File:///C:/Users/Alina/Downloads/Npnau_2014_2_24%20(1).pdf

ПОНЯТТЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ: ДОКТРИНАЛЬНИЙ АСПЕКТ В умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки господарський договір є основ- ним засобом організації відносин між суб'єктами господарювання, гнучким регулятором господарсь- кої діяльності та інструментом її планування, формою і засобом організації господарських зв'язків. У статті аналізуються погляди науковців на поняття господарського договору, наводяться його ознаки. Визначається, що основне значення господарського договору полягає у формуванні моделі договірного зв'язку та встановленні правового режиму взаємодії сторін в межах означеної договір- ної моделі. Ключові слова: договір, господарський договір, ознаки господарського договору, угода, домов- леність, суб’єкт господарювання. Постановка проблеми та її актуальність. Договір вважається універсальним регулято- ром досить різноманітних суспільних відно- син, зміст, характер, і тенденції розвитку яких постійно зазнають змін. З часом, поширювався склад суб’єктів, учасників договору, поряд з фізичними особами, у договірних відносинах, почали брати участь господарські утворення (організації). Все це призвело до появи у юри- дичній літературі поняття «господарського договору» [10, с. 197-198]. З переходом до ринкової економіки сфера застосування договірного регулювання відно- син значно розширилась, з’явилась значна кількість нормативно-правових актів, що вста- новлювали порядок укладення, зміни, припи- нення господарських договорів, межі відпові- дальності за порушення, невиконання або не- належне виконання господарських зо- бов’язань. Господарський договір виступає правовою формою взаємовідносин господарюючих суб’єктів між собою, визначає їх майнові обов’язки і направлений на досягнення певно- го результату ведення господарства. Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю законодавчого визначення поняття «господарський договір», а також однозначної думки з цього приводу серед науковців. Аналіз досліджень та публікацій. Поняття та ознаки господарського договору досліджували у своїх працях такі вчені: О. А. Беляневич, І. І. Бочкова, В. Г. Вердников, О. М. Вінник, О. В. Дзера, О. С. Йоффе, Ш. В. Калабеков, О. В. Кологойда, В. С. Мілаш, С. В. Несинова, Н. І. Овчинников, А. Г. Первушин, С. А. Подо- ляк, О. Г. Ракова, В. А. Семеусов, Є. Д. Стре- льцова, С. А. Хохлов, А. П. Чернега, В. С. Щер- бина та ін. Метою даного дослідження є аналіз наяв- них у правовій доктрині теорій походження господарського договору, огляд доктриналь- них уявлень про договір у господарському обороті та визначення його характерних ознак. Виклад основного матеріалу. Як особлива категорія господарського законодавства і права України, господарський договір має певну пра- вову основу. Господарські договори в Україні з прийняттям Господарського кодексу регулю- ються: а) загальними (про зобов’язання, договір, зобов’язання, що випливають з договорів) і спе- ціальними (купівля-продаж, поставка, контрак- тація сільськогосподарської продукції, поста- чання енергетичними та іншими ресурсами, лі- зинг, підряд, будівельний підряд, виконання науково-дослідних або дослідно-констру- кторських та технологічних робіт, перевезення, транспортне експедирування, зберігання на то- варному складі, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, комер- ційна концесія тощо) статтями Цивільного коде- ксу; б) нормативно-правовими актами господар- ського законодавства: Господарським кодексом, законами України про окремі види господарсь- кої діяльності (інвестиційну, зовнішньоекономі- чну, транспортну тощо) [2, с. 111-112]. ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО 116 Юридичний вісник 2 (31) 2014 Учені радянської доби по-різному стави- лись як до терміна «господарський договір», так і до поняття, яке він виражає: окремі авто- ри визнавали його самостійність, інші – запе- речували. Так, О. С. Йоффе вважав, що госпо- дарський договір співвідносився з цивільно- правовим як видове поняття з родовим. В. Г. Вердников кваліфікував господарський договір як цивільно-правовий договір плано- вого характеру, метою якого є співробітництво соціалістичних організацій, потрібне для дося- гнення відповідного господарського результа- ту. В. А. Семеусов, А. Г. Первушин, С. А. Хохлов вбачали в господарському дого- ворі відносно самостійне юридичне явище, що має власний зміст, специфічну форму і сферу застосування, особливий суб’єктний склад. Н. І. Овчинников наполягав на потребі розроб- лення теорії господарського договору, оскіль- ки останній є збірним поняттям, яке об’єднує декілька самостійних інститутів. Більшість сучасних науковців підтримують угодницьку теорію договору, сутність якого пояснюють за допомогою таких понять, як «консенсус», «угода», «домовленість». Так, під час характе- ристики договору, О. Г. Ракова відзначає, що особливе значення має його консенсуальність: договір і консенсус як стан домовленості щодо спірних питань нерозривно пов’язані між со- бою. При цьому в одному випадку консенсус є обов’язковою передумовою правовідносин, а в іншому – результатом, якого прагнуть суб’єкти [8, с. 24-26]. Поняття господарського договору виступає у двох аспектах: 1) під поняттям «договір» розуміються правовідносини, що виникають із договору як юридичного акта; 2) мається на увазі правовий документ, яким зафіксовано виникнення договірного зобов’язання з волі його учасників. Господарський договір опосередковує відно- сини, що виникають між суб’єктами господарю- вання або між суб’єктами господарювання і него- сподарюючими суб’єктами - юридичними особа- ми, а також органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господар- ською компетенцією. Іншими словами, характер- ною ознакою господарського договору є те, що він укладається між суб’єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і негоспо- дарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади [5, с. 309]. Поняття господарського договору визнача- ється за допомогою його ознак, що дозволяють відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних). До таких ознак нале- жать: по-перше – особливий суб’єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб’єктів (суб’єкта) господарюван- ня. