Структура і поетикма роману Фолкнера Світло у серпні

Сві́ тло в се́ рпні (в англ. оригіналі Light in August) — роман Вільяма Фолкнера 1932 року, написаний у стилі модернізму тапівденної готики.

Зміст

Дія твору відбувається в часовому проміжку між Першою та Другою світовою війною. В його центрі — історія двох незнайомців, які прибувають в різний час до Джефферсона, округ Йокнапатофа, штат Міссісіпі, вигадане місце, за основу якого взята батьківщина Фолкнера, Лафаєт-Каунті, штат Міссіссіпі. Спочатку сюжет зосереджений на Ліні Ґроув, молодій вагітній білій жінці з Алабами, яка шукає батька своєї очікуваної дитини, а потім переходить до життя Джо Крістмаса, що оселився в Джефферсоні й вважається білим, але сам таємно вважає, що має негритянське коріння. Після серії спогадів про раннє життя Крістмаса, сюжет поновлюється на життя і роботу Лукаса Берча, батька дитини Ліни, який втік від неї до Джефферсона і змінив своє ім'я, коли дізнався, що Ліна вагітна. Жінка на чиїй території проживали Крістмас і Берч, Джоанна Берден, нащадок аболіціоністів (по місцевому — Янки) ненависних громадянами Джефферсона, виявляється вбитої. Берча виявляють на місці злочину і він розповідає, що Крістмас мав з нею романтичні стосунки, і що він має негритянські коріння, маючи на увазі тим самим, що Крістмас винен у її вбивстві. У той час коли Берч сидить у в'язниці в очікуванні своєї нагороди за піймання Крістмаса, Байрон Банч, місцевий холостяк, закохується в Ліну. Банч шукає допомоги у місцевого ізгоя, опального екс-священика Ґейла Гайтавера, щоб організувати пологи Ліни і захистити Крістмаса від лінчування. Гайтавер приймає пологи, але відмовляється захищати Крістмаса, проте Крістмас намагається сховатися в будинку Гайтавера, але його наздоганяє і вбиває місцевий військовий, після чого каструє Крістмаса. Берч їде з міста без нагороди, і роман закінчується тим, що анонімний торговець розповідає своїй дружиніи про пару автостопщиков яких він підібрав на дорозі в Теннессі — жінка з дитиною і чоловіком, який не був батьком дитини, пара продовжувала пошуки батька дитини.

У вільному, неструктурованому модерністському оповіданні, яке спирається на християнські алегорії і на традицію усної народної розповіді, Фолкнер розглядає теми раси, статі, класів і релігії на американському Півдні. Зосередивши увагу на невдахах, злочинцях, ізгоях, або й інших маргіналізованими членах суспільства, він зображує зіткнення відчужених людей з пуританської, упередженою сільською громадою. Перші думки про роман був змішаними; деякі рецензенти критикували і стиль Фолкнера і його тематику. Проте з плином часу роман стали вважати одним із найважливіших літературних творів Фолкнера і одним із найкращих романів ХХ століття англійською мовою.

Головні персонажі [ред. • ред. код]

· Ліна Ґроув — молода жінка з Алабами. Прийшла до Джефферсона в пошуках Лукаса Берча — батька її дитини, яка от-от має народитися.

· Байрон Банч — старий парубок, що працює на тартаку в Джефферсоні. Закохується в Ліну, коли вона потрапляє на його робоче місце. Почувши в дорозі, що на джефферсонівському тартаку працює Банч, Ліна вирішила, що прізвище неправильно вимовили, а насправді йдеться про Лукаса Берча.

· Ґейл Гайтавер — колишній священик із Джефферсона, приятель і наставник Байрона. Колись давно мусив відмовитися від священичої служби, коли виявилося, що його дружина їздила до Мемфіса на любовні побачення й там наклала на себе руки.

· Лукас Берч (Джо Браун) — молодик із Алабами, що спокусив Ліну й утік у далекий світ, дізнавшись від неї про її вагітність. Назвавшись Джо Брауном, влаштувався працювати чорноробом на тартаку — разом із Джо Крістмасом і Байроном Банчем. Оселився в околиці Джефферсона, в хатині на садибі Джоанни Берден, де вже проживав Джо Крістмас. На пару з цим новим приятелем Берч/Браун став бутлеґер.

· Джо Крістмас — чоловік тридцяти трьох років, що приїхав до Джефферсона три роки перед розв'язком у романі. Мешкає в хатині, на території Джоанни Берден, і потайки має таємні сексуальні відносини з нею. Хоча він має світлу шкіру і є сиротою, не знаючи своїх справжніх батьків, він вважає, що його батько був афро-американського походження, і ця таємниця змусила його обрати долю знедоленого і мандрівника. Він працює на тартаку, до тих пір поки бутлегерство не починати приносити достатній прибуток.

· Джоанна Берден — єдина залишилася в живих з сімейства аболіціоністів приїхали в Джефферсон з Нової Англії, після Громадянської війни. Вона незаміжня, живе одна в садибі на околиці Джефферсона, має таємні сексуальні стосунки з Джо Крістмасом. Вона була вбита, імовірно Крістмасом, відразу після чого її будинок був спалений.

Другорядні персонажі [ред. • ред. код]

· Юф'юс «Док» Гайнз — дід Джо Крістмаса. Зразу після народження Джо підкидає його на поріг сиротинця, відтак стає кочегаром у цьому закладі, щоб стежити за хлопчиком. Пізніше, коли він чує, що Крістмас проходить за підозрою у вбивстві Джоани Берден, він їде в Джефферсон з дружиною і починає підбурювати людей до самосуду над Крістмасом.

· Місіс Гайнз — бабуся Джо Крістмас. Вона ніколи не бачила Крістмаса після ночі його народження і їде в Джефферсон, щоб протистояти спробам чоловіка організувати лінчування Крістмаса, бо вона хоче знову побачити його ще раз, перш ніж його засудять за вбивство.

· Міллі Гайнз — мати Крістмаса. Завагітніла після побачення з учасником мандрівногобродячого цирку, який, за її словами був мексиканцем. Вона вмирає при пологах, оскільки Юф'юс «Док» Гайнз відмовляється звернутися до лікаря для прийняття пологів.

· Мак-Ічерн — названий батько Крістмаса. Релігійний фанатик — методист, який намагається прищепити свою релігію усиновленій сироті Крістмас. Він не схвалює зростаючого непокори Крістмаса. У віці 18 років, під час сварки Крістмас вбиває його.

· Місіс Мак-Ічерн — названа мати Крістмаса. Намагається захистити його від жорстокого батька, хоча Крістмас ненавидить її й відкидає всі спроби бути доброю до нього.

· Дієтсестра — працювала в сиротинці, де жив Крістмас. Після того як він випадково бачить її з чоловіком в її кімнаті, вона безуспішно намагається, щоб його перевели в негритянський притулок.

· Містер Армстід — людина, яка допомагає Ліні на її шляху до Джефферсон, дає переночувати в своєму будинку, а потім довозить до міста на своєму фургоні.

· Місіс Армстід — дружина Армстіда, дає Ліні грошей, незважаючи на своє презирство до неї.

· Боббі — офіціантка в ресторані в Мемфісі, в яку закохується підліток Крістмас, і пропонує вийти за нього заміж в тугіше ніч, коли він вбиває свого батька на сільських танцях. Вона висміює цю пропозицію і йде від нього.

