Види тестових завдань. 2 страница

Основна причина конфлікту — незадоволення соціальних потреб людини в групі: низький статус, мало любові та поваги з боку оточую­чих, відсутнє почуття захищеності в групі, немає умов самовираження, самоствердження. Ця причина породжена природою перебування лю­дини в групі — вона завжди конфліктна: з одного боку — особистість мас бути в групі для досягнення споїх жнттєвих цілей, для захисту, для задоволення соціально-психолопчніїх потреб; з іншою — особистість намагається зберегти свою свободу, незалежність та індивідуальність, що стає джерелом тривоги, страху.

До ознак поведінки, які свідчать про потенційний конфлікт, можна віднести, зокрема, такі: мовчання, відсутність захоплення, відсторонення; критиканство, лайка, демонстрація зверхності; несподівані запитання, відповіді, неадекватна поведінка;

формальна ввічливість, встановлення певних норм, буквоїдство. споглядання за іншими;

кокетливість, капризи, дитинство; перетворення справи у жарт, розмови на сторонні теми;

пошук пинних, самокатування, удавана скромність, звинувачення колективу або його окремих членів.

Причин конфліктів—безліч, наприклад: неузгодженість цілей у групі, нечіткий розподіл прав і обов'язків; надмірна завантаженість; невідповідність посади і компетентності; стиль керівництва; умови праці; невизначеність власних цілей і перспектив росту; психологічна несумісність членів групи; вичерпання особистих можливостей та інтересів.

Існує велика кількість порад щодо розв'язання конфліктних ситуа­цій. Наприклад, пропонується оригінальна методика вирішення біль­шості міжособистісних конфліктів поступовою реалізацією чотирьох кроків: опис (початок розмови з конкретного і максимально об'єктивного опису конфліктної ситуації), виявлення думок і почуттів у зв'язку з конфліктною поведінкою іншої людини; визначення, як пропозиція варі­анту поведінки, що може усунути конфлікт; наслідки — інформування про те, які будуть переваги, якщо людина змінить свою поведінку (мож­ливо, доцільно згадати і про негативні наслідки від незмінної поведінки).

Головне в стратегії розв" язання конфліктів -- уявлення про те, що лише кооперація (увага до інтересів іншого, намагання задовольнити його інтереси) дає виграш обом сторонам конфлікту. Програш обох — цс джерело агресії, а виграш од­ного можливий лише за умов прояву або альтруїзму, або егоїзму.

Однак треба пам'ятати, що розв'язати конфлікт, тобто створити без­конфліктний стан, коли люди працюють у повній гармонії, неможливо. Це пов'язано з їхньою об'єктивною природою. Так народилася ідея управління конфліктами з вироб­ленням індивідуальної стратегії і тактики продуктивної поведінки у конфліктній ситуації.

Для досить повної характеристики поведінки суб'єкта діяльності у конфліктній ситуації розглянемо двомірну модель регулювання конф­лікту, що має дві основні стратегії поведінки: кооперацію та наполег­ливість (настирливість).

Перша стратегія — кооперація. Це орієнтація на інтереси і потреби партнерів, стратегія узгоджень, пошуку спільних інтересів (формула: «наш інтерес—у тому, щоб якнайкраще забезпечити інтереси іншої сторони»).

Друга стратегія — наполегливість. Передбачає реалізацію влас­них інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід (учасники — супротивники, мета — перемога або поразка). Прихильники цієї стра­тегії настирливі, нетерплячі, егоїстичні, не вміють слухати інших, на­магаються нав'язати власну думку тощо.

Кожна з цих стратегій може мати повну міру прояву — від міні­мального до максимального. Це дає можливість визначити п'ять осно­вних стилів поведінки у конфліктних ситуаціях:

1. Уникнення — відсутність прагнення до кооперації і відсутність тенденцій прагнення досягти власних цілей; психологічні ознаки цього стилю поведінки: прагнення не брати на себе відповідальність за при­йняття рішення, не бачити розбіжностей, заперечувати конфлікт, вва­жати його безпечним; прагнення вийти із ситуації не поступаючись, але й не відстоюючи своїх позицій; бажання утриматися від суперечок, дискусій, заперечень опоненту, висловлювань своєї позиції.