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб’єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин - органів/організацій господарського керівницт- ва (при укладенні державних контрактів, зок- рема), негосподарських організацій (для задо- волення їх господарських потреб у продукції, роботах, послугах суб’єктів господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ним спільної діяльності щодо заснування суб’єктів господарювання) як засновників суб’єктів гос- подарювання. По-друге, спрямованість на за- безпечення господарської діяльності учасників договірних відносин – матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, реалізації виробле- ної ними продукції (робіт, послуг), спільній діяльності щодо створення нового суб’єкта господарювання (господарської організації), спільного інвестування, координації господар- ської діяльності та ін. По-третє, тісний зв’язок з плановим процесом, насамперед внутріш- ньофірмовим плануванням учасників госпо- дарських відносин, а також державним (щодо суб’єктів, які функціонують на державній фо- рмі власності, підприємств-монополістів) і комунальним (щодо підприємств та організа- цій комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів пов’язана з попере- дньою і віддзеркалює специфіку господарської діяльності – її систематичність, що потребує планування як обов’язкового елемента органі- зації такої діяльності. По-четверте, поєднання в господарському договорі майнових (вигото- влення/передача продукції, її оплата тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, передання-приймання виконання, підстав дострокового розірвання договору, порядку розгляду спорів між сторонами дого- вору тощо). По-п’яте, обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та безпеки товарів, робіт, послуг) та загальногосподарських інтересів, у тому числі щодо захисту економічної конкуре- нції, національного товаровиробника тощо (типові договори, заборона застосування мето- Малишко В. М., Бородін Є. В. Юридичний вісник 2 (31) 2014 117 дів недобросовісної конкуренції, обов’яз- ковість укладення державних контрактів для окремих категорій суб’єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоеконо- мічних операцій тощо). По-шосте, можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів) [3, с. 277]. І. І. Бочкова, окрім зазначених, до ознак господарського договору відносить також: а) господарське законодавство регулює цей договір як угоду, що має визначену економі- чну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комер- ційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг; б) умови про пред- мет у господарському договорі повинні ви- значати найменування (номенклатуру, асор- тимент) та кількість продукції (робіт, по- слуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповід- но до обов’язкових для сторін нормативних документів, а у разі їх відсутності – в договір- ному порядку, з додержанням умов, що забез- печують захист інтересів споживачів товарів і послуг; в), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Договір є обов’язковим для виконання сторонами [2, с. 113-114]. Ш. В. Калабеков зазначає, що ознаками до- говору є: 1) визначення взаємних прав та обов’язків сторін; 2) обов’язкове передбачення певної поведінки; 3) спрямованість на виник- нення або зміну прав та обов’язків сторін; 4) відповідна форма; 5) спрямованість на дося- гнення конкретної мети; 6) еквівалентний ха- рактер; 7) універсальність [7, с. 37]. В. С. Щербина господарський договір ви- значає як домовленість суб’єкта господарю- вання з іншим учасником (учасниками) відно- син у сфері господарювання, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав та обов’язків у сфері господарювання [11, с. 282]. О. А. Беляневич зазначає, що господарський договір є збірним (узагальнюючим) поняттям, до якого відносяться різні договірні типи, що мають схожі принципи нормативної регламен- тації [6, с. 452]. Н. О. Саніахметова під господарським догово- ром розуміє угоду майнового характеру між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами, що встановлює, змінює або припиняє права та обов’язки сторін при здій- сненні господарської діяльності. Господарський договір – це регулятор конкретних господарських відносин між суб’єктами господарської діяльнос- ті, підстава виникнення господарсько-договірних зобов’язань [4, с. 185–186]. Неможливість повною мірою виявити сут- ність договору за допомогою термінів «угода», «домовленість», стала основною причиною розвитку «актової теорії», у межах якої договір розглядається як сумісний правовий акт (акт- дія), що передбачає збереження волевиявлень суб’єктів акта, які або спрямовані на регулю- вання їхньої власної поведінки та/або поведін- ки інших суб’єктів, завдяки чому встановлю- ється необхідний правовий результат (правова норма, індивідуальне правове установлення і т. ін.), або становлять собою правомірні дії, що безпосередньо виступають правовим результа- том [8, с. 32]. С. А. Подоляк пропонує розгля- дати господарський договір як засновану на господарській угоді, яка слугує юридичною (правовою) підставою виникнення зо- бов’язальних правовідносин, за якими визна- чається юридичний (правовий) характер, соці- ально-правову систему, спрямовану на досяг- нення правової мети [9, с. 147]. Висновки. Аналізуючи всі вищевикладені погляди на поняття господарського договору, його можна визначити як домовленість, укладе- ну за встановленим змістом та формою, між учасниками господарських правовідносин, спрямовану на встановлення, зміну чи припи- нення прав та обов’язків, досягнення конкретної мети та забезпечується у випадку порушення можливістю застосування небажаних наслідків.

