Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема ХІІ Абсолютні монархії






 

План

1. Франція в ХVI – ХVIII ст.

2. Абсолютна монархія в Англії.

3. Особливості абсолютизму в Німеччині. Прусія.

 

1. В ХVІ ст. у Франції складається загальнонаціональний ринок. З’являються мануфактури (Париж, Марсель, Леон, Бордо). Це сприяло появі нового класу великих власників – буржуазії Оскільки уряд весь час потребував коштів – то продавав їм посади в судах і адміністративних органах з правом передачі їх у спадок (Едикт 1604 р.). Деякі посади давали право на дворянство. Крім потомственних " дворян шпаги" (400 тис.) з’являються нові " дворяни мантії" – 4 тис. Але у ХVІІІ ст. політично вони залишались пов’язаними з буржуа. Як і раніше домінують феодальні відносини та старе дворянства, на яке спирались і король і влада.

Паралельно з новими процесами в економіці, у Франції почалася Реформація. Лефевр д’Етапль ще в 1512 р. виступив з книгою про «послання апостола Павла», в якій, подібно до Лютера, розвивав ідею про «спасіння вірою». Він же в 20-х роках почав перекладати біблію на французьку мову. Але, підготувавши реформацію, Лефевр не став протестантом. Він помер, залишаючись формально католиком. Учень Лефевра — Ерісоне, епіскоп невеликого міста Мо, пішов трохи далі за Лефевра і заснував в Мо першу протестантську громаду у Франції, яка, проте, не набула великого поширення. Далеко більший вплив на розвиток протестантизму мало занесення у Францію ідей Лютера в зв’язку з переселенням туди багатьох його послідовників. Сам Кальвін спочатку був послідовником Лютера і лише пізніше, перед 30-ми роками, поглибив і радикалізував його вчення. Проте соціальний базис нової протестантської релігії у Франції не був широким. Найбільша буржуазія півночі, включаючи й Париж, стояла твердо за католицизм, бо католицизм у Франції був символом національної єдності так само, як і король. Католицька церква Франції не була, у протилежність Германії, в підлеглості в папства. Вона цілком підлягала королю. Католицизму у Франції було дуже віддане селянство. Консервативний характер французьких аграрних відносин і та обставина, що в цей час у французькому селі не було такого різкого загострення соціальних суперечностей, як у Німеччині й Англії, цілком пояснюють цей факт. Нарешті, реформацією спочатку мало цікавилось і французьке дворянство, найбільш активна частина якого зайнята була війнами в Італії.

Франціск І деякий час мирився з поширенням реформаційних ідей в країні, оскільки в боротьбі з Карлом V він користувався підтримкою німецьких князів. Але в середині 30-х років ХVІ ст. королівський уряд обрушився на «єретиків» найжорстокішими репресіями. У 1535 р. було спалено 35 лютеран і 300 арештовано. В 1540 р. у Франції була введена інквізиція. Поширюваний кальвінізм став викликати у властей особливо великі побоювання. Для боротьби з ним за Генріха II, у перший же рік правління нового короля, був утворений надзвичайний трибунал для розправи з кальвіністами. Новий суд мав красномовну назву «Огненної палати».

Тільки за три роки, 1547—1550 рр., «Огненна палата» ухвалила 500 обвинувальних вироків, з них 60 були смертними.

І все ж реформація розвивалась. Якщо селянство залишалось байдужим до «єресі», якщо верхівка буржуазії і придворне дворянство стояли горою за стару католицьку церкву, то в містах все ж перебувало немало і прихильників кальвінізму. Південні і південно-західні міста, були особливо схильні до кальвінізму. Кальвіністів, або, як їх називали у Франції, гугенотів, особливо багато стало в 30-і і 40-і роки на півдні Франції. В той же час до кальвінізму почало посилено приєднуватись і південнофранцузьке дворянство, яке бачили в кальвінізмі свою «очищену релігію», яка ідеологічно відбивала їх місцевий патріотизм у протилежність ідеології централізованого католицизму, який був релігією короля і Парижа, релігією півночі Франції, який все ще і в XVI ст. залишався політично чужим жителям півдня.

До гугенотів з політичних міркувань приєднались і аристократичні фамілії, і не тільки півдня, а й інших областей Франції Гугенотська церковна організація і маса гугенотського дворянства і городян могли стати важливим козирем у боротьбі аристократії проти королівської влади.