2. Змагання — прагнення задовольнити свої інтереси, не беручи до уваги інтереси іншої людини, бажання відстояти своє шляхом відвертої боротьби за свої інтереси, зайняття жорсткої антагоністичної позиції, за­стосування влади, тиску, використання залежності партнера; тенденція сприймати ситуацію як питання перемоги або поразки.

3. Прпстосування — жертовність щодо власних інтересів; цей стиль поведінки характеризується прагненням зберегти або налагодити приємні стосунки, забезпечити інтереси партнера згладжуванням супе­речності; готовність до дії на шкоду власним інтересам, відсторонення від обговорення суперечливих питань, примирення з вимогами, претен­зіями; прагнення підтримати партнера, щоб не зачепити його почуттів, шляхом піднесення загальних інтересів, замовчуючи розбіжності.

4. Компроміс — бажання запобігти конфлікту взаємними поступ­ками; це пошук серединних рішень, коли ніхто багато не втрачає, але й не виграє; інтереси обох сторін повністю не розкриваються.

5. Співробітництво — пошук альтернативи, яка повністю задово­льняє інтереси обох сторін шляхом відвертого обговорення; спільний і відвертий аналіз розбіжностей у процесі опрацювання рішення; ініціа­тива, відповідальність і виконання розподіляються за взаємною згодою.

Визначити індивідуальні характеристики поведінки у конфлікті мо­жна за допомогою опитувальника К.Томаса.

Оптимального стратегією поведінки суб'єкта діяльності вважає­ться така, в якій застосовуються усі п'ять стилів (кожен із них має зна­чення в інтервалі 5-7 балів, за опитувальником К. Томаса). Отже. не­обхідно з'ясувати власні якості особистості щодо стратегії поведінки у конфліктній ситуації з метою її оптимізації. Оптимізація поведінки пе­редбачає здатність використовувати всі тактики залежно від конкрет­них умов конфліктної ситуації (стиль поведінки учасників конфлікту. природа конфлікту, можливі наслідки тощо).

81. Види навчальних цілей та засвоєння бази знань як основа таксономії навчальних цілей.

Першим і дуже важливим показником при вивченні циклів навчального процесу є конкретизація цілей навчання. Всі цілі реалізуються в тісному взаємозв'язку одна з одною, формулюються в термінах умінь і задач. Загальні цілі стосуються навчального предмета, що вивчається протягом усього періоду навчання. Предметно-специфічні цілі пов'язані з задачами, що повинен навчитися вирішувати учень у результаті вивчення даного предмета протягом одного року. Частні цілі - це цілі вивчення конкретних розділів, тем цих навчальних предметів. Аналіз досвіду роботи вчителів дозволяє виділити в кожному циклі засвоєння навчального матеріалу чотири такі специфічні найближчі предметні дидактичних цілі:

- ознайомлення і первинне закріплення навчального матеріалу;

- актуалізація, відтворення досліджуваного і формування навичок і умінь шляхом застосування його в навчальній практиці;

- систематизація знань і умінь на основі застосування їх у життєвій практиці;

- контроль знань і умінь.

Процес розробки таксономії цілей

навчання може здійсеюватися у декілька етапів. На першому етапі визначаються загальні цілі та можливий вплив засвоєного змісту дисципліни на спрямованість особистості студентів. На другому етапі цілі навчання уточнюються в процесі розробки моделі засвоєння бази знань.

Модель засвоєння бази знань навчальної теми – це перелік елементів бази знань з визначенням рівня засвоєння кожного елемента.

До елементів бази знань відносяться:

Поняття, терміни, факти, символи, судження.

Тенденції, властивості, теорії, критерії, закони

Правила, принципи, норми, методи, процеси, алгоритми.

Засвоїти знання – це щонайменше бути здатним відтворювати елементи бази знань, застосовувати елементи бази знань для розв’язання типових задач предметної галузі, використовувати базу знань для здобуття нових знань і розв’язання нових задач в нових умовах.

82. Основні види планування унавчально-виховних закладах. Програми та плани.

