Об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона у вітчизняній доктрині

Елемент складу злочину -- це невід'ємна структурна складова цього утворення, підсистема взаємопов'язаних між собою ознак, що характеризують одну зі сторін злочину. Таких елементів всього чотири. У складі злочину елементи розташовуються таким чином: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт та суб'єктивна сторона злочину [11, с.267-268].

Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об'єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, віднесено предмет злочину. Об'єктивну сторону характеризують: дія (бездіяльність), злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) та наслідками, що настали, час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище, відношення до військової служби тощо. Суб'єктивну сторону: вина, мотив, мета та емоційний стан.

З цих ознак, що наповнюють правовий зміст елементів складу злочину, обов'язковими, тобто необхідними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться: а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом; б) злочинна дія (бездіяльність); в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність); г) вина (умисел або необережність).

Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: уже розглянуті необхідні (обов'язкові) ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки [13, с.69].

Факультативними (необов'язковими) є ознаки, що притаманні не усім, а тільки окремим складам злочину. До таких ознак віднесені: а) предмет злочину; б) злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину; в) ознаки спеціального суб'єкта (службове становище, державно-правове становище тощо); г) мотив, мета та емоційний стан.

Окремі елементи та ознаки складу злочину отримали своє законодавче визначення безпосередньо у законі про кримінальну відповідальність (зокрема, суб'єкт злочину - у ст. 18 КК України, осудність - ст. 19 КК України; вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, - ст. 23 КК України); а інші, такі, як об'єкт, об'єктивна сторона, предмет, спосіб, знаряддя, мотив, законодавчого визначення не мають і визначаються кримінально-правовою наукою.

За специфікою опису в законі розрізняють конкретно визначені й оціночні ознаки складу злочину. Зміст перших чітко й однозначно зафіксовано в законі (наприклад, позбавлення життя при вбивстві). Оціночні ознаки отримують реальне значення лише в процесі їх тлумачення правозастосовними інстанціями (наприклад, особлива жорстокість, шкода здоров'ю потерпілого, тяжкі наслідки тощо).

За стійкістю застосування ознаки складу злочину ще поділяються на постійні та перемінні. До постійних ознак складу злочину належать ті, дія яких не змінюється протягом дії закону (наприклад, спосіб при крадіжці - таємне викрадення).

Перемінними називаються ознаки бланкетних норм, що можуть неодноразово змінюватися протягом дії самої кримінально-правової норми (наприклад, ст. 286 КК України, де йдеться про порушення правил дорожнього руху або правил експлуатації транспорту).

Отже, елементи та їх ознаки утворюють склад злочину лише при певній їх сукупності. Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину чи його обов'язкової ознаки виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за даний злочин [13, с.70-71].

Об'єктом злочину в кримінальному праві є те, на що скеровано суспільно небезпечне діяння, те, чому це діяння спричиняє шкоду або ставить під загрозу спричинення такої шкоди [33, с. 66].

Отже, об'єктом будь-якого злочину, завжди є об'єктивні відносини між людьми, які існують у суспільстві і охороняються законом про кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні (економічні, соціальні, політичні й ін.) і регулюються у суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями) [10, с. 101-102].

Найпоширенішою в теорії кримінального права є структура суспільних відносин, за якою виділяють такіструктурні елементи суспільних відносин:

- суб'єкти (носії суспільних відносин);

- предмет, з приводу якого існують суспільні відносини;

- соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин.

Суб`єктами суспільних відносин суспільних відносин (учасниками відносин) може бути держава, різноманітні об`єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Безсуб`єктних відносин у суспільстві бути не може. Чітке встановлення кола учасників суспільних відносин, тобто їх суб`єктивного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах дає змогу визначити та виокремити ті суспільні відносини, які є об'єктом того чи іншого злочину.

Предметом суспільних відносин є все те, з приводу чого або у зв`язку з чим існують ці відносини. До предметів відносин належать майно, речі, матеріальні та духовні цінності, а також сама людина. Залежно від особливостей предмета всі суспільні відносини, як правило, поділяють на дві основні групи - матеріальні (предметом яких є майно, тварини, рослини тощо) та нематеріальні (державна влада, духовні блага, тощо).

