Bittersweet

Голова, шия, спина… голова, шия, спина… ммм… не зупиняйся… ще хоч раз. За вушком і підборіддя – теж приємно, але це вже прощання… Сумно дивитись, як він іде, і з кожним кроком стає все менший і менший… і коли його розміри наближаються до моїх – я відвертаюсь і біжу в протилежному напрямку, щоб не бачити як зникає черговий випадковий перехожий…

Біжу на дах старого, покинутого будинку, спішу попрощатись із сонцем… І коли за спиною росте тінь, а в очах тонуть дві багряні плями, мені здається я одна на цілому світі і дивне почуття огортає душу… і щастя, і смутку водночас… щось таке… гірко-солодке…

Але цей стан триває недовго. Долине знизу людський галас чи зверху пролетить птах, і знову пекуче павутиння думок тягнеться від кривавого горизонту до моїх скронь…

Знаю, що я звичайна бродяча кішка, але чому іншим…?...а ще іншим…? І чому я потребую людської ласки?.. Невже коли я втратила надію на те, що знайду розуміння, я вигодувала в своїй душі нову надію, надію на любов… але гордість не дозволяє вимагати її і тертись до ніг… І страх, що мене відштовхнуть, заважає просто підійти… І я можу лиш сидіти в натовпі й пильно вдивлятись в очі перехожим, сподіваючись, що хтось помітить і не поскупиться на те, що мені так потрібне... І як приємно, коли хтось-таки загляне в очі й, посміхнувшись, приголубить, візьме на руки… і солодко, і тепло десь всередині. Але так буває недовго і нечасто… здається, коли мені потрібна ласка, мені байдуже, хто чеше мене за вушком… але хотілось би мати господаря, люблячого, ніжного господаря, заради якого не жаль було б пожертвувати своєю свободою… хоч свобода – це найцінніше, але так хочеться від неї втекти…

Небо почорніло. В повітрі розлився неприємний холод. Засвітились вуличні ліхтарі й вікна у будинках. На одному з балконів навпроти, на фоні жовтого світла, видно дві постаті, чути їхні тихі голоси, одзвінчені нічною тишею.

Їх двоє… їм не самотньо. Жаль, що не розумію про що вони розмовляють…

- Глянь, кішка на даху. Така горда в своєму усамітненні. Й будинок обрала відповідний, такий де ніхто не живе.

- А давай візьмемо її до себе, щоб у нас вдома не було так порожньо й сумно?

- Я теж про це подумав… але глянь на неї – це ж кішка, яка гуляє сама по собі. Їй ніхто не потрібен.

Іра Лазор (Воїнська)

Натуралістична, відверта, п’янка

***

Ідучи густим, холодним, темно-шумним лісом, не озираюся назад, боюся відчути серце у шматках…

Тихо…і шум дерев зриває тишу, разом зі спокоєм моїм, дає він старт шалено бігти серцю. Ноги ж зрівнятися бажають з ним.

Біжу… серце попереду доріжки, а ззаду ноги доганяють.

Коліна теж відчути землю хочуть… пісок, болото зі слізьми, шкіра дерев й каміння знайомляться з ногами. Кров зволожує землю, а ліс живиться моєю енергією.

Чути сміх! Кого? Я ж тут сама, одна, мабуть єдина… можливо, духи лісу?!

Боюсь… яр кличе в гості, та щось спиняє на ходу вже. Я чую крик людський. Це хто? Мабуть така ж як я, загублена, налякана, самотня. Іду… назустріч ліс біжить, набираючи багряних кольорів – це колір крові, тих хто плаче нею в самоті.

Тут була вже… ногами й тілом коло я малюю.

Вмираю, мабуть, уже життя втрачаю з рук передаю в холодні гілки.

Я прагну порятунку, радості й бруківки, не хочу більш повітря чистого й піску живого… вже не хочу!

Лежу і віддаю себе…

Кінець всього і початок лісу знову у думках…

***

Вечоріє… вулиці порожніють… навколо тихо і тільки десь у провулках чути жіночий плач і стогін. У цьому провулку самотньо і лиш ліхтарі освічують мокру бруківку від її сліз і крові.

- Я знову втратила її… мою надію… я знов одна… моя дитина… я втратила тебе на другому місяці твого життя, чому ти не почекала ще сім? Ти так цей світ бажала побачити? Ще б надивилася сповна! Чому це знову сталося? За що?..

Сирени повільної допомоги порушили спокій сонних вулиць.

- Ви запізнились, її уже немає.

- Вона в тяжкому стані, швидко кладіть її на качалку, перевірте пульс, тиск і дихання і не забудьте ввести три кубики…

- Ви чуєте, її немає!!!!!!!!!!!!!

- Вона збожеволіла…

- Ні, це просто третя втрата за цей рік, я вже втретє її забираю.

- Швидко везімо її в лікарню…

Піу – піу - піу… під цей марш вона знову потрапляє у лікарню.

Та в цей самий вечір доля звела у лікарні ще двох жінок. Одна з них – це молода студентка, яка от-от подарує світу ще одну маленьку людинку, інша ж – двадцятип’ятирічна кар’єристка з маленькою поки для неї проблемкою.