Державні освітні стандарти отримують реальне втілення у формуванні змісту освіти в таких нормативних документах: навчальному плані, навчальній прграмі і навчальній літературі. Кожний із цих документів відповідає певному рівню проектування змісту шкільної освіти. Навчальний план - рівню теоретичних уявлень; навчальна програма - рівню навчального предмета; навчальна література - рівню навчального матеріалу.

Навчальні плани - це нормативні документи, що спрямовують діяльність школи. Навчальний план загальноосвітньої школи - це документ, що містить перелік вивчаємих у ній предметів, їхній розподіл по роках навчання і кількість часів на кожний предмет. У практиці сучасної загальноосвітньої школи відомі такі види навчальних планів: базисний державний навчальний план, регіональні навчальні плани, навчальний план конкретної школи.

Навчальна програма - це нормативний документ, у якому окреслюється коло основних знань, навичок і умінь, які підлягають засвоєнню по кожному окремо узятому навчальному предмету. Вона включає перелік тем вивчаємого матеріалу, рекомендації по кількості часу на кожну тему, розподіл їх по роках навчання і час, який відводиться для вивчення всього курсу. Навчальна програма в структурному відношенні складається з трьох основних компонентів: пояснювальна записка, у якій визначаються цільові напрямки вивчення даного конкретного предмета, зміст освіти - навчальний матеріал, що включає основну інформацію, поняття, закони, теорії; методичні вказівки про шляхи реалізації програми, що стосуються методів, організаційних форм, засобів навчання, а також оцінки знань, навичок і умінь, що одержуються учнями.

83. Поняття змісту навчання. Основні принципи і теорії

Навчання – процес передачі й активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також засобів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безупинного формуваняя людини.

Одночасно – це спілкування, у процесі якого відбувається кероване пізнання, засвоєння суспільно-історичного досвіду, відтворення, оволодіння тією або іншою конкретною діяльністю, що лежить в основі формування особистості.

Зміст навчання: передача узагальненого досвіду придбаного людьми протягом сторіч.

Задача навчання: освітня, пізнавальна, виховна.

Цілі навчання: розвиток людської особистості, розвиток спроможностей, реалізація можливостей.

Форми навчання: творче, трудове, додаткове.

Принципи навчання – це керуючі ідеї, нориативні вимоги до організації та проведенню дидактичного процесу

Основні принципи навчання: науковість, зв'язок теорії і практики, доступність, систематичність, послідовність, індивідуальний підхід.

Дидактика – теорія навчання, пов'язана з дослідженням окремих сторін учбово-виховного процесу.

Склад дидактики: розробка цілей, задач, утримання, принципів, методів, організацію утворення і навчання.

Дидактичні принципи навчання: систематичність подачі знань, науковість, зв'язок із практикою, свідомість, доступність, наочність, єдність конкретного й абстрактного, з'єднання індивідуального і колективного.

Ознаки навчання: 1) організація засвоєння новими поколіннями накопиченого соціального досвіду товариства, що потребує спеціальної діяльності учнівських і тих, яких навчають,, 2) активність навчальної діяльності суб'єкта навчання.

Процес навчання - спеціальна організована пізнавальна діяльність, яка має свої зміст, структуру й організацію; це є особлива соціальна діяльність прискореної передачі накопиченого соціального досвіду.

Основні елементи навчання: ціль навчання - ідеальна модель бажаного результату засвоєння, методи навчання, організаційні форми навчання, реальний результат.

Складові процесу навчання: цілі, процес викладання, процес навчання, задачі, методи, форми організації, засіб навчання, зміст навчання.

Типи методів навчання: словесне, наочне, практичне.

84. Види та типи методів.

Метод навчання – система послідовних усвідомлених дій суб’єктів навчання, спрямованих на досягнення разультату, відповідного меті навчання.

Методи навчання в основному поділяються на:
словесні, налчні, практичні.

До словесних належать: усне викладення знань, бесіда, диспут, драматизація, робота з книгою.

Усний виклад – монологічна форма навчальної роботи. Викладач повідомляє інформацію, учень сприймає її, осмислює, запам’ятовує, а потім репродукує засвоєне. Види усного викладу знань: розповідь вчителя, пояснення, шкільна лекція.