А.М. Куліш, д-р юрид. наук, доц., завідувач кафедри права Сумського державного університету ОКРЕМІ ПИТАННЯ УКЛАДАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ СУБ’ЄКТАМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ У статті визначено окремі питання участі юридичних служб при укладанні господарських договорів в умовах функціонування в народному господарстві України багатоманітності різних форм власності та організаційно-правових форм суб’єктів господарювання. Ключові слова: господарський договір, суб’єкти господарювання, юридична служба, правила, стандарти. Постановка проблеми. 1 Усі ділові взаємовідносини між суб’єктами господарювання регламентуються законодавством і тими умовами, які вони передбачили в договорах. Успіх всього комерційного заходу часто залежить від того, як такий договір укладено й оформлено. Сьогодні, коли у народному господарстві України функціонують суб’єкти господарювання різних форм власності та організаційно-правових форм, окремі із них спеціально включають в договір положення, у якому інтереси суб’єкта господарювання, якому направлено проект договору, будуть ущемлені з найнесподіванішого боку. Часто в проектах договорів спеціально включається двозначність, розмитість фраз, нечіткість. Останнім часом у багатьох суб’єктах господарювання працюють виконавчі директори за наймом, власники яких певною мірою обмежують їх повноваження щодо розпорядження майном. Приміром, вони не мають права укладати договори на суму більше 15 тис. грн. без згоди правління, дирекції тощо. Ці директори укладають ті чи інші договори, не знаючи про певні обмеження, а потім ці договори визнаються недійсними з усіма наслідками, які з цього витікають. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Договірній роботі приділяли увагу вчені-юристи О.М. Вінник, В.М. Гайворонський, С.Ф. Домбровський, В.А. Жушман, Н.О. Саніахметова, Р.О. Стефанчук, В. Титаренко та інші. Але зазначені вчені приділяли увагу цій темі в основному в науково-теоретичних аспектах. Метою статті є висвітлення питань діяльності суб’єктів господарювання при підготовці, укладенні договорів з науково-практичної точки зору, внесення окремих рекомендацій щодо укладання надійних договорів. Виклад основного матеріалу. Одним із основних та найбільш розгалужених інститутів зобов’язального права є договірне право, під яким слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні відносини шляхом досягнення відповідних домовленостей між юридично рівними особами. Основоположною категорією в договірному праві є цивільно- правовий договір [1, с. 211]. В ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України зазначено, що цивільно-правовий договір – це домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. Договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, в якій відповідне правовідношення втілюється. При цьому найважливішим значенням терміна “договір” є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення цивільних прав і обов’язків [2, с. 425]. В умовах становлення соціально-орієнтованої ринкової економіки господарський договір є основним засобом організації відносин між суб’єктами господарювання, гнучким регулятором господарської діяльності та інструментом її планування, формою і засобом організації господарських зв’язків. Господарський договір є формою вираження господарського зобов’язання. Йому притаманний особливий суб’єктивний склад, специфіка діяльності суб’єктів господарювання, а також мета, для досягнення якої укладається цей договір [3, с. 170]. © А.М. Куліш, 2010 Активна участь у підготовці до укладання господарських договорів та інших договорів, перевірка їх проектів, складання протоколів розбіжностей до проектів, здійснення досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів та інших правових засобів забезпечення виконання договорів, є однією з основних ділянок правової роботи юрисконсультів юридичних служб господарюючих суб’єктів [4, с. 124]. В підпункті 5 пункту 11 Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи та організації, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2008 № 1040 зазначено, що юридична служба підприємства організовує роботу, пов’язану з укладенням договорів (контрактів), бере участь у їх підготовці та здійсненні контролю за виконанням, дає правову оцінку проектам таких договорів (контрактів). Робота з виявлення і встановлення найбільш раціональних договірних зв’язків, опрацьовування