Життя в Некрополісі

Шум авто, шум натовпу і знову мені на вухо щось захоплено розповідає коліжанка, а її підбори ніби копита недільних коней, вистукують по блискучій бруківці монотонну мелодію.

- О! - раптом вигукує вона, - Ти тільки послухай, як це гарно, коли зливається бамкання годинника на ратуші, лопотіння крил зграї голубів і звуки інструментів вуличних музик. Все це наче утворює голос міста… Ще тільки подзенькування трамвая не вистачає.

Я слухаю шум авто, шум натовпу і все те що перечислила подруга і мовчки йду далі, нічого гарного в тому не бачу, не чую, не відчуваю…

- Давай зайдемо на філіжанку кави або чеколяди.

- Куди? – Байдуже питаю, хоч і знаю що вона зараз потягне мене у напівтемну кав’ярню у старий підвал.

Дивлюсь на миготливу свічку, слухаю, як за сусіднім столиком наївні поляки, розмовляючи про нас, думають, що ми не розуміємо їхньої мови. Вловлюю краєм вуха, що й подруга щось захоплено розповідає про Польщу.

- …письменник з Польщі, Краєвський, поляк, розумієш? Написав дві книжки, події яких відбуваються у Львові. Я поки що прочитала тільки «Еринії», і я вражена. Там стільки жахливих речей, але вражена я не тим, мене здивувало, як йому вдалось описати довоєнний Львів, наче він жив тоді, в той час, як сам він був у сучасному Львові всього кілька разів. От читаєш і бачиш Львів таким, яким він був в минулому, як з чорно-білих світлин. Місто, населене поляками і євреями, місто, на вулицях якого прогулюються панянки і компанії батярів. Правда стиль в Краєвського такий… в минулому ніхто б собі не дозволив так писати, але то таке, детектив все-таки… А що найцікавіше – в романі Краєвського відтворено мову тих часів, львівський жаргон…та й взагалі така львівська атмосфера. І хіба це не феноменально?

Хочу відповісти що «ні», але розумію, що це більш риторичне питання, і я просто далі мовчки п’ю свою гірку каву і думаю, чому я не замовила чай.

Нудить… нудить від кави, від пафосу, з яким подруга, ні тепер я розумію, що це просто знайома, говорить про Львів і про все що з ним пов’язано. Собака. Одна лапа у нього перебита, сам він неймовірно худий, але не відстає від мене. Заглянути лиш раз у його очі і жити не захочеться…

Я втекла… Іду по іржавих коліях і гілки кущів мазутою малюють на моїх ногах химерні узори. Пробираюсь, наче пливу, крізь високу пожовклу траву. Там, посеред цих чи то мертвих, чи то сплячих рослин і болота, стоїть закинутий завод. Хаотично розставлені блоки, наче надгробки, безупинні каплі, що падають у бетонні резервуари, до зелено-чорної води, покручені труби та інші індустріальні речі незрозумілого призначення – все це приносить мені полегшення, як холодний дощ у літню спеку.

Боюсь висоти, але вилажу на верх споруди, сідаю спиною до сонця і дивлюсь на закинуті будівлі, що схожі на кораблів-привидів, яких несуть брудні хвилі моря з жовтої трави. Слухаю й насолоджуюсь тишею, в якій гудуть лінії електропередач, падають у мертву воду краплі, шелестить трава і гавкають десь далеко собаки.

…750 років…. так довго не живуть…скільки можна?!... тисячі людей ходили і ходять туди-сюди по тих самих вузьких вуличках… тисячі людей писали про це місто, тисячі малювало, фотографувало його, тисячі закохувалось…всі вони випили Львів по краплі до дна і духу міста більше нема… місто мертве і лише натовп людей наповнює його чимось живим…

Коли зникнуть всі люди, то Львів, як згорілий листок, розсиплеться попелом…

…Металопластикові вікна у сторічних будинках, кольорові вивіски і неонові реклами на старих кам’яницях, штучні квіти біля ніг кам’яного янгола… життя посеред мертвого міста… йому це все так личить, як забальзамованому тисячолітньому тілу макіяж і барвисті стрічки у жмутках сивого волосся …