Бесіда – діалогічний метод навчання, за якого вчитель із допомогою вдало поставлених питань спонукає учнів або відтворювати раніше набуті знання, або робити самостійні висновки-узагальнення на основі засвоєного фактичного матеріалу. Бесіди поділяються на: вступна, повідомлювальна, бесіда-повторення, контрольна.

Диспут – публічна суперечка на наукову чи суспільно важливу тему. Цей метод базується на обміні думками між учнями та вчителем

Метод драматизації ще називають рольовою грою. Особливість цього методу полягає в імпрвізованому розігруванні учасниками різних ролей узаданій проблемній ситуації.

Робота з книгою. Суть цього методу полягає в організації самостійної роботи учнів над друкованим текстом.

До наочних методів начання відносяться: спостереження, ілюстрація, демонстрація.

Спостереження як метод навчання забезпечує безпосереднє споглядання та сприйняття явищ дійсності. Ілюстрація матеріалів показується у статичному вигляді. Демонстрація передбачає показ матеріалів у динаміці.

До практичних належать: вправи, лабораторні роботи, практичні роботи. Вправа – це метод навчання, що полягає у повторенні певних дій, під час яких учні виробляють уміння й навички застосування вже набутих знань.

85. Мотиваційний аспект навчання.

При обгрунтуванні навчальної діяльності студентів важливо враховувати такі принципові судження. По-перше, потрібна не будь-яка мотивація, а така, що грунтується на позитивно-процесуальній цінності цієї діяльності. Немає таємниці в тому, що деякі студенти не виявляють достатньої активності в навчанні, керуються сугубо меркантильними розуміннями: одержати стипендію, уникнути призову до армії, не піддатися негативній оцінці педагогів, батьків і т.п. По-друге, формування мотивів відбувається тільки в процесі самої діяльності, і якщо в процесі її виконання студент буде відчувати позитивні емоції задоволення, радості, азарту пошуку, змагання, очікується перетворення ситуативних, не стійких мотивів у духовну потребу в даній діяльності. По-третє, мотивація діяльності має динаміку. Суть її полягає у виникненні нових мотивів, у зміні характеру мотивації. Причому ці зміни відбуваються як протягом усього процесу навчання, так і на конкретних заняттях. Відомо, що перенасичення заняття информаційно в міру стомлення замість почуття задоволення від пізнання нового починають викликати подразнення, невдоволення собою і викладачем, прагнення припинити заняття. Відбувається зниження рівня мотивації від широкої пізнавальної до вузько-соціальної, побутової, індивідуалістичної. Слід зазначити, що на основі часто виникаючих ситуативних мотивів при наявності позитивних результатів діяльності виникає стійка, широка соціальна мотивація. Під мотивацією навчальної діяльності розуміється система мотивів студента, що обумовлює відношення до навчання і ступінь активності в оволодінні фаховими знаннями, уміннями, навичками. Всі мотиви характеризуються змістом, спрямованістю, силою, усталеністю, місцем у структурі мотивації, стійкістю, відношенням до предмета діяльності.

Зміст мотивів відбиває систему ціннісних орієнтацій особистості (значимих для особистості предметів, потреб). При цьому предмет потреби не обов'язково виступає в матеріальній формі: це може бути ідеал, ідея, мрія. В залежності від утримання мотивів можна говорити про широку соціальну, колективістичну й індивідуалістичну мотивацію. Соціальна мотивація є відбитком в індивідуальній свідомості суспільних ціннісних орієнтацій, колективістична - групових норм і цінностей, індивідуалістична - індивідуально значимих предметів, ідей, ідеалів, норм.

86. Інформаційне повідомлення та активізація уваги, пам’яті та розумової діяльності в аудиторії.

Велике значення має те, наскільки учні уважно та зацікавлено слухають повідомлення чи лекцію викладача. Адже від цього залежить наскільки багато інформації вони запам’ятають з лекції чи розповіді. Отже для встановлення контакту між аудиторією та викладачем можливе тоді, коли у педагога сформовані мовленеві та немовленеві засоби спілкування. Також для привернення та утримання уваги аудиторії педагог повинен легко орієнтуватися у ситуації професійного спілкування та володіти комунікативними прийомами.

