Таємнича літера

Юрась Булочка й не помітив, коли це медсестра у рожевому светрі зникла з маніпуляційної, війнувши чорними косами, бо він саме стискав у руках круглу металеву коробку й не наважувався її відкрити.

Юрасик роззирнувся по кімнаті, почуваючи себе одиноким і беззахисним перед величною таємницею. Йому захотілося, щоб поруч опинилися люди, хоча б і ця загадкова чорнокнижниця в рожевому светрі, але щезла вона, і разом із нею щез штатив із крапельницею. Притискаючи коробку до грудей, Юрасик вискочив із маніпуляційної й кинувся коридором до відчинених дверей.

- Ліно! - гукнув він, забувши, що в хірургічному відділенні - тиха година. - Ліно! Я знайшов його! Я знайшов замок до срібного ключика!

У дверях він з розгону, засліплений щастям і нервовим збудженням, врізавсь у когось вищого за себе й кремезнішого. Юрась гупнувся спиною в блакитну стіну з жовтими патьоками й звів очі на Ореста, який саме заходив до палати. Орест тримався за одвірок перебинтованою рукою.

Юрасик інстинктивно подивився на власні долоні, заклеєні пластирем. Схоже, трос, який урятував Ліні життя, залишив їм з Орестом тавро на все життя.

- Ти чого репетуєш? - постукав Юрасика по лобі Орест. - Усі сплять. Виженуть нас із тобою з відділення, тоді що?

- Ти не розумієш! - Юрасик намагався вгамувати емоції. - Та ти ж і нічого ще не знаєш! Я його знайшов! - і він виставив наперед круглу коробку, яка загадково блимнула і згасла.

- Кого - його? - схилив Орест голову набік. Коробка була жіночого роду, та й виглядала якось не теє...

- Замок! Замок до твого ключика! - Юрась Булочка витягнув із навісного замочка срібний ключ і потрусив ним радісно.

- То он де він подівся! - поволеньки промовив Орест і замислено зміряв поглядом столичного журналіста. - А я шукаю-шукаю, весь одяг перетрусив, по підлозі лазив, як дурень...

Юрасик устромив ключ у замок і повернув туди-сюди, демонструючи, як справно той працює. Світло на голівці ключа зблиснуло - палах-палах. Орест простягнув руку й собі повернув ключ туди-сюди, досі не в змозі повірити, що живий лист із того світу, який привіз йому батьків друг Олександр Остапович Шкварченко, таки щось означає.

- Що там? - спитав він рвучко.

- Я ще не дивився.

- Ти - ще - не - дивився?!

- У-у...

Одночасно Орест і Юрась влетіли до палати, зіштовхнувшись ліктями в дверях, і нависли над ліжком. На ліжку сиділа чорнокнижниця в рожевому светрі й вивіреними рухами затягувала Ліні руку вище ліктя гумовою трубкою, щоб устромити голку у вену. Юрасик, який крові не терпів, скосив очі до вікна, перечікуючи момент, коли кров порскає через голку й кривавить підкладену вату. Ловка медсестра зробила два блискавичних рухи - і з крапельниці в Лінине тіло помалу потекла прозора рідина.

- Вона спить, - повернула голову медсестра, і коси її зазміїлися по спині. Юрасеві Булочці привиділося, що на кінчиках роззявилися маленькі пащі з дрібними зубками і з тихим сичанням вистромили язики. “С-с-спить, с-с-спить...” - чулося звідусіль. Юрасик закліпав очима, щоб відігнати видіння. Відьма в рожевому светрі підморгнула йому й випливла з палати.

Але Ліна не спала. Зітхнувши, вона розтулила вуста й намірилася щось сказати, але голосу не було. Ліна прокашлялася, скривилася, бо голова боліла нестерпно, й урешті-решт спитала:

- Що... там... у вас?.. Стільки... - вона ковтнула, - галасу!..

Без слова Юрась Булочка поклав Ліні на ліжко блискучу жерстянку, що в таких колись переварювали шприци, й відкинув накривку. Ліна спробувала підвестися на лікті, щоб зазирнути всередину, але їй миттєво закрутилось у голові й занудило. Притискаючи руку до вуст і стримуючи нудоту, вона завела очі під стелю:

- Та що там уже таке? Я тут дуба вріжу і так і не взнаю, що за буча! Дві голови схилились над коробкою, й одностайне розчароване зітхання вирвалося з двох грудей. Орест дістав із жерстянки дивну пластмасову штукенцію, наштрикану тисячами металевих виводів, як їжак голками. Штукенція була загорнена у фольгу. Орест обережно відгорнув фольгу, але руками за голки братися побоявся.