· Ґевін Стівенз — освічена людина і окружний прокурор, який живе в Джефферсон і викладає свої коментарі на деякі події в кінці роману.

· Персі Ґрімм — капітан Національної гвардії, який вбиває Крістмаса і каструє його.

·

У «Світлі в серпні», як і в більшості інших романів про Йокнапатофу, йдеться головно про білошкірих бідняків-південців, які борються за виживання в зруйнованій післявоєнній економіці Півдня. Дійові особи — це здебільшого вихідці з нижніх верств, за винятком преподобного Гайтавера і Джоанни Берден. Усіх їх об'єднує бідність і пуританські цінності, які змушують їх дивитися з презирством на незаміжню матір — Ліну Ґроув з презирством. Фолкнер зображує їх пуританські завзяття в негативному світлі, наголошуючи на його обмеженості й агресії, що призвело їх до «деформованості» в їхній боротьбі проти природи^[2

Уперше опублікований у 1932-му, роман спочатку мав помірний успіх. За цей рік вийшли чотири його видання. Тираж першого становив 11000 примірників, причому ще 1936 року залишалася не проданою значна кількість примірників четвертого видання. У 1935-му Моріс-Едгар Куандро^[fr] переклав роман французькою мовою^[3]. Того ж року опубліковано німецький переклад «Світла в серпні», а також кількох інших романів та оповідань Фолкнера. Ці твори привернули увагу німецької літературної критики, йнацистські цензори схвалили їх, оскільки сприйняли автора як консерватора-аграриста, прихильника боротьби за расову чистоту, однак невдовзі поставили на них заборону. Після Другої світової війни німецькі критики трактували Фолкнера як оптимістичного християнського гуманіста^[4].

Згідно з Майклом Міллґейтом, хоча «Світло в серпні» не прийнято вважати найкращим Фолкнеровим романом, однак його вже на першій порі визнали «видатною книжкою, найважливішою для розуміння й оцінки його письменницького шляху в цілому»^[3]. Міллґейт стверджує, що свого часу численні американські критики, переважно міські жителі північних штатів, вважаючи Південь відсталим і реакційним, зосереджували увагу передусім на інноваціях Фолкнера в техніці провадження оповіді, але не помічали або нехтували регіональні особливості, а також те, що персонажі й тло дії в різних творах автора взаємопов'язані^[5]. Деякі рецензенти, вважаючи ці інновації хибами, давали Фолкнеру поради про те, як поліпшити стиль, і дорікали за європейські модерністські «штучки»^[6]. Критики, яким не подобалися сцени насильства в романі, зневажливо прозвали його «готичним фентезі», тоді як на Півдні лінчування було повсякденною реальністю. Попри такі закиди, роман стали розглядати позитивно саме завдяки розвиненим у ньому темам насильства та інших вад суспільства, чим він різко контрастував із тодішньою сентименталістською йромантичною літературою Півдня^[7]

24 1)американський модернізм

Світоглядні та естетичні засади модерністського мистецтва Модерністи шукали нові форми, засоби художнього відображення дійсності. У цьому плані модернізм став справжньою революцією. Він став і соціальним бун- тарством у сфері художньої форми, оскільки спонукав до виступу проти негараздів соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, відстоюючи її право на волю особистості. Модернізм (франц. Модерн — сучасний, найновіший) — загальна назва літера- турно-мистецьких напрямків, течій та шкіл кінця ХІХ — початку ХХ століття нере- алістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естети- ки минулого. Йому притаманні такі риси: 1. вираження глибинної сутності людини та одвічних проблем буття 2. перевага творчої інтуїції 3. творення нової художньої реальності 4. пошуки нових формальних засобів у мистецтві 5. синтез мистецтв 6. тяжіння до умовності 7. орієнтація на створення не соціальних типів, а «симптомів епохи», тобто культ особистісного, індивідуального начала Модернізм викик у 1860—1870 роках ХІХ століття у Франції, а невдовзі поши- рився в інших країнах. Поява модернізму пов’язана з принципово новим розумін- ням мистецтва і його співвідношенням з людським буттям. Мистецтво втратило функцію наслідування життя, яка була основною ознакою реалізму та натуралізму. Виділили два періоди розвитку модернізму: —ранній — остання третина ХІХ — 10-ті роки ХХ століття — символізм, ім- пресіонізм, неоромантизм —зрілий (з 10-х років ХХ століття до останньої третини ХХ століття) — іма- жизм, акмеїзм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм Ранній модернізм вперше порвав з традиціями реалізму та натуралізму, відмо- вившись від зображення життя у формах життя, але не відкидаючи досягнень рома- нтизму, беручи його систему за вихідну. Головною у творчості письменників стала естетична проблематика. Художній твір усвідомлювався не як засіб соціального аналізу, а як виявлення творчої свободи митця. У зрілому модернізмі простежувався відхід від зневажливого заперечення дійс- ності, до її освоєння, пошук нових форм одухотворення дійсності, поетика синтезу, перехід від миттєвого до загального. 54 Письменники-модерністи: Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо, Дж. Джойс, Ф. Кафка, М. Пруст, Р. М. Рільке, О. Блок, М. Вороний, О. Олесь, М. Коцюбинський. В історії людської цивілізації закарбувалися насамперед події, що наклали від- биток на врівноважений плин часу, порушили спокій. Тому й історичними віхами у розвитку літератури стали саме ті події, які найбільше вплинули на долю людини і світу. Література ХХ ст. — не виняток із загальної тенденції. Перший період літературного розвитку ХХ ст. — це 1871—1914 роки: від Пари- зької комуни до Першої світової війни. Другий період — 1914—1945 роки, коли, обпалена двома світовими війнами, сформувалася література, яка визначила шляхи творчих шукань подальших мистецьких поколінь. Третій період — 1945—1985 ро- ки: література не лише жила тривогами і сподіваннями часів «холодної війни», а й передусім намагалася осягнути і відтворити складність реального життя. З кінця вісімдесятих років настав «новий рубіж віків», почалася нова епоха. ХХ століття, з його протиборством різних політичних систем, із гонкою озброєнь залишилося у минулому. І хто знає, чи не будуть проблеми, породжені цим перехід- ним часом, ще довго визначати шляхи історичного розвитку людства, а отже, й роз- витку літератури? Якщо у виборі тем, сюжетів, образів письменники завжди так чи інакше прикуті до свого часу, бо не митець вибирає час, а час — його, то форми художнього зо- браження розвивалися не за законами історії, а за законами мистецтва. «Письменник створив власний, неповторний художній світ, збудував для людс- тва величезний храм високої духовності. Та щоб його збудувати, митець сам пови- нен знайти дорогу, що вестиме туди, де йтиме будівництво». Упродовж віків письменники шукали нових шляхів відтворення подій, сучасних чи історичних. Одні прагнули зображувати життя у впізнаваних формах, без при- крас, інші в метафоричних шукали і знаходили можливості для творення алегорич- них картин буття