Після Генріха II один по одному царювали три його сини: Франциск II (1559—1560), Карл IX (1560—1574) і Генріх III (1574—1589). Це були малоздатні государі, які в деяких випадках починали правити неповнолітніми і легко ставали зброєю інтриг всіляких придворних феодальних клік. За Франциска II при дворі задавала тон сім’я лотарінгських феодалів Гізів. За Карла IX, який почав царювати з 10-літнього віку, регенткою стала його мати Катерина Медичі, яка ділила владу із своїми фаворитами. На початку 60-х років найбільші феодали особливо різко поділились на два релігійно-політичні угруповання. Частина феодалів на чолі з Гізами держалась католицизму. До них, хоч і побоюючись їх надмірного честолюбства, примикала і Катерина Медичі. Іншу, опозиційну, кальвіністсько-гугенотську партію очолювали Бурбони і Коліньї.

Глава дому Бурбонів, Антуан Бурбон, був королем маленької васальної держави — французької Наварри. Бурбони були особливо популярні на півдні Франції, Коліньї був адміралом і мав численних родичів з аристократичної фамілії Шатільйонів (з середньої Франції). При дворі була й поміркована партія «політиків», які старалися примирити обидві крайні сторони. Представником її був канцлер Лопіталь, прихильник надання гугенотам деяких релігійних прав. У 1560 р. в Орлеані з його ініціативи для досягнення компромісу були скликані генеральні штати (які не скликались до цього з 1484 р.). У штатах виявилось багато прихильників Бурбонів, які виступали за проведення у Франції секуляризації. Але загалом між станами не було одностайності. Штати були розпущені після короткої сесії. У 1562 р. уряд все ж видав едикт (січневий едикт), яким кальвіністам дозволялось богослужіння, але з численними обмеженнями. Едикт не задовольняв ні гугенотів, ні католиків. На місцях відбувалися збройні сутички між прихильниками тієї і іншої релігійної партії. І католики і гугеноти почали шалено готуватись до громадянської війни.

Гугенотські війни тривали понад 30 років (1562— 1598). Вони почались побоїщем, яке відбулось в місті Вассі 1 березня 1562 р. Герцог Гіз із своїм озброєним почтом напав на збори гугенотів цього міста під час їх молитви. Після цього незабаром почалися справжні воєнні дії. Інколи вони переривались і укладались мирні договори. Протягом перших десяти років було три таких війни. В ході їх не стало старших представників двох керівних фамілій того й другого табору: було вбито Франсуа Гіза у католиків і Антуана Бурбона — у гугенотів.

У 1572 р. при дворі виник план — примирити католиків з гугенотами на грунті зовнішньої політики. Коліньї розробив проект війни з Іспанією під виглядом допомоги Нідерландам, які передбачалось після визволення від Іспанії включити у французькі володіння. Примирення партій повинне було закріпитись укладенням династичного шлюбу. Сестра короля Карла IX — Маргарита Валуа — виходила заміж за сина померлого Антуана Бурбона — Генріха Наваррського, який тепер став головним лідером гугенотів. Але угоду було зірвано Гізами і Катериною Медичі. Гугеноти, які приїхали в Париж на весілля, були віроломно перебиті вночі проти 24 серпня 1572 р. Ця так звана «Варфоломіївська ніч» мала місце не тільки в Парижі. Подібні ж винищення гугенотів за раніше складеним планом відбувались і в інших містах Франції. У Парижі загинуло понад 2 тис. гугенотів. Серед уби­тих був і адмірал Коліньї. Після «Варфоломіївської ночі» настає другий період гугенотських воєн. Він характеризується більшою запеклістю порівняно з першим. Південь і захід в цей час остаточно відокремились від півночі Франції. Там була створена федеральна гугенотська держава. Різні провінції, що входили до загального союзу, управлялись губернаторами з місцевої знаті, яка виграла більше за всіх від такої «автономії».

