Проблема самотності Вільямса скляний звіринець

Початок творчості Т. Вільямса припадає на 30-і роки. У 1939 р. одна з перших його п'єс була удостоєна премії в конкурсі, який проводився передовим театральним колективом того часуГруп-Тіер. Вільямс починав з віршів та прози. Його перші досліди в жанрі драми були поставлені ще в університеті, а професійна кар'єра почалася з п'єси «Битва ангелів», («BattleofAngles», 1940), рік по томувона була прийнята до постановці Тіер-Гілд, найбільшим з постійних професійних театрів країни. «Битва ангелів» прослужила згодом основою для п'єси «Орфей спускається в пекло» («OrpheusDescending», 1957). Для письменницької манери Вільямса взагалі характерні багаторазові переписування.
Але поки це були лише підступи до творчості, проба сил. Справжній дебют Т. Вільямса відбувся наприкінці 1944 р., коли було поставлено «Скляний звіринець» («TheglassMenagerie»). Ця постановка принесла починаючому драматургові великий успіх і стала першим серед його бродвейських тріумфів.

На перший погляд, період, що відкрився «Скляним звіринцем», настільки разюче відрізняється від драматургії 30-х років, що навіть важко уявити, ніби між ними пролягали не десятиліттями, а всього чотири-п'ять років. Народжена в класових битвах драматургія «червоного десятиліття», наполегливо і владно висуваючи вперед соціальну тему, кликала до боротьби і прославляла прийдешнє. Драма, народжуються під гул знарядь другої світової війни, нічого не прославляла і нікуди не кликала. Здавалося, вона простозаціпеніла, заворожена видовищем людини, що роздирається внутрішньою боротьбою, глибокими суперечностями. Але треба говорити не про розрив з традицією драматургії 30-х роках, а про її трансформацію під впливом змінених умов.[3, 108]

Зміст

Виклад змісту роману «Скляний звіринець»

Це, по суті, спогад. Тім Уингфилд розповідає про тім часі – між двома війнами, – коли він жив у Сент-Луїсі з матір’ю Амандой Уингфилд – жінкою, наділеної величезним життєлюбством, але не вміє пристосуватися до сьогодення й запекло чіпляється за минуле, і сестрою Лаурою – мрійницею, перенесшей у дитинстві серйозну хворобу, – одна нога в неї так і залишилася злегка коротше інший. Сам Том, поет у душі, служив тоді у взуттєвій крамниці й болісно страждав, займаючись ненависною справою, а по вечорах вислухував нескінченні оповідання матері про її життя на Півдні, про залишені там шанувальників і інших дійсних і мнимих перемогах…

Аманда нетерпляче чекає успіху дітей: просування по службі Тома й вигідного заміжжя Лаури. Вона не хоче бачити, як ненавидить свою роботу син і як боязкий і відлюдна дочка. Спроба матері влаштувати Лауру на курси машинопису терпить крах – у дівчини від страху й нервової напруги так трясуться руки, що вона не може вдарити по потрібній клавіші. Добре їй тільки будинку, коли вона возиться зі своєю колекцією скляних звіринок

Після невдачі з курсами Аманда ще більше зацикливается на заміжжі Лаури. Паралельно вона намагається впливати на сина – намагається контролювати його читання: вона переконана, що романи Лоуренса – улюбленого письменника сина – зайво брудні. Дивним Аманде здається й звичка Тома проводити майже всі вільні вечори в кіно. Для нього ж ці походи – спосіб утекти від монотонної повсякденності, єдина віддушина – як для сестри скляний звіринець

