Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Українська журналістика в Росії 3 страница






Автор зупинився на ніч у заїзному дворі коло Таранівки. І тут здійснюється передача оповідних прав. Подорожньому трапляється " столітній дідуган" - " сліпенький дід", який далі стає головним оповідачем. На цей вступ витрачено десь четверту частину твору.

Мій дід був запорожець, почав він розповщь..Якось він випадково підслухав освідчення чорта Трутика з відьмою Одаркою. Відьма погоджувалася належати чортові десять років, але ставила умову: спасіння. Далі йшла розповідь про те, як кмітливий і дотепний запорожець Кирило за допомогою святогорського пустельника домігся спасіння для Одарки, перехитривши самого чорта. Він теж закохався в цю дівчину й одружився потім з нею.

Відтворення народного світобачення, поетизація народних звичаїв, запорізької кмітливості, торжество величного кохання, яке перемагає навіть нечисту силу, -усе це складало привабливі чари оповідання " Закоханий чорт".

Прикладом історичного белетризованого анекдоту є оповідання " Голка" (1862. № 2). Дія в ньому перенесена на українське Правобережжя часів польського панування і виконує функцію висміювання самодурства шляхти. Спочатку подано кілька стислих прикладів жорстокості графа Потоцького. а потім вже запропоновано й анекдот.

.Якось граф позбиткувався над шляхтичем Кондратовичем, що приїхав до нього шукаги захисту від графського економа Тріщурського. Підставою для розправи стала відсутність голки в шляхтича. Кондратович спинився в Тульчині в родича й довідався, що Потоцький. переодягтись старцем, ходігть замолювати іцосуботи вчинені за тиждень гріхи. Підстеріг його й гарно відчухрав, посилаючись на його ж Потоцького правила обов'язково мати при собі голку. Граф через два дні викликав Кондратовича и нагородив, повернув усі маєтки й ще додав утроє.

Звернімо увагу на те. що тут зник образ оповідача, його просто не стало, розповідь ведеться від третьої особи. Так довго відривалася українська література від оповідної стилізації під усне моалення як макроприйому, що на ньому засновані численні твори Г. Квітки (Г. Основ'яненка), Марка Вовчка. П. Куліша. твори з українського життя М. Гоголя та й самого О. Стороженка.

Оповідання " Вуси" (1861, № 10) яатяло собою творення веселого й безжурного і разом з тим глибокого і змістовного анекдота на сучасні теми. При чому головним предметом осміяння тут виявлялася бюрократична державна машина Росії, а протистаалялося їй природне життя шляхетного у країнства.

Оповідача твору обрали в засідателі. Приходить виклик до губернатора для складання присяги. Разом з іншими українськими дворянами він приїздить у Полтаву. Тут починаються дивовижні пригоди, пов'язані з їх перебуванням на царській службі. Губернатор їх " не изволит принимать", а лакей наказує розписатися в книзі. Відвідувачі не знають навіщо. " От Кирило Онуфрійович Пищи-Муха як письменніший між нами й каже: " Може, він дума, що ми й писать не вміємо? " - взяв перо, трошкп подумав, та й начеркав: " При сей верной оказии, спешу выразить душевное

мое прискорбие и сердечное сокрушение, что по непредвиденным обстоятельствам лишен счастья лично засвидетельствовать мое глубочайшее уважение и преданность, с которыми честь имею пребыть. Вашего Превосходительства всепокорнейший..." Та й закрутив..."

Щось у такому дусі написав кожен з присутніх. Після цього роз'їхались по квартирах. На другий день вранці їх збирають знову. З'являється предсідатель, починає соромити прибулих за записи в книзі, де слід було залишити лише свої прізвища. Далі починається головне: його превосходительство причепився до нашого героя: чому, мовляв, він дозволив собі з'явитися до предводителя " в усах". Йде комічний драматичний діалог, зміст якого зводиться до того, щоб розтлумачити героєві: перебуваючи на цивільній службі, він утратив право носіння вусів.

Герой скорився законові й поголив вуса. Повернення додому принесло нові випробування: його не впізнають собаки в дворі, наймити, аласна жінка наробила репету. Слід сказати, що в український національний чоловічий стереотип (зовнішній портрет) вуса входять обов'язково, як ознака зрілості, статечності, поважності, як спосіб відрізнятися від хлопчаків. А козацький стереотип і поготів включає в зовнішній порлрел вуса. Українська ж шляхта формуватася на основі козацької старшини, успадкувавши від неї основні цінності.