В 70-х роках оформилась виразно і політична ідеологія гугенотства. Ряд пристрасних і талановитих публіцистів з їх табору в своїх памфлетах громили королівський абсолютизм, прославляли середньовічні генеральні штати, розвивали теорію походження державної влади шляхом «суспільного договору». Перші королі, писали гугенотські публіцисти, були обранцями народу. Королі, які зловживають своєю владою, є тирани, і народ має право прогнати їх. Проте республіканські, тираноборські мотиви явно перепліталися з аристократичними симпатіями. Під «народом» вони мали на увазі «кращу частину народу» — аристократію. «Коли ми говоримо про народ, — писав один з монархомахів (тираноборців) Юбер Ланге, — ми розуміємо під цим словом не весь народ, а лише його представників: герцогів, принців, знатних... Бережіться панування черні або крайностей демократії, яка прагне до знищення дворянства». «Народ — це багатоголова потвора, він не компетентний вирішувати державні питання», заявляв інший гугенот — республіканець Дю Плессі Морне, який написав памфлет під гучним заголовком «Юній Брут, або позов проти тиранів» (1577).

В середині 70-х років католики на півночі також організували свій політичний союз під назвою Католицької ліги. На чолі ліги стояв син померлого Франсуа Гіза — Генріх Гіз, який став загальновизнаним лідером католицької партії. Ліга контролювала королівський уряд у Парижі. Лігістів багато виявилось і в нових Генеральних штатах, які зібралися в місті Блуа в 1576 р. Католицька ліга різко заперечувала проти намагань короля Генріха III укласти мир з гугенотами і надати їм релігійну свободу. У 1584-1585 рр. в Парижі утворилась ще одна політична організація — Паризька ліга. Остання за своїм складом мала більш демократичний характер, ніж Католицька ліга. Численні дрібні буржуа Парижа, які входили до неї, готові були громити короля за його поступки гугенотам, придворних — за їх розкіш, королівських чиновників і суддів — за їх вимагательства і крутійство. Фанатично настроєні, керовані монахами найбільш войовничих католицьких орденів, паризькі лігісти одночасно підтримували найшаленішу католицьку реакцію.

Найбільшої запеклості боротьба гугенотів з католиками досягла в третій період — з половини 80-х років. В цей час ішла вже восьма гугенотська війна (1585 - 1589), яка дістала назву «війни трьох Генріхів», бо в ній брали участь одночасно Генріх Гіз, Генріх Валуа (король Генріх III) і Генріх Бурбон, який мав також титул короля Наваррського.

У католицькому таборі головною фігурою все більше ставав Генріх Гіз. Його прихильники відкрито заявляли, що Гізи мають більше прав на престол, ніж Валуа, бо вони (Гізи) походять від самого Карла Великого. Зважаючи на те, що в Генріха III не було спадкоємців, лігісти вимагали від короля формального оголошення Генріха Гіза спадкоємцем престолу. Генріх III з самого початку тяготився опікою Гізів. У 1588 р. він почав стягувати війська до Парижа, готуючись арештувати Гіза й інших ватажків ліги. Коли про це стало відомо в колах ліги, у Парижі відбулося повстання проти короля. 12 і 13 травня 1588 р. на вулицях Парижа з’явились барикади. Ремісники, дрібні торговці, усякого роду поденщики не тільки будували барикади, а й готові були почати бій з королівськими військами. Генріх III утік з Парижа у Шартр, сподіваючись потім повернутись у столицю і розправитись з «заколотниками». Король набирав воєнні сили проти Гізів. Проте піти з ними на Париж він не наважувався. У першу чергу Генріх III вирішив збутися самого Гіза. Для цього Гіза запросили до короля, ніби з метою примирення з ним. У королівській приймальні солдати конвою закололи кинджалами лідера ліги (22 грудня 1588 р.). У відповідь на це Париж відмовився коритися Валуа. Фактично місто перетворилося в незалежну республіку, яка управлялась власними властями. Серед них велике значення мав демократичний «Комітет 16», який складався з представників районних комітетів столиці. На зразок Парижа і інші міста перетворювалися в незалежні міста-республіки. Розчленування країни тепер вже було фактом не тільки на півдні, а й на півночі. Генріх III намагався врятувати своє становище союзом з Генріхом Наваррським, якого він проголосив своїм наступником. Після укладення договору навесні 1589 р. обидва королі пішли походом на Париж. Але в Париж Генріх III вже не повернувся. 1 серпня 1589 р. монах домініканського ордену Жак Клеман пробрався в ставку короля і заколов його кинджалом, щоб відомстити за смерть Генріха Гіза. Із смертю Генріха III припинилась династія Валуа. Генріх Бурбон, проголошений своїми прихильниками королем Франції під ім’ям Генріха IV, ставродоначальником нової династії Бурбонів.