Вибравши підходящий момент, Аманда вириває в Тома обіцянка привести в будинок і познайомити з Лаурою якого-небудь пристойного парубка. Якийсь час через Том запрошує до обіду свого колегу Джима О’коннора, єдиної людини в магазині, з ким він у близьких стосунках. Лаура й Джим училися в одній школі, але для Джима несподіванка, що вона сестра Тома. Лаура, ще школяркою, була закохана в Джима, що завжди перебував у центрі загальної уваги – блищав у баскетболі, керував дискусійним клубом, співав у шкільних постановках. Для Лаури знову побачити цього принца своїх дівочих мрій – теперішній шок. Потискуючи йому руку, вона ледве не непритомніє й швидко ховається у своїй кімнаті. Незабаром під пристойним приводом Аманда відсилає до неї Джима. Парубок не довідається Лауру, і їй самої доводиться відкрити йому, що вони давно знайомі. Джим із працею згадує дівчину, який дав у школі прізвисько Блакитна Роза. Цей славний, доброзичливий парубок не настільки вуж превстиг у житті, як обіцяв у шкільні роки. Правда, він не втрачає надії й продовжує будувати плани. Лаура поступово заспокоюється – своїм щирим, зацікавленим тоном Джим знімає з її нервова напруга, і вона поступово починає говорити з ним як з давнім іншому

Джим не може не бачити страшної закомплексованности дівчини. Він намагається допомогти, переконує, що її кульгавість зовсім не впадає в око, – ніхто в школі навіть не зауважував, що вона носить спеціальне взуття. Люди зовсім не злі, намагається він втолкувати Лаурі, особливо коли довідаєшся їх ближче. Практично в усіх що-небудь так не ладиться – не годиться вважати себе гірше всіх. На його думку, головна проблема Лаури полягає в тім, що вона вбила собі в голову: тільки в неї все плохо…

Лаура запитує про дівчину, з якої Джим зустрічався в школі, – говорили, що вони обручилися. Довідавшись, що ніякого весілля не було й Джим давно вже ee не бачив, Лаура вся розцвітає. Відчувається, що в душі ee зародилася боязка надія. Вона показує Джиму свою колекцію скляних фігурок – вищий знак довіри. Серед звіринок виділяється єдиноріг – вимерла тварина, ні на кого не схоже. Джим відразу обертає на нього увага. Тому, напевно, нудно стояти на одному полку з пересічними тваринами начебто скляних конячок?

Через відкрите вікно з ресторану навпроти доносяться звуки вальсу. Джим запрошує Лауру танцювати, та відмовляється – боїться, що віддавить йому ногу. «Але я ж не скляний», – зі сміхом говорить Джим. У танці вони все-таки натрапляють на стіл, і забутий там єдиноріг падає. Тепер він такий же, як усе: у нього відламав ріг

Джим з почуттям говорить Лаурі, що вона незвичайна дівчина, не схожа ні на кого – зовсім як її єдиноріг. Вона гарна, У неї є почуття гумору. Таких, як вона, – одна на тисячу. Словом, Блакитна Роза. Джим цілує Лауру – прояснена й перелякана, та сідає на диван. Однак вона неправильно витлумачила цей рух душі парубка: поцілунок – просто знак ніжної участі Джима в долі дівчини й ще – спроба змусити неї повірити всебя.

Однак, побачивши реакцію Лаури, Джим лякається й квапиться повідомити, що в нього є наречена. Але Лаура повинна вірити: у неї теж усе буде добре. Треба тільки перебороти свої комплекси. Джим продовжує вирікати типово американські банальності начебто «людин – сам хазяїн своєї долі» і т.п., не зауважуючи, що на особі Лаури, що тільки що излучали божественне сяйво, проступає вираження нескінченного смутку. Вона простягає Джиму єдинорога – на пам’ять про цей вечір і оней.

Поява в кімнаті Аманди виглядає явним дисонансом всьому происходящему тут: та тримається грайливо й майже впевнена, що наречений на гачку. Однак Джим швидко вносить ясність і, повідомивши, що повинен квапитися – йому ще потрібно зустріти на вокзалі наречену, – откланивается й іде. Не встигає ще закритися за ним двері, як Аманда вибухає й улаштовує синові сцену: до чого був цей обід і всі витрати, якщо парубок зайнятий? Для Тома цей скандал – остання крапля. Кинувши роботу, він іде з будинку й пускається встранствия.