Ж.-П. Сартр — теоретик екзистенціалізму у літературі Жан Поль Сартр (1905—1980) — французький пись- менник, філософ-екзистенціаліст, лауреат Нобелівсь- кої премії (1964 року), прихильник сексуальної сво- боди особистості. Він став лише уособленням інтелектуального образу людини ХХ століття: «Я… відповідальний за себе самого і за всіх, і я створюю певний образ, який обираю. Обираючи, вибираю лю- дину взагалі». Сартр завжди перебував у центрі уваги європейської критики. Про нього сперечалися, його творчість відкидали або нею захоплювалися. До 1942 року французькі читачі, в основному творча інтелігенція, знали письменника по збірці оповідань «Стіна» і роману «Нудота». Зміна відбу- лася з появою філософських робіт і драматичних творів автора. Заслуга філософа-екзистенціаніст полягала у то- му, що він популярно розкрив питання нової філософії про абсолютну свободу, яка стала актуальним питанням нього часу. Також письменник увів головні ідеї екзис- тенціалізму у свої романи і п’єси, надавши тим самим напрямку більшої значимості. Зовнішність митця: «Внешне его нельзя было назвать привлекательным: невы- сокого роста, узок в плечах, редкие волосы, несимметричное лицо, заметное косо- глазие, а вдобавок ко всему — весьма солидное брюшко» Жан Поль Емар Сартр народився 21 червня 1905 року у Парижі. Належав до чи- сла дрібної французької буржуазії. Батько — Жан Батіст Сартр був морським офі- цером, захворів на тропічну лихоманку і помер, коли хлопчикові виповнилося всьо- го лише два роки. Мати — Анн-Марі Швейцер — родом з відомих ельзаських учених, після смерті чоловіка переїхала жити до своїх батьків. Дитинство майбутнього письменника пройшло у будинку дідуся по лінії матері. Дід Шарль Швейцер професором філології (германіст і літератор), обожнював ону- ка і прищепив йому любов до читання. Пізніше Сартр пригадував: «Я розпочав своє життя як, ймовірно, і закінчу його серед книг». Таким чином, його дитинство пройшло усамітнено, серед читання книг. Вивчати світ він розпочав саме у такий спосіб. У родині Жана Поля жартома називали Пулу. Виховання професора пророкувало Сартру вибрати професію вчителя або, при- наймні, якусь подібну до неї. Саме дід запропонував онукові спробувати свої сили у літературі. Це сталося після того, як Жан Поль помітив, що він малий на зріст, фі- зично слабший за інших хлопчаків і не завжди ладен за себе постояти. Таке від- криття принесло велике розчарування, але поряд завжди був улюблений дідусь, який і «врятував і підштовхнув до стежини нової самоомани, яка перевернула усе життя». Такою «оманою», а точніше втечею від буденності, стали письменницькі занят- тя. У віці восьми років юнак почав писати романи в лицарському дусі. Він брав 4 сюжети з книжок і фільмів, у думках був справжнім хоробрим воїном: «Я був виб- раний, проте не був бездарним. Усе, чого я досягну, буде плодом мого терпіння та невдач», — згадуватиме пізніше письменник. Навчання розпочав у ліцеї Генріха ІV, після чого його перевели у 1924 році до привілейованого вищого навчального закладу Еко Нормаль, у якому студіював філософію. У цей час письменник працював дуже натхненно і самовіддано. Навколо нього утворився гурток талановитої молоді, яка захопилася ідеєю створити новий напря- мок у філософії. По закінченні навчання у 1929 році Сартр став одним із тих випус- кників, який пройшов по конкурсу, отримавши вчений ступінь (диплом першого ступеня), який надав право викладати філософію у вищих навчальних закладах. Так почалося сходження до Олімпу письменника-філософа. У той час і помітив молодий філософ красиву і розумну студентку Симону де Бовуар, яка, на відміну від інших, трималася гордо і невимушено. У молодих людей зав’язалася стосунки, які переросли у кохання. Симона була особистістю неордина- рною Її батько, відомий паризький адвокат, мріяв про сина і довго не міг змиритися з думкою, що народилася дочка. Прагнучи довести свою «повноцінність», дівчина вже з дитинства набула якостей хлопців: проводилася незалежно, ніколи не плака- ла, вступала у бійки, а у 13 років остаточно вирішила, що не матиме дітей і стане відомою письменницею. Спостерігаючи за життям батьків, Симона дійшла виснов- ку, що родина вбиває кохання, перетворюючи життя на буденщину. Ж.-П. Сартр запропонував Симоні одружитися, але на нових умовах — на своє- рідному шлюбному контракті: • жениться и жить под одной крышей как муж и жена — это буржуазная по- шлость и глупость. Дети тоже связывают и убивают любовь, а кроме того, возня с ними — это бессмысленная суета и потеря времени. Поэтому лучше их не заводить; • если соединяться, то обязуются всегда быть рядом, считать себя принадле- жащими друг другу и бросать все, если кому-то из них требуется помощь или внимание; • влюбленные должны предоставить друг другу полную сексуальную свободу. Від такого шлюбного контракту наречена була у захваті: її стосунки із коханим будуть унікальними, не схожими на інші. Але батько не розділив захоплення дочки виступив проти шлюбу з людиною, яка підірвала закони суспільства. Після завершення освіти Симоні і Сартру довелося розлучитися, оскільки вакан- сій у Парижі не було. Вона поїхала у Марсель, він — у Гавр викладати філософію. Зустрічалися рідко — 2—3 рази у місяць, але листи один одному писали майже щодня. У Марселі Симона нудьгувала і не знала, що їй робити із свободою. Годин у ліцеї мала небагато, колеги-викладачі здавалися їй дурними і нецікавими. Після чергового листа, в якому Сартр написав, що зібрався у Берлін, Симона відправила- ся до нього. А коли з’явилася у маленькій кімнатці готелю, то чоловік повідомив, що у його житті «намітився невеликий романчик». А оскільки знайомство дружини з героїнями романчиків входило в умови їх договору, Сартр спочатку заочно пред- ставив їй свою нову подругу, а потім вмовив познайомитися з нею. Коханка, Марі Жирар, була дружиною одного із місцевих студентів. Красива, вона захопила викладача своєю мрійливістю. При знайомстві дівчина лише на хви- линку поглянула на дружину свого коханця і порадила їй навчити чоловіка займа- тися коханням, а то він нудний у ліжку. Симона ледь стримала себе, а Сартр після цього знайомства розказав друзям, що їхній шлюб з Бобром (так він називав дру- жину) витримав час. 5 Настав час зайнятися літературою. Вперше Сартр заявив про себе як таланови- того письменника романом «Нудота», який побачив світ 1938 року, а вже наступно- го року була опублікована збірка оповідань «Стіна». Ці книги одразу помітили, оскільки вини не були схожими на традиційну французьку літературу. А творчість їх автора викликала глибокий інтерес як у критиків, так і в читачів-інтелектуалів. А Симона весь час напружено працювала над романом «Гостя». Подружнє невдовзі оселилося у Парижі, зайнявшись викладацькою і письмен- ницькою діяльністю. Їх місцем перебування стала кав’ярня «Три мушкетери». Сю- ди приходили десятки прихильників філософа, щоб послухати вступи і поспереча- тися з ним. Правда, вигляд письменник мав дивний: «Грязная рубашка, помятая шляпа, надетая набекрень, стоптанные ботинки, причем иногда разного цвета». А Симона виглядала аскетично: «Накладная коса на гладко зачесанных черных воло- сах. Непритязательные клетчатые юбки, строгие, приталенные жакеты». З деякого часу подружжя з’являлося разом з незнайомою чарівною дівчиною. Всі навколо знали, що це була чергова коханка Сартра. У середині 30-х років у цій ролі виступила Ольга Козакевич, донька російських емігрантів, яка ще у Руані була студенткою Симони. У товаристві Ольга поводила себе шокуюче: демонстративно сідала на коліна коханого, обіймала його, пристрасно цілувала. Ольгу змінила її се- стра Ванда, потім — Камілла Андерсен, потім — Б’янка Бінефело. Після перших романів чоловіка Симоні стало все важче витримувати їх, і вона призналася собі, що, незважаючи на незалежність, виявилася простою жінкою. На- гравшись студентками Симони, письменник захопився східними красунями, яких знаходив невідомо де. Від ревнощів Бобр стала вживати спиртне, часто з’являлася в аудиторії напідпитку, але друзям говорила, що абсолютно щаслива із Сартром. Сталася подія, несподівана навіть для самої Симони. Вона закохалася і в цьому при- зналася Сартру. Її захопленням став американський письменник Нельсон Олгрен, з яким жінка познайомилася у Чикаго. Їй на той час було 39, йому — близько 50. Вона літала до нього в Атлантику. Нельсон жив у власному будинку з підрізаними вазончи- ками, дзвіночками на дверях. Під