Директорія УНР та її політ.опоненти

14 листопада 1918 р. УНС, що по­чав планувати збройне повстання, створив Директорію УНР, до якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, О. Макаренко. Спи­раючись на штаб найбільш дієздатної української армії — корпус січових стріль­ців, Директорія виступила із зверненням до походу на Київ і закликала населен­ня до зброї. Керівникам Директорії вдалося підняти селян, обурених діями геть­мана. 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські сили, що складалися переважно з російських офіцерських загонів, були розгромлені. Повс­танські війська оточили Київ. 14 грудня Скоропадський зрікся влади і виїхав у Німеччину. 18 грудня Директорія зайняла Київ.

Політика нового режиму не була послідовною. На початку існування Директо­рії на розробку її політичної лінії активно впливав В. Винниченко, представник лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чеховський та­кож був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв по­мірковані кола УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудово­му конгресу, що обирався трудовим населенням без участі поміщиків і капіталістів.

23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не зміг ухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу.

Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути гетьманський режим і прийти до влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що поширювало анархію в Україні.

До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що схи­лялись до встановлення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних реформ. Внутрішні суперечності паралізували республікан­ський режим. Через це жодне соціально-економічне питання не було ним вирішене. Так у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру конфіскувати землі

у поміщиків, Директорія обумовила це численними застереженнями, які захища­ли інтереси поміщиків.

У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв’язки УНР, яку визнали Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалеж­ності Української держави і продовжувала свою збройну інтервенцію з півночі.

Невдалою виявилась і спроба Директорії порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею про антибільшовицький союз зайшли у глухий кут. Причини такі:

- по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як різновид більшо­визму, проти якого вона вела боротьбу;

- по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху, який у національному пи­танні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти існування незалежної України.

Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з Директо­рії та уряду УНР радикальних елементів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про боротьбу з більшовиками справа не пішла.