- Що це? - спитав Юрасик з надією.

- Заклятий скарб...

- А що тепер робити?

- Усі, хто міг знати, - відповів Орест жорстоко, - вже на небі.

Ліна покрутила “їжака” в руці і стенула плечима, від чого голка ледь не вискочила з вени.

- Обережно! - одночасний крик із двох боків. Голка затремтіла, затремтіла, вспокоїлася...

І саме в цю мить до палати увірвався холодний, гнилий запах минулої вже зими, й у дверях стали нові дві особи. Прибульці, розпашілі й рум’яні з вітряного дня, розшпилили чорні однаковісінькі пальта й підступили до Ліниного ліжка. Важкі черевики гупали за кожним кроком.

- Як гадаєш, воно? - звернувся до товариша один із двох у чорних пальтах.

-Може, й воно, - знизав той плечима. Він потягся рукою до “їжака” й був би вже взяв його з Ліниних пальців, коли Юрасик блискавичним рухом вихопив невідомий голчастий прилад і жбурнув його під ліжко.

- Розтрощиш, - ледь чутно сказала Ліна.

- Сам дістанеш, правда? - насунувся один із двох на журналіста.

Той побілів і мотнув головою. Чорний пістолет вискочив із-під поли, і цівка його цілила прямісінько Юрасеві Булочці поміж брови. Гість у чорному пальті щось таке зробив зі зброєю, від чого та загрозливо клацнула, і посміхнувся.

- Лізь, лізь, поквапся. Нема часу чекати, - мовив він лагідно і махнув пістолетом.

Юрасик пополотнів і відчув, як по спині й під колінами струмочками стікає холодний піт. Відчуття було огидним, але воно відволікло думки від пістолета й не дало знепритомніти. Він повільно нахиливсь і слухняно поліз під ліжко. Гарячкове дихав, думки скакали й перекидалися, у голові зринали слова: “не можна... не так... зачекай... хіба ти... не можна...” Якби не ця пукавка, якби не ця пукавка! Ці двоє несамовитих можуть підстрелити Ліну! А вона беззахисна, непорушно лежить на ліжку, голка стирчить із вени! Що робити? Що вдіяти? Крикнути - і хтось обов’язково зазирне в палату? На ґудзичок он той над ліжком натиснути - і тоді чорнокнижниця прибіжить?.. Але ж і її підстрелять! Боже, Боже!..

Час просипався крізь дірочку у часомірі, і часу ставало дедалі менше. Юрась Булочка у самих кінчиках пальців мав оце відчуття: час вислизає, час утікає від нього! Водою крізь пальці проливається, і шкіра миттєво сохне, і вже сліду нема, ні краплиночки! І тоді крізь товщу ватних думок прорвалася чарівна мелодія.

- Ну, ваше згори, - Лінин миролюбний голос дзвенить-дзюркоче, - тільки не стріляйте, “їжака” ми вам віддамо - за одну відповідь: для чого він призначений?

Гість із пістолетом, балакучіший за свого суворого товариша, з довірливою посмішкою повернувся до Ліни й промовив:

- Не питай, звідки нам знати? Нам наказують, ми виконуємо. Сказали принести - приносимо. Хіба нам хтось пояснює? Не цінують, не цінують виконавців!..

Червонопикий злочинець голосно й фальшиво схлипнув і втерся рукавом. Юрасик виринув із-під ліжка з дивним “їжаком” у долоні. З жалем глянув він на незрозумілий прилад: ніколи вже не дізнатися, для чого він призначений... Ох-ох... Як дико закінчується дика історія!..

- Ну, давай, давай, - поквапив його балакучий у чорному пальті.

Журналіст уже простягнув руку - і спалахом у мозку сяйнула неймовірна, проте страшна здогадка: зайві свідки! Вони всі - зайві свідки! І напівпритомна Ліна - теж... Тільки-но він оддасть оцю штукенцію... А якщо він зараз не віддасть, заберуть силою, силою заберуть! А потім, потім...