час зустрічей коханій він приносив каву у ліжко, примушував гарно і регулярно харчуватися, давав уроки кулінарної майстерності, да- рував пеньюари, красиву нижню білизну. Симона почувала себе щасливою. А у Парижі їй доводилося вести зовсім інше життя. У 1949 році вийшла її книга під назвою «Друга стать», що стала класикою фемінізму. Жінка стала відомою письменницею. У розквіт слави до Симони у Париж приїхав Нельсон і поставив пе- ред нею умову — він або чоловік. Симона зробила свій вибір — вона залишилася із Сартром, оскільки не змогла «зрадити спільні ідеали». З початком ІІ Світової війни Сартр через слабкий зір був звільнений від призову до армії, його взяли на службу працівником метеослужби. У 1942 році, коли фаши- сти окупували Францію, письменник співпрацював з журналом, який підпільно ви- давав французький рух Опору. У 1943 році до митця прийшла очікувана слава, пов’язана з виходом п’єси «Мухи». Головна тема твору — екзистенційне поняття свободи, яка стала однією із провідних у творчості письменника. Мухи, які заполо- нили ціле місто, стали символом почуття совісті народу. У тому ж році вийшла і головна філософська праця «Буття і ніщо», де автор розкрив думку, що людина відповідає за свої вчинки лише перед своєю совістю. Наприкінці ІІ Світової війни Сартр став визнаним ідеологом екзистенціалістів. Наступні десять років письменник працював особливо плідно. Написав рецензії, критичні статті, дослідження про життя і творчість Шарля Бодлера і Жана Жене, у яких автор використав досвід філософії екзистенціалізму. 6 У 1964 році Сартр був удостоєний Нобелівської премії, хоч сам завжди скептич- но ставився до слави. У 1965 році, коли йому виповнилося 60, а їхньому шлюбу з Симоною — 36 років, він наніс їй останню душевну травму, удочеривши свою 17-річну алжир- ську коханку Арлет Елкаїм. Дівчину загрожувала депортація із країни, а Сартр не хотів з нею розлучатися. Вона оселилася на квартирі у коханця і навіть осмілилася не пускати туди Симону. Одного разу дружина не витримавши кинула у свою супе- рницю банан. Але, незважаючи на ці негаразди, Симона залишилася єдиною люди- ною, яка повністю розділяла погляди, письменника—філософа. В останні роки життя Сартр більше займався політикою, ніж літературою. Здо- ров’я погіршилося, він майже повністю втратив зір через глаукому, проте від акти- вного життя не відмовився: давав інтерв’ю, обговорював політичні події із друзями, слухав музику, просив дружину читати йому вголос. Помер Жан Поль Сартр 15 квітня 1980 року. У некролозі газети «Монд» йшлося про те, що жоден із францу- зьких інтелектуалів ХХ століття, жоден лауреат Нобелівської премії не здійснив на культуру такого глибокого впливу, як Сартр. Головною домінантою творчості французького письменника стала проблема ін- дивідуальної свідомості. Тривога і страх — домінують категорії, які прозаїк вивів у своїх творах. Характери героїв показані не в діях, а міркуваннях, внутрішніх моно- логах. Герої Сартра — одноманітні, це люди «самотньої свідомості», слабкі перед жах- ливим обличчям абсурдного світу, песимісти, багато розмірковують про себе, пе- реживають. В оповіданні «Стіна» («Мир») розповідь йшла від першої особи — імені голо- вного героя — Пабло Іббіети. Він в’язень, якого разом з іншими засудили насмерть. Ув’язнені очікували виконання вироку. Їм залишалося жити до ранку, а вранці всіх трьох поведуть на розстріл: «Раньше я никогда не думал о смерти — не было слу- чая, но теперь мне ничего не оставалось, как задуматься о том, что меня ожида- ет». Кожен герой у камері поводив по-різному: наймолодший в’язень майже не го- ворив, почав мочитися, сам того не відчуваючи; інший — Том — весь час розмовляв, розказував про воєнні події, про своє життя. А сам Пабло спочатку мов- чав, а потім пригадав епізоди зі свого життя: кохану, товаришів та інше. Але часи очікування пролетіли і прийшов ранок: «Той минуты, как я понял, что мне пред- стоит умереть, все вокруг казалось противоестественным. Тем не менее я не хо- тел об этом думать, хотя прекрасно понимал, что всю эту ночь мы будем думать об одном и том же, вместе дрожать и вместе истекать потом…» Зранку охоронці прийшли і забрали на розстріл двох ув’язнених, а Пабло сказа- ли, що доведеться почекати. Через деякий час прийшли і за ним. Але повели не на подвір’я, де розстрілювали, а до начальника на допит. Героя знову запитували про те, де переховувався Рамон Гріс. І хоча Пабло знав (Гріс переховувався у його двоюрідних братів), проте сказав, що той сховався на цвинтарі у будинку сторожа. Охорона зібралася і йшла туди. А герой зрадів, що обдурив, хоча розумів, що коли ті повернуться ні з чим, то його одразу ж розстріляють. Пабло побачив, як привели ще нових арештантів, серед них був знайомий Гарсіа. Він і розказав Пабло, що Гріс попався. — Он свалял дурака, разругался с братцем и ушел от него. Желающих его при- ютить было хоть отбавляй, но он никого не захотел ставить под удар. Он сказал мне: «Я бы спрятался у Ибеетты, но раз его арестовали, спрячусь на кладбище». А сегодня утром туда нагрянули. Накрыли его в домике сторожа. Грис отстрели- 7 вался, а они его прихлопнули. Перед очима у героя все попливло, він впав на землю і сміявся так нестримано, що з очей капали сльози. Назва оповідання символічна: Стіна як порятунок (Пабло) і смерть (в’язні та його товариш). Тема — зображення внутрішнього світу героя під час очікування смерті. У оповіданні «Кімната» розповідь йшла про родину Дарбеда. Пані Дарбеда хво- ра психічно, за нею доглядав чоловік. Подружжя мало дочку, яка була заміжньою і проживала окремо від батьків. Єва вийшла заміж за нормального чоловіка, але зго- дом він збожеволів: називав її Агатою, сидів у кімнаті, нікуди не виходив, вислов- лював різні нерозумні думки (перефарбувати кімнату у чорний колір, бо замало чо- рного кольору). Шарль Дарбеда час від часу провідував дочку. Під час зустрічей він намагався відмовити дитину від такого життя, просив її переїхати до них жити, щоб доглядати за матір’ю. Але Єва не слухалася. Вона була впевнена, що кохає чо- ловіка. П’єр вимагав від дружини різноманітних забаганок, згадував такі події, які ніяк не були пов’язані з нею. Єва намагалася втекти від проблеми, вона замикалася у себе в кімнаті, але тоді дії врятували її. Героїні все рівно доводилося обслуговува- ти чоловіка. П’єр часто марив. «Когда он засыпал, Ева испытывающее смотрела на него: каким он проснется? Именно это терзало ее. Она боялась, как бы он снова не проснулся с этими бегающими глазами и опять не стал бы бредить. А наступит день, когда черты его лица исказятся, челюсть отвиснет и он с трудом будет прикрывать слезящиеся глаза. Ева склонилась к руке Пьера и коснулась ее губами: ”Но я убью тебя раньше“». Кімната символізувала глухий кут, безвихідь. Тема оповідання — показ життє- вої безвиході головної героїні, її прагнення втекти від реальності. У романі «Нудота»(1938) вже з’явилися окремі екзистенціалістські мотиви та ідеї. Головний герой роману — Антуан Рок антен, опинившись у невеличкому про- вінційному містечку Бувіль, писав книгу про маркіза де Ролебона. Рок антен вів щоденник, головним змістом якого стали «осяяння», що їх переживав герой. Ця ни- зка «осяянь» склалася у сюжет роману, послідовною темою якого стало відкриття особистістю абсурду. Відкриття Рокантеном абсурдності буття відбулося внаслідок його конфліктів з предметами, які оточували героя. Світ речей і — ширше — при- родне буття виявили ворожість щодо людської суб’єктивності. Гідність та свободу особистості сам Сартр вбачав у тверезому визнанні абсурдності буття. Рок антен подолав відчуття нудоти, вносячи у ворожий до людини природній світ суб’єктивний, особистісний елемент. Здійснивши вільний вибір у «межовій, погра- ничній ситуації», Рок антен став героєм, що екзистенціює. Він відмовився від звич- них форм життя та діяльності і хоче перетворити своє життя на своєрідну подобу досконалого мистецького твору. На виборі Сартром щоденникової форми розповіді, АН сповідальності романної інтонації позначилося сартівське розуміння природи філософської ідеї. Для пись- менника вона не результат спекулятивного, абстрактно-логічного мислення, а інти- мне, особистісне переживання. У романі відсутній фінал, не було і справжнього початку, адже життя втратило сенс, а події — лише причинно-наслідкові зв’язки. Сартр був володарем дум значної частини європейської інтелігенції середини ХХ століття, виразив її сумніви та пошуки.