В епілозі Том говорить про те, що йому ніколи не вдасться забути сестру: «Я и не знав, що так віддано тобі, що не можу зрадити». У його уяві виникає прекрасний образ Лаури, що задуває перед сном свічу. «Прощай, Лаура», – сумно вимовляє Том

Образи персонажів

Традиції, які Аманда намагається зберегти в своєму будинку, вимагають вишуканої мови і витончених манер. Але в убогій обстановці її мова звучить майже самопародією, а придатні для світських салонів манери виглядають безглуздо: «AMANDA [toherson]: Honey, don'tpushwithyourfingers. Ifyouhavetopushwithsomething, thethingtopushwithis a crustofbread. Andchew! chew!» [12]
Вона дуже нещасна у своїй нездатності зрозуміти це, наївна в надіях на щастя, сліпа і безпорадна у своїх спробах відстояти свій крихітний світ. Вона зворушлива в турботі про дітей, хоча по відношенню до них буває різка та несправедлива, вона мужньо в боротьбі, сумний результат якої вирішений наперед. Вона трагічна в долі своєї, яку розділили мільйони маленьких людей, розтоптаних буржуазним суспільством.[3, 110]

Аманда вірить ще в можливість щастя, і вона не самотня у своїй вірі, розділяючи ілюзію про те, що в Америці успіху може домогтися всякий: «Why, you-you'rejustfullofnaturalendowments! Bothofmychildren - they'reunusualchildren! Don'tyouthink I knowit? I'msoproud! Happyand - feelI've - somuchtobe thankful for but…»[12]

Том Вінгфілд – егоїст чи цілеспрямована людина, яка хоче вирватися з пастки міжвоєнного періоду.
Том не поділяє наївно віри матері, розуміючи безглуздість боротьби, яку вона веде. Його лякає неминучий результат, і бачачи загрозу повної бідності, він тікає з дому, залишаючи матір і сестру. Але Вільямс не дає однозначного рішення. його ставлення до героя не вичерпується лише осудом. Том відмовляється визнати досягнення матеріального успіху єдиною метою в житті. Його жене не лише боязнь бідності, але і юнацька жага пригод. Робота в взуттєвої компанії не дає виходу творчим силам, що пробудилися в душі Тома, а якби він там довше, вони, можливо, заглухли б абсолютно:»Heknewofmysecretpracticeofretiringto a cabinetofthewashroomtoworkonpoemswhenbusinesswasslackinthewarehouse. HecalledmeShakespeare. Andwhiletheotherboysinthewarehouseregardedmewithsuspicioushostility, Jimtook a humorousattitudetowardme. Graduallyhisattitudeaffectedtheothers, theirhostilityworeoffandtheyalsobegantosmileatmeaspeoplesmileatanoddlyfashioneddogwhotrotsacrosstheirpathatsomedistance.»[12]Втеча Тома було початком розриву з звичним оточенням. Втім, як слабо і мляво виражений його протест! Том відмовляється жити життям добромисногоклерка в надії, що його старанність буде відзначено і винагороджено, але справжнього опору існуючому порядку речей він надати не в змозі:»TOM: I'mstartingtoboilinside. I know I seemdreamy, butinside - well, I'mboiling! - Whenever I pickup a shoe, I shudder a littlethinkinghowshortlifeisandwhat I amdoing! - Whateverthatmeans, I knowitdoesn'tmeanshoes - exceptassomethingtowearon a traveller'sfeet!»[12]

Світ ілюзій Лори Вінгфілд як прикриття фізичної вади
Лаура, погано прикидаючись. що ходить на курси стенографії, проживає в тендітному світі своїх скляних звіряток. Як багато героїні Вільямса, вона «каліка» в буквальному сенсі, і хоча фізична кульгавість її ледве помітна, вона створює або скоріше висловлює душевний «каліцтво»– непристосованість Лаури до повсякденного життя, до самих буденним людським контактам, до будь-якого виходу назовні. [8, 142]Свій ідеал Т. Вільямс втілив в образі сестри Тома Лаури. Прообразом її послужила сестра самого драматурга Роз, трагічна доля якої залишила незгладимий слідв його душі: щоб позбавити хвору Роз від болісних кошмарів, їй зробили операцію мозку, повернула їй спокій, але назавжди зануриться її душу в морок.