Одну везуть в операційну, щоб прийняти пологи, інша ж, впевнено цокаючи каблучками, прямує у жіночий кабінет до лікаря.

Через годину з операційної з похиленими і спітнілими головами виходять лікарі, одна з сестер виносить лиш немовлятко, його молода матуся навічно залишилися там. Одне життя подароване світу інше ж забране навіки.

Серце не витримало – стиха відповідають лікарі, а відповідати й нікому, адже студентка сирота, одна-однісінька і чоловіка у неї не було, тепер й дитя її така ж сама сирота, що не скуштує й маминого молока.

За цю ж годину кар’єристка, домовившись з лікарем, перебралась у медичний одяг, взула уже безкаблучні незвичні для неї м’які пухнасто-рожеві тапочки і чекала у палаті на лікаря, який, на її думку, міг позбавити її від найбільшого тягаря й необдуманої помилки.

З нею у палаті лежить щойно привезена жінка, що без упину голосить і плаче:

- Гей, жіночко, я розумію, що тебе щось болить, але не реви так голосно, у мене й без того сьогодні голова тріщить!

- Я втратила її…

- Кого ти втратила? О Боже, у тебе що, рак грудей?

- Ні…я втратила свою дитину!

- А-а!!! так це не страшно. Мені б твої проблеми!

- Що ти таке страшне говориш, та я…

- А що, я зараз збудуся свого ембріона.

- За що ти хочеш вбити частинку себе?

- Батько її виявився козлом!!!

- Це ж і твоя дитина!

- Він не хоче, а я тим більше, ще генетично в цього козла вдасться, мені того треба?!! У мене все життя попереду, і в майбутньому ще будуть діти. А зараз – вибач, мені пора, вже лікар кличе.

Йдучи дорогою в операційну, вона зустрілася поглядом з новонародженою сиротою, а в її думках лиш пролунала фраза «Це ж і твоя дитина». Та кар’єристи завжди доводять справу до кінця… Якби не той її козел, що увірвавшись у лікарню, зупинив її біля дверей кабіни смерті:

- Прости, я налякався відповідальності… мені потрібен був час, щоб пізнати своє щастя. Я такий козел, ти правду говорила, та я так прагну побачити своє козлятко, народи мені, будь ласка, це наше дитятко. І простіть мені обоє!!!

Через дев’ять місяців вони знову сюди приїхали.

Щодо маленької сироти, то вона також щаслива у своєї хоч не біологічної, та люблячої матусі, що в її день народження оплакувала свою гірку втрату. Вона мати своєї першої прийомної і ще двох виношених нею маляток.

Ось так один вечір відкрив світу ще дві історії щасливих і люблячих, хоч поки невеликих родин!

***

Я прагнула усе життя її… самотності отої, що зараз вже, зробивши своє діло, доводить до безумства мого…

Іду… втрачаю розум я тверезий, п’янію вітром, тверезію разом із дощем, цей дощ змиває хмару дум, яка нависла наді мною.

Біжу…, минаючи відкриті люки. Скажені пси рвуть шмати, які вкривають мої ноги, а разом з ними й плоть мою…

Біжу…, стрибаючи в калюжі сліз хмар, які лиш брудом змащують кроваві рани від укусів.

Біжу…, дерева б’ють мокрими гілками по обличчю.

Не маю більше сил боротися з собою.

Стою…, а потім вже безсила падаю обличчям у багно. Мокро…

Безглуздо грію я бетон, прийнявши його холод в себе.

Я хочу встати, та не можу… хочу скрикнути, та тільки рот відкривши, відчуваю я багно. У роті вже огидно, а в серці далі біль, який, мабуть, уже самотністю не виб’єш.

Грім з неба… я мабуть оглухла, бо більше вже не чую шуму крапель з неба…

Навколо тихо… та далі мокро й холодно мені.

Я хочу порятунку, я хочу біль щоб зникнув у душі, я спокою й любові прагну, та не отримую цього.

Рятуйте люди, я благаю!!!!! Ніхто не чує, всі йдуть, прямують без упину.

А я не можу, і лиш холод мене гріє…

Ніхто не бачить – всі сліпі, ні, не так як я, багно самотності і болю їх не сліпить, вони не знають, що таке любити, так само як і я не знаю, що таке любов.

Рятуйте, люди, я уже сама холону… не допоможе навіть крик, вони глухі до чужого болю…

Я хочу знову біль приспати, чи я сама вже хочу спати??!! Мій мозок вже давно тверезий… холоне кров у ньому… більш не думаю, я тільки відчуваю… самотній біль!

Усе зникає, він усе вбиває. І я уже не я… я тільки нерозумна плоть, а господар – біль в мені.

Я допустила це сама, відкривши йому двері… він нахабний гість, який зайшов і вийти вже не хоче, а лікування самотністю, дало ще більшую снагу йому… він вигнав душу з мене… помалу й все моє повикидав….

Холону……………по.ря.ту.й.те…….лі…ки…….не………допоможуть..!.........!!!..........!!!!!!!!!!!!!!!!