1.

Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури. Його особливості Екзистенціалізм — (лат. існування) напрям у філософії та одна із течій модернізму, де джерелом художнього твору став сам митець, який висловив життя особистості, відтворивши художню дійсність, яка розкрила сенс життя взагалі. Дана течія у літературі виникла після Першої світової війни, сформувалася у 30—40-ві роки, найбільшого розквіту досягла у 50—60-х роках ХХ століття. Серед письменників, які водночас виступили і як філософи-екзистенціалісти, іс- нувало декілька течій: —релігійна (Г. Марсель); —атеїстична (Ж. П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю); —онтологічна (М. Мерло-Понті). Окрім французької літератури, екзистенціалізм був поширений у німецькій (Е. Носсак, пізній А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літера- турах. В Україні проявився у творчості В. Підмогильного (повість «Остап Шаптала» та збірка новел «Проблема хліба»). Пізніше він постав у прозі І. Багряного, Т. Осьмач- ки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Витоки екзистенціалізму були яскраво відчути у роботах німецького мислителя XIX століття Е. С. К’єркегора. Саму теорію сформовано у працях німецьких та французьких філософів і мислителів. Основні категорії екзистенціалізму: • Екзистенція — внутрішнє буття, те центральне ядро людського «я», котре зро- било індивіда неповторною особистістю; • «Прикордонна» ситуація — період у житті людини, коли вона в добу вели- ких потрясінь відкрила свою екзистенцію і почала розуміти, що жити слід лише заради неї; • «Екзистенційний вибір і воля»; • Дві моделі екзистенційної поведінки: 1) «Людина бунтівна» — це дисиденти, які не змогли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами; 2) «свідома покора долі та історії, жити разом з іншими під керівництвом влади, але не даючи їй поглинути себе» (К. Ясперс). У центрі уваги екзистенціалістів — внутрішній світ вільної особистості, яку оточували страх, самотність, страждання і смерть, що стали складовими абсурд- ності буття. Відтак відбулося суб’єктивне зображення письменниками реальної 42 дійсності. У творах цього напрямку показано протистояння між буттям (Всесві- том, природою, соціумом) та існуванням (людиною, її внутрішнім життям). Лю- дина стосовно Всесвіту перебувала у стані незбагненності, а той, у свою чергу, став байдужим до людини. У результаті цього відбув розкол: «чужий світ» — «стороння людина», а це і є абсурд — єдиний зв’язок між людиною і Всесвітом. В основі екзистенціалізму лежало твердження абсурдності буття. У перекладі слово «абсурд» означало «недоречний, безглуздий». Абсурд — це розлад. Людина бачила у навколишньому світі лише те, що хотіла бачити, тим самим проектувала свої дії і погляди. А. Камю стверджував: «Абсурд є метафізичним станом людини у світі». Відповідальність за людину несе сама людина, її існування посіло чільне мі- сце. Особливість виступила подвижником, тому їй довелося жертвувати собою, аби виправдати своє існування. Вона вже самим актом народження виявилася закину- тою у світ без волі і бажання. З моменту появи у світі людина одержала від природи смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Поняття «екзистенціалізм» передбачало, що прибічники течії зосередили увагу на особистості та її самотворенні. Саме тому погляди на людину, з точки зору цієї філософії, відрізнялися від поглядів більш ранніх періодів розвитку лі- тератури та художніх течій. Погляди на людину в різні періоди розвитку літератури: ― Істота, від народження таврована первородним гріхом, приречена — бароко; ― «природна» істота, яка мала чисту, не зіпсовану цивілізацією душу — просві- тництво; ― «лялька» в руках буржуазної дійсності — критичний реалізм; ― продукт біологічної спадковості та соціального середовища — натуралізм; ― земне втілення вічної душі, що відчувало зв’язок із трансцендентним — сим- волізм. Представники екзистенціалізму, зокрема Ж. П. Сартр, стверджували, що людина це tabula rasa, тобто «чиста дошка», нічого собою не являло: ― вона стала лише тим, що сама із себе зробила: «Існування передує сутності, оскільки вона формується самою людиною, її власним «я». Іншими словами, люди- на є лише тим, що сама із себе зробила. Людина мусила бути діяльнісною», — го- ворив Ж. П. Сартр; ― відповідала за те, ким вона є, і за інших; ― була спрямована у майбутнє, а відтак знаходилася у стані тривоги через про- блему вибору: відповідальність — раціональність — свобода; ― занедбана — адже в світі без Бога вона не мала опори ані в собі, ані поза собою; ― відповідала за всіх людей: «Вибираючи себе, я вибираю людину взагалі» (Ж. П. Сартр); ― знаходилася у стані тривоги — тобто у стані людини, яка обрала не лише власне буття, а й виступила у ролі «законодавця людства». Головні риси літератури екзистенціалізму: ― тема — існування людини в центрі абсурдного буття; критика дійсності, що придушувала людську особистість; ― ідея — звільнення розуму і душі людини від абсурдної дійсності; ― проблема вибору людини у надзвичайній ситуації; ― герой — самотній індивідуаліст і песиміст, бунтар проти абсурдності світу; ― етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства; ― створення «прикордонних ситуацій» (людина перед обличчям смерті); 43 ― проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, символі- кою, ілюзіями, подвійним змістом). Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж. П. Сартр — теоретик напрямку та А. Камю.