Соціальний зв`язок як зміст суспільних відносин - це певна взаємодія, певний взаємозв`язок суб`єктів цих відносин. Соціальний зв'язок завжди виникає та існує з приводу конкретного предмета суспільних відносин, а тому йому властивий предметний характер. Так само, як і суспільні відносини, соціальний зв'язок має об'єктивний прояв, тобто існує у реальній дійсності [27, с.146]

Предметом злочину слід вважати будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.

Предмет злочину в окремих випадках може збігатися з предметом суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Такий збіг має місце, коли ті чи інші предмети, які входять до структури об'єкта злочину, законодавець наділяє додатково і функціями предмета суспільного відношення, тобто надає йому ще додатково й інше правове значення. Так, збігаються предмет злочину і предмети суспільних відносин у таких злочинах, як крадіжка, грабіж, шахрайство, й інших злочинах проти власності. Слід мати на увазі, що предмет злочину як самостійна ознака злочину завжди існує поряд з об'єктом. Саме об'єкт і предмет у сукупності утворюють самостійний елемент складу злочину. Проте, якщо об'єкт злочину є обов'язковою ознакою складу злочину, то предмет -- факультативною [10, с.108-109].

У вітчизняній науці кримінального права найбільш прийнятною вважається триступенева класифікація об'єктів " по вертикалі". Згідно з нею розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкти. Визначальною рисою такої класифікації є те, що вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, її окремі групи та конкретні суспільні відносини повною мірою відповідають взаємовідносинам філософських категорій " загального", " особливого" (" спеціального") та " окремого" (" конкретного"). Усе це дає змогу визначити об'єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення [13, с.81].

Загальним об`єктом є вся сукупність суспільних відносин, що охороняються законом про кримінальну відповідальність (права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля). Але ця сукупність суспільних відносин не може бути об'єктом як елементом складу злочину. У такому разі мова йде про об'єкт кримінально-правової охорони, який не слід ототожнювати з поняттям об'єкта злочину [12, с.169]. Родовий об'єкт злочину-сукупність декількох однорідних груп суспільних відносин, об'єднаних за загальною ознакою. Як правило, за ознаками родового об'єкта злочину згруповані у розділи Особливої частини Кримінального кодексу однорідні злочинні діяння, що посягають на близькі за змістом суспільні відносини. Значення родового об'єкта полягає в тому, що його встановлення сприяє в ряді випадків точнішому з`ясуванню змісту ознак складу конкретного злочину і, насамкінець, правильній кваліфікації злочинного діяння. Безпосередній об'єкт - охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини, на які прямо(безпосередньо) спрямований певний злочин. Від об'єкта як елемента складу злочину безпосередній об'єкт відрізняється тим, що він складається лише з суб'єктів і благ (цінностей), які їм належать і з приводу чого виникають суспільні відносини. Безпосередній об'єкт злочину є конструктивною (обов`язковою) ознакою усіх складів злочину. Тому його точне встановлення при кваліфікації суспільно-небезпечного діяння є обов`язковим. Недотримання цієї вимоги може призвести до неправильної юридичної оцінки вчиненого [12, с.170-172].

Об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, що характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об'єкти кримінально-правової охорони, а також об'єктивні умови цього посягання [27, с.170].

У теорії кримінального права питання щодо структурних елементів об'єктивної сторони складу злочину вирішується неоднозначно. Більшість авторів до об'єктивної сторони складу злочину відносять такі складові елементи:

- суспільно небезпечне (злочинне) діяння;

- суспільно небезпечні (шкідливі або злочинні) наслідки, які таке діяння заподіює або створює загрозу заподіяти;

- причинний зв'язок, який має бути між небезпечним діянням і шкідливими наслідками;

- обставини, що характеризують час, місце та спосіб вчинення злочину.

Зазначені елементи структури об'єктивної сторони складу злочину є її обов'язковими ознаками, які визначені в законі або випливають з його змісту та мають бути встановлені під час кваліфікації злочину [27, с.171].

Суспільно небезпечне діяння є обов'язковою, стержньовою ознакою щодо інших ознак об'єктивної сторони. Поняття " діяння" містить у собі дві форми поведінки особи, що вчиняє злочин, - дію та бездіяльність [13, с. 90].

