Карна справа

Олександр Остапович Шкварченко - той Шурик, який так несподівано з’явився в хаті Ореста, - лежав на вузькому пружинному ліжку, витягнувши вздовж тіла жилаві спрацьовані руки. На грудях його горбком випиналася розгорнена книжка, а в головах світився торшер під жовтим абажуром, безнадійно змагаючись із сонцем, яке дедалі настирливіше перло до кімнати. Очі Олександра Остаповича були заплющені, і можна було б подумати, що він мирно заснув за книжкою і просто не вимкнув світло, якби не жовтий відтінок шкіри й не цей неприродно розтулений рот.

Рот із темними, безкровними вустами справляв жахне враження.

У двері кімнати постукали. Олександр Остапович не рухався. Тоді в замковій шпарі покрутився ключ, і двері відхилились. У щілині з’явилося спочатку немолоде жіноче обличчя, обрамлене зеленою картатою хусткою, а за ним огрядне тіло, яке безшумно прослизнуло всередину. Останнім у кімнаті опинилося відро з водою, в якій плавала велика ганчірка, коричнева від часу й мастики, що нею й досі натиралися підлоги в готелі.

Жінка здригнулася від протягу й помітила відчинене вікно. Вибляклі фіранки напнулися вітрилом. Жінка перевальцем наблизилась до вікна, похитала головою й гримнула рамою. Фіранки жалюгідно обвисли, і стало видно, що виблякли вони не від солоних вітрів, а від старості.

Жінка обернулась од вікна й нарешті кинула погляд на ліжко. Волосся під картатою хусткою повільно стало сторч.

* * *

Орест був здивований, як оперативно спрацювала міліція - тільки вчора Олександр Остапович Шкварченко надвечір навідався до нього додому, щоб посидіти менше години, а вже сьогодні знайшлися свідки, які бачили його тут. Смерть Олександра Остаповича гнітюче подіяла на Ореста: на мить йому привиділося, що це він якимсь підсвідомим чином спричинився до загибелі, по суті, чужої йому людини, з якою випадково його пов’язало кілька давнішніх листів від батька до матері. Відчуття причетності до смерті Шурика було настільки сильним, що Орест пополотнів і вкрився липким потом. Великими кроками він дійшов до шафи, де впереміш стояли пляшки горілки й вина, і, не роздумуючи, зробив кілька великих ковтків з недопитої пласкої пляшки.

Молодий повногубий міліціянт без вагань всівся на дивані, захопивши законне Хованцеве місце, й примостив на колінах течку, з якої витягнув сірий бланк і просту кулькову ручку. Він не стільки розпитував Ореста, скільки списував свій бланк стандартними фразами, які вимагає звичайна процедура, а потім, не для протоколу, спитав: ви все мені сказали? Орест відвів очі. Доки він не знайшов замок, до якого пасує маленький блискучий ключик, у нього язик не повертався розповісти про цей нежданий дарунок мертвого й давно похованого батька. Гаразд, - легко погодився міліціянт на Орестову мовчанку, - можливо, нам ще доведеться вас викликати, хоча це скорше формальність. На все добре.

Орест зачинив двері за флегматичним міліціянтом і почав квапливо збиратися. З самого ранку він душею рвався в одне-єдине місце, але спершу робота, потім Хованець, потім офіційний гість завадили йому потрапити туди. Тепер, коли на містечко посунули сутінки, він нарешті міг присвятити собі кілька годин.

Накинувши наопаш куртку, він витягнув із задньої кишені джинсів гаманець, пересвідчився, що за кілька годин на роботі ключик ніде не зник, і попрямував у сіни. Хованець уже відчинив двері й сидів за порогом, спостерігаючи за сусідською куркою, яка невідомим чином проникла на їхнє подвір’я і зараз намагалася перелетіти через паркан, бо година була вже пізня й сонна.

- Псика, - сказав Орест неголосно.

- Гав, - підтакнув йому Хованець.

Курка, мов ужалена, підскочила, забила куцими крильцями, зробила надзвичайне зусилля - й урешті-решт опинилася по той бік паркану.

Господар і його пес попрямували до автобусної зупинки.

* * *

Бруньки набубнявіли й готові були вистрілити пагонами. Чорні покручені руки старого виноградного куща обплели капличку. Крізь голе віття просвічувалися маленькі віконця, а всередині - ікони в рушниках. Від каплички на два боки тягнувся цвинтар - ліворуч стара частина, з масивними плитами, важкими хрестами, великими гробівцями, а праворуч вище - нова, де більшість могил являла собою ще земляні пагорби з простими дерев’яними хрестами в обрамленні потріпаних вітрами і снігом вінків.

З правого краю один біля одного випиналися з землі два горбки з однаковими хрестами. На першому, на перетині рубанок, прикріплена була жіноча світлина, на другому - чоловіча. Мати, батько. Чи хто навмисне так вибирав знімки, чи то сталося за іронією долі, але обличчя на портретах були обернені одне до одного.