Становище нового короля спочатку було дуже скрутним. Париж не хотів визнавати «короля-єретика». Брат убитого Генріха Гіза — герцог Карл Майєнський — набрав нові війська і відновив війну з гугенотами. Філіп II Іспанський послав свої загони у Францію на допомогу католикам, маючи намір посадити королем у Парижі свого ставленика. В цей же час у різних провінціях розгорнувся широкий селянський рух проти пануючих класів. Селянські заворушення особливо поширились в західних провінціях, які найбільше потерпіли від усобиць феодалів Повсталі селяни дістали назву «кроканів» (буквально: гризуни.) бо з цим кличем вони звичайно нападали на дворян, збирачів податків і солдатів. Число повсталих селян досягало 40 тис. осіб.

Генріху IV доводилось витрачати велику частину своїх сил на придушення селянського повстання. Але й герцог Майєнський змушений був боротися не стільки з гугенотами, скільки з демократичними елементами в середовищі самих католиків.

Паризький «Комітет 16» вступив у різкий конфлікт з герцогом. Внаслідок цього комітет у 1591 р. був ліквідований герцогом та його спільниками. Не надіючись вдержати владу в своїх руках, герцог вступив у таємні переговори з Генріхом IV, обіцяючи йому за певну нагороду свою підтримку. Рух народних низів примушував феодалів обох таборів іти на взаємні поступки і поспішати з примиренням. Через те що протестантизм Генріха IV ставав гальмом до цього примирення, він вирішив перейти у католицтво (25 липня 1593 р.). «Париж вартий меси», заявив Генріх Наваррський деяким своїм сподвижникам, які обвинувачували його у віровідступництві. Після цього Париж змушений був капітулювати. Генріх IV вступив у столицю на початку 1594 р. і незабаром коронувався, як безспірний король Франції.

Гугенотські війни завершились виданням у 1598 р. Нантського едикту. Едикт оголошував католицизм державною релігією Франції. По всій Франції відновлювалось католицьке богослужіння (на півдні і заході на цей час у багатьох місцях воно зовсім припинилось). Католицькому духовенству повертались землі й інше майно. Але одночасно гугеноти дістали право сповідувати свою віру. Гугеноти дістали право збирати свої церковні з’їзди (синоди) і спеціальні політичні наради. Вони дістали право мати при королі своїх особливих представників. їм було залишено близько 200 фортець як гарантія виконання урядом статей едикту. По суті Нантський едикт не був звичайним королівським указом. Це був мирний договір між двома сторонами, що воювали між собою, з яких жодна не виявилась такою сильною, щоб диктувати свою волю іншій.

Нантський едикт був першим у Західній Європі прикладом встановлення віротерпимості. Генріх IV розраховував, що такий захід найбільше сприятиме підкоренню гугенотів центральному урядові, його розрахунок в значній мірі справдився.

Кардиналу Ришельє (1624-1642 рр.), вдалося радикально розв’язати гугенотське питання. Використовуючи слабкість уряду, гугеноти в кінці другого десятиріччя знов почали повстання проти центра і проголосили на півдні свою феодальну гугенотську республіку. Знову, як в період гугенотських війн XVI ст., на чолі гугенотів стали найбільші феодали — герцог де-Роган та інші «політичні гугеноти». Найважливішим пунктом повстання став великий порт на заході — Ларошель, що вступив у зносини з англійцями і мав надію на підтримку англійського флоту. Ришельє послав у Лангедок війська під командуванням принца Конде. Сам він відправився облягати Ларошель. Англійський флот не зміг подати необхідної підтримки обложеному місту. З наказу Ришельє була збудована велика дамба (завдовжки 1, 5 км), якою місто було відрізане від моря; широким ровом воно було відрізане й від суші. Оточене з усіх боків, місто Ларошель капітулювало в жовтні 1628 р. На півдні гугеноти на цей час так само зазнали поразки. Ришельє міг тепер вже не зважати на Нантський едикт. Проте він не скасував його. Гугеноти в силу «едикту милості» 1629 р. зберігали овій релігійний культ, але були позбавлені своїх політичних пе­реваг. У них були відібрані їх фортеці, знищені спеціальні гуге­нотські війська, спеціальні гугенотські суди тощо. В результаті такого розв’язання гугенотського питання «Франція виграла у національній єдності»






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.