П. Сартр — теоретик напрямку та А. Камю. 2. Ж.-П. Сартр — теоретик екзистенціалізму у літературі Жан Поль Сартр (1905—1980) — французький пись- менник, філософ-екзистенціаліст, лауреат Нобелівсь- кої премії (1964 року), прихильник сексуальної сво- боди особистості. Він став лише уособленням інтелектуального образу людини ХХ століття: «Я… відповідальний за себе самого і за всіх, і я створюю певний образ, який обираю. Обираючи, вибираю лю- дину взагалі». Сартр завжди перебував у центрі уваги європейської критики. Про нього сперечалися, його творчість відкидали або нею захоплювалися. До 1942 року французькі читачі, в основному творча інтелігенція, знали письменника по збірці оповідань «Стіна» і роману «Нудота». Зміна відбу- лася з появою філософських робіт і драматичних творів автора. Заслуга філософа-екзистенціаніст полягала у то- му, що він популярно розкрив питання нової філософії про абсолютну свободу, яка стала актуальним питанням нього часу. Також письменник увів головні ідеї екзис- тенціалізму у свої романи і п’єси, надавши тим самим напрямку більшої значимості. Зовнішність митця: «Внешне его нельзя было назвать привлекательным: невы- сокого роста, узок в плечах, редкие волосы, несимметричное лицо, заметное косо- глазие, а вдобавок ко всему — весьма солидное брюшко» Жан Поль Емар Сартр народився 21 червня 1905 року у Парижі. Належав до чи- сла дрібної французької буржуазії. Батько — Жан Батіст Сартр був морським офі- цером, захворів на тропічну лихоманку і помер, коли хлопчикові виповнилося всьо- го лише два роки. Мати — Анн-Марі Швейцер — родом з відомих ельзаських учених, після смерті чоловіка переїхала жити до своїх батьків. Дитинство майбутнього письменника пройшло у будинку дідуся по лінії матері. Дід Шарль Швейцер професором філології (германіст і літератор), обожнював ону- ка і прищепив йому любов до читання. Пізніше Сартр пригадував: «Я розпочав своє життя як, ймовірно, і закінчу його серед книг». Таким чином, його дитинство пройшло усамітнено, серед читання книг. Вивчати світ він розпочав саме у такий спосіб. У родині Жана Поля жартома називали Пулу. Виховання професора пророкувало Сартру вибрати професію вчителя або, при- наймні, якусь подібну до неї. Саме дід запропонував онукові спробувати свої сили у літературі. Це сталося після того, як Жан Поль помітив, що він малий на зріст, фі- зично слабший за інших хлопчаків і не завжди ладен за себе постояти. Таке від- криття принесло велике розчарування, але поряд завжди був улюблений дідусь, який і «врятував і підштовхнув до стежини нової самоомани, яка перевернула усе життя». Такою «оманою», а точніше втечею від буденності, стали письменницькі занят- тя. У віці восьми років юнак почав писати романи в лицарському дусі. Він брав 44 сюжети з книжок і фільмів, у думках був справжнім хоробрим воїном: «Я був виб- раний, проте не був бездарним. Усе, чого я досягну, буде плодом мого терпіння та невдач», — згадуватиме пізніше письменник. Навчання розпочав у ліцеї Генріха ІV, після чого його перевели у 1924 році до привілейованого вищого навчального закладу Еко Нормаль, у якому студіював філософію. У цей час письменник працював дуже натхненно і самовіддано. Навколо нього утворився гурток талановитої молоді, яка захопилася ідеєю створити новий напря- мок у філософії. По закінченні навчання у 1929 році Сартр став одним із тих випус- кників, який пройшов по конкурсу, отримавши вчений ступінь (диплом першого ступеня), який надав право викладати філософію у вищих навчальних закладах. Так почалося сходження до Олімпу письменника-філософа. У той час і помітив молодий філософ красиву і розумну студентку Симону де Бовуар, яка, на відміну від інших, трималася гордо і невимушено. У молодих людей зав’язалася стосунки, які переросли у кохання. Симона була особистістю неордина- рною Її батько, відомий паризький адвокат, мріяв про сина і довго не міг змиритися з думкою, що народилася дочка. Прагнучи довести свою «повноцінність», дівчина вже з дитинства набула якостей хлопців: проводилася незалежно, ніколи не плака- ла, вступала у бійки, а у 13 років остаточно вирішила, що не матиме дітей і стане відомою письменницею. Спостерігаючи за життям батьків, Симона дійшла виснов- ку, що родина вбиває кохання, перетворюючи життя на буденщину. Ж.-П. Сартр запропонував Симоні одружитися, але на нових умовах — на своє- рідному шлюбному контракті: • жениться и жить под одной крышей как муж и жена — это буржуазная по- шлость и глупость. Дети тоже связывают и убивают любовь, а кроме того, возня с ними — это бессмысленная суета и потеря времени. Поэтому лучше их не заводить; • если соединяться, то обязуются всегда быть рядом, считать себя принадле- жащими друг другу и бросать все, если кому-то из них требуется помощь или внимание; • влюбленные должны предоставить друг другу полную сексуальную свободу. Від такого шлюбного контракту наречена була у захваті: її стосунки із коханим будуть унікальними, не схожими на інші. Але батько не розділив захоплення дочки виступив проти шлюбу з людиною, яка підірвала закони суспільства. Після завершення освіти Симоні і Сартру довелося розлучитися, оскільки вакан- сій у Парижі не було. Вона поїхала у Марсель, він — у Гавр викладати філософію. Зустрічалися рідко — 2—3 рази у місяць, але листи один одному писали майже щодня. У Марселі Симона нудьгувала і не знала, що їй робити із свободою. Годин у ліцеї мала небагато, колеги-викладачі здавалися їй дурними і нецікавими. Після чергового листа, в якому Сартр написав, що зібрався у Берлін, Симона відправила- ся до нього. А коли з’явилася у маленькій кімнатці готелю, то чоловік повідомив, що у його житті «намітився невеликий романчик». А оскільки знайомство дружини з героїнями романчиків входило в умови їх договору, Сартр спочатку заочно пред- ставив їй свою нову подругу, а потім вмовив познайомитися з нею. Коханка, Марі Жирар, була дружиною одного із місцевих студентів. Красива, вона захопила викладача своєю мрійливістю. При знайомстві дівчина лише на хви- линку поглянула на дружину свого коханця і порадила їй навчити чоловіка займа- тися коханням, а то він нудний у ліжку. Симона ледь стримала себе, а Сартр після цього знайомства розказав друзям, що їхній шлюб з Бобром (так він називав дру- жину) витримав час. 5 Настав час зайнятися літературою. Вперше Сартр заявив про себе як таланови- того письменника романом «Нудота», який побачив світ 1938 року, а вже наступно- го року була опублікована збірка оповідань «Стіна». Ці книги одразу помітили, оскільки вини не були схожими на традиційну французьку літературу. А творчість їх автора викликала глибокий інтерес як у критиків, так і в читачів-інтелектуалів. А Симона весь час напружено працювала над романом «Гостя». Подружнє невдовзі оселилося у Парижі, зайнявшись викладацькою і письмен- ницькою діяльністю. Їх місцем перебування стала кав’ярня «Три мушкетери». Сю- ди приходили десятки прихильників філософа, щоб послухати вступи і поспереча- тися з ним. Правда, вигляд письменник мав дивний: «Грязная рубашка, помятая шляпа, надетая набекрень, стоптанные ботинки, причем иногда разного цвета». А Симона виглядала аскетично: «Накладная коса на гладко зачесанных черных воло- сах. Непритязательные клетчатые юбки, строгие, приталенные жакеты». З деякого часу подружжя з’являлося разом з незнайомою чарівною дівчиною. Всі навколо знали, що це була чергова коханка Сартра. У середині 30-х років у цій ролі виступила Ольга Козакевич, донька російських емігрантів, яка ще у Руані була студенткою Симони. У товаристві Ольга поводила себе шокуюче: демонстративно сідала на коліна коханого, обіймала його, пристрасно цілувала. Ольгу змінила її се- стра Ванда, потім — Камілла Андерсен, потім — Б’янка Бінефело. Після перших романів чоловіка Симоні стало все важче витримувати їх, і вона призналася собі, що, незважаючи на незалежність, виявилася простою жінкою. На- гравшись студентками Симони, письменник захопився східними красунями, яких знаходив невідомо де. Від ревнощів Бобр стала вживати спиртне, часто з’являлася в аудиторії напідпитку, але друзям говорила, що абсолютно щаслива із Сартром. Сталася подія, несподівана навіть для самої Симони. Вона закохалася і в цьому при- зналася Сартру. Її захопленням став американський письменник Нельсон Олгрен, з яким жінка познайомилася у Чикаго. Їй на той час було 39, йому — близько 50. Вона літала до нього в Атлантику. Нельсон жив у власному будинку з підрізаними вазончи- ками, дзвіночками на дверях. Під час зустрічей коханій він приносив каву у