Навпроти свіжих горбків, на низькій хисткій огорожі іншої могили, сидів чорнявий парубок. Коло його ноги влігся на вогку землю чорний великий пес і поводив сумними очима з трикутними повіками. Пес час від часу зітхав і озирався на шурхотіння й шепоти цвинтаря.

Парубок приніс дві гілки однакових квітів - червоних, лапатих, штучних - і втикнув їх просто в землю перед кожним із горбків. Свічки в скляних ліхтарях вигоріли майже до кінця, а що не вигоріло, припало порохом, тож парубок і не пробував їх запалити. Натомість він дістав із кишені маленький сірий ключик і поклав його поруч із однією зі свічок, наче приніс покійнику який важливий дарунок.

Старий чоловік на світлині, не змигнувши, дивився на ключик і мовчав. Жінка теж позирала на ключик, і в очах її застигло збентеження. Пес, якому набридла мовчазна задумлива трійця, підняв важке тіло й побрів за межі цвинтаря - туди, де вже починався ліс, щось довго там винюхував і нарешті відмітився на одному з дерев. Його господар похитав головою, але що ніхто цього не помітив, теж зробив вигляд, що нічого не бачить.

Орест нарешті підвівся з огорожі й поправив вінки. У старій частині цвинтаря майнула тінь, він краєм ока помітив згорблену постать, яка також поралася коло якоїсь могили. Орестові здалося, що незнайомець кинув на нього кілька скрадливих поглядів, і Орест декілька секунд спостерігав за чоловіком, але той, повернутий спиною, старанно вимітав короткою мітлою мармурову чорну плиту, не звертаючи уваги ні на великого пса, ні на його господаря. Орест стенув плечима й рушив поміж могил до посипаної шутером доріжки, яка вела геть з цвинтаря.

Хованцеві не сподобалося недбальство господаря, і він подав голос, а тоді взяв у зуби блискучий ключик, забутий хазяїном. Ключик зник у великій пащеці, аж Орест на частку секунди злякався, чи пес часом не проковтнув його, але ні: пес виплюнув ключик просто господарю під ноги. Орест винувато всміхнувся й, підбираючи ключ, успів поплескати пса по голові. Перевальцем, упевнений у своїй вищості, Хованець наблизився до воріт, які відділяли терен* живих від терену мертвих, і штовхнув їх великою лобатою головою.

Горбатий незнайомець у старій частині цвинтаря відклав мітлу вбік і провів довгим поглядом чорнявого чоловіка і великого чорного собаку.

* * *

Давно не палена хата дихнула в обличчя вогкістю й нежилим - неживим - запахом. По кутках півколами влягався пил, на підвіконні заснуло вічним сном кілька ранніх мух, а в кухні з крану крапала вода, лишаючи жовту доріжку на мийці. Орест скрутив руркою довгу газету, запалив газ у брунатній кахляній грубці, сів на низький ослінчик, замилувавшись на вогонь, і нарешті відчув полегшення. Хата наповнювалася теплом і життям.

Орест зважив на долоні сірий блискучий ключик. Майже невагомий кусник металу був теплим на дотик і наче оповитим чудним магнітним полем. Але ж легенький який! Ключик мав двосічну довгасту борідку - таких Орестові ще не доводилося бачити. З одного боку хтось голкою видряпав літеру, схожу чи то на “м”, чи то на “н”, але з часом вона затерлась і тепер не надавалася до прочитання. Орест крутив ключик і так, і сяк, навіть став під лампу, щоб краще роздивитися, але не зміг вирішити, чи літера з латинки, чи з кирилиці. Ліва паличка - задовга, решта - якесь незрозуміле... може, просто рука зісковзнула, коли робила рисунок?

Півхати, що колись належали Орестовому батьку Святославу Пилиповичу, являли собою дивної форми помешкання: зразу з порогу гість потряпляв на кухню, з неї - у вузький коридор із двома поворотами, який закінчувався дверима до єдиної кімнати. З кухні ж був вхід у ванну, яка сиротою ліпилася до великої хати й опалювалася взимку старезним калорифером.

Орест оббіг очима кухню, погрюкав дверима шафок, шукаючи якоїсь скриньки, що під неї пасував би хитрий ключик, і зайшов у спочивальню. За ним потрюхав Хованець.

Спочивальнею цю кімнату Орест називав умовно, бо насправді вона радше слугувала кабінетом - малим, заповненим вщерть книжками, затисненим великим письмовим столом, і диванчик тут тулився в самому кутку й начебто цьому помешканню зовсім не належав.

Над диванчиком висіло кілька світлин, де троє людей, вдягнені в армійські - чи зеківські - сірі бушлати, були зняті на тлі одноманітних зимових краєвидів. Орест наблизився до знімків і впізнав один із них - такий самий був вкладений у листи батька до матері. На світлині молодий іще Святослав Пилипович стояв між молодим іще Олександром Остаповичем Шкварченком і незнайомцем із північних народів.

