Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Карпатська скринька






 

“Помешкання світилося червоними плямами свіжої крові. Вони були всюди: ховалися в зморшках простирадла на дивані, проглядали крізь шпари нещільно припасованої дощатої підлоги, струмками стікали з гладеньких пофарбованих стін, яріли на білому папері, що так і лишився не списаним. Моторошний стогін витав у повітрі, а ще - солодкавий задушливий запах, який завис над принишклим під’їздом, тільки-но відчинилися двері. Дедалі глибше просочуючись у всі щілини, кров не хотіла відступати навіть під тиском проточної води - неохоче змивалась і щезала важко; спершу станула вона на стінах, змішавшись з потоками води, тоді вибілила вода брунатні плями на підлозі й на простирадлах, і останнім крізь прочинену кватирку вивітрився густий запах, що його помалу витіснив міцний дух тютюну й поту, яким тягнуло з коридору...”

Юрась Булочка видер сторінку з записника і розірвав її на дрібні клапті. Ні, все не те. Оповідання на конкурс “Українські химери” має бути блискучим, повторив він собі вкотре і вкотре тяжко зітхнув. Навіть Вальтер Тадейович, редактор відділу новин, не сприймає Юрасика всерйоз - все дає йому якісь другорядні завдання. От і тепер: він, Юрась Булочка, ніякий не повноправний колега Ліни, а радше її водій. Мала б вона свою машину - сидів би він удома й писав нудну статтю про директора школи, який не гребує хабарями. Та що там говорити! Піду собі в садочок, наїмся черв’ячків...

Ліна рішучо постукала в двері готельного номера.

- Ти тут? - спитала вона й зайшла до кімнати. Юрасик за спиною пожбурив клапті паперу собі у відкриту сумку. Він не бачив, що папір, підхоплений протягом із дверей, замість мирно впасти в сумку, підлетів догори й віялом розсипався по ліжку і підлозі.

- Смітиш? Покоївці роботи додаєш? - Ліна рішучо посунула до клаптів на ліжку. Вона підняла шмат аркуша й прочитала: - “...червоними плямами свіжої крові...” Детектив пишеш?

Юрась спалахнув і кинувся збирати уривки знищеного оповідання, кленучи свою гірку долю.

- Ю-ра-си-ку, вдягайся, - повідомила Ліна голосом учительки молодших класів. - Зустрічаємося з Орестом за півгодини в лікарні. Там цікава інформація вигулькнула...

Юрась Булочка заскреготав зубами. Ох, цей Орест! Засів Ліні в серці скалкою, не висмикнеш! Так, день, який почався кепсько, не може закінчитися добре. Сердешний журналіст узув кросівки й поплентався прогрівати машину.

Дорогу до лікарні Юрасик пам’ятав, але минулого разу він був тут взимку, коли дерева стояли голі й похмурі, під колесами чвякала каша, мокрий сніг заліплював скло. Сьогодні ж теплий квітневий вечір помалював знайому дорогу зовсім в інші барви: жовтий колір ранніх ліхтарів, зелений колір набубнявілих бруньок, синій і червоний кольори мерехтливих вивісок уздовж вулиць. Юрась знову пройнявся ліричним настроєм. Він вів машину так легко й обережно, наче б то була карета з четвіркою білих коней...

Та ж таки не судилося сьогодні йому спокійного вечора. З правого боку на лиховісній швидкості у вузьку шпару між його машиною і брівкою пер джип. “Зачепить, - перелякався Юрасик, - тільки б не зачепив! ” Він крутнув кермо ліворуч і з жахом побачив просто перед собою фари. “Що за кара! ” - ще встиг подумати він. Ледь не збивши ліве вухо “копійці”, фари промчали повз. Одночасно з ними з правого боку промчав джип з двома трикутними наліпками: жирною буквою “У” і зубатою буквою “Ш”.

- Що це в нього таке? - спитала Ліна спокійно, наче й не бачила, що коїлося з її водієм.

- Учень Шумахера, - процідив Юрась Булочка крізь зціплені зуби.

Попереду вже видніла чотириповерхова будівля районної лікарні. Майже всі вікна в ній давно загасли, тільки світилося на першому поверсі кілька вікон поспіль і одне на другому. “Реєстратура, - здогадався Юрасик про перший поверх, - а на другому, мабуть, той кабінет, куди нас хоче повести цей клятий Орест...” Він загальмував і завернув на стоянку, де мали б паркуватися машини “швидкої”, але сьогодні чомусь нікого не було.