Вибірковість та спрямованість уваги аудиторії визначають дві групи факторів:

1.Фактори зовнішньої структури подразників (фізичні параметри сигналів – інтенсивність, частотність, новизна).

2.Фактори внутрішнього походження: відповідність інформації, що отримується, потребам людини, її емоційному стану, актуальність інформації.

Пропонують кілька способів управління та активізації уваги, пам’яті та розумової діяльності в аудиторії:

виклад парадоксального випадку або суперечливого факту;

використання чинника новизни;

повтор значущої інформації;

використання неповного змісту;

систематизація матеріалу;

періодичне підсумовування;

структурування інформації;

відповідність матеріалу особистим інтересам;

запитання на які неможливо дати відповідь типу: «так-так», «так», «ні»;

складні відповіді співрозмовника;

початок бесіди на його «полі інтересів»;

Управління увагою є особливо важливим при виконанні монотонних, шаблонних, стереотипних операцій. Виконання різноманітних прийомів діяльності (заміна слухової інформації на зорову, зміна темпу роботи, зміна послідовності об’єктів уваги тощо) дозволяє підтримувати стійкість уваги. Використання викладачем фактора новизни підвищує ефективність сприйняття студентами навчальної інформації. Ефектна розповідь про неординарний випадок або висловлення суперечливого твердження ставлять слухачів перед проблемою, інтригують їх і примушують сконцентрувати увагу. Неповне подання змісту інформації також може використовуватися для привернення уваги. Все, що зображено неповно, незакінчено, натяком, штрихом, збуджує інтерес людей, які звикли спостерігати предмети і явища в їх нормальній цілісності.

Управління пам’яттю. Уміння організовувати матеріал, знання різноманітних прийомів запам’ятовування допомагають людині усвідомлено володіти безмежними можливостями своєї пам’яті. Для підвищення успішності і точності запам’ятовування необхідно враховувати темп надання нових відомостей і фон на якому відбувається сприйняття. Відомий цілий ряд способів управління пам’яттю, наприклад, способи локальної прив’язки, асоціації, опорних слів, створення установки, переказу, структурування, емоційного забарвлення, недостатності аргументів. Запам’ятовується краще той матеріал, який викликає активну розумову діяльність. Це сприяє розвитку здібності укрупняти й оптимально організовувати одиниці, що запам’ятовуються.

Активізація та розвиток мислення. Активізація мислення здійснюється через розвиток умінь управляти такими етапами мислення, як постановка задачі, створення оптимальної мотивації, регулювання спрямованості довільних асоціацій, максимальне включенні як образних, так і символічних компонентів, використання переваг понятійного мислення, зниження надмірної критичності при оцінці результату тощо. Активізують мислительний процес і уміння правильно формулювати проблему, ставити запитання, оскільки вони концентрують увагу, обмежують вибір гіпотез з пам’яті. Запитання дають поштовх мисленню, обмежуючи різноманітність довільних асоціацій і поле усвідомленого перебору гіпотез.

За всіх обставин управління увагою, пам’яттю та мисленням - передумова ефективної діяльності.

87. Прийоми активізації уваги, пам’яті, мислення.

Пропонують кілька способів управління та активізації уваги і пам’яті:

виклад парадоксального випадку або суперечливого факту;

використання чинника новизни;

повтор значущої інформації;

використання неповного змісту;

систематизація матеріалу;

періодичне підсумовування;

структурування інформації;

відповідність матеріалу особистим інтересам;

запитання на які неможливо дати відповідь типу: «так-так», «так», «ні»;

складні відповіді співрозмовника;

початок бесіди на його «полі інтересів»;

Управління увагою є особливо важливим при виконанні монотонних, шаблонних, стереотипних операцій. Виконання різноманітних прийомів діяльності (заміна слухової інформації на зорову, зміна темпу роботи, зміна послідовності об’єктів уваги тощо) дозволяє підтримувати стійкість уваги. Використання викладачем фактора новизни підвищує ефективність сприйняття студентами навчальної інформації. Ефектна розповідь про неординарний випадок або висловлення суперечливого твердження ставлять слухачів перед проблемою, інтригують їх і примушують сконцентрувати увагу. Неповне подання змісту інформації також може використовуватися для привернення уваги. Все, що зображено неповно, незакінчено, натяком, штрихом, збуджує інтерес людей, які звикли спостерігати предмети і явища в їх нормальній цілісності.

