідентичність Закарпаття, підтримували ідею приєднання до УСРР.

У 30-х рр. у Закарпатті діяло майже 30 політичних партій, що свідчило про більш виважену політику в суспільній сфері влади Чехословаччини. Зростала кількість початкових шкіл: з 1924 р. до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, гімназій – з 3 до 11. Велике значення мав дозвіл користуватися в цих школах мовою на власний вибір. Вільно діяли українські громадські організації: „Просвіта”, „Асоціація українських учителів”, „Пласт” тощо.

Чехізація відбувалася й у Закарпатті. Так, за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах, проте чехізація була порівняно м’якою.

Таким чином, західноукраїнські землі, що перебували в складі Польщі, Румунії та Чехословаччини зазнавали різних форм гноблення.