Вовча яма

- Тіка-а-ай!

Страшний хованців рик хльоснув нявку, та вона не могла зрушити з місця. Якась частка свідомості ще хотіла боротися, кудись бігти, рятуватися, але ноги затерпли, тіло зробилося неслухняним і неживим.

Велика химерна колода котилася на неї повільно, он уже два кроки лишилося, крок, півкроку... Нявка могла би вже простягти руку й доторкнутися до шорсткої струхлявілої кори, вона вже дихала запахом підмоклого дерева, вже не бачила нічого, крім зненацька пробудженого звіра, якого стримати нема жодної сили...

Знагла нявка втратила грунт під ногами, ще встигла подумати: “Гаплик”, - і зрозуміла, що її хтось смикнув ззаду за сорочку і потягнув за собою.

І вона побігла навмання, на звук хованцевих важких кроків попереду, не впізнаючи рідного лісу. Дерева чомусь видавалися чужими, незнайомими; страх робив їх потворними покручами, моторошними привидами, які чіпкими гілляками заступали втікачці дорогу й хапали за сорочку, за коси, за руки. Двічі вона впала й проїхалася по вогкій землі, боляче забила коліно й тепер шкутильгала на праву ногу. Вона не озиралася, боячись побачити за спиною жахливого горбатого щезника, - цього нявчине серце просто б не витримало, вибухнуло б у грудях. Навіть хрускіт гілок озивавсь у вухах громом і гуркотом, і їй щораз ввижалося, що колода так і котиться їй навздогін і от-от навалиться усією своєю вагою...

На відміну від нявки хованець не втратив голови. Прокладаючи товаришці дорогу, він раз у раз оглядався, щоб упевнитися, що, по-перше, гонитви як такої не було: кілька чорних, маленьких і волохатих покидали роботу й повискакували за паркан, але вагалися, чи бігти навздогін, чи вертатися до роботи; врешті вони зникли за деревами, й навіть пискляві їхні голоси пропали в багатоголоссі лісу; по-друге, він бачив, що нявка, хоч і цілком непритомна з переляку, таки біжить, падає, підхоплюється та знову біжить.

Хованець навіть устиг дорогою як слід поміркувати над тим, чому вони з нявкою стали свідками: шукаючи опирів, натрапили на щезника, а це означає... Стривайте, це означає, що опирі діють у парі зі щезником і що тепер можна чекати якого завгодно лиха.

Хованець завважив, що попереду ліс порідшав і далі має бути ріка. Він стишив біг, і йому одразу ж у спину вгатилася нявка. Голосно скрикнувши, нявка гепнулась на землю і покотилась, і була б докотилася до самої ріки, якби хованець не встиг її перехопити.

- Тихше, тихше, - заспокоював він товаришку, яка пручалась і хотіла відповзти від нього навкарачки. - За нами, здається, ніхто не гнався. Ми вчасно побігли, там ті й оговтатися не встигли...

Нявка лупала жовтими очима, абсолютно прозорими від жаху.

- Оно вже й ріка поруч, - лагідно муркотів хованець, - ми майже вдома. Бачиш, вогники світяться - то в місті світло по хатах почали запалювати... Ну то як - рушаємо?

Нявка припинила тремтіти, погляд її зробився осмисленим. Хованець обтрусив від землі її сорочку, пригладив розпатлані зелені коси, які стирчали навсібіч, взяв за руку й повів назустріч вогням. Вона слухняно зробила крок, тоді ще крок, і хода її таки вирівнялася, дихання стало глибоким і спокійним, але вона ще кілька разів робила спробу непомітно озирнутися через плече й щось угледіти в присмерку, який клубочився в лісі.

Мандрівці вишукували стежку, що спустила б їх до річки. Вогники привітно блимали попереду. Хованець більше глядів собі під ноги, щоб не перечепитися через яку гілляку, і, підводячи голову, ніяк не міг зорієнтуватися: то наближаються вони до привітних вогників чи ні? Дивне занепокоєння раптом прокралося в серце й захолодило його.

Хованець уважно подивився на вогні; один із них замерехтів, затріпотів - і згас. Загасили світло, заспокоїв себе хованець. Замість зниклого вогника трохи далі замиготів інший. Хованець розширеними ніздрями чув дух весняної ріки й дивувався, як це вони ще й досі не дійшли до неї.

Ще один вогник замерехтів попереду й провалився під землю. Хованець знизав плечима, роззирнувся й побачив, що не впізнає місце. Чує носом пах ріки, он же вона - зовсім близько, але ніяк не може второпати, куди вони забрели. Хованець наддав ходу. Зеленокоса боягузка майже висіла в нього на руці. Вогні не наближались і не віддалялися, скільки вони не йшли. Ріденький ліс не рідшав і не густішав - взагалі не мінявся, наче не рухалися вони, а стояли на місці. Хованець зупинився. Нявка без сил повалилася на землю.

