Злочини та покарання

“Руська Правда” йменує злочин як образу. Під образою розуміли порушення громадського спокою, у якій би формі воно б не відбувалося, завдання потерпілому фізичної, моральної або матеріальної шкоди. Злочини поділялися на такі види: проти князя (держави), проти особи і майнові злочини. Суб’єктивний бік злочину був не досить вираженим: відомий був замах і закінчене злочинне діяння. ”Руська Правда” знає спів участь і вимагає покарання усіх винуватих у злочині: “Якщо хтось украде скотину з хліву або із загорожі і коли буде один, то платити йому 3 гривни і 30 куп. А коли їх буде кілька, то усі платять по 60 куп.
Покарання за “Руською Правдою” є досить м’які: у ній відсутні смертна кара та членопошкодження.
До правління князя св.Володимира смертної кари зазнавали розбійники. Князь Володимир замінив смертну кару грошовим штрафом. Причина скасування смертної кари полягала не лише в тому, як князь признавався єпископам, що він “боявся гріха”, а в тому, що “військові потреби стали великі, то судові оплати придалися б на зброю і коні”.
У відповідністю з “Руською Правдою” вбивство каралося штрафом, частина якого йшла князеві, а частина - родичам вбитого.
“Руська Правда” розрізняє об’єктивну і суб’єктивну сторону діянь: чи було вбивство вчинено з умислом, а чи випадково, чи у стані афекту, чи у бійці, чи у стані сп’яніння.
Злодія можна було скарати на смерть тільки у виключному випадку: коли його схоплять вночі на місці злочину, або коли він буде чинити опір; коли ж злодія схопили і зв’язали, а потім вбили, то винні мали сплатити штраф: “Якщо когось уб’ють під час крадіжки у приміщенні, то зарити його як собаку; але, якщо його спіймають і затримають до світанку, то вести на князівський двір; але, коли уб’ють, але люди бачили злодія зв’язаним, то платити 12 гривен ”. Такому ж покаранню підлягав винуватий у вбивстві злодія за межами двору господаря.
“Руська правда” – збірник законів, що має класовий характер. За вбивство “княжих мужів” штраф був удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина: “Якщо хто уб’є князівського мужа у розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова – 80 гривен, а за простолюдина – 40 гривен”, - говориться у статті 3 “Руської правди”.
“Руська правда” детально регулює суму штрафів за членопошкодження. “Якщо хто вдарить мечем, не вийнявши його з піхов, або ручкою меча, то 12 гривен продажі за образу”, “А відсіче мечем палець, то 3 гривни продажі, а потерпілому гривну”.
За особливо тяжкі злочини “Руська правда” передбачала специфічну міру покарання – “поток і пограбування”. Цей найтяжчий вид покарання застосовувався за підпали, конокрадство та розбій. “Поток і пограбування” за первісного суспільства означав вигнання злочинця разом з сім’єю з громади, а майно злочинця знищувалось.
Розвиток майнових відносин сприяв тому, що зміст покарання “потом і пограбування” трансформувався. Винуваті у вчиненні таких злочинів у добу Київської Русі позбавлялись усіх прав, а їх майно конфісковувалось і поступало князеві.
“Руська правда” знає особливі форми так званого досудового процесу. Цей процес регулювався статтями “Руської правди” про “звід” і “гоніння сліду”, які є трансформованими звичаєвими нормами. Звід – це порядок встановлення осіб, що привласнили чужу річ, і повернення її власникові. За “Руською правдою”, “якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену у нього, … то йому не говорити “це моє”, а “піди на звід, де ти взяв її”. Якщо на зводі виявиться той, хто винен у привласненні чужої речі, то на того лягає відповідальність за крадіжку; тоді він, тобто позивач, візьме свою річ, йому ж буде платити винуватий і за те, що пропало із виявленою річчю…”
Так зване гоніння сліду полягає у розшукові злочинця не спійманого на місці злочину, по залишених слідах. Вважалось, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець.
Коли ж сліди заводять на територію якоїсь громади і там губляться, то громада зобов’язана була або знайти злодія, або відшкодувати вкрадене.
Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий мав вчинити “заклик” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом 3 днів вкрадене не було повернене, то той, у кого знайшли крадене, мав не тільки повернути його, а й заплатити штраф на суму 3 гривни. Коли ж у когось знаходили крадену річ до “заклику”, то він мав доказати, де взяв або купив ту річ. Злодієм вважався той, хто не хотів або не зміг довести від кого набув вкрадену річ.
Той, хто “гнав слід”, міг вимагати від властей допомоги, але якщо на суді виявиться, що він заарештував невинного, то він повинен був заплатити 3 гривни за арешт смерда і 12 гривен за боярина.
Доказом вини було визнання підозрюваного, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення “видоків” і “послухів”, присяга так званий суд божий – ордалії.

5.1. Види злочинів

Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочин­них посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті -Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.

Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочи­нів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1, 19—27), у ряді статей П. П. (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об’єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди стосуються саме дій, спрямованих проти особи фе­одала, їх учинення каралося дуже суворо.

Так, три перші статті Правди Ярославичів присвячені відпо­відальності за вбивство огнищанина — князівського дворецького, який управляв князівським доменом або палацами князів у місті. Огнищанами могли називатися і князівські дружинники, бояри, які виконували доручення, що виходили за межі двірського відомства. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався подвійною вірою. Таким чином, цією мірою покарання охоронялося життя князівської знаті, яка відала різними галузями двірського господарства і виконувала судово-адміністративні функції. До при­вілейованих осіб належали, крім огнищанина, «старий конюх», кня­зівські під’їзні та тіуни.

Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К П. говорить про відпо­відальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті З, 4 К. П. згадують про побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вва­жалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався великим штрафом. Тут ідеться про захист честі насамперед пред­ставника панівного класу.

Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, побоїв і ран статті П. П. Слід зазначити, що встановлення Руською Правдою відповідальності за вбивства людей, заподіяння їм тілесних ушкоджень можна тлумачити як спробу зберегти в на­лежному стані робочу силу, воїнів, челядь, які були так необхідні для обслуговування маєтків феодалів, ведення війни, продажу в рабство.

Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, у Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в Руській Правді говориться про крадіж­ку— татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 13 К.П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до охорони нормами Руської Правди таких об’єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45

П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холо­па (ст. 29 К. П.)- Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П. П.). Руська Правда передбачала відповідальність за крадіжку бобра (ст. 69 П. П.).

Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної власності, Руська Правда навіть припускала можливість за певних умов безкарно вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліві (ст. 38 К. П.).

Одним із видів майнового злочину було знищення й пошко­дження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Не­безпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.), зліс­не знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.), неза­конне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чу­жому коні (ст. 12 К П.; ст. 33 П. П.), приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї, одя­гу (ст. 34 П. П.).

Злочини проти сім’ї і моральності. У так званому світському праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім’ю і мо­ральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них належали: «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і до­чок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлу­чення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сест­рою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.