Кепські справи, - паралельно з Юрасем міркував Орест. Але як вони планують вшитися? Ще чотири хвилини - і кінець тихій годині. Задзеленчать тривожні дзвоники по всій лікарні, засоваються люди. Знуджені хворі на кожне нове обличчя голодні, добре запам’ятають! Що ж ці двоє собі думають?..

Балакучому набридло чекати, і він узявся за невідомий прилад, але переляканий журналіст міцно стискав п’ястук і не випускав знахідку. Зловмисник смикнув. Судомою звело Юрасикові пальці: захочеш - не розігнеш! Пістолет задерся роздратовано. Юрась гупнувся на коліна, пригинаючи голову, й поповз під ліжко, а рука тримала “їжака” - аж побіліла.

- Вельми, вельми нерозумно, - зненацька мовив глухо мовчазний товариш того, що з пістолетом, і насунувся на Юрасика, дихнув йому в обличчя кровожерливим духом хижака. - Руку відпусти.

Юрась Булочка крутнув головою.

- Відпусти руку, прилад зіпсуєш.

Балакучий легенько вдарив його пістолетом у скроню, від чого Юрасик зіпнув повітря, розкинув руки й розпластався на підлозі. Орест кинувся навперейми, щоб підхопити Юрася, і відчув на потилиці тверде, металеве, але болю не було, тільки відразу зацебеніла кров. Ще один удар - носаком важкого черевика у незахищений живіт, - і Орест хекнув і почав падати.

Нога підвернулася, зачепилася за чорний черевик - високий, з міцною шнурівкою, потягла за собою. Балакучий у чорному пальті, не втримавши рівновагу, заточився.

Постріл ляснув у хірургічному відділенні, приспаному тихою годиною. І миттєво в коридорі зачулися крики, біганина, загупали двері, десь дзенькнуло, розбиваючись, скло, десь із металевим “брязь” упало відро води, і хтось, послизнувшись у калюжі, загуркотів і поїхав уздовж довгого коридору. Двері до небезпечної палати розчахнулися, на порозі виросла гнучка постать медсестри у рожевому светрі, яка чомусь видалася присутнім удвічі вищою за нормальний людський зріст.

Те, що зчинилося опісля, жодними словами не описати.

Відьма-чорнокнижниця за інерцією влетіла до палати, наштовхнулася на одного зі злочинців, втратила на мить рівновагу та збила його з ніг. Той, розкинувши поли чорного пальта, упав і врізався потилицею в спинку ліжка, від чого Ліну добряче трусонуло. Голка вискочила-таки з вени й зателіпалася на довгій трубці крапельниці, а з рани бризнула кров. Юрась Булочка вивернувся й заклацнув зуби довкола зап’ястя балакучого, непритомніючи від запаху чи то пороху, чи то мастила з пістолета. Хтось ревнув, але він уже не міг знати, хто то був. Довкола нього літали прозорі тіні, перепліталися, миготіли, і раптом гримнуло радіо на підвіконні океанськими хвилями:

“...бо навколо мене був туман,

Падав сніг,

Ти лежала на землі...”

І в цей момент чорнокнижниця в рожевому светрі підхопила крісло й пожбурила його просто в груди мовчазному злочинцеві. Ніжка старого важкого крісла прошила чорне пальто, прошила живіт. Страшний гість ахнув і впав на ліжко, підминаючи Ліну під себе, ковдру залила кров. Зловмисник харчав і звивався. Двері до палати рвонулися всередину і впустили повногубого міліціянта без кашкета.

Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший обережно вклав балакучого злочинця на підлогу, вивільнив його руку з Юрасикових зубів і замкнув наручники. Так само обережно він потягнув за ноги другого, якому з кишок стриміла ніжка стільця. Ліну миттєво й нестримно знудило - чи то від струсу мозку, чи то від крові, в якій вона плавала на ліжку.

Палата враз наповнилася людьми в погонах і людьми в халатах, Ліні хтось підставив мідницю, Юрасю приклали до скроні марлю, втерли підборіддя від крові. Жіноча рука з червоними лакованими нігтями торкалася його щоки прохолодними пучками, від чого йому ставало добре й спокійно. Рожевий светр квіткою цвів перед очима.

Юрасик почав провалюватись у дрімоту, все ще стискачи в заскорузлих пальцях “їжака”.

- Ну? - долинув до нього голос Валерія Нечипоренка. Хтось потягнув його за руку, вивільняючи невідомий голчастий прилад. Юрась Булочка лагідно підкорився й усміхнувся. Від чорнокнижниці пахло літньою лукою.