ліжко, примушував гарно і регулярно харчуватися, давав уроки кулінарної майстерності, да- рував пеньюари, красиву нижню білизну. Симона почувала себе щасливою. А у Парижі їй доводилося вести зовсім інше життя. У 1949 році вийшла її книга під назвою «Друга стать», що стала класикою фемінізму. Жінка стала відомою письменницею. У розквіт слави до Симони у Париж приїхав Нельсон і поставив пе- ред нею умову — він або чоловік. Симона зробила свій вибір — вона залишилася із Сартром, оскільки не змогла «зрадити спільні ідеали». З початком ІІ Світової війни Сартр через слабкий зір був звільнений від призову до армії, його взяли на службу працівником метеослужби. У 1942 році, коли фаши- сти окупували Францію, письменник співпрацював з журналом, який підпільно ви- давав французький рух Опору. У 1943 році до митця прийшла очікувана слава, пов’язана з виходом п’єси «Мухи». Головна тема твору — екзистенційне поняття свободи, яка стала однією із провідних у творчості письменника. Мухи, які заполо- нили ціле місто, стали символом почуття совісті народу. У тому ж році вийшла і головна філософська праця «Буття і ніщо», де автор розкрив думку, що людина відповідає за свої вчинки лише перед своєю совістю. Наприкінці ІІ Світової війни Сартр став визнаним ідеологом екзистенціалістів. Наступні десять років письменник працював особливо плідно. Написав рецензії, критичні статті, дослідження про життя і творчість Шарля Бодлера і Жана Жене, у яких автор використав досвід філософії екзистенціалізму. 6 У 1964 році Сартр був удостоєний Нобелівської премії, хоч сам завжди скептич- но ставився до слави. У 1965 році, коли йому виповнилося 60, а їхньому шлюбу з Симоною — 36 років, він наніс їй останню душевну травму, удочеривши свою 17-річну алжир- ську коханку Арлет Елкаїм. Дівчину загрожувала депортація із країни, а Сартр не хотів з нею розлучатися. Вона оселилася на квартирі у коханця і навіть осмілилася не пускати туди Симону. Одного разу дружина не витримавши кинула у свою супе- рницю банан. Але, незважаючи на ці негаразди, Симона залишилася єдиною люди- ною, яка повністю розділяла погляди, письменника—філософа. В останні роки життя Сартр більше займався політикою, ніж літературою. Здо- ров’я погіршилося, він майже повністю втратив зір через глаукому, проте від акти- вного життя не відмовився: давав інтерв’ю, обговорював політичні події із друзями, слухав музику, просив дружину читати йому вголос. Помер Жан Поль Сартр 15 квітня 1980 року. У некролозі газети «Монд» йшлося про те, що жоден із францу- зьких інтелектуалів ХХ століття, жоден лауреат Нобелівської премії не здійснив на культуру такого глибокого впливу, як Сартр. Головною домінантою творчості французького письменника стала проблема ін- дивідуальної свідомості. Тривога і страх — домінують категорії, які прозаїк вивів у своїх творах. Характери героїв показані не в діях, а міркуваннях, внутрішніх моно- логах. Герої Сартра — одноманітні, це люди «самотньої свідомості», слабкі перед жах- ливим обличчям абсурдного світу, песимісти, багато розмірковують про себе, пе- реживають. В оповіданні «Стіна» («Мир») розповідь йшла від першої особи — імені голо- вного героя — Пабло Іббіети. Він в’язень, якого разом з іншими засудили насмерть. Ув’язнені очікували виконання вироку. Їм залишалося жити до ранку, а вранці всіх трьох поведуть на розстріл: «Раньше я никогда не думал о смерти — не было слу- чая, но теперь мне ничего не оставалось, как задуматься о том, что меня ожида- ет». Кожен герой у камері поводив по-різному: наймолодший в’язень майже не го- ворив, почав мочитися, сам того не відчуваючи; інший — Том — весь час розмовляв, розказував про воєнні події, про своє життя. А сам Пабло спочатку мов- чав, а потім пригадав епізоди зі свого життя: кохану, товаришів та інше. Але часи очікування пролетіли і прийшов ранок: «Той минуты, как я понял, что мне пред- стоит умереть, все вокруг казалось противоестественным. Тем не менее я не хо- тел об этом думать, хотя прекрасно понимал, что всю эту ночь мы будем думать об одном и том же, вместе дрожать и вместе истекать потом…» Зранку охоронці прийшли і забрали на розстріл двох ув’язнених, а Пабло сказа- ли, що доведеться почекати. Через деякий час прийшли і за ним. Але повели не на подвір’я, де розстрілювали, а до начальника на допит. Героя знову запитували про те, де переховувався Рамон Гріс. І хоча Пабло знав (Гріс переховувався у його двоюрідних братів), проте сказав, що той сховався на цвинтарі у будинку сторожа. Охорона зібралася і йшла туди. А герой зрадів, що обдурив, хоча розумів, що коли ті повернуться ні з чим, то його одразу ж розстріляють. Пабло побачив, як привели ще нових арештантів, серед них був знайомий Гарсіа. Він і розказав Пабло, що Гріс попався. — Он свалял дурака, разругался с братцем и ушел от него. Желающих его при- ютить было хоть отбавляй, но он никого не захотел ставить под удар. Он сказал мне: «Я бы спрятался у Ибеетты, но раз его арестовали, спрячусь на кладбище». А сегодня утром туда нагрянули. Накрыли его в домике сторожа. Грис отстрели- 7 вался, а они его прихлопнули. Перед очима у героя все попливло, він впав на землю і сміявся так нестримано, що з очей капали сльози. Назва оповідання символічна: Стіна як порятунок (Пабло) і смерть (в’язні та його товариш). Тема — зображення внутрішнього світу героя під час очікування смерті. У оповіданні «Кімната» розповідь йшла про родину Дарбеда. Пані Дарбеда хво- ра психічно, за нею доглядав чоловік. Подружжя мало дочку, яка була заміжньою і проживала окремо від батьків. Єва вийшла заміж за нормального чоловіка, але зго- дом він збожеволів: називав її Агатою, сидів у кімнаті, нікуди не виходив, вислов- лював різні нерозумні думки (перефарбувати кімнату у чорний колір, бо замало чо- рного кольору). Шарль Дарбеда час від часу провідував дочку. Під час зустрічей він намагався відмовити дитину від такого життя, просив її переїхати до них жити, щоб доглядати за матір’ю. Але Єва не слухалася. Вона була впевнена, що кохає чо- ловіка. П’єр вимагав від дружини різноманітних забаганок, згадував такі події, які ніяк не були пов’язані з нею. Єва намагалася втекти від проблеми, вона замикалася у себе в кімнаті, але тоді дії врятували її. Героїні все рівно доводилося обслуговува- ти чоловіка. П’єр часто марив. «Когда он засыпал, Ева испытывающее смотрела на него: каким он проснется? Именно это терзало ее. Она боялась, как бы он снова не проснулся с этими бегающими глазами и опять не стал бы бредить. А наступит день, когда черты его лица исказятся, челюсть отвиснет и он с трудом будет прикрывать слезящиеся глаза. Ева склонилась к руке Пьера и коснулась ее губами: ”Но я убью тебя раньше“». Кімната символізувала глухий кут, безвихідь. Тема оповідання — показ життє- вої безвиході головної героїні, її прагнення втекти від реальності. У романі «Нудота»(1938) вже з’явилися окремі екзистенціалістські мотиви та ідеї. Головний герой роману — Антуан Рок антен, опинившись у невеличкому про- вінційному містечку Бувіль, писав книгу про маркіза де Ролебона. Рок антен вів щоденник, головним змістом якого стали «осяяння», що їх переживав герой. Ця ни- зка «осяянь» склалася у сюжет роману, послідовною темою якого стало відкриття особистістю абсурду. Відкриття Рокантеном абсурдності буття відбулося внаслідок його конфліктів з предметами, які оточували героя. Світ речей і — ширше — при- родне буття виявили ворожість щодо людської суб’єктивності. Гідність та свободу особистості сам Сартр вбачав у тверезому визнанні абсурдності буття. Рок антен подолав відчуття нудоти, вносячи у ворожий до людини природній світ суб’єктивний, особистісний елемент. Здійснивши вільний вибір у «межовій, погра- ничній ситуації», Рок антен став героєм, що екзистенціює. Він відмовився від звич- них форм життя та діяльності і хоче перетворити своє життя на своєрідну подобу досконалого мистецького твору. На виборі Сартром щоденникової форми розповіді, АН сповідальності романної інтонації позначилося сартівське розуміння природи філософської ідеї. Для пись- менника вона не результат спекулятивного, абстрактно-логічного мислення, а інти- мне, особистісне переживання. У романі відсутній фінал, не було і справжнього початку, адже життя втратило сенс, а події — лише причинно-наслідкові зв’язки. Сартр був володарем дум значної частини європейської інтелігенції середини ХХ століття, виразив її сумніви та пошуки. Творчість письменника залишила слід у філософії та літературі, в естетиці та критиці, у театрі та кінематографі. Українською мовою твори Сартра …

