Реалізм

Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857).
ЕСТЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ РЕАЛІЗМУ:

Аналітизм. Установка на аналіз соціальної дійсності. Установки на аналіз у пізніх романтиків немає.

Установка на імітацію життя, на правдивість зображення. Пізні романісти виходять із референційної ілюзії (віра в те, що література може дати правдиве зображення дійсності). Звідси - метафора дзеркала (у Стендаля). Бальзак: " Я - секретар дійсності". Найбільш скандальний принцип для 30-40 р.: романтики обвинуватили реалістів у натуралізмі, в інтересі до брудної сторони життя, приблизно як порнографія сьогодні.

Універсалізм. Прагнення до максимального охоплення в зображенні соціального світу, до зображення всього суспільства й соціальної структури. Бальзак - найбільш типовий: у нього, наприклад " Людські етюди", у яких " Сцени із сільського життя", " Сцени з військового життя" (звідси роман - найкращий жанр).

Принципово нове зображення людини: людина як істота, включена в соціальний процес. Реалісти: " Людину формує середовище, до якої вона належить (соціальний детермінізм).

Критицизм. Буржуазний порядок світу знищує суспільство і волю людини. Людина мислиться як жертва суспільства.

Зображення типового. Ця література звертається до типів: звичайний, масовий, а не виняткова людина.

Науковість. Література набуває виду наукового дискурсу, дослідження. Художник мислить себе як натураліст, психолог, дослідник.

Визначальні риси реалізму:
- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
- вільна побудова творів;
- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).

У 20-х роках XIX ст. французькі критики називали реалізмом " нову школу" в літературі, яка відрізнялася від " літератури ідей" (класицизму) і літератури образів (романтизму). Французькі письменники (Ж. Шанфлері, Л. Дюранті) видали збірник статей під назвою " Реалізм" (1857 р.) і кілька номерів журналу з цією ж назвою. У журналі був опублікований маніфест реалістичної школи художника Г. Курбе, в якому звучали заклики змальовувати повсякденне життя народу, піднімати соціальні проблеми. Курбе створив дві знамениті картини " Дробильники каміння" і " Похорон в Орнані", які стали маніфестом реалізму в живописі. Дюранті писав, що завдання реалізму створити літературу для народу. Журнал полемізував з романтиками, вимагав відмовитися від ідеалізації життя і героїв.

Першими звернулися до теорії реалізму Д. Дідро і Лессінг. Проблеми реалізму упродовж XIX ст. хвилювали О. Бальзака, Г. Флобера, І. Тургенева, Л. Толстого. У працях І. Франка, Е. Золя термін " реалізм" вживався як синонім до терміна " натуралізм". Звідси і назва " натуральна школа".

Естетика реалізму міметична в своїй основі, тобто пов'язана з розумінням мистецтва як форми наслідування дійсності. У нашому літературознавстві немає єдиної думки щодо генезису, історичних параметрів, етапів розвитку художньої природи та функціональності реалізму. Дехто вважає, що мистецтво реалізму сягає своїм корінням у народну поезію з її стихійним прагненням до правдивості. Е. Ауербах говорить про античний (міфологічний) реалізм (" Мімезис. Зображення дійсності в західноєвропейській літературі"). Реалістичний тип мислення властивий мистецтву з найдавніших часів, але термін " реалізм" недоцільно використовувати по відношенню до мистецтва античності і середньовіччя, коли в силу об'єктивних умов не могли утвердитися реалістичні художні системи, а спостерігалися, як відзначає Д. Наливайко, " лише вияви реалістичної творчості на емпіричному рівні, переважно в низьких, комічних жанрах".

Багато дослідників вважають, шо реалізм як естетико-художня система почав формуватися в епоху Відродження. Ренесансний реалізм XIV—XV ст. називають гуманістичним, він характерний для творчості Сервантеса, Рабле, Шекспіра, Чосера. На думку Д. Наливайка, ренесансний реалізм не напрям, а тенденція художнього мислення.