Навіщось Ліна постукала, а що відповіді не було, відчинила й, переступивши через ребристий сталевий килимок, пройшла крізь внутрішні двері, щоб опинитись у просторому вестибюлі лікарні. Гардероб був порожній і темний, а от в аптеці світилося, хоча нікого не видно. Ліна роззирнулася, шукаючи очима Ореста. На білій кам’яній долівці вестибюлю відбилися чиїсь чорні великі сліди, які розкреслили прямокутник підлоги на дві майже рівні смуги.

Услід за Ліною Юрась теж зазирнув до вестибюлю й, не побачивши Ореста, розслабився та сміливо зайшов досередини. Здавалося, в лікарні нікого нема, тільки в реєстратурі ще хтось сидить. Юрасик наблизився й мимоволі зазирнув у віконечко. Звідти на нього війнуло шалом карих очей на миловидному личку, обрамленому чорними косами. Реєстраторка в рожевому светрі підморгнула йому та грайливо посміхнулася. Юрась Булочка несамохіть відскочив від віконечка, зором прикипівши до тонких рук, які лежали на дерев’яній конторці, націливши гострі червоні нігті просто на нього.

- Ліночко, ви вже тут! - привів його до тями знайомий голос. - Маріє Павлівно, я вам про них казав...

Голос, який так недбало говорив до дивної реєстраторки, належав Оресту. Юрасик схаменувся й простягнув руку для привітання. Тоді перевів погляд на реєстраторку. Марія Павлівна, сива, з побляклими очима й тонкими вустами, привітно кивала Оресту. Пухкі немолоді руки її безвільно лежали на конторці. Юрась відступив на крок. Відьомське видиво ще стояло перед очима, серце його важко гупнуло, яскраві кола заметляли перед ним, і він приготувався зімліти.

- Ліночко, ходімо зі мною, - торохтів Орест. - Я тобі вчора забув показати... Я ж ніби звістку з того світу дістав! Через Шурика, ну, Олександра Остаповича... Он, глянь! - Орест витягнув щось із кишені. Юрасик скосив очі. У великій долоні зблискував дрібний металічний предмет. Роздумавши умлівати, журналіст наблизився й зазирнув у долоню. Маленький ключик був незвичної форми - такого замка він собі не міг уявити.

- Від чого це? - спитав він жваво.

- В тому й річ, що я поняття зеленого не маю! Приніс, нічого не пояснив, а тоді помер! Ні, ви собі уявляєте? На моїй родині точно якесь прокляття: в один рік - батько, мати, а тоді ще батьків друг!

- Ану, дай подивитися! - Ліна вихопила ключик з Орестової руки, піднесла до самих очей. - Тут щось написано...

Юрась Булочка придивився. І справді: на ключику чиясь наполеглива рука видряпала чи то літеру, чи то цифру. Він забрав у Ліни ключ і підніс до світла. Щось ця літера йому нагадувала... Щось таке знайоме!.. Де він міг бачити оцю смішну карлючку? Спогад - чи то інститутський, чи то домашній. Словом, давній спогад, в яких закапелках пам’яті його тепер шукати?..

- Але й це не все! - збуджено провадив Орест. - Вчора, якраз перед тим, як ви приїхали, дзвонять мені з лікарні. Новий головний лікар дзвонить, він батька тут заступив... Отож, дзвонить мені й каже: приїдьте, будь ласка, тут після Святослава Палиповича лишилися книжки, речі, якась скринька замкнена, треба забрати...

- Скринька замкнена? - Ліна стрепенулася. - Кажеш, скринька замкнена...

Юрасик повів бровою. Якби ж то все було так просто! От вам ключик, а он вам і скринька! Ні, так нецікаво. Тільки-но зав’язка, ще й кульмінації не було, а ось вам уже й розв’язка. Поламає всі закони жанру! Юрась гарячково став думати, як йому проникнути в те приміщення на другому поверсі, де світилося вікно, раніше від Ореста й Ліни та тимчасово заникати скриньку куди-небудь...

Не дійшовши до ліфта, трійця завернула на сходи й піднялася на другий поверх. Довгий коридор розходився на два боки; прямий його кінець губився далеко в сутінках, а другий повертав під прямим кутом і зникав десь за рогом. Орест повів журналістів прямим відтинком коридору, відраховуючи двері. Коло дверей із табличкою “73” він зупинився й постукав. Ніхто не відгукнувся. Тоді Орест сміливо шарпнув двері й зазирнув досередини.

Просто по центру кабінету стояла велика картонна коробка, а довкола неї - в’язанки книжок. Юрасик оцінив і коробку, і з десяток пакунків з книжками та в уяві намалював багажник своєї “копійки”. Ні, в “копійку” цей вантаж не влізе. Хіба що якби Орест пішов пішки, а він дещо розклав на задньому сидінні...