24) 10.безплідна земля

12. 4 квартети

Аналіз твору Т. С. Еліота «Чотири квартети»

Новий період у творчості Еліота настав наприкінці 20-х років. Звернення до релігії змінило інтерпретацію характерної для його поезії теми смерті, життя на спустошеній, безплідній землі, у світі без Бога. Відчуття трагізму тогочасної епохи не полишало його, однак відчай змінювався переживанням наближення до волі божественного розуму. Значно повніший відгук отримає в його пізній творчості «Божественна комедія» Данте. Дантівська тема мандрів не вичерпується перебуванням душ померлих тільки в пеклі, а отримує подальший розвиток в їхньому очищенні й духовному відродженні.
Релігійно-філософський погляд на світ, на людське життя в його спрямованості до вічності зумовив зміст і структуру поетичного циклу «Чотири квартети» (1943), віршованих драм «Скеля» (1934), «Вбивство у соборі» (1935), «Возз’єднання родини» (1939), «Вечірка з коктейлями» (1949). У них Еліот виступає поборником католицизму. Свою позицію він заявив ще в 1928 р.: «Класицист у літературі, рояліст у політиці, англо-католик у релігії».
У поетичному циклі «Чотири квартети», надрукованому в однойменній збірці, розкриваються чотири іпостасі часу, чотири пори року, чотири стихії, чотири періоди людського життя, а людина постає як віддзеркалення космосу. Автора хвилюють проблеми часу й руху, які набувають у цьому циклі та в інших творах різнобічного висвітлення і втілення, розглядаються як неоднозначні філософські категорії.
Еліот — один із теоретиків літератури, розбудовувачів «нової критики».
«Нова критика» — напрям у літературознавстві, прибічники якого обстоювали принципи іманентної самодостатності художньої дійсності — «мистецтва для мистецтва».
Назва походить від заголовка однойменної книги американського дослідника Дж. К. Ренсома (1941). То була найвпливовіша тенденція в англійській та американській науці про художнє письменство 30—40-х років ХХ ст. Художній твір представники цього напряму розглядали як поетичний феномен без урахування його громадських, історичних, біографічних складників. Представники «нової критики» виявляли також інтерес до міфологічної та екзистенціалістської критики.
Т. С. Еліот розробив методологічні принципи аналізу художніх феноменів з ознаками антипсихологізму та антиромантизму. Він визнавав автономію твору, забезпечену неординарною особою автора, пильним його прочитанням, структурною узгодженістю всіх складників естетичного об’єкта («Нова критика», «Субстанція світу» Дж. К. Ренсома), високим рівнем артистизму письменника і вмінням читача відчути його. Задля цього доводиться «розщеплювати» його як цілісність, порушувати рівновагу між емоціями та інтелектом, щоб критична рецепція по-новому інтегрувала їх, поглибила традицію синтезу. Це відкривало перед «новою критикою» аналітичну перспективу в англо-американському літературознавстві першої половини ХХ ст., активізувало дослідження зі структуралізму, герменевтики, неориторики тощо.
Основні літературно-критичні збірки Т. С. Еліота: «Священний ліс» (1920), «Призначення поезії і призначення критики» (1933), «Нотатки для визначення поняття “культура”» (1948), «Про поетів і поезію» (1957) та ін.
Своєю творчістю Еліот реформував англійську поетичну мову. Його положення про народну мову як основу поезії, традиційність як важливу засаду творчості, заклик до збереження духовної культури людства сприяли розвитку новітньої західноєвропейської літератури. Ще за життя він був визнаний класиком. Його поетичний цикл «Кішки» став основою популярного мюзикла, що десятиліттями не сходить зі сцени.