Значна частина дослідників початок реалізму пов'язує з Просвітництвом, зокрема з творчістю Д. Дефо, Вольтера, Д. Дідро, Дж. Свіфта, Г.Е. Лессінга. Ці письменники глибоко розкрили причинні зв'язки між людиною і середовищем. М. Конрад, Д. Благой, В. Жирмунський вважають, що історія реалізму починається не з епохи Відродження і не з епохи Просвітництва, а з літератури XIX ст. В. Жирмунський відзначає, що про реалізм Шекспіра, Сервантеса, Рабле можна говорити " у широкому значенні слова", в значенні правдивості, а не в значенні Бальзака чи Толстого. Основна ознака реалізму, на думку В. Жирмунського, у соціальності. Початок класичного реалізму він бачить в англійській літературі XVIII ст., зокрема в творчості Дефо, Філдінга, Смолетта. В історії реалізму вчений не знаходить місця для Шекспіра.

Этапы развития:

просветительский реализм (Д.И.Фонвизин, Н.И.Новиков, А. Н. Радищев, молодой И. А. Крылов);

«синкретический» реализм: сочетание реалистических и романтических мотивов, при доминанте реалистического (А С. Грибоедов, А. С. Пушкин, М. Ю. Лермонтов);

критический реализм — обличительная направленность произведений; решительный разрыв с романтической традицией (И.А.Гончаров, И. С. Тургенев, Н.А. Некрасов, А. Н. Островский и др.);

социалистический реализм — проникнут революционной действительностью и ощущением социалистического преобразования мира (М. Горький).

2. Французька література першої половини XX ст.
Літературний процес Франції у першій половині XX ст., його
провідні закономірності та тенденції. Пізній символізм, унанімізм у
літературі 10-х років. Активність авангардистських течій у 10–20-х
роках. А. Бретон — теоретик і митець сюрреалізму. Сюрреалістичний
період творчості Л. Арагона. Поезія П. Елюара. Ідейно-тематичне та
жанрово-стильове розмаїття прози, превалювання в ній моральної та
психологічної проблематики. Трансформації реалізму у французькій
літературі, його зв’язок з модернізмом (романи А. Жіда, Р. Ролана,
Р. Мартена дю Гара, Ф. Моріака).
Гійом Аполлінер (Вільгельм Аполлінарій Костровицький). Неоро-
мантичний характер ранньої поезії. Зближення з П. Пікассо і спро-
би перенести принципи кубізму в літературу. Роль поета у розвитку
авангардистських течій у літературі та мистецтві, його новаторські
здобутки й відкриття.
Марсель Пруст. Еволюція творчості. Своєрідність структури і від-
творення плину думок — “потоку свідомості” в романі “У пошуках
втраченого часу”. Створення нових принципів психологічного аналі-
зу. Художній час і простір у творі. Проблеми мистецтва і ролі митця.
Художня система і стиль роману, його провідні мотиви. Новаторство
Пруста-митця.
Андре Мальро — творець французької інтелектуальної прози. Кон-
кретно-історичні та абстрактно-алегоричні чинники картин людсько-
го буття у творах Мальро. Зображення у романі “Надія” подолання
самотності та приреченості людини.
Альбер Камю — письменник-філософ. Відчуження людини й аб-
сурдність буття як провідні мотиви роману “Сторонній”. Роман
“Чума” як еволюція від естетики абсурду до естетики бунту. Історич-
на основа алегорії чуми в творі, специфіка його жанру та поетики.
А. Камю як теоретик і критик (“Бунтівна людина”), його останні тво-
ри (повість “Падіння”, новели).
Жан Поль Сартр — письменник, філософ-екзистенціаліст. “Бут-
тя і ніщо” — головна філософська праця Сартра. Своєрідність фі-
лософського роману “Нудота”, ранньої новелістики письменника
(“Мур”). Сартр як публіцист і теоретик екзистенціалізму, реалізація
його естетики в драмах “Мухи”, “Диявол і Господь Бог”.

Французька література другої половини XX ст.
Ідейно-тематичне та жанрово-стильове розмаїття французької
літератури другої половини XX ст. Превалювання моральної і пси-
хологічної проблематики у прозі, її інтелектуальний характер і гу-
маністичний пафос. Своєрідність романів Р. Мерля, Ф. Саган та ін.
Поява “антироману”, його різновиди та естетичні принципи. “Театр
абсурду”: естетичні принципи та творча практика.
Семюел Беккет — засновник “театру абсурду”. Традиції дадаїстсь-
ко-сюрреалістичного театру у творчості митця. “Антидрами” і “анти-
романи” Беккета. Образ небуття, “бездіяльної особи” в п’єсі “Чекаю-
Ежен Йонеско як один із творців французького “театру абсурду”
(“Голомоза співачка”). Вихід на широкі ідейно-семантичні горизонти
у п’єсі “Носороги”, зображення “оносороження” (“омасовлення”) лю-
дей. Проблематика п’єси, її антитоталітарний підтекст.