правових методів впливу щодо недобросовісних конкурентів покладено на юрисконсульта. Договір має не лише відповідати закону. Важливо, щоб керівник підприємства міг використовувати його як ефективний важіль для покращення показників роботи підприємства. Тому юрисконсульт здійснює організаційну роботу при проведенні договірної кампанії [5, с. 105]. Професійно складений договір багато в чому визначає не тільки успіх угоди, але й відшкодування збитків у разі порушення його умов [6, с. 51]. З метою належної організації роботи по укладенню господарських договорів, активної участі кожного заінтересованого структурного підрозділу при підготовці та укладенні договорів із заготівельними, постачальними, будівельними, транспортними та іншими організаціями, юридична служба разом з іншими службами розробляє проекти наказу (розпорядження, рішення, постанови) про порядок ведення договірної роботи [4, с. 124]. Щоб забезпечити належним чином виконання функцій, зазначених у підпункті 5 пункту 11 Загального положення про юридичну службу, юрисконсульт повинен бути обізнаний з нормативно-правовими актами, які регулюють діяльність суб’єктів господарювання – як централізованими (законами, указами, постановами Кабінету Міністрів, міністерств і державних комітетів), так і локального регулювання (положеннями, наказами, установчими документами тощо), що регулюють виробничо-господарську, фінансову діяльність конкретного суб’єкта господарювання. Юридична служба суб’єкта господарювання при укладенні договорів повинна керуватися правилами, стандартами, іншими нормативно-правовими актами, які визначають порядок і строки укладання конкретних видів договорів. Як же укласти “надійний” договір? Яким він повинен бути? Насамперед, такий договір: • укладений в інтересах суб’єкта господарювання, який є ініціатором його укладання; • не порушує чинного законодавства та локальних правових актів; • юридично надійно захищає інтереси суб’єкта господарювання, який є ініціатором укладання договору, а обов’язки контрагента по договору забезпечені його відповідальністю; • у договорі відсутні пункти, які можуть тлумачитись неоднозначно. Наявність останніх у договорі становить загрозу всьому договору. При укладанні договору слід дотримуватись таких основних правил: • проект договору краще готувати самому ініціатору – суб’єкту господарювання, а не його контрагенту, тому що останній буде просто підганяти договір під свої інтереси; • не слід підписувати договір, доки йому не надасть правову оцінку юрисконсульт або інша особа, яка надає правову допомогу, і не завізує його; • формуючи умови договору, не можна допускати двозначності, нечіткості. Укладаючи договір, слід звернути увагу на те, щоб у ньому була його назва (договір поставки, договір підряду та ін.), зазначені дата, місце підписання договору, найменування сторін, під яким вони зареєстровані у реєстрі державної реєстрації. Необхідно також звернути увагу на назву посади, прізвища, ім’я, по батькові особи, що підписує договір, а також назву документа, з якого випливають її повноваження на підписання договору. Необхідно чітко уявляти хто перед вами, чи є в цієї особи, представника контрагента, право ставити свій підпис на той чи інший договір, укладати саме цей договір. При укладанні договору слід перевіряти також: • чи є на довіреності підпис керівника контрагента та чи скріплений підпис печаткою; • дату, коли довіреність видана і на який термін вона діє; • обсяг повноважень особи, яка представляє інтереси контрагента. Висновки. Підсумовуючи викладене, аналізуючи законодавство, практику авторів статті, праці вчених, ми дійшли висновку, що Цивільний кодекс України не дає чіткого визначення та достатньо детальної характеристики договору. Законодавець обмежився лише зазначенням основних ознак договору (ч. 1 ст. 626 ЦК). При укладанні, виконанні договорів їх сторонам слід дотримуватись принципу справедливого партнерства, не допускати обмеження прав та інтересів контрагента. Встановлювані в договорах права і обов’язки повинні відповідати чинному законодавству, забезпечувати поєднання інтересів сторін і не суперечити інтересам держави. Враховуючи те, що в сучасних умовах функціонують суб’єкти господарювання різних форм власності та організаційно-правових форм (приватні, державні, комунальні, фермерські, акціонерні, кооперативні та ін.), слід розробити положення про порядок укладання, зміни, припинення договорів.