- Звідки у вас? - говорив міліціянт глухо.

Орест щось відповідав, показував металеву коробку, яка так і лежала в ногах Ліниного ліжка. Валерій Нечипоренко крутив коробку в руках, роздивлявся замочок, цокав язиком.

- Замок саморобний, конструкція цікава. Я такого ще не бачив. Ліна потяглася до коробки, втупилась у замок. Такий досконалий витвір, а, виявляється, кустарний, зроблений вручну. Чи й не самим Святославом Пилиповичем Шапкою?

Ліна вийняла ключик із замка і його теж уважно оглянула. Юрасик спостерігав за нею умиротворено. Затерта буква блиснула на сонці, яке пробивалось у вікно.

Відьма в рожевому светрі підморгнула й попливла з палати, поправляючи на собі зібганий коротенький білий халат, з-під якого визирали смагляві литки. Чорні коси з упалої корони зміїлися слідом і легенько шипіли на Юрася. Радіо на підвіконні хрипким голосом заспівало розпачливо:

“...ти лежала - я літав,

А коли без сили впав,

Зникла й не сказала ти мені своє ім’я...”

Ключик зблискував таємничою літерою. Юрасик на мить заплющив очі й побачив: книжкова шафа, стос візиток, він бере одну до рук, на візитці праворуч логотип - гачечок і довга паличка зліва...

- Я згадав цю букву! Я згадав! Не розумію, як ми не здогадалися раніше: це ж “мю” із грецього алфавіту. Ми ж у школі вчили! Нею щось таке позначається... Щось у фізиці... Чи то “мікро”, чи то... І ще є фірма така, в неї “m” за логотип. Ну я й бевзь!..

- Далі! - страшним голосом вигукнув Валерій Нечипоренко.

- У мене є візитка, - сказав Юрась Булочка. - Але як же я так пошивсь у дурні! І головне, від самого початку знав, що воно щось таке напрочуд рідне!.. І я навіть телефон пам’ятаю... зараз, зараз... Чотири - три - чотири - вісім - дев’ять...

Ліна наосліп простягнула руку до тумбочки, помацала й дістала роздовбаний мобільний телефон. Знявши блокування клавіатури, вона вручила телефон Юрасикові. Але він не встиг подзвонити.

Двері розчинилися так рвучко, що ручка тріснулась об стіну і стіна загула. До палати зазирнула розкуйовджена голова. Сині-сині очі гляділи жалісливо.

- Я запізнився? - вигукнув Марадона розчаровано. - Не може бути! Я таки запізнився!

Розділ XVIII

УСІ КРАПКИ НАД “і”

- Бачив дошку оголошень? - загадково спитав Марадона і примружив око. Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший заперечливо похитав головою. Марадона не стримав посмішки: - То ходи подивишся.

Валерій Нечипоренко піднявся сходами на один прогін і почав читати свіже оголошення. “...За блискучо проведену операцію з затримання особливо небезпечних злочинців, які 14 квітня 2003 року втекли з СІЗО Рябокінського районного УМВС України, нагороджується майор Нечипоренко Валерій Миколайович премією в розмірі 110 грн з занесенням у трудову книжку...”

- Але ж це мій дядько! - скрикнув Валерій Нечипоренко й узявся червоними плямами. - Але ж то я...

Марадона знизав плечима і скорчив співчутливе обличчя: така планида... Його начальник через три сходинки злетів нагору й заскочив у відомий йому кабінет, навіть не постукавши. Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, який, ніде правди діти, саме збирався розгорнути сніданок, що йому вдома дбайливо запакувала дружина, бо ж велика годинникова стрілка невпинно наближалася до відмітки “12”, а мала вже давно стояла на потрібній - саме обідній - годині, здригнувся й упустив бутерброд собі на коліна.

- Ти чого мене лякаєш? - гаркнув він, але швидко опанував себе. - їстимеш?

- Ні, дякую, - захекано вимовив Валерій Нечипоренко. - Стрийку*, ти об’яву читав?

Валерій Миколайович невдоволено скривився.

- Читав. І навіть у наказі хотів був розписатися...

Племінник задихав ще швидше, в грудях йому захарчало.

-...премія-бо мені не завадила б, - Валерій Миколайович підморгнув, - але ти ж знаєш мою натуру: чесність колись мене зі світу зведе. Не розписався, й навіть рапорт подав, що сталася прикра помилка, тож, панове-товариші, виправляйте, не губіть мені племінника, он як він ворохобиться, зараз у бійку полізе...