3.Неоромантичний х-р ранньої творчості Апполінера

Початкові поетичні спроби Аполлінера припадають на 1897 рік, коли він оселяється у Парижі, де потрапляє під вплив сучасних йому поетів-авангардистів. Тем перших його поезій та віршових циклів – це переважно нерозділене кохання – до юної валлонки Марей Дюбуа (цикл “Ставло”), до 16-річної сестри його друга Лінди Моліни де Сільва (цикл “Любовні диктовки для Лінди”), до молодої гувернантки, англійки Анни Плейдон (ліричний цикл “Рейнські вірші” і поема “Пісня нелюбого в коханні”). Першим з опублікованх творів Аполлінера стала невеличка добірка поезій в одному із столичних журналів, підписана ім’ям “Костровицький”. Надалі поет буде підписувати свої твори літературним псевдонімом “Гійом Аполлінер”, утвореним переробкою справжнього імені поета (Гійом – це Вільгельм на французький лад, а Аполлінер – скорочене від Аполлінарій).

Рання лірика Аполлінера перебуває під впливом поетики символізму, а через неї – з генетично близькими їй традиціями романтизму й фольклорної поезії. Не випадково, визначаючи місце Аполлінера у сучасному йому літературному процесі і особливості його художнього методу Ілля Еренбург зауважував: “він був не тільки великим поетом, але й людиною нової доби, трошки припудреним срібним пилом давніх європейських доріг”. Водночас, вже в ранній поезії Аполлінера поряд із зверненням до класичного спадку і наслідуванням традицій минулого виявляє себе й прагнення віднайти принципово нові шляхи поетичного вираження, такі, які найбільш точно відповідали б духу новітньої епохи і сучасного мистецтва. В 1905 році Аполлінер познайомився з Пабло Пікассо, під впливом якого невдовзі став палким прихильником авангардистського напрямку, що отримав назву кубізму (назва походить від жартівливого вислову художника А.Матісса, який, побачивши картину Ж.Брака, де будинки були зображені у вигляді кубів, вигукнув: “Надто багато кубізму! ”). Кубісти намагалися розкласти відтворюваний ними світ на геометричні складники, “розплющуючи” реальні об’єкти так, щоб різні його грані були одночасно видимі з різних точок зору. Історія кубізму в живописі розпочалася з картини П.Пікассо “Авіньонські жінки”(1907). Пікассо став й лідером “кубістичних” живописців. Аполлінер багато пропагував кубізм школи Пікассо у своїх теоретичних статтях і водночас намагався перенести його окремі принципи на літературу, де найближчим аналогом кубізму став футуризм (наприклад, російські послідовники цього напряму й називали себе кубофутуристами). Слідом за кубістами Аполлінер шукає новаторських форм у літературі, використовує поетику футуризму як таку, що дає поетові можливість необмежених експериментів в сфері мовних, жанрових, стильових художніх пошуків. Прагнення розширити діапазон виражальних можливостей сучасного мистецтва характеризує й прозові пошуки Аполлінера (роман “Одинадцять тисяч різок”, книга “Чародій, що гниє”, збірка новел " Єресіарх і Кº ").

2. Творчість Аполлінера

Гійом Аполлінер (1880 - 1918) Позашлюбний син італійського офіцера і польської дворянки (Анжеліки Кастровицької, російської підданої, дочки польського офіцера Михайла Аполлінарія Кастровицького, який втік в Італію після Польського повстання 1863-1864 р.;) з'явився на світ 26 серпня 1880 р. в в Римі під ім'ям Вільгельма Аполлінаріса Костровицького.

Спочатку він відвідував школу в Монако, куди переїхав разом з матір'ю. У 1899 році він перебрався в Париж, де обертався серед авангардистів від мистецтва (серед його друзів були художники Марлен Андре Дерен, Рауль Дюфі, Пабло Пікассо, письменники Макс Жакоб і Альфред Жаррі) і політиків. Костровицький, почавши писати, взяв псевдонім - Гійом Аполлінер.