Щось подібне відбувається і з Лаурою. Коли вона дізнається про заручини Джима, якого Аманда настільки невдало назначила їй у «шнувальники», обривається її остання зв'язок зі світом. Сором'язлива до хворобливості дівчина, інстинктивно шукаючи порятунок від нових невідомих ударів долі, назавжди замикається у світі ілюзій:

Створюючи свої п'єси Вільямс прагнув не до перенесенню на сцену фактів життя як таких, не до правдоподібності зовнішніх форм, але до створення перетвореного мистецтвом вигляду дійсності, до того, щоб переплавляючи життєвий матеріал, домогтися вираження внутрішнього сенсу речей, в чому і полягає, на його думку, вища правда мистецтва. П’єса «Скляний звіринець» є прямим підтвердженням цих слів.Дуже важливий факт – те, що деякі моменти в житті героя, Тома, аналогічні фактам біографії самого письменника. У люті, з якою Том обрушується на свою отупляючу, терпиму тільки заради мізерного жалування роботу, безумовно чуються відгомони прокльонів, які посилав на адресу подібної ж взуттєвої компанії молодої Вільямс, який мріяв про літературну діяльність, але вимушений на протязі трьох років з дня у день упаковувати коробки з черевиками.
Це «п’єса-спогад». Том розповідає про свою сестру та мати.Коли то їх з'єднував пунктир взаємної ніжності, жалю, дратування, але він втік з дому в пошуках свого щастя, повторюючи долю свого батька, від якого тільки залишився портрет на стіні в квартирі Вінгфілдів. Через багато років він повертається в димчасті спогади з думкою, що його ідеалом була і залишається сестра, яку він дуже любив, і через яку довго не рішався покинути будинок.

Питання про ставлення до ідеалу важливий для розуміння не тільки образу Тома, а й усієї концепції п'єси, її художньої структури. Сенс твору не вичерпується зображенням розпаду світу маленьких людей, бо його головна тема– крах ідеалу під натиском жорстокої дійсності. Гарячий захист духовної краси людини, якою дихає п'єса Вільямса, робить її явищем високого мистецтва, виділяючи серед п'єс про маленьку людину, захлеснули американську сцену в 50-і роки.
Предметом нашого дослідження є система персонажів в п’єсі «Скляний звіринець». На перший погляд всі герої дуже відрізняються один від одного: Аманда, мати, у минулому – красуня-аристократка з недоречними у сучасному світі жеманними манерами; Том, який хоче втекти від бідності та роботи, яка йому остогидла у взуттєвому магазині; Лаура, дуже сором’язлива дівчина, яка боїться відкритись навколишньому світу. Але одна єдина риса тісно зв’язує їх в одне ціле – мрійність, світ ілюзій.Для Аманди це її минуле, в якому вона залишилася, це її " втрачений рай" південної плантації; для Лаури - її скляна колекція звірів, з якою вона проводить весь час і це їй замінює спілкування з навколишнім світом; для Тома - це примарне мерехтіння кіноекрана, поетичні досліди і мрії про романтичні пригоди.
Головним значенням п’єси виступає внутрішня краса людини. Вільямс стверджував на противагу приземленості «маленької людини» ідеал внутрішньої краси. Він не міг не бачити, що в сучасному американському суспільстві високі духовні якості звертаються проти людини, роблять його вразливим і беззахисним, стають нездоланною перешкодою на шляху до щастя. Адже щастя в США – це «успіх», а він забезпечується не тонкістю душі, а жорсткістю та жорстокосердість. Ідеал Т. Вільямса виявляється не сумісним з нормами буржуазного суспільства і тому приречена на загибель. Провідне місце в художній системі п'єси займають образи, так чи інакше пов'язані з поняттям тендітності, ніжності, вразливості.
П’єса «Скляний звіринець» стала новою сходинкою в історії театру та є відображенням внутрішнього світу самого драматурга.