Валерій Нечипоренко-молодший ображено зиркнув на дядька: жартівливий тон у такій ситуації здався йому вкрай недоречним. Він болісно переживав усяку несправедливість, а на його віку завдяки тезкові-дядьку довелось постраждати не раз і не два.

У цей момент у дверях намалювалася розвихрена особа, яка допіру спромоглася наздогнати начальника. Марадона покліпав синіми очима й усміхнувся до майора Нечипоренка.

- Валерію Миколайовичу, виставляйте пляшку. Таку премію не можна не обмити, - і він підморгнув у бік Нечипоренка-молодшого.

- А тобі, Марадоно, - промуркотів повногубий молодий міліціянт улесливо, - я щойно дізнався, оголошено догану за спізнення на важливу операцію...

Марадона крутнувся і зник із прорізу дверей. Нечипоренко-молодший щез услід за ним, а Валерій Миколайович, позіхнувши полегшено, почав розвивати бутерброд і відгадувати, з чим він буде: з ковбасою чи з шинкою...

Коли Марадона розтанув у кінці коридору, Валерій Нечипоренко-молодший тихенько зайшов до свого кабінету, замкнувся зсередини на ключ і почав набирати номер на старому дисковому телефоні. Вісімка довго не з’єднувалася, та ось нарешті йому вдалося пробитись, і він тихо заговорив у трубку, раз у раз озираючись, мов за ним могли слідкувати.

- Доброго дня. Вальтере Тадейовичу, ви? Нечипоренко турбує... О, дякую, дякую!.. Ваша журналістка майже оговталася, сьогодні ще з лікарні не випишуть, бо п’ятниця, тож десь у вівторок уже має вийти... Ні, я з нею про все домовився. Вона знає подробиці, але на джерело посилатися не буде. Ну, ви ж розумієте... Ага, і хлопчина ваш дуже допоміг. Кмітливий хлопчина і сміливий... Але я маю до вас іншу справу. У нас тут є сирітський притулок, із якого діти втікають пачками. Треба б написати, що в тому сиротинці й до чого...

* * *

“Містечко Рябокінь світилося абрикосовим цвітом. Він був усюди: зсипався з дерев просто на дорогу, ховавсь у розімлілих на сонці садках, злітав від шпаркого подуву вітру й осідав на землю. Двічі лунко озвався пістолет у хірургічному відділенні районної лікарні, а ще - важке гупання тіла об підлогу, яке завше можна було почути, коли за діло бралися наші доблесні міліціянти. Ліворуч і праворуч покрикуючи: “Руки вгору! ” і “Стрілятиму! ” - міліціянти влетіли до палати, розкидали злочинців навсібіч і відступили хіба під тиском лікарів у білих халатах - неохоче, все ще розмахуючи пістолетами й погрожуючи непритомним бандитам найстрашнішими карами на їхні грішні голови; спершу згубились у дзвоні медичних склянок і банок захриплі голоси міліціянтів, потім зникли за дверима палати сині строї, які вельми пасували до фарби на стінах, й останнім вивітрився запах мастила, що ним змащують зброю...”

- Юрасику! Ти теж вирішив написати для колонки “Українські химери? Ой не можу! Я просто помру зі сміху! Першу премію треба зразу давати! Ой рятуйте мене! - Ліна здригалася від реготу, з очей її котилися сльози, вона хотіла ще щось говорити, але не могла. Юрась Булочка вдоволено посміхнувся. Щоб Ліна не бачила його пихатого виду, він повернувся до вікна - й укляк.

Просто в шибку на нього дивився горбун. Погляд лиховісний і злий, рот перекривлений. Не тямлячи себе, Юрасик злетів зі стільця й підскочив до вікна. Невідомий замахнувся на нього ціпком із круглим залізним руків’ям, і журналістові здалося, що він короткозорими очима раптом на руків’ї розрізнив лилика з розпростаними перетинчастими крилами. Незнайомець плюнув і повернувся, горбата спина почала віддалятися, і над сірим плащем тепер видно було тільки темну маківку, і журналіст уже не був певен, що горбун узагалі дивився на нього, але темна маківка нагадала зненацька проріз вікна з розбитою шибкою і вогкий дух знелюднілого тартака, від чого зразу зробилося гаряче й кепсько. У кишені Юрась несвідомо намацав прямокутну важку запальничку. Горбун завернув за ріг і зник із очей, а журналіст іще довго дивився йому вслід і не міг зрушити з місця.