Зарадив біді товариш оповідача Захарченко. Він віднайшов указ, згідно з яким людині, що вийшла у відставку " з мундиром". тобто з військової служби, дозволяється носиш вуса й на цивільній службі. З щім указом і з'явився оповідач До председателя. Тепер перемога була на його боці.

Оповідання в блискучий спосіб висміювало спроби держави регламентувати приватне життя своїх громадян, бюрократичний стиль життя Росії. Воно було побудовано динамічно, гостросюжетно. його ситуації були дотепні, характери виразні й колоритні. Не дивно, що цей твір невдовзі став сприйматися як класичне надбання нашої літератури (звичайно, не для радянських охоронців класової ідеології, які знайшли в О. Стороженкові ангитезу до " революційної демократки" Марка Вовчка). Та найкращим свідченням популярності оповідання О. Стороженка стало створення в 1885 році Марком Кролівницьким прекрасної однойменної комедії, яка десятиліттями трималася в репертуарі українських театрів, користуючись незмінним успіхом у глядачів.

Дещо осібно стоїть ще один твір О. Стороженка, опублікований на сторінках " Основи": " Гаркуша. Драматичні картини утрьох діях" (1862. № 8. № 10). Попри драматургічну жанрову природу цей твір також був уведений автором у збірку " Українські оповідання". Гаркуша відомий ватажок повстанських загонів, розбійник, що намагався злодійством і хлочннами домогтися соціальної рівності, віднімав у багатих і наділяв бідних..Ллє від історичного Гаркуші ХУШ століття в творі О. Стороженка лишилося лише ім'я. На місце ж головної сюжетної події висувалося кохання до Гаркуші Марусі, жінки сотника Бутуза. У п'єсі розігрувалися карколомні пригоди: викрадення пані з дому сотника, ніби для порятунку від розбійника Гаркуші: впізнавання в рятівникові того, від кого її рятовано, тобто самого Гаркуші; навернення його на благочестивий шлях.

П'єса була витримана цілком у дусі романтичної драматургії. Тільки відсутність українського театру й переслідування у країнського слова в ті роки завадили їй стати знаменитою. Не знаходимо її ні в репертуарі театру корифеїв, ні в репертуарі театру пізніших часів.

А втім. О. Стороженко став знаменитим не як драмату рг, а як прозаїк. " Українські оповідання" вивели його врівень з Г. Квіткою й Марком Вовчком. Для " Основи'' він був надзвичайно цінним автором, талант якого на терені української літератури сяяв два роки існування журналу. Після Валуєвського циркуляру 1863 року законослухняний громадянин Російської імперії О. Стороженко українську творчість припиняє.

Загальний висновок щодо прози журналу '" Основа" досить переконливо сформулював ще М. Д. Бернштейн. " 'У принципі, - писав він, -проза " Основи" не вийшла за межі стильових ознак літературної, фольклорної розповіді, не звільнилася від пут стилізації. (...) Можна сказати, що цей напрям української прози в головних своїх стильових тенденціях і рисах вичерпав себе в " Основі" 121. Четвертим автором, хто визначав характер белетристичного відділу журналу був Пантелеймон Куліш. Він взагалі був дуже плідним письменником " Основи", дуже часто виступав у ній з російськими." так і з українськими творами: як з прозою, так і з віршами, як з белетристикою, так і з публіцистикою й літерату рної критикою. У цьому місці -. озмова про П. Куліша як про майстра художнього слова. Спочатку він інтенсивно дру ку вався в " Основі" як російський прозаїк, опублікувавши повісті " Другой чеювек" (1861. № 2). " Старосветское 121 Бернштейн М. Д. Ж\рна.л " Основа" і український літературний процес кінця 50-х - 60-х років XIX ст. - К.: Вид-во АНУРСР, 1959. - С. 189. -і гто дворище" (1861. № 3). Лише в № 4 за 1861 рок з'явився перший його український твір в " Основі" -казка для дітей " Півпівника". переказ з іспанського фольклору за підписом " Панько Казюка" В історії російської літерату ри все ж відсутній такий письменник, як Пантелеймон Куліш. На тлі панівного в російській літературі критичного реалізму він виглядав інорідним явищем зі своїм романтичним українським світобаченням. У номері дев'ятому (1861) він розпочав друкувати свою поетичну книжку " Досвітки", що згодом з підзаголовком " Думи і поеми" вийшла 1862 року в С-Петербурзі. У зазначеному числі були опубліковані вірші аж у дві подачі, у змісті добірки значилися під №№ III і VII. У № 10 та № 11-12 публікувалася велика історична поема " Настуся". В №№ 1 і 2 1862 року поема " Великі проводи" і т. д.