- Кхе-кхе, - прокашлявся хованець, щоб надати голосу рішучості, - виходить зі всього, що нас блуд учепився...

У відповідь на його слова з ріки принесло рипучі звуки, схожі на ячання невідомого птаха. Нявка сіла. Губи її самі собою почали повторювати за тим чи то птахом, чи то звіром знайомі слова:

Як почну тобов блудити,

Круг скирти тебе водити,

Світлу в мороці не вір -

Не пущу тебе у двір:

Будеш лазити круг хати,

Всеньку ніч дверей шукати,

У болото заведу,

У багнюці потоплю!

Аж тепер, коли зупинився, хованець побачив недалеко від себе поламане вітром дерево, а під ним - прозорого велетня з лупатими очима. Очі велетня блимали вогнями й мерехтіли, і ввижалося, що їх у нього не двоє, а не менш як п’ять пар. Велетень м’яко притупував у такт співу і, глузуючи, плескав від задоволення у здоровенні долоні, крізь які просвічувалися дерева в нього за спиною.

- Блуд, ти чого нас учепився? Ось я тобі зараз!..

Велетень голосно загиготів, метляючи головою з боку в бік і примружуючи очі. Від того вогники то згасали, то знову спалахували. Хованець посунув на прозорого велетня, грізно вишкіряючи зуби. Велетень відплигнув на крок, а що крок у нього був відповідний до його зросту, то зразу опинився на недосяжній для хованця відстані.

- У, погань! - висварився хованець. - Упіймаю - підіб’ю тобі оба ока, щоб не блудив більше нікого!

Він обернувся до нявки розгублено, не знаючи, як учинити.

- Відвернися, - наказала йому зненацька нявка. Він слухняно повернувся. Нявка одним рухом скинула сорочку, перевернула її на лівий бік і знову вдягнула. - Можеш повертатися, - дозволила вона. Хованець повільно повернувся. І тут він побачив, що впізнає місце, яке за мить до того видавалося цілком чужим. Власне, він знає околицю, як свою кишеню!

- Як ти це зробила?!

Нявка згірдливо повела плечем і закотила жовті очі. Хованець радісно роздивлявся навкруги й уже навіть не сердився на прозорого велетня, який полохливо позирав на нього здалеку.

- Так і стовбичитимеш тут? - підштовхнула нявка товариша. - Чи, може, час би й рушати?

Рушати і справді був час, бо незважаючи на те, що околицю хованець виходив уздовж і впоперек, тільки тепер стало ясно, що блуд недарма свій хліб їсть: він завів нявку й хованця на другий кінець лісу й вивів не до ріки, а до озера. Це воно так принадливо й заклично пахло хованцю, коли він шукав дороги до міста. Тепер, щоб вийти до ріки, а звідти й до міста, треба було повернутися лісом навспак, і це був добрячий шмат шляху, а нявка й так ледве тягнула ноги.

Зараз дерева чемно розступалися й похнюплено хилили віття, знаючи, що завинили. Хованець натрапив на стежку, й далі дорога пішла веселіше. Обминаючи болото, їм довелося зробити великий гак, але й це вони сприйняли по-філософському, розсудивши, що, зрештою, такої погідної весняної ночі прогулянка лісом - саме те, про що мріялося цілу зиму. Щоправда, перспектива відпочити на печі віддалялася, та що поробиш?.. Стусани долі варто сприймати мужньо.

Удалині почувся тріск гілля й шурхіт, свиснуло пугою. Хованець на мить зупинився, але нявка потягла його за собою. За хвилину вони опинилися на галявині, з другого боку на яку виходила начебто отара овець. Хованець кліпнув. Сірі вівці мали довгі писки, гострі вуха й довгі хвости. Сірі вівці щось занадто скидалися на... вовків! Хованець ошелешено позадкував і наштовхнувся на рішучу нявчину руку.

- Стій тут! - мовила вона.

Але хованець не міг стояти, ноги йому підкосилися, й він важко сів. І тоді побачив, що веде отару вовків великий чоловік, вдягнений у свитку. Свитка на ньому чомусь була на лівий бік. Місяць вискочив з-за хмари й освітив дивне видовисько, і хованець спостеріг, що чоловік не має тіні. Все має тінь - і дерева, й кущі, і вовки, - а він не має. Тим часом чоловік розсадив вовків у коло й почав їм щось роздавати. Здалеку кепсько було видно, але хованцеві привиділося, що то були окрайці хліба, і він вельми здивувався: щоб вовки та й хліб їли? Вочевидь, то якась системна помилка...