Давлячись реготом, Ліна штовхнула його в плече:

- То розкажи ж мені: ти додзвонився до тої фірми?

Юрасик усім тілом відвернувся од вікна. Серце йому дивно стискалось, а думки безладно кружеляли в голові. Він пригадував і не міг пригадати, чому такою знайомою видалася горбата спина, хоча - він певен був, певен! - жодного разу її не бачив...

- Додзвонився, - кивнув Юрась Булочка замислено. - Додзвонився. Кажуть: робили експериментальне замовлення. Навіть прізвища клієнта не знають, бо замовлення було ліве, угоди не укладали, гроші отримали готівкою. Знають тільки ім’я та по батькові - Святослав Пилипович...

- Так-так-так! - горіхові Лінині очі сяяли.

- Отож. Прилад унікальний, сканує інформацію одночасно з двох тисяч сорока вісьмох точок на тілі людини. Кажуть, мороки з ним було! Схеми чутливі, якщо занадто лапати руками, вони горять і все треба переробляти. Святослав Пилипович узяв прилад, щоб протестувати, і зник.

- Ага-ага!..

- А Валерій Нечипоренко - отой старший лейтенант - сьогодні відіслав їм “їжака” на експертизу.

Ліна замріяно накручувала на палець коротке руде пасмо, та воно неслухняно висковзувало з рук.

- Інформація одночасно з двох тисяч сорока вісьмох точок на тілі людині...

- В якому місці не приклади - точки різні...

- Тільки фізичні показники?

- Не тільки фізичні показники...

- А це означає...

- Моделювання майбутнього.

- І знову шаманство...

- Якути, - мовив Юрасик зосереджено, - вірять у те, що шамани мають здатність бачити минуле. Є міф про Хара Тюмена. Там бурятські шамани розкривають злочин - підступне вбивство господаря власними людьми...

- А до чого тут?..

- А ще є міф, - перебив її Юрась, - про шамана Суор Уоле, який перекинувся на голку і підслухав розмову сімох сестер - духів віспи. А потім він підстеріг старшу з сестер і полонив її у пляшці...

- Оригінальний, - Ліна примружилась, - метод лікування віспи...

- А ще, - не вгава Юрасик, - шаман керує духами...

- Але до чого тут “їжак”?!

- Ну-у-у... - журналіст розвів руками, - уяви собі таку ситуацію: є прилад, який, замість шамана, може не тільки діагностувати хвороби, а й, скажімо, попереджати їх, який читає і минуле, і майбутнє... І є люди, що хочуть знати майбутнє, а минуле, навпаки, прагнуть приховати...

Ліна вагалася. Маленький голчастий “їжак” як засіб перемогти вселенське зло? Випередити його? Викорінити його з лиця землі? Дивний, дивний прилад - не має ні дисплею, ні хоч якогось маленького віконечка, на якому могла б відображатися інформація, що зчитувалася з отих усіх тисяч точок на тілі людини. Ні, це все занадто фантастично!

- Але хто розшифровує інформацію?

- На фірмі сказали, - Юрась Булочка конфіденційно нахилився до Ліни, - що теоретично прилад має працювати таким чином: є комп’ютерна програма. Прилад під’єднується до комп’ютера. Виводи прилада, оті дві тисячі сорок вісім голочок “їжака”, торкаються шкіри. Комп’ютер посилає сигнал на виводи, тіло реагує на сигнал, а комп’ютер дешифровує реакцію.

- А це означає...

- Десь має бути комп’ютер із програмою.

- Комп’ютер із програмою, - відлунням повторила Ліна.

Двері до палати відчинились і хряпнули об стіну. Захиталося ліжко, скреготнули пружини. Чахла квітка на вікні тріпнула жовтим листям. Крізь двері проліз гігантський пакунок, а за ним - нога в брунатному черевиці, коло якої терся чорний мокрий ніс.

- Хованцю, як ти сюди проліз? - Ліна сплеснула в долоні.

Скреготнувши кігтями по лінолеуму, пес підтягнув задні ноги, на череві заповз у палату й умить заховався під ліжком. Чорний хвіст черкнув Юрасика по оголеній литці між мештом і холошою штанів та залоскотав. Із-за пакунка визирнув розгублений Орестів вид, на якому пробилися чорні вуса й дводенна борідка.