Ліна підскочила до коробки. Та була вщерть наповнена всіляким непотребом: ручками, м’ятими візитками, старими касетами, під стінкою вертикально стояло кілька пластикових течок із паперами, коробки з підписаними дискетами. Все це мало стосуватися роботи Святослава Пилиповича, все це можна було лишити на завтра. Сьогодні ж їх цікавила тільки одна річ... Ліна розгребла мотлох у коробці й нарешті докопалася до маленької дерев’яної скриньки, яка зачаїлась у куточку на самому денці. Світлого дерева різьблена скринька, вочевидь карпатського походження, була замкнена на маленький висячий замок. Не обертаючись, Ліна простягнула руку за ключем.

Ключ виявився завеликим. Юрась Булочка тріумфував.

- Я розчарована, - зітхнула Ліна.

- Так, розчарування має місце, - підтвердив Орест. - Маємо дві загадки замість одної: ключ без замка і замок без ключа...

- Одну загадку легко розкрити, - простягнув руку до карпатської скриньки Юрасик і, перш ніж Ліна та Орест оговталися, застромив гостре жальце ручки всередину висячого замка. “Клац”, - почулося звідти. Дужка замка відвалилася. Скринька була відчинена. Обережно Юрась відкинув вічко. Три голови схилилися над загадкою.

Старі конверти за розміром точно пасували до скриньки. Оресту одного погляду було досить, щоб упізнати материну руку. Листи були адресовані Святославу Пилиповичу Шапці.

- Я не читатиму їх, - сказав Орест рішучо.

- І не варто, - підтвердила Ліна, відбираючи карпатську скриньку в Юрасика й заклацуючи замок. Вона обережно поклала знахідку на місце й закрила коробку. - Як ми це все завантажимо в твою машину? - повернулася вона до молодшого колеги.

- Отак і завантажимо, - стенув плечима той, непомітно ховаючи в кишеню маленький плаский ключик із двосічною борідкою...

...На дні багажника Юрась Булочка простелив газетку. Стоси книжок стали щільно один до одного - і все ж не вмістилися. Ні лівій половині заднього сидіння виросла гора, яка загрозливо похилилася, тільки-но Орест спробував сісти поруч.

- Тримай, тримай, бо впаде! - репетувала Ліна. Юрасик не знав, що тримати: чи кинути коробку, яку мав у руках, і ловити книжки, чи тримати Ореста, щоб не пхався до машини. Боком підперши пачки книжок, що роз’їжджалися, Орест нарешті примудрився всістися на задньому сидінні. Юрась закинув коробку йому на коліна.

- Ну, можна їхати, - промовив він і хвацько заскочив на своє місце, одночасно повертаючи ключ у замку запалювання. Стиснений із двох боків книжками й величезною коробкою, Орест мав жалюгідний вигляд, і Юрасик виповнився приємного відчуття переваги над ним...

- Ти машини не тарань! - вчув він раптом Лінин ядучий голос і помітив, що вивертає на дорогу, не мигнувши сигналом повороту і геть чисто забувши про авта, які проносилися повз лікарню. Чоло його вкрилося дрібними крапельками поту.

- Послухайте, - заговорив Орест зі свого сховку на задньому сидінні, - я тут що подумав... Цей ключик може нічого й не відмикати. Ну, розумієте, всі ж речі Святослава Пилиповича вже перевірені по сто разів ким завгодно. І я свою свою руку доклав, атож. Не було там нічого, що можна було б відімкнути. А тут оцей напис... Глупство, звісно, та все ж: а як раптом уся справа саме в тій видряпаній літері?

Ліна навіщось обдивилася нігті на правій руці, дмухнула на них, тоді потерла ними об цупку тканину джинсів, наглянсувавши до блиску, і нарешті задумливо вимовила:

- Якщо це літера...

Юрась Булочка знову завважив, як приємний холодок огортає серце. Буква, буква, така знайома буква!.. Він обов’язково згадає! Ось зосередиться - і згадає. І саме він розкриє таємницю, а зовсім не Орест, на якого Ліна дивиться дивними розширеними очима...

У Юрасиковій свідомості зринула прямокутна карточка, синя з одного боку, пописана дрібними чорними літерами з іншого боку. На синьому тлі “сорочки” вгадувався розмитий малюнок якоїсь мікросхеми. Візитка, здогадався Юрась. Він не міг пригадати, що написано на візитці, але раптом побачив цілий стос таких точно, який лежав згори на книжках у якійсь заскленій шафі. Різнобарвні корінці книжок здавалися напрочуд знайомими. Подумки він простягнув руку й узяв верхню візитку, перевернув чорними літерами до себе. З лівого боку світилася велика грецька літера. Зараз я її згадаю, подумав Юрасик...

 

Розділ IX

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.