Мічилла, шаман... - подумав Орест і уважніше придивився до чорнокосого гостроокого чоловіка на фото. Він пригадав, що розповів йому вчора пізній гість: як шаман знайомиться з пам’яттю людини на духовному рівні, як проникає в людське найвище “я” і може читати з нього і минуле, і майбутнє. Мічилло, - приглядався Орест до світлини й ловив вогник ув очах на вилицюватому обличчі, - як вас розпитати, що сталося з Олександром Остаповичем і до чого тут шаманство?..

Хованець між тим прогулявся кімнатою, встромив цікавого носа в усі доступні щілини, навіть став чорними великими лапами на підвіконня й нарешті повернувся на поріг. Поза його свідчила недвозначно: нічого, вартого уваги, в цьому помешканні нема, навіть не сподівайся. Орест поклався на нюх свого пса й за мить опинився в ванній кімнаті, де пес так само безапеляційно повідомив, що й тут нема нічого корисного. Звідки пес міг мати такі nочні відомості, Орест не замислювався, але вірив йому беззастережно.

Виглядало на те, що або Олександр Остапович Шкварченко запізнився зі своєю звісткою, або таємничу скриньку, до якої мав пасувати ключик, варто було пошукати деінде.

* * *

У цей самий час на протилежному кінці міста відбувалася нарада. Власне, нарадою в повній мірі це й не назвати, бо двоє, вдягнені в міліційні строї, радше не радилися, а сперечалися, то підвищуючи, то стишуючи голос, і тоді в їхню мову домішувалося сердите звіряче гарчання. Один із міліціянтів нам уже знайомий - молодий, повногубий і суворий, який навідав Ореста в його хаті, а от другий - старший і за віком, і за званням, а проте молодий мав нахабство говорити до нього не так шанобливо, як цього вимагали обставини.

Якби читач уважніше придивився до двох запеклих антагоністів, він би неодмінно зауважив деяку схожіть і рис обличчя, і рухів, і жестів, і тоді ставала зрозумілою фамільярність у ставленні молодшого міліціянта до старшого. Щоб у читача не лишалося жодних питань, сповістимо: молодший, якого звали Валерій Миколайович Нечипоренко, був племінником старшого, якого звали... ви не повірите! - Валерій Миколайович Нечипоренко. Бувають у житті такі збіги. Отож, щоб не заплутувати читача, ми станемо молодшого називати просто Валерієм, а старшого Валерієм Миколайовичем.

Тим часом старший, який вкотре знизив голос і тепер харчав від напруги, говорив:

- Справу не вважаю за потрібне відкривати. Звичайна смерть старої людини. Розтин нічого не виявить, гарантую...

- А як виявить? - непримиренно сичав молодший. - Я ретельно все перевірив - і питань своїх не знімаю. Чому рама, яка на зиму була заклеєна, раптом виявилася відчиненою? Адміністраторка била себе в груди, що після зими вікна ще не мили, тож і не розпаковували. А шибки таки брудні - ледве сонце крізь них видно... А ще напрасована сорочка, без сумніву, вихідна, лежала на самому дні сумки. От ти б поклав сорочку на дно, якби добре її перед тим випрасував?

- Хлопче, хлопче! - замахав руками Валерій Миколайович. - Я знаю, що ти запальний, але не жени поперед поїзда. Дочекайся розтину.

- Якщо після розтину в патологоанатома лишиться хоч найменший сумнів стосовно природності смерті, я відкрию-таки справу...

- Добре-добре, відкриєш-відкриєш! - закивав Валерій Миколайович. - Відкриєш іще одну карну справу собі на карк. Мало тобі всього того, що ти зараз маєш...

- Пане майоре, - молодший взявся на вилицях червоними плямами, - у мене за місяць чотири розкриті злочини...

- Угу. А п’ятий?

- І по п’ятому вже все готово.

- Тільки злочинця нема...

Молодший хижо вирячився, але промовчав.

- Ну, все, хлопче, до мене зараз люди мають навідатися, тому на сьогодні суперечка вичерпана. Я їду додому о сьомій. Тебе забрати?

- Ні, дякую, - з притиском відповів молодший, - я ще працюватиму над п’ятою справою.

Він кивнув на прощання й, не озираючись, вийшов із кабінету. Валерій же Миколайович обернувся до сейфа, смикнув незамкнені дверцята й кинув на полицю три картонні течки, які лежали в нього на столі. Схоже було, він готувався зустріти відвідувачів, тож миттєво забув про суперечку з племінником. А дарма. Бо якби він прослідкував за племінником і зупинився, скажімо, на мить під дверима його кабінету, то був би без міри здивований, почувши, як той сповіщає у телефон:

- Вальтере Тадейовичу? Впізнаєте мене? Маю до вас взаємовигідну пропозицію... Ну-ну, не поспішайте. Еге. Вчора у нас сталися дві прикрі події...

Ще більше майор Нечипоренко здивувався б, якби йому до рук трапив телефонний рахунок: розмова була міжміська.

Розділ VI