Управління пам’яттю. Уміння організовувати матеріал, знання різноманітних прийомів запам’ятовування допомагають людині усвідомлено володіти безмежними можливостями своєї пам’яті. Для підвищення успішності і точності запам’ятовування необхідно враховувати темп надання нових відомостей і фон на якому відбувається сприйняття. Відомий цілий ряд способів управління пам’яттю, наприклад, способи локальної прив’язки, асоціації, опорних слів, створення установки, переказу, структурування, емоційного забарвлення, недостатності аргументів. Запам’ятовується краще той матеріал, який викликає активну розумову діяльність. Це сприяє розвитку здібності укрупняти й оптимально організовувати одиниці, що запам’ятовуються.

Активізація та розвиток мислення. Активізація мислення здійснюється через розвиток умінь управляти такими етапами мислення, як постановка задачі, створення оптимальної мотивації, регулювання спрямованості довільних асоціацій, максимальне включенні як образних, так і символічних компонентів, використання переваг понятійного мислення, зниження надмірної критичності при оцінці результату тощо. Активізують мислительний процес і уміння правильно формулювати проблему, ставити запитання, оскільки вони концентрують увагу, обмежують вибір гіпотез з пам’яті. Запитання дають поштовх мисленню, обмежуючи різноманітність довільних асоціацій і поле усвідомленого перебору гіпотез.

88. Поняття ефективності навчання. Навчання, освіта і ринок праці.

Під поняттям ефективності навчання розуміють знання та навички, що придбає учень в процесі навчання та можливість використання цих знань та навичок на практиці. В наш час чітко видно зв’язок між ринком праці та освітою. Адже досить пригадати, що після придбання незалежності України найпрестижнішими та найпопулярнішими професіями стали професії економіста, менеджера, фахівця з реклами тощо. І вмить, наче гриби після дощу, стали з’являтися інститути, коледжі, курси, що закликали учнів до вступу і пропонували їм ці спеціальності, адже на ринку праці невистачало саме таких фахівців. Але ефективність навчання залежить не тільки від учбового закладу, кваліфікації та досвіду викладачів, наявності методичного та учбового матеріалу, але і від індивідуального типу учня та метода навчання. Можна зробити деякі пояснення:

Пояснювально-ілюстративний метод навчання здійснюється як лекція, демонстрація дослідів, операцій, екскурсій. Діяльність учня направлена на отримання інформації та пізнання. В результаті формується “знання-знайомство”.

Репродуктивний метод полягає в тому, що викладач складає задачі для учнів на відтворювання ними способів дій, рішень задачі, так щоб учень сам відтворював учбовий матеріал, відповідаючи на поставлені задачі та питання. В решті формується “знання-копія”.

Ці методи відносять до традиційних методів навчання, котрі зводяться до передачі вже існуючих та готових знань учням. Також є методи проблемного навчання, що широко використовуються за кордоном. Ці методи більш ефективно готують учнів до тих форм роботи, що можуть зустрітися в професійній діяльності (вміння знаходити необхідну інформацію для виробничих рішень, вміння знаходити самостійне творче рішення).

Отже, можна зробити висновок, що при традиційному навчанні спостерігається розрив між тими вимогами, що висуваються людині в процесі навчання та тими, що вимагає реальна професійна діяльність.

89. Сутність поняття «спілкування». Форми та рінві спілкування.

Спілкування – процес встановлення між людьми контактів, що породжені потребою в сумісній діяльності та вкл. в себе обмін інформацією (комунікацію), виробітку єдиної стратегії взаємодії (фнтеракцію), сприйняття і розуміння один одним (емпатія).