У 1902 році він відправився в один з рейнських замків як домашнього вчителя, зустрів і полюбив англійську гувернантку Анні Плейден, що - незважаючи на тривалі залицяння - так і не стала його дружиною. Нещаслива любов була темою багатьох віршів Аполлінера.

1887 - разом з матір'ю і молодшим братом Аполлінер переїжджає в князівство Монако, де учиться в монакському релігійному коледжі Св.Карла.
1896-1897 - протягом п'яти місяців відвідує ліцей у Ніцці, потім надходить у ліцей Станіслава в Каннах.

1899 – родина Кастровицьких переїжджає в Париж. Аполлінер влаштовується службовцем банківської контори.

1901 – публікує вірш «Місто і серце», у якому сполучається любовна лірика з урбаністичними мотивами, що буде характерно для усієї творчості Аполлінера.

1901-1902 – працює в Німеччині як вихователь у німецькій родині.
1902 – повертається в Париж; стає редактором фінансового видання «Супутник рантьє». Займається журналістською діяльністю, пише невеликі статті для журналів «Європеєць», «Сонце», «Мессідор», «Соціальна демократія». У тому ж році публікує кілька віршів і оповідань, одне із яких – «Єресіарх» (L'еrеsіаrquе) було вперше підписаний псевдонімом Гійом Аполлінер.

1903 – знайомиться з поетами Максом Жакобом і Андре Сальмоном і разом з ними засновує журнал «Езопово свято» (Le Festin d'еsоре), що проіснувало до 1904 р. (вийшло 8 номерів). Стає завсідником літературних кафе; знайомиться з плеядою визнаних метрів і майбутніх знаменитостей Жаном Мореасом, Полем Фором, Альфредом Жаррі, Морісом де Вламінком, Андре Дереном, Анрі Руссо і багатьма іншими.

1905 – знайомство з Пабло Пікассо. Друкується в журналі «Вірші і проза», який видавався поетом-символістом П.Фором.

1907 – пише заради заробітку два еротичних романи. Виступає з лекціями в Салоні незалежних художників про поетів і поезію.

1908 – у лекції, під заголовком «Нова поетична фаланга», Аполлінер висуває програму нового гуманістичного ліризму.

1909 – починає вести рубрику художньої критики в журналах «Непримиренний» і «Французький Меркурій»; великий резонанс викликає його стаття «Поезія символістів» (Poesie symboliste).

Травень 1909 – публікує поему «Пісні нещасливого в любові» (La Chanson du mal-aime), у грудні поетичну прозу «Гниючий чарівник» (L'еnсhаntеur pourrissant).

1910 – виходить збірник розповідей «Єресіарх і компанія» (L'еrеsіаrquе etCompanie).
Березень 1911 – опублікований віршований збірник «Бестіарій, чи Кортеж Орфея» (Le Bestiaire, ou le Cortege d'оrрhее). Відкриває в «Французькому Меркурії» розділ «Курйози», що веде до самої смерті.
7 вересня 1911 – по підозрі в співучасті в крадіжці «Джоконди» Леонардо да Вінчі з Лувра укладений у паризьку в'язницю Санте; 12 вересня відпущений за відсутністю складу злочину.

1911: Рання лірика. З фінансових міркувань Аполлінер писав порнографічні романи, найвідоміший з який, Одинадцять тисяч різок (" Les onze mille verges"), опублікований у 1907 році, по-новому представив праці маркіза де Сад.
Двома роками пізніше з'явилася розповідь Гниючий чарівник (" L'еnсhаntеurроur-rissant"), проілюстрований Дереном. У ньому Аполлінер уперше заявив свої основні теми: любовні страждання, суміш реальності і " зверхреальності", неправди і правди. Стилістично Аполлінер йшов новими шляхами: він комбінував різні оповідальні стилі і скасував класичну просторово-тимчасову структуру оповідання (хронологічна побудова розповідей і романів). У 1911 році вийшов його перший збірник віршів Бестіарій, чи Кортеж Орфея (" Le bestiaire ou le cortege d'оrрhее") - римовані, головним чином присвячені тваринам, чотиривірша з ілюстраціями Дюфі.

