Україна у совєтсько-німецькій війні.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз.

На Україну була націлена група армій «Південь» під командуванням генерал- фельдмаршала Рунштедта. Йому протистояли Південно-Західний (командувач ге­нерал-полковник М. Кирпонос) та Південний (командувач генерал армії І. Тюленєв) фронти, які мали значну перевагу над противником. Але з перших же днів війни радянські війська зазнавали нищівних поразок через цілу низку причин.

Головна з них полягала в тому, що влітку 1941 р. Й. Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині, але Гітлер його свідомо чи несвідомо випередив. Радянські війська в Україні (як і на інших ділянках кордону з Німеччиною) були розташо­вані так, як звичайно це робиться перед наступом, коли готуються воювати на чужій землі «малою кров’ю». Військове керівництво не готувалось до оборони. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності коман­дирів. Радянська армія мала безумовну перевагу над німцями не тільки в чисель­ності особистого складу та бойової техніки, айв її якості, але рівень відповідаль­ності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Непідготовленість до оборони призвела до того, що радянське командування в перші півроку війни намагалося перехопити ініціативу і перейти у вирішаль­ний наступ, не рахуючись з об’єктивними причинами бойової обстановки. Такі «пожежні» заходи призводили до катастрофічних втрат в особовому складі і бойовій техніці, хоча й затримували просування німецьких військ. Нарешті ще однією причиною була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталін­ського режиму. Це спричинило в перші тижні війни численні випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії (іноді цілими підрозділами) на бік ворога або добровільної здачі в полон.

Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, наприклад, 24— ЗО червня на Західній Україні в районі Броди—Дубно—Луцьк відбулася найбіль­ша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших подій. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потра­пило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня опинилися на ближніх підсту­пах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. У вересні 1941 р. німецькі війська прорвались у Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі — Севастополь. 19 вересня, оточивши радян­ський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665 тис. полонених, у жовтні — Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся Правобе­режна Україна і більша частина Лівобережної. Неокупованими залишались лише східна частина Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму.

Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ радянської армії на всіх стратегічних напрямках узимку 1941/42 рр. Це стосувалось і Південно-Західного напрямку під командуванням маршала С. Тимошенка, де були зосереджені Брянський, Південно-Західний і Південний фронти. Наступ в Україні передбачав розгром німців під Харковом і Красноградом, витіснення їх з Донбасу, удар на Павлоград і захоплення переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запо­ріжжя. Одночасно планувалось звільнити від німців Крим.

Події показали нереальність цих планів. Спочатку зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. — 2 січня 1942 р. радянські війська здійсни­ли Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили від німців Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями ЗО жовтня 1941 р., не була ліквідована. 18 січня розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і завершився лише утворенням Барвенківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не під силу.

Однак сталінське керівництво вважало цілком реальною можливість закінчення війни 1942 р. З огляду на це на літню кампанію планувався новий наступ Черво­ної армії по всьому фронту. Частиною цього наступу мала стати Харківська опе­рація з подальшим визволенням Лівобережжя та Кримська з перспективою після визволення Криму завдати удар на північ по німецьких тилах на Правобережній Україні. Саме сюди почали надходити найчисельніші резерви. Але й німці змогли укріпити свої позиції в Україні, плануючи влітку почати наступ на південній ділянці Східного фронту з метою захопити Кавказ та Сталінград і Нижнє Поволжжя.

Авантюризм радянського командування і недооцінка боєздатності ворога при­звели до двох катастроф в Україні. Трагічно закінчилася спроба розгрому німців у Криму. 11-та польова армія німців під командуванням генерала Е. Манштейна у травні 1942 р. розгромила війська Кримського фронту, що вдвічі переважали її, і оволоділа Керченським півостровом, захопивши тут 200 тис. полонених. Одно­часно поразкою завершилась Харківська операція, розпочата 12 травня 1942 р. Вже 19 травня радянські війська, що наступали на цьому напрямку, були відрізані на Барвенківському виступі концентрованими ударами з півночі (6-та армія Ф. Паулюса) і півдня (1-а танкова армія Е. Клейста) вздовж Сіверського Дінця. До 29 травня опір оточених був зламаний. Німці захопили щонайменше 240 тис. полонених. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ на Сталінград і Кавказ, під час яко­го (22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході України — місто Свердловськ Ворошиловградської області.