Функції спілкування:

контактна – встановлення контакту як стану готовності до прийому/передачі повідомлення і підтримка взаємозв”язку в формі взаємної орієнтованості;

інформаційна – обмін повідомленнями, думками, рішеннями…

спонукальна – стимуляція активності партнера до спалкування, що спрямовує його на виконання конкретної дії;

координаційна – взаємне орієнтування і координація дій при організації спільної діяльності;

розуміння – розуміння суті повідомлення, думки, рішення намірів паортнерів по спілкуванню;

емотивна – збудження, есоц.переживання, кмоц.стан, його зміни;

встановлення відносин – створення свого місця в ділових, особистих та ін відносинах суспільності;

впливу – зміна стану партнера, його поведінки, потреб, рішень…

Спілкування як комунікація передбачає обмін інформацією між людьми, що здійснюється за допомогою знаків (слів, жестів, ієрогфифів), які співвідносяться з речами, явищами дійсності.

Виділяють вербальну і невербальну комунікацію.

В вербальній комун. – знакова система – мова, структ.одиниця – слово. Спілкування за допомогою мови – мовлення.

Невербальна конун. – доповнює мову і передає емоційний стан, вкл.символи:

оптико-кинетичні (жести, міміка);

паралінгвістичні (якість голосу, його діапазон, тональність);

екстралінгвістичні (паузи, сміх, темп мовлення);

просторово-часові – взаємне розташування, час спілкування, ситуаця спілкування.

90. Психологічна сутність поняття " конфлікт" та стратегії поведінки у конфлікті.

Конфлікт — це зіткнення протилежно спрямованих цілей, ін­тересів, позицій, думок, поглядів суб'єктів взаємодій. В основі будь-якого конфлікту перебуває конфліктна ситуація, тобто збіг обставин з протилежними тенденціями. Щоб конфлікт почав розвиватися, потрі­бен інцидент, необхідно, щоб якась сторона почала діяти, зачіпаючи ін­тереси іншої. Якщо протилежна сторона відповідає такими самими ді­ями, то конфлікт із потенційного перетворюється в актуальний.

Основна причина конфлікту — незадоволення соціальних потреб людини в групі: низький статус, мало любові та поваги з боку оточую­чих, відсутнє почуття захищеності в групі, немає умов самовираження, самоствердження. Ця причина породжена природою перебування лю­дини в групі — вона завжди конфліктна: з одного боку — особистість мас бути її і руні для досягнення споїх жнттєпих цілей, для захисту, для задоволення соціалі.ііо-нсихолопчніїх потреб; з іншою — особистість намагається зберсггіі свою свободу, незалежність та індивідуальність, що стає джерелом тривоги, страху.

До ознак поведінки, які свідчать про потенційний конфлікт, можна віднести, зокрема, такі: мовчання, відсутність захоплення, відсторонення; критиканство, лайка, демонстрація зверхності; несподівані запитання, відповіді, неадекватна поведінка;

формальна ввічливість, встановлення певних норм, буквоїдство. споглядання за іншими;

кокетливість, капризи, дитинство; перетворення справи у жарт, розмови на сторонні теми;

пошук пинних, самокатування, удавана скромність, звинувачення колективу або його окремих членів.

Причин конфліктів—безліч, наприклад: неузгодженість цілей у групі, нечіткий розподіл прав і обов'язків; надмірна завантаженість; невідповідність посади і компетентності; стиль керівництва; умови праці; невизначеність власних цілей і перспектив росту; психологічна несумісність членів групи; вичерпання особистих можливостей та інтересів.

Існує велика кількість порад щодо розв'язання конфліктних ситуа­цій. Наприклад, пропонується оригінальна методика вирішення біль­шості міжособистісних конфліктів поступовою реалізацією чотирьох кроків: опис (початок розмови з конкретного і максимально об'єктивного опису конфліктної ситуації), виявлення думок і почуттів у зв'язку з конфліктною поведінкою іншої людини; визначення, як пропозиція варі­анту поведінки, що може усунути конфлікт; наслідки — інформування про те, які будуть переваги, якщо людина змінить свою поведінку (мож­ливо, доцільно згадати і про негативні наслідки від незмінної поведінки).