Види покарання.

Метою покарання було насамперед відшко­дування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираже­ної мети, як відплата. Право відкрито проголошувало у формі ста­нових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на жит­тя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського су­спільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з бо­ку потерпілого або його родичів. У часи Руської Правди помста спо­чатку обмежується (ст. 1 К П.; ст. 1 П. П.), а потім забороняється зовсім (ст. 2 П. П.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох час­тин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга — як ком­пенсація за заподіяний злочином збиток — надходила потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить сказати, що князівський кінь оцінювався в З гривні). Подвійна віра в розмірі 80 гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі — князівських мужів (статті 19, 22 К П.; ст. З П. П.). Подвійна віра у 80 гривень — наочна ілюстрація існування при­вілеїв, посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гри­вень (ст. 88 П. П.). На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, було узаконено нерівне становище жінки. Існує також думка, згідно з якою за вбивство жінки судили, як і за вбивство чоловіка. Якщо жінка теж була винна (наприклад, сама брала участь у бійці), то штраф за її вбивство зменшувався до половини віри.

Поширена Правда передбачала сплату верв’ю так званої ди­кої віри — штрафу, який спільно сплачували члени верві за вбивс­тво, вчинене на її території, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати.

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка назива­лася «головництвом». Більшість дослідників вважає, що розмір го-ловництва дорівнював розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі 20 гривень (статті 27, 88 П. П.).

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як про­даж— грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших злочинів проти особи, а також за біль­шість майнових злочинів. Продаж виражався у точно встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривня. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам (20% продажу). Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»).

Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так зва­ний «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 П. П.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпал будинку й гумна (ст. 83 П. П.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а мож­ливо, і на перехід у положення рабів. Безперечно, своїм вістрям статті, котрі передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася.

Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були прита­манні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насам­перед у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомос­ті про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володи­мира Святославича збільшилися «розбої» («й умножися зело розбоеве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку лю­дей, що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до роз­бійників смертну кару, але «со испытом», тобто після судового роз­гляду обставин злочину. Згодом єпископи і «старці» знову зверну­лися до київського князя, доводячи доцільність повернення до гро­шових штрафів (вір), які в умовах посилення військової небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував смертну кару і повернув віри.

6. Судочинство.

У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він захищав в першу чергу інтереси пануючих верхів суспільства. У ролі судді, насамперед, виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторони були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Стаття Руської Правди забороняла мучити смерда і огнищанина без «княжа слова» (ст. 33 К. П., ст. 78 П. П.). Закуп міг піти «жалітися до князя і до судді» (ст. 56 П. П.). Про себе як про суддю говорить в «Повчанні» Володимир Мономах: «На посадників не покладаючись, ні на биричей, сам робив...» Найважливіші справи князь вирішував разом зі своїми боярами на звичайному місці суду - княжому дворі (ст. 40 П. П.).

Судову функцію, крім князя, здійснювали також представники місцевої адміністрації - посадники, волостелі, їхніми помічниками були тіуни, вірники, та ін Це знайшло відбиток у статті Руської Правди (ст. 41 К. П.; статті 9-10, 20, 74, 86, 107-108 П. П.), де визначаються і уточнюються судові побори в інтересах численних осіб до помісних судового персоналу (Мечников, дитячому, метельника). [ 4; 66 ]

У Київській Русі активно відбувалося становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодально залежним насе ленням, який здійснювався на основі іммунітетних скарг. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці судах згадується в літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.

Існував у Київській Русі і так званий общинний суд. Про нього Руська Правда згадує лише один раз (ст. 15 К. П.), говорячи про пережиток давнього общинного суду («ізвод перед 12 людини»).

Впровадження християнства в Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судову функцію здійснювали єпископи, архієпископи і митрополит. Під час вирішення справ, які стосувалися чернецтва і населення, залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит. Згідно з церковними статутами князів Володимира та Ярослава, церкви були підсудними справах, що виникали на грунті шлюбно- сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення обрядів дохристиянського язичницького культу. [ 3, 14]

Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Він втручався в життя населення так само часто, як і князівський суд. Через єпископського волостеля або тіуна проходили всі побутові конфлікти, пов'язані з життям сім'ї, а також справи, зумовлені заміною традиційної общинної шлюбної норми і звичаїв новою нормою класового суспільства.

Отже, для Давньоруської держави була характерною така типова феодальна риса судових порядків, як роздроблення судової влади, її зв'язок із земельною власністю, наявність церковного суду, що конкурував з державним судом.