Тема 5. Розвиток політичної думки в Україні

Зародження політичних ідей у прадавніх та ранньослов’янських спільностях. Політичні ідеї мислителів Київської Русі.

Становлення й розвиток української національної політичної думки періоду козацько-гетьманської держави. Політичні погляди вчених Києво-Могилянської академії. Проект Конституції Пилипа Орлика.

Політичні та правові погляди учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Т.Шевченко — засновник руху за національне і соціальне визволення українського народу. Особливості політичних поглядів М. Драгоманова.

Ліберально-демократична та радикально-консервативна течії українофільства ХІХ і початку ХХ століття. Політичні погляди М. Грушевського, І. Франка, В. Липинського, Д. Донцова. Українська інтелігенція про національно-культурне відродження України у 60—80-ті роки ХХ ст.

Історична генеза політичних ідей з прадавніх часів до ХІХ століття.

Вивчаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що у становленні духовної культури українського народу, яка почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка.

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми мусимо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображені тогочасні суспільні відносини, у тому числі владні. Провідною думкою міфологічного світогляду людини виступала ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і займає місце пануючої системи поглядів ідеологія божественного походження влади і зв’язаних з нею певних політичних сил.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає розвиток політико-правової думки. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладені дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обгрунтування юридичної термінології тощо.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIІІ ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов’янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного суспільного життя. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, громадські й церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загально-національний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву.

У житті козацтва, як відзначає дослідник цієї проблеми І.П.Крип’якевич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність надавала Січі величезного морального значення й висувала її на провідне місце в організації України».

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Створення цієї організації було зумовлене безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстка криза російської феодально-кріпосницької системи породила у 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах. Активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, П.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко та ін.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов’янами християнського заповіту.

Наступний етап у розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю відомого вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895). У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише у промислово розвинутих країнах, а також визнавав твердження Маркса про політику і державу як надбудову над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.

Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.