26 ПорІвняльний аналІз адмІнІстративного та цивІльного договорІв

Ж. В. Завальна

Для державно-правового реформування велике значення має розроблення теорії адміністративного договору і проведення на її основі практичних заходів, спрямованих на якісну зміну ролі держави, яка повинна виступати захисником прав та інтересів суб’єктів суспільних відносин. Аналізуючи сучасні тенденції в розвитку правового регулювання, А. С. Піголкін і М. С. Студенікіна також відзначають, що все більшого поширення набуває диспозитивна форма регулювання, яка дає можливість сторонам самим визначати шляхи досягнення поставлених цілей, установлювати права й обов’язки через договір, угоду, замість жорсткого імперативу, що не залишає можливості вибору варіантів [1, 19].

Розробці положень договору в праві правники-науковці приділяють значну увагу як на теоретичному рівні, так і на галузевому (в основному це стосується цивільного права). Достатньо зазначити, що теоретичні положення договорів розробляли у своїх працях такі науковці, як Н. Г.Александров, М. І. Брагінський, В. В. Вітрянський, А. Д. Корецький, В. Г. Олюха, Н. М. Пархоменко, В. В. Іванов та інші. Поодинокі роботи з питань адміністративного договору почали з’являтися ще за радянських часів, наприклад, праці В. Л. Кобалєвського, К. Сперанської, Ц. А. Ямпольської, Б. П. Курашвілі, Ю. А. Тихомирова. Значно частіше науковці-адміністративісти стали звертатися до теми адміністративного договору з прийняттям та впровадженням адміністративної реформи. Окремі положення щодо адміністративного договору розробляли у своїх працях як російські та і вітчизняні науковці, зокрема К. К. Афанасьєв, Ю. П. Битяк, А. В. Дьомін, О. І. Константий, В. М. Манохін, В.І. Новосьолов, О. І. Харитонова. Праці названих авторів тільки започаткували розробку тих проблем, які потребують свого вирішення через уведення у правовий простір незвичного і непритаманного для адміністративного права поняття – адміністративний договір.