- Це хто? - пошепки спитав хованець у нявки, намагаючись оцінити, з якого боку вітер і чи не несе його власний людський, теплий запах вовкам, які зараз всі, як один, поведуть носами, обернуться до нього, зроблять перші обережні кроки... Другої гонитви за один день хованець просто не витримає.

- Полісун, - відповіла нявка. - Ти не дивись, що то вовки з ним. Він вовками так командує, що в нього вони сумирніші за овець. Тут у мене навіть план один намалювався...

- Твої плани... - буркнув хованець.

Нявка почекала, доки вовки розправляться з тими окрайцями, що їм приділив полісун, позадирають писки до місяця й завиють. Моторошне виття рознеслося лісом на всі боки, і хованець уявив, як на околиці містечка в хатах люди кинулися міцніше замикати вікна й двері... За виттям він не почув, коли нявка підхопилась і рушила до полісуна. Він напружився і звівся на нетвердих ногах. Один крок, другий, третій. Маленькі крочки, повільні, але вперті.

Легковажна ж нявка спокійнісінько наближалася до самого вовчого кодла. Он уже видно, як б’ють хвостами сіроманці, як перебирають чутливими лапами, як стараються переспівати один одного. Ледь не наступаючи на тремтливі хвости, нявка пробилася до центру кола й стала перед чоловіком у свитці навиворіт. Несподівано помітивши гостю, чоловік схилив голову набік й запитально підняв брови. Вовки самозречено вили; очі мали затуманені й обернені всередину себе, незрячі, наче полісун напустив на них мару. Один із вовків, найменший, виводив так жалісливо, що хованцеві на очі навернулися сльози.

- Доброї ночі, - швидко привіталася нявка й тицьнула пальчиком у найближчого вовка, - його можна якось вивести з трансу?

Полісун вирячив очі. Від нявчиного нахабства у нього просто забракло слів.

- Ти хто така? - нарешті видушив він із себе.

- А, вибачайте, я нявка, а то хованець, - вона махнула головою десь позад себе. - То його можна вивести з трансу?

- Та вже якось можна, - гмикнув полісун.

- А ви не могли б оцього одненького привести до тями? Мені він просто вкрай потрібен! - і нявка рубанула себе долонею впоперек горла, підтверджуючи, що так-таки вкрай потрібен.

Полісун прискалив око, тоді щось шепнув найближчому вовкові, той позіхнув солодко, потягся всім тілом.

- Ну, тепер що? - спитав полісун заінтриговано.

- А тепер з вашого дозволу я попрошу цього вовчиська доправити мене додому. Вірите, ноги вже просто не ходять. Такий шалений день сьогодні видався!..

Не гаючи часу, нявка вискочила вовкові на спину й п’ятами стисла йому боки. Сіроманець напрочуд сумирно озирнувся, побачив зеленокосу лісову істоту в себе на спині й похнюпив голову. Полісун з такого дива тільки руками розвів.

- Ну, ми поїхали? - підвела до нього голову нявка. - Хованцю, наздоганяй!

- Бувайте здорові, - відступив з дороги полісун. - Верніть мені вовка до сходу сонця!

- Обов’язково! - крикнула наїзниця, впиваючи п’яти, як остроги, вовкові в боки й пускаючи його клусом*. Хованець на безпечній відстані оминув вовче кодло й рвонув товаришці навздогін.

Ліс поглинув їх миттєво, і зникла галявина, на якій щойно тупцяло дивне вовче збіговисько, навіть багатоголосого виття не стало чути, й хованець би подумав, що те все йому намарилося, якби попереду не бачив двоголову тінь: вовчий тулуб, а на ньому дівоча маленька фігурка.

Фігурка віддалялась, і хованець набавив ходу. Вовк добре знав свій ліс: не чекаючи нявчиних вказівок, нюхом вишукував потаємні стежки й сунув до містечка найкоротшою дорогою. Часом він, щоби ще скоротити дорогу, перестрибував через кущі, крізь які по землі було не пробитися, і хованець тоді кляв його на всі заставки: йому-бо доводилося кущі оминати й пришвидшувати біг.

Попереду темніло провалля. Хованець не бачив здалеку, але міркував, що це має бути ярок, який вовчисько, ясне діло, з ходу переплигне, а йому доведеться спершу спускатися донизу, а тоді дертися нагору... Вовк таки дійсно стрибнув. Пролетівши довгою тінню над яром, він торкнувся передніми лапами землі й готовий був уже приземлити задні ноги, коли раптом сталося таке, чого хованець не міг пояснити: вовчі передні лапи пройшли крізь землю, й за мить і він, і нявка, що міцно вчепилася в сіру шерсть, провалилися геть з очей, наче їх і не було.

Хованець скотився в ярок, ледь не зламавши собі шию, видряпався нагору й застиг над чорним отвором. Із дна вовчої ями світили дві пари безпомічних жовтих очей.

Розділ XI