Дія - це активна поведінка людини, її активний вчинок, пов'язаний з фізичним рухом її тіла. Суспільно небезпечна дія людини може бути одноразовою або багаторазовою (наприклад, удар кулаком в обличчя з метою спричинити фізичний біль, нанесення побоїв) [27, с.178]. Бездіяльністьу кримінальному праві розуміється як суспільно небезпечна вольова пасивна поведінка особи, що полягає у невиконанні того діяння, яке особа повинна була і могла виконати чи попередити настання суспільно небезпечного наслідку [13, с. 91].

Початком злочинної бездіяльності слід вважати виникнення обов'язку діяти при розумінні цього та при наявній можливості це робити. Кінцем таких діянь потрібно ти час настання вказаних наслідків, або загроза їх настання, або вчинення відповідних дій в повному обсязі [16, с.88].

Серед ознак злочину одне з основних місць посідає його суспільна небезпечність. Її матеріалізація знаходить свій вираз саме в суспільно небезпечних наслідках, які викликає або може викликати злочинне діяння. Суспільно небезпечні наслідки діяння - це ті зміни в реальній дійсності, які викликає (може викликати) злочин, і визначаються як реальна або ймовірна шкода, що заподіюється в наслідок скоєння злочину прийнятим під охорону кримінальним законом суспільним відносинам. Суспільно небезпечний наслідок є обов'язковою характеристикою злочинів з матеріальним складом. Відсутність у злочинах цього виду суспільно небезпечних наслідків свідчить про відсутність закінченого складу злочину. Для злочинів з формальним складом і усічених злочинів наслідок не впливає на визначення наявності складу закінченого злочину [33, с.85 -86]

У теорії кримінального права виділяють чотири види суспільно небезпечної шкоди (злочинних наслідків), яку може спричинити злочин:

- фізичну (наприклад, у разі вбивства (статті 115-119 КК), тілесного ушкодження (статті 121-125 КК);

- майнову (зокрема, у разі грабежу (ст. 186 КК), умисного знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК);

- моральну (у разі незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК), нарузі над могилою (ст. 297 КК);

- політичну (наприклад, у разі посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК), посягання на державного чи громадського діяча (ст. 112 КК).

Отже, в теорії кримінального права виділяють два типи характеру, які можуть мати суспільно небезпечні наслідки:

- матеріальний характер (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здоров'я, позбавлення життя);

- нематеріальний характер (моральна, політична, соціальна, психологічна, інша шкода) [27, с.187].

У КК немає норм, які б вирішували питання причинного зв'язку. Однак цьому питанню приділяється значна увага в теорії кримінального права і практиці його застосування.

У кримінальному праві суттєве значення має наявність не випадкового причинного зв'язку між діянням і наслідком, який є результатом випадкового збігу обставин, він не є результатом внутрішнього розвитку діяння, а безпосереднього - закономірного розвитку обставин.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать:

1) місце - це територія чи інше місце, де вчинюється злочин- не діяння та/або настають його наслідки;

2) час - це період, протягом якого скоюється злочин;

3) спосіб - це методи чи прийоми вчинення злочину;

4) обстановка - це сукупність умов, за яких скоюється злочин;

5) засоби - не предмети, документи, речовини, з використанням яких створюються умови для вчинення злочину;

6) знаряддя - це зброя та інші предмети, документи, речовини, за допомогою яких здійснюється вплив на потерпілого чи предмет злочину або іншим чином полегшується досягнення злочинного результату [23, c.15].

Місце вчинення злочину -- це певна територія, де було почато або закінчено злочинне діяння і настали злочинні наслідки. В ряді кримінально-правових норм в Особливій частині кримінального закону вони відіграють суттєву роль при кваліфікації злочинних діянь. Наприклад, полювання в заповідниках розглядається, при наявності усіх інших причин, як незаконне полювання (ст. 248 КК), або викраденняречей на полі бою, що знаходяться при вбивствах чи поранених, розглядається як мародерство (ст. 432 КК).

Час вчинення злочину -- це певна частина року, місяця, тижня, доби або наявність соціальних подій, що можуть мати загальне часове значення. Наприклад, у ст. 429 КК встановлена кримінальна відповідальність за самовільне залишення поля бою під час бою або відмова під час бою діяти з використанням зброї.