Застосування в адміністративному праві такого поняття, як договір, яке традиційно застосовувалося в цивільному праві, викликає низку питань. Передусім, ці питання стосуються ознак та правової природи адміністративного договору. Невизначеність основних ознак і правової природи адміністративного договору створюють підстави для неоднозначного тлумачення поняття “адміністративний договір” як у науці, так і на практиці. Крім того, вносить нечіткість у правове регулювання такої форми державно-управлінської діяльності, як адміністративний договір. Для вдосконалення державно-управлінської діяльності, у тому числі із застосуванням форм, що найбільшою мірою відповідають сучасним умовам і рівню розвитку суспільства, є нагальна необхідність чіткого розмежування поняття договір в адміністративному праві від договору в інших галузях права.

У цій статті ми пропонуємо розглянути і зіставити адміністративний і цивільний договори. Метою роботи є вдосконалення правового регулювання відносин, що оформлюються адміністративним договором. Завданням, яке необхідно вирішити для досягнення мети, є з’ясування ознак, що властиві адміністративному договору, проведенням порівняльного аналізу деяких елементів договорів, а саме: мети та порядку укладення, суб’єктного складу, предмету адміністративного договору. Ці елементи, на нашу думку, найбільш чітко та яскраво відображають особливості цивільного й адміністративного договорів.

Різниця між адміністративним та цивільним договорами починає проявлятися вже на початковій стадії виникнення цих договорів – під час їх укладення. Рівень диспозитивності в укладенні адміністративних договорів, тобто свободи учасників обирати той чи інший варіант поведінки, набагато нижчий, аніж в укладенні цивільних договорів. Це пов’язано з тим, що в ході адміністративно-правового реґулювання зберігається більший ступінь імперативності та формалізованості. Адміністративний договір укладається сторонами на основі й на виконання закону для спеціалізованого регулювання і вирішення конкретних завдань на відміну від цивільно-правового договору, укладання якого відбувається, як правило, не для виконання закону, а в рамках закону. Сторони під час укладення цивільного договору діють на основі принципу цивільного права свободи договору. Про межі свободи договору йдеться у ст. 6 ЦК України, де у загальній формі сформульовано співвідношення закону: у широкому розумінні цього слова і договору [2, 14]. Відповідно до цієї статті сторони мають право врегулювати ті відносини, які не визначені в положеннях актів цивільного законодавства. Вони також мають право відступити від положень і самостійно врегулювати в договорі свої відносини [3, 31]. В адміністративному ж договорі сторони не можуть відступити від положень визначених в актах адміністративного законодавства, і за відсутності вказівки на можливість врегулювання відносин у договірному порядку не мають права укласти адміністративний договір. І навпаки, за наявності прямої вказівки на укладення такого договору сторони не можуть відмовитися від укладення адміністративного договору. Часто укладення адміністративних договорів є не тільки (а інколи й не стільки) правом, але й обов’язком відповідних суб’єктів адміністративного права. У цьому виявляється та особливість адміністративного договору, що автономія волі сторін (тобто свобода вибору вступати чи не вступати в договірні відносини) в адміністративному праві не має характеру абсолютного принципу, який притаманний цивільному праву.

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони цивільного договору є вільними у виборі контрагента. У цивільному праві сторонами договору можуть бути всі учасники, вказані у ст. 2 ЦК України [2]. Ними є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави й інші суб’єкти публічного права. Тобто цивільне право встановлює майже необмежене коло суб’єктів, які можуть укладати цивільно-правовий договір, у тому числі це стосується і суб’єктів публічного права.