- Салют! - привітався Орест неуважно й почовгав до вікна. Тут виявилося, що ззаду його хилитався ще один пакунок, який дивним чином тримався в Ореста на поясі.

- І що це має бути? - Ліна скосила око на шурхітливий папір.

- Зараз побачиш, - пообіцяв Орест швидко. Він обірвав папір, із-під якого з’явилися сталеві якісь довгі рурки з гачечками. Між гачечками напнута була смугаста цупка тканина. На кінцях рурок причепилися чотири гумові колеса. Орест зробив два різких рухи, мовби штукар*, що стріпує зв’язаними різнобарвними хустками, айн-цвай-драй - і сталеві рурки самі собою склались у легкий дитячий візочок нестандартних габаритів.

- Це для кого? - не втримався Юрась Булочка.

- Тобто? - Орест ображено стенув плечима. - Для Ліни. У неї легкий струс мозку, ходити не можна, буде їздити. Ми її забираємо додому.

З-під ліжка почувся інтенсивний стукіт хвоста об підлогу.

- Я туди не сяду під страхом смертної кари, - затялася Ліна.

- Сядеш, сядеш, - пообіцяв Орест і одним махом пересадив маленьку журналістку з ліжка в хистку машину на колесах.

- Рятуйте, людоньки добрі! Пробі!

Хованець застережливо рикнув. Ліна клацнула зубами й замовкла.

З другого пакунка, який хилитався в Ореста на поясі, з’явилися Лінині пісочного кольору джинси, кофтина й велика сумка.

- Прошу отримати майно. Перелік вилученого додається.

Ліна занурила руку в сумку й довго щось обмацувала, тоді мовчки зашпилила змійку й ображено склала руки на колінах. Наелектризовані руді коси стирчали на всі боки.

- Поїхали? - нахилився над нею Орест запопадливо.

Невдоволене буркотіння він чомусь беззастережно сприйняв за згоду, і візочок на гумових безшумних колесах викотивсь у коридор.

Поїхали, - подумав Юрасик відсторонено й механічно рушив за ними. Чорний пес попід стіною повз на череві, ховаючи винуваті червоні очі. Крізь прочинені двері палат долинали ліниві теревені жінок, які в розпал городнього сезону опинилися на ліжках, десь радіо грало натхненно, брязкали двері в коридорі й впускали розморених на сонці відвідувачів, чиї руки відтягали об’ємні клунки, коло сходів топталися хворі під телефоном-автоматом, а з-за сходових дверей тягайся цівки суворо забороненого в лікарні тютюнового диму. Двері ліфта розтулилися, почулися підліткові смішки, хтось кинув веселим оком на чудесний смугастий візочок, але двері знов затулились, і ліфт шухнув донизу.

Квітнева вулиця закрутила четвірку, підхопила й понесла. Юрась Булочка озирнувся на лікарню й помітив у високому вікні рожевий светр і чорне розкучерявлене волосся. Смагляве обличчя чорнокосої відьми наблизилось упритул до шибки, чорні очі крізь скло відбили сонце й зблиснули гаряче. Юрасик відчув, як у нього холонуть і терпнуть руки й одночасно хвиля киплячої крові м’яко набігає на потилицю.

Роззявивши рота з подивування, Юрась ніби з відстані спостерігав, як чорна лискуча волосина, яка тяглася десь із-поза шибки лікарняного вікна і кінчик якої заповзав під його власну куртку, напнулась і преболяче шарпнула його серце. Кров затопила Юрасикове обличчя, щоки запалали, він безпомічно озирнувся на маленьку журналістку та двох її друзів, які невпинно віддалялися, перемовляючись тихо і значущо, але картина ця більше не дратувала. Сердешний Юрась Булочка бачив тільки чорну волосину, яка грайливо шарпала його серце.

Журналіст провів рукою по обличчю й покрутив головою. У шибці зламався сонячний промінь, затулив лице, яке посміхалося зсередини. Дзвінкий біль у серці вгамувався, наче з того вийняли ніж, та лишилася дивна солодка порожнеча. Юрасик відступив на крок, готовий бігти кудись, утікати.

Відьма в рожевому светрі сердито насварилася на нього тонким пальчиком із червоним лакованим нігтем і самими губами промовила:

“А ти куди наладивсь? Історія ще не закінчилася”.

Частина третя