Спосіб вчинення злочину - цілісна структура поведінки, що є певною системою і певну структуру - сукупність взаємопов'язаних елементів, актів поведінки (дій, операцій, прийомів), спрямованих на підготовку, вчинення і приховування злочину [5, с. 5, 7].

Обстановка вчинення злочину -- це певна сукупність зовнішніх обставин, які вказані в законі і додатково характеризують злочин. Наприклад, для кваліфікації таких порушень громадського порядку, як хуліганство, потрібно, щоб такі суспільно небезпечні дії відбувалися публічно, в громадському місці і саме ця обставина дає змогу говорити про злочинне порушення громадського порядку [16, с.95].

Знаряддя ізасоби вчинення злочину- це речі матеріального світу, за допомогою яких в певний спосіб (фізичний вплив на потерпілого, обман) полегшується вчинення злочину (виконання його об'єктивної сторони). До них можна віднести зброю, різні інструменти і прилади, авто- та мототранспортні засоби, підроблені документи, отруту тощо. Знаряддям злочину може бути і репутація особи, її кримінальний авторитет. Знаряддя і засоби є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину, коли вони вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з неї (наприклад, зброя є обов'язковою ознакою складу бандитизму (ст. 257 КК), транспортні засоби - кваліфікованого складу незаконного полювання (ст. 248 КК), чужий товарний знак - складу незаконного його використання (ст. 229 КК).

З'ясування вказаних ознак об'єктивної сторони має значення для кваліфікації діяння, а також на призначення покарання (п. п. 11, 12 ч. 1 ст. 67 КК)[27, с.211-212].

Суб`єктом злочину визнають особу, яка характеризується певним набором обов'язкових ознак, до яких відносять:

1) те, що особа є фізичною;

2) досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність;

3) осудність [32, с.221].

Перш за все суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено у статтях 6-8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації тощо). Якщо на якому-небудь підприємстві в результаті порушення певних правил виробництва загинули люди, кримінальну відповідальність несе не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи [10, с.139].

Досягнення встановленого законом віку є однією з обов'язкових умов притягнення особи до кримінальної відповідальності. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ч. 1 ст. 22 КК).

Водночас закон (ч. 2 ст. 22 КК) передбачає так званий знижений вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Відповідно до ч. 2 ст. 22 КК особи, які вчинили злочин у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності за ряд перелічених у ній злочинів. Серед них, зокрема: умисне убивство (статті 115-117 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. 3 статей 345, 350, 377, 398 КК), зґвалтування (ст. 152 КК), крадіжка (ст. 185, ч. 1 статей 262, 308 КК), грабіж (статті 186, 262, 308 КК), розбій (ст. 187, ч. 3 статей 262, 308) КК, вимагання (статті 189, 262, 308 КК). Слід зазначити, що кримінальна відповідальність може настати з 14 років лише за злочини, перелічені у ч. 2 ст. 22 КК. Цей перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає [13, c.102].

В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:

1) рівень розумового розвитку особи, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в 14 років усвідомити суспільну небезпечність і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 22 КК;

2) значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність більшості з цих злочинів[15, с.36].

Особа у віці від 14 до 16 років не несе відповідальності за злочини, які не передбачені у ч. 2 ст. 22 КК, навіть за умови, якщо вона брала участь у їх вчиненні як співучасник.

Аксіоматичним положенням кримінального права є те, що правильно оцінювати фактичні ознаки вчинюваного діяння й усвідомлювати його суспільно небезпечний характер, а також керувати своїми діями (бездіяльністю), що є необхідною умовою вини, може тільки осудна особа. Осудність є передумовою кримінальної відповідальності й покарання. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними [9, ст.19].

Осудність характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним. Юридичним критерієм осудності є факт вчинення злочину психічно здоровою особою, яка здатна повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину.

Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Особа, яка перебуває в стані неосудності. не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільне небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину. У частині 2 ст. 19 дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого КК. " не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки". Поняття неосудності трактується за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного).

Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 КК зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороби -- досить поширений вид захворювання психіки. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) -- найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Таким чином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.

Під іншим хворобливим етапом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види Психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного. У частині 2 ст. 19 КК юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною -- особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою -- особа не могла керувати ними. Під " своїми діями" (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільне небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).