В адміністративному праві свобода вибору контрагента за адміністративним договором обмежена рамками законодавчих актів. Сторонами в адміністративному договорі можуть бути тільки суб’єкти адміністративного права. Суб’єктами адміністративного права є органи виконавчої влади, а також внутрішні частини (структурні підрозділи) їх апарату і посадові особи, органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, адміністрація підприємств установ, організацій, виконавчі структури органів місцевого самоврядування. Суб’єктами адміністративного права слід визнати й структурні частини підприємств, установ, організацій. Суб’єктами адміністративного права є громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни [4, 115–116]. Стороною в адміністративному договорі може бути тільки той суб’єкт який чітко визначений у законодавстві щодо укладення та виконання певного виду адміністративного договору. Причому завжди однією із сторін є державний орган або орган, якому були надані відповідні повноваження. Тому вибору в іншої сторони і не може бути, оскільки інший державний орган, який би був уповноважений укладати та виконувати адміністративний договір, може не зазначатися в законі. Тобто на відміну від цивільного права принцип свободи договору в частині вільно обирати свого контрагента не діє.

В адміністративному праві стороною адміністративного договору можуть бути тільки ті суб’єкти, які мають відповідну адміністративну правосуб’єктність, у межах строго визначених у законодавчих чи нормативних актах. Тобто діє принцип “дозволено тільки те, що зазначено в законі”. На відміну від цивільного договору зміст правосуб’єктності суб’єктів цивільного права встановлюється в законодавчих актах, але діє принцип “дозволено все, що не заборонено законом”.

Ще одна відмінність адміністративного договору від цивільного договору. У цивільному праві договір може бути укладений у будь-якому суб’єктному сполученні: юридична особа з фізичною, держава з юридичною особою, територіальна громада з юридичною особою тощо. Для адміністративного договору є обов’язковою наявність однієї сторони і державного органу (у тому числі й органів державної влади), які посідають важливе місце у системі суб’єктів адміністративного права. Сутнісна ознака цих суб’єктів адміністративного права – це наявність у них державно-владних повноважень. Крім того, державні органи характеризуються тим, що, їх статус, структура і діяльність регламентовані нормативно-правовим шляхом. Ці органи є найважливішою складовою державного апарату. Вони здійснюють державні функції і реалізують державний інтерес. Кожен орган системи наділений державою специфічною компетенцією щодо реалізації державного управління. Ці характерні риси однієї з обов’язкових сторін адміністративного договору й обумовлюють специфіку тих договірних відносин, які виникають в адміністративному праві. Прикладом установлення специфічної компетенції щодо реалізації державної влади є Постанова Національного банку України № 369 від 28.08.2001 р. “Про затвердження Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства” з останніми змінами, внесеними Постановами Національного банку № 192 (z0639-04) від 29.04.2004 р., де згідно з п. 2.1. письмова угода як захід впливу укладається з банком, що допустив порушення, які впливають на його фінансовий стан, та за умови, що банк має прийнятний план заходів для вирішення виявлених проблем. Так, Національний банк шляхом уведення у свою компетенцію повноваження щодо укладення ним адміністративного договору сприяє дотриманню стабільності банківської системи, тим самим досягається виконання його основної функції – забезпечення стабільності грошової одиниці України, а останній є державним інтересом.

Відповідно до тієї ж компетенції встановлюватиметься предмет договору, який визначається, як ми вже зазначили, компетенцією та сферою діяльності. Укладається тільки той договір, який передбачається у нормативному законодавчому акті. Виконуючи свої функції, сторони договору виконують державно-владні повноваження.

У цьому проявляється одна з особливостей адміністративно-правового статусу державних органів, для яких здійснення дій, пов’язаних із реалізацією публічних завдань і функцій, є і правом, і обов’язком одночасно.