1912 – разом із друзями засновує журнал «Паризькі вечори» (з 1913р. його директор), покликаний інформувати публіку про нові тенденції в поезії і живописі; на його сторінках фігурують імена М.Жакоба, Б.Сандрара, Анрі Матисса, А.Руссо, А.Дерену, Франсіса Пікабія, Жоржа Шлюбу, Фернана Леже, М. де Вламінка й ін.
Лютий 1912 – друкує самий ліричний зі своїх віршів «Міст Мірабо» (Le Pont Mirabeau), а в грудні – поему «Зона» (Zone), що висуває його на перше місце серед сучасних поетів.

Червень 1913 – слідами лютневої виставки італійських футуристів пише статті «Футуристична антитрадиція» (L'аntіtrаdіtіоn futuriste). У травні 1913 випускає книгу «Художники-кубісти: Міркування про мистецтво» (Les Peintres cubistes: Meditations esthetiques), де доводить право кожного художника на творчий пошук.

Аполлінер, що виклав у цій книзі принципи мальовничого кубізму, сам випробував на собі вплив цієї школи і намагався перенести її прийоми на мистецтво слова. Не задовольняючи порушенням канону в області синтаксису, метра і словника, Аполлінер виганяє зі своїх віршів пунктуацію, прибігає до типографських хитрувань і ін. прийомам, ціль яких дати в поезії властивому мальовничому кубізму багатопланове відчуття об'єкта. Після виходу книги Аполлінера визнають глашатаєм і теоретиком кубізму.

1913 – виходить збірник віршів 1898-1913р. «Алкоголі» (Alcools). Цей збірник, як і «Міркування про мистецтво», розглядалися поетами-модерністами в якості програмних. Назва збірника натякалася на оп'яняюче якість «нового світу», на його технізованість і стрімкий темп життя. П'ятдесят віршів збірника не відзначені якоюсь єдиною стильовою спрямованістю, вони виявляли елементи футуризму і демонстрували тематичну і стилістичну багатосторонність автора. «Алкоголі» затвердили безпунктуаційне написання, яке Аполлінер вперше використовував у «Зоні».

У цій " естетиці здивування" він розглядав кубізм як вихідний пункт власної поетичної творчості. У тому ж році вийшов у світло збірник віршів Алкоголь, що він писав з 1898 року. Назва натякала на оп'яняюче якість " нового світу", на його технізованість і стрімкий темп життя. П'ятдесят віршів збірника не відзначені якоюсь єдиною стильовою спрямованістю, вони виявляли елементи футуризму і демонстрували тематичну і стилістичну багатосторонність автора. Перший вірш. Зона, будучи гімном Ейфелев вежі, великому місту і - одночасно - визнанням самітності людини в ньому, являло собою маніфест сучасної лірики: речі і думки, реальність, почуття і картини сну сплітаються тут воєдино. Аполлінер писав довгі римовані і неримовані вірші, ігнорував пунктуацію і загальноприйняту метрику Велику частину збірника складали символістські і романтичні вірші, а також вірша з відгомонами народних пісень (зокрема, рейнських). Особливою популярністю користається вірш Міст Мірабо (" Le Pont Mirabeau"), у якому Аполлінер порівнював своє любовне страждання з повноводною Сеною. Пісня нелюбимого (" La chanson du malaime") - автобіографічний вірш, у якому Аполлінер писав про свою велику нерозділену любов. У цих віршах - як і в інших своїх добутках - Аполлінер виставляв себе аутсайдером, і ця доля, на його думку, уготована в суспільстві всім художникам-авангардистам.

1914 – публікує кілька експериментальних віршів, набраних у формі малюнків (калліграмм).

1915 – під час Першої світової війни Аполлінер іде добровольцем на фронт, де одержує важке поранення в голову. Після демобілізації повертається в Париж, де займається активною творчою діяльністю.

1916 – випускає збірник розповідей «Убивство поета» (Poete assasine); в одному з них змоделював універсальний образ долі поета, відданого на розтерзання юрбі.

Червень 1917 – здійснює постановку своєї п'єси «Груди Тирезия» (Les Mamelles de Tiresias), що викликали суспільний скандал. П'єса «за допомогою ірреальності що відбуває, особливих декорацій, танців, акробатики і шумів була покликана показати Аполлинерове уявлення тотального театру». Ця п'єса, на підставі нової естетичної форми, вважається початком театру абсурду. Для такого роду драматургії Аполлінер першим висунув поняття сюрреалізму.
У грудні Аполлінер виступає з лекцією «Нова свідомість і поети» (L'еsрrіt nouveau et les poetes), що став його поетичним заповітом.