Суб`єкти деяких злочинів характеризуються ще й додатковими спеціальними ознаками. Залежно від їх наявності чи відсутності суб`єкти поділяються на загальні та спеціальні. Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.[15, c.40]

Ознаки спеціального суб'єкта, доповнюючи ознаки загального суб'єкта злочину, звужують коло осіб, які можуть підлягати кримінальній відповідальності.[13, c.109].

Таким чином, суб'єктом злочину є фізична особа осудна, яка за віком і станом психічного здоров 'я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину.

Суб'єктивна сторона складу злочину являє собою психологічний зміст злочину, його внутрішню (у відношенні до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно пов'язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння[13, c.111].

Суб`єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно-небезпечного діяння, яке його вчиняє, і до його наслідків.[10, c. 152]

Встановлення ознак суб'єктивної сторони - завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави відповідальності. До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону злочину, віднесені вина, мотив і мета вчинення злочину. При цьому, вина є обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину, а мотив і мета притаманні лише складам злочинів з умисною формою вини. Мотив і мета є факультативними ознаками суб'єктивної сторони, однак якщо вони прямо описані в нормі Особливої частини КК, то вони стають для цих складів злочину обов'язковими.[15, c.41]

Основною і обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину є вина особи. Принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавче сформульований у Конституції України, в ст. 62 якої говориться: " Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

Вина -- це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності. Вина -- це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності.[14, c.172]

Відповідно до закону (ч. 1 ст. 24 КК) умисел буває двох видів: прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Інтелектуальний момент прямого умислу включає: а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності); б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків. Вольовий - в бажанні настання злочинних наслідків.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння включає: а) усвідомлення фактичного характеру вчиненого діяння і б) усвідомлення його шкідливості для охоронюваних законом про кримінальну відповідальність суспільних відносин (конкретних інтересів суспільства).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК).

Особливість вольової ознаки непрямого умислу полягає у тому, що особа хоча і не бажає, але свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків.

Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Злочинна самовпевненість має місце, коли особа: 1) передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент); 2) легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент). При цьому винний усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, посадовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо).

При злочинній недбалості особа: 1) не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) повинна була передбачити такі наслідки; 3) могла їх передбачити. У цьому випадку винний не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків.

Злочин вважається вчиненим за злочинної самонадіяності, коли особа: 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволять уникнути настання суспільно небезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали. У цьому випадку винний, з одного боку, недостатньо оцінив обставини, що могли зумовити шкідливі наслідки, а з іншого -- переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки.

Отже, мотив злочину можна визначити як усвідомлене спонукання особи, яке викликало у неї рішучість вчинення злочину.[13, c.123]

Мета - це уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа. На відміну від мотиву, мета характеризує безпосередній злочинний результат, якого прагне досягти винний, вчинюючи злочин. Наприклад, метою диверсії (ст. 113 КК) є ослаблення держави.

Відмінність між метою та мотивом полягає у тому, що вони по-різному характеризують вольовий процес. Мотив злочину відповідає на питання, чим керується особа, яка чинить злочин, мета ж злочину визначає спрямованість дій, результат, до якого прагне особа.

Поряд з мотивом і метою, у ряді випадків враховується й емоційний стан особи, яка вчинила злочин. Проте, не всі емоції (почуття, хвилювання) можуть мати кримінально-правове значення. До суб'єктивної сторони складу злочину входять лише ті емоції (хвилювання), які впливають на характер суспільної небезпеки цього діяння. Це, зокрема, стан сильного душевного хвилювання, викликаний неправомірною поведінкою потерпілого, так званий стан фізіологічного афекту. Афект - це сильне душевне хвилювання, під час якого вчинюється злочин. Стан афекту обмежує контроль особи за своєю поведінкою, але не виключає його повністю. Оскільки особа в стані афекту здатна усвідомлювати свої дії і керувати ними, вона несе відповідальність за ці дії.

Закон, визначаючи деякі дії, вчинені у стані афекту, злочинами, визнає їх як такі, що вчинені при пом'якшуючих обставинах. Зокрема, це стосується умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), а також умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК).[13, c.174]