Правова природа конституційної юрисдикції в Україні

Конституційна юрисдикція в Україні – це здійснення державної влади спеціально уповноваженим Конституцією України органом – Конституційним Судом України: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційності) законів та інших правових актів, виявлення, констатація і усунення їх невідповідності Конституції України.

З метою визначення правової природи Конституційного Cуду України проводиться порівняльна характеристика діяльності Конститу-ційного Суду України і судів загальної юрисдикції. Маючи спільні для судової влади риси, головною з яких є здійснення правосуддя, вони водночас різняться за місцем у системі органів державної влади, характером постановлюваних рішень.
Досліджуючи правову природу Конституційного Суду України, передусім вводить у теорію конституційної юрисдикції категорію функцій Конституційного Суду України, з яких випливають його повноваження і форми діяльності. основні функції Конституційного Суду України.

Зокрема, контрольна (власне судова) полягає у вирішенні конституційних спорів, які реалізуються за допомогою судочинства, стосовно конституційності законів та інших нормативно-правових актів. Інтеграційна функція характеризується тим, що рішення, які постановляються Судом, спрямовані на інтеграцію, об'єднання зусиль всієї влади з метою охорони Основного Закону. Рішеннями про визнання неконституційними законів та інших правових актів,

Конституційний Суд України спрямовує дії органів державної влади на здійснення ними своїх повноважень в межах компетенції, передбаченої Конституцією України, забезпечуючи тим самим практичну реалізацію в державно-правовій практиці принципу поділу влади. Це є координаційною функцією Суду.

Правотворча функція Конституційного Суду України обгрунтовується особливим правовим статусом Конституційного Суду України - єдиного органу конституційного контролю в Україні, уповноваженого Конституцією України приймати рішення загальнообов'язкового характеру. Рішення Конституційного Суду України про невідповідність законів та інших правових актів Конституції України мають вищу юридичну силу, що збігається з юридичною силою Конституції України, їх чинність не може бути скасована повторним прийняттям акта, визнаного Судом неконституційним, що характеризує Конституційний Суд України як " негативного" законодавця. З другого боку, вища юридична сила рішень Конституційного Суду України, в яких формулюються правові висновки (" правові позиції") (А.А. Бєлкін, Г.А. Гаджієв, В.В. Бойцов, Л.В.Бойцова, В.А.Туманов) Суду внаслідок інтерпретації ним конституційних положень, дозволяє йому заповнювати прогалини і розв'язувати колізії в законодавстві, а отже, бути певною мірою і " позитивним" законодавцем. Виходячи з цього можна стверджувати, що рішенням Конституційного Суду України властива матеріально-правова сила закону, вони є джерелами права і мають прецедентний характер.
Особлива увага приділяється політичній функції Конституційного Суду України, підкреслюючи, що сама теорія політичного питання, а також підходи до визначення цієї " політичності" різні.

Зрозуміло, що Конституційний Суд України не повинен бути безпосереднім учасником політичних процесів, не повинен втручатися в ті процеси, які знаходяться поза межами його компетенції. Однак, не варто боятися політичної функції Конституційного Суду України, оскільки останній постійно стикається з питаннями, що знаходяться на межі права і політики. Разом з тим, беручи до уваги політичні аспекти в конституційних спорах, рішення Конституційного Суду України повинні мати юридичну форму забезпечуючи передусім, верховенство права та політичну стабільність у державі.
Незважаючи на те, що ні Конституція України, ні Закон України " Про Конституційний Суд України" не містять поняття " спори про компетенцію", в межах загальної процедури вирішення питання про конституційність актів, законодавець у главі 10 Закону України " Про Конституційний Суд України" припускає таку процедуру. У зв'язку з цим спір про компетенцію як вид конституційного спору являє собою оспорювання видання акта або здійснення дій правового характеру між двома органами державної влади, кожний з яких має свій правовий інтерес, зумовлений ущемленням його компетенції.
Ми звертаємо увагу на те, що загальні принципи правової держави зобов’язують органи державної влади діяти в межах встановлених Основним Законом держави повноважень. Забезпечуючи головний принцип правової держави - верховенство права – у разі виявлення суперечності Конституції України законодавець зобов’язує органи державної влади звертатися до Конституційного уду України.

Конституційний Суд України як гарант верховенства права, ухвалюючи рішення вищої юридичної сили, на підставі яких вивіряються дії інших органів державної влади, разом з тим повинен гарантувати і право громадян на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод, що передусім покликано перешкодити зловживанням державної влади. З верховенства права і пріоритету Конституції України, домінуючої над всією системою правових актів, на думку дисертанта, органічно випливає необхідність охоплення конституційним контролем усього правового простору України; в Україні не може бути актів, вільних від судового, в тому числі судового конституційного контролю, оскільки законодавець делегував відповідні повноваження спеціальному
. У Законі України " Про Конституційний Суд України" право законодавчої ініціативи Конституційного Суду України не передбачено. Однак Закон аж ніяк не забороняє Конституційному Суду України виступити із " законодавчим почином", який може оформлятися, наприклад, у вигляді " послання". Надання Конституційному Суду повноважень здійснювати такі письмові звернення (послання) до Верховної Ради України сприятиме забезпеченню єдності конституційного простору України.

Це будуть узагальнені висновки Конституційного Суду України, зроблені на підставі розглянутих ним справ, з метою адекватного підходу законодавчого органу до вирішення питань, що виникають внаслідок прогалин у законодавстві
Конституція України внаслідок своєї природи саме як Основного Закону не є всеосяжним завершеним актом. Вона може мати прогалини і положення, які, з огляду на неоднозначність їх тлумачення, сприймаються як суперечливі.