1917-1918 – активно публікується в журналах, підготовляє кілька сценаріїв для фільмів, пише дві п'єси і комедію «Казанова» (Casanova).
У 1918 році з'явилися Калліграммі. Аполлінер організував вірші візуально і, таким чином, уперше створив так називані ідеограми, у яких текст і текстові образи сплавляються воєдино. У тому ж році 38-літній поет вмер у Парижі від грипу. Незабаром після його смерті вийшов тім розповідей Єресіарх і ДО (" L'hеrеsіаrquе et Cie", 1920), у яких дійсність і вигадка спліталися в нову фантастичну реальність.

Особлива емоційність віршів Аполлінера естетизує області діяльності людини, що вважалися до того непоетичними. Аполлінер радив сучасним поетам звертатися до романного досвіду. Він орієнтує вірш на асоціативний образ, вводить у тканину тексту некнижкове слово, поетичність підтримується як за допомогою рими, так і через зміну внутрішньої змістовності. Поет називав свою реформу вірша, його формальний і змістовний рівні, як не покажеться парадоксальним, " натуралізмом вищого порядку", маючи у виді " правду життя". Саме Аполлінер вводить у літературний побут слово " сюрреалізм", що в його інтерпретації означає " новий реалізм", як антитезу абстрагованості символізму і життєподібності натуралізму.
Аполлінерові належать кілька збірників віршів, новел, розповідей, буфонная п'єса " Грудей Тіресія" (1917) і опублікований посмертно роман " Сидяча жінка" (1920). Перший виданий поетичний збірник називається " Бестіарій, чи Кортеж Орфея" (1911). Поет, використовуючи середньовічний жанр бестіарію, чотирьохвіршшя, що з'єднує розповідь про тварин з повчальною мораллю, передає свою насолоду життям. Більш зрілим є збірник " Алкоголі" (1913), у якому Аполлінер змінює камерну символістську естетику на епос, роблячи предметом поетичного дослідження щоденність, за якої ховається могутній і трагічний ритм століття, що почалося. Лірична епічність поезії Аполлінера не суперечить музикальності.

Під час першої світової війни Аполлінер іде добровольцем на фронт, у березні 1916 року він був важко поранений у голову, після поранення поет так і не зміг оправитися, 9 листопада 1918 року помер у Парижеві.

У 1915 році поет пише " Послання до Лу", у яких він визнається у своїх почуттях великосвітській красуні Луїзі Колиньї-Шатійон, яка відхилила його домагання. Для збірника " Калліграмі" (1918) характерно трагічне сприйняття війни, коли ілюзії розвіяні, а придбаний на війні досвід суперечить офіційній пропаганді. " Калліграмі" важливі з погляду зміни форми вірша, Аполлінер використовує колаж, включає в поетичний текст обривки почутих фраз, газетні заголовки, оголошення. Усе це починається поетом для того, щоб довести, що будь-який прояв життя може бути предметом естетичного осмислення, тому що в реальності не існує розподілу на високе і низьке.

Квітень 1918 – видає віршований збірник «Калліграммі» (Calligrammes).
9 листопада 1918 – Аполлінер вмер у Парижеві, заразивши іспанкою, у віці 38 років. Похований 13 листопада на цвинтар Пер-Лашез.

Від шаблонового футуризму Аполлінера, що випробувало на собі вплив не тільки Рембо, але і Гейне і Бодлера, відрізняє його зв'язок з літературою минулого. Навіть своїми калліграммами й ідеограмами Аполлінер зобов'язаний не тільки новаторським тенденціям, але і знайомству з поезією александрійців. Аполлінер уплинув на новітню французьку поезію аж до останніх її представників зверхреалістів, що не тільки сама назва своєї школи, але і принцип сверхреалистской імпровізації запозичали в Аполлінера.

Життя настільки багатогранне, що поняття магістрального і маргінального напрямків у мистецтві можуть поміняти знаки. Аполлінерівські поетичні новації були підхоплені дадаїстами, сюрреалістами, вони продовжилися у творчості Арагону, Елюара, Перса, Каду.