Слід погодитися з висновком Ю. П. Битяка і В. В. Зуй, що адміністративний договір як правова форма є специфічним проявом реалізації функцій управління [5, 93]. На думку Ф. Д. Фіночка, адміністративний договір характеризується тим, що йому властиві відносини змішаного типу: адміністративно-правові та цивільно-правові, влади та рівноправності. Як приклад він наводить п. 4 ст. 8 Закону України від 24 січня 1997 р. “Про державний матеріальний резерв” [6], яким установлено, що центральний орган виконавчої влади, котрий здійснює управління державним резервом, крім іншого, провадить вибір, у тому числі на конкурсній основі, постачальників матеріальних цінностей у державний резерв для укладення з ними контрактів (договорів); укладає чи доручає підприємствам, установам та організаціям, що входять до сфери його управління, укладення державних контрактів (договорів) на поставку матеріальних цінностей у державний резерв, здійснює розрахунки з постачальниками, несе відповідальність за поставку, розміщення та зберігання матеріальних цінностей, має право застосовувати фінансові санкції, передбачені ст. 14 цього Закону [7, 143]. У цьому випадку не можна погодитися з позицією автора, оскільки звертається увага на одну ознаку адміністративного договору – сторона державний орган – і не враховується декілька інших важливих факторів, які впливають на визначення виду договору. Першим із таких факторів є предмет договору. Предметом договору в наведеному прикладі є поставка матеріальних цінностей у державний резерв. Предметом адміністративного договору в цьому випадку гіпотетично повинна бути частина організаційно-управлінських відносин, а цим договором оформлюються майнові відносини. Майнові відносини в даному разі є цивільно-правовими. На користь цього свідчить той факт, що договірні зобов’язання виникають із приводу поставки продукції, яка за своєю правовою природою завжди вважалася цивільним чи господарським правовідносинами. Також потрібно мати на увазі, що правовідносини не можуть бути змішаного типу так само, як і предмети правого регулювання. По-друге, він (предмет) або цивільно-правовий, або адміністративний; по-третє, потрібно не забувати, що Цивільний кодекс учасниками цивільних правовідносин, як зазначалося вище, вважає також і державу Україну, інших суб’єктів публічного права. Держава діє через свої уповноважені органи, тому вони також можуть бути сторонами цивільно-правового договору. Оскільки державні органи діють у межах своїх повноважень, тому й може скластися враження, що контракт (договір) на поставку матеріальних цінностей у державний резерв є адміністративним договором. Ми скоріше дотримуємося точки зору, що в наведеному випадку присутній цивільно-правовий договір. Звідси випливає, що у визначенні виду договору необхідно враховувати не тільки його суб’єктний склад, але й відносини, які він оформлює. А це, вочевидь, можна визначити за допомогою аналізу предмету конкретного договору і його співвідношенням із предметом правового регулювання тієї чи іншої галузі права.

На відміну від цивільно-правового договору, дія якого, як правило, поширюється на сторони, які беруть у ньому участь, основна мета адміністративного договору полягає в координаційній управлінській діяльності, що спрямована на керованих осіб, які можуть і не бути сторонами адміністративного договору, на відміну від цивільно-правового договору, де загальною метою є задоволення майнових і немайнових інтересів сторін договору. Задоволення інтересів у цілому може полягати в отриманні прибутку або в задоволенні особистих немайнових потреб, дуже рідко – у задоволенні соціальних потреб.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що до ознак адміністративного договору, які відрізняють його від цивільного договору, на нашу думку, належать такі:

– укладення адміністративних договорів є не тільки (а інколи й не стільки) правом, але й обов’язком відповідних суб’єктів адміністративного права;

– договір укладається сторонами на основі та на виконання закону для спеціалізованого регулювання і задоволення державних інтересів;

– участь як обов’язкової сторони державного органу;

– практична реалізація цими органами повноважень, наданих їм для здійснення державно-управлінської діяльності;

– предметом договору є організаційно-управлінська діяльність;

– метою адміністративного є здійснення управлінської діяльності для задоволення державних інтересів.

Важливо, що адміністративний договір оформлює ті суспільні відносини, які входять до предмету адміністративного права.

У статті були позначені тільки ті питання, які потребують більш глибокого обговорення як науковцями, так і практиками.