У радянському літературознавстві було прийнято протиставляти Т. Шевченкові П. Куліша, як Маркові Вовчкові - О. Стороженка. нібито за класовою ознакою. Насправді ж ніякого протистояння саме на цьому грунті не було. Більше того, П. Куліш з побожністю ставився до Т. ІІІе. ченка й відводив собі при ньому другорядну роль, віршів за його життя не писав. Але ось Кобзаря не стало... І зробилося зрозуміло, що в українській поезії з його відсутністю утворилася ніша, яку П. Куліш і спробу вав заповнити своїми творами.

З легкої руки І. Франка12 він потрапив у число ІІІевченкових епігонів, поруч з Ст. Руданським та Ол. Кониським. Але такий погляд несправедливий і образливий для П. Куліша, який володів значно могутнішим літературним і науковим талантом, ніж ці двоє явно другорядні автори. Сьогодні утверджу ється підхід, згідно з яким його творчість яаляє собою важливу епоху в розвитку української літератури. Надзвичайно важливе значення з цього погляду мали твори збірки " Досвітки", яка вперше майже в повному обсягові була опублікована в " Основі".

Кннжка мала потужний історіософський струмінь. В історичних поемах " Солониця", " Кумейкп ". " Настуся", " Великі проводи" створювався величний образ минулого, боротьби українського народу з польською шляхтою за свою національну незалежність. Зображуючи трагічні сторінки національної історії. II. Куліш підкреслював волелюбність українського народу, готовність вмерти, але жиги вільним жпггям.

У цих творах знайшла відбиття його улюблена історіософська ідея духовного аристократизму у країнської шляхти. П. Куліш виразно бачив складну структуру українського козацтва, наявність у ньому низів з грабіжницькими, злодійськими насторями й нахилами і верхів з лицарським ставленням до справи, витончених і чутливих. Трагедія України за П. Кулішем. полягала в тому, що низька народна стихія поглинула аристократичну верхівку, не зуміла й не змогла її поцінувати, внаслідок цього у країнське лицарство було знищене не так у боротьбі з

'" Див. його статтю " Михайло П. Старицький" (1902): Франко І. Зібр. творів \

50 т. - К.. 1982. - Т. 33. - С. 230 - 277.

колонізаторами, як зі своїм власним народом. А обезглавлена маса виявилася не здібною до вироблення власної ідеології й побудови держави, була позбавленою державницького інстинкту.

Оцей внутрішінонаціональний конфлікт болісно відчувався П. Кулішем. Себе в ньому він бачив, зрозуміло ж. на боці лицарства. Заявлена в " Чорній раді", ця історіософська концепція з новою силою пролунала в " Досвітках". Біда у країнців - у засаді індивідуалізму як основі національного характеру, у неможливості через це консолідувати етнос ідеологічно. От хоча б у цій історіософській концепції II. Куліш йшов своєю нешевченківською дорогою. Серед багатьох історичних творів Кобзаря такого строкатого бачення українства не зустрічається, воно з'являється вперше в П. Куліша. У же з цієї причини його не варто зараховувати до епігонів Т. Шевченка.

Другу групу творів становлять у " Досвітках" ліричні вірші. І знов-таки вони вириваються за межі окресленого Т. Шевченком тематичного кола. Наприклад, у Шевченковаому поетичному світі просто неможливим був би вірш " Люлі-люлі" (1861. № 10). Образ романтичної самотності, світової скорботи відтворений тут у влучних вербальних формулах:

Ходжу-блуджу по городу

Великому, великому.

Відкрив би я своє серпе.

Та нікому, та нікому.

Строфіка й ритміка, система повторів, використання дольника і, здається, вперше в писемній (на відміну від усної) українській поезії дактилічної рими, усе це визначило новаторський хаоактер цього вірша.

Щоправда, не завжди міг П. Куліш утриматися на такій висоті. У вірші " Сам собі" (1861, № 3) зустрічаємо невибагливу коломийку у строфіці, поверхові загальники в думках, примітивні рими: " молодії" -" святії", " одиноке" -" високо-широко", -і навіть експлуатацію відкритої Т. Шевченком метафори України як " Убогої Вдовиці".

Зрозуміло, що саме такі, нижчого рівня вірші беруться до уваги при оголошенні П. Ку ліша епігоном Т. Шевченка. Але до них не зводиться його творчість. Зі сторінок " Основи" П. Куліш заявив про себе як талановитий поет, відразу зайняв перше місце в поетичній лаві. Важливо пам'ятати, що інші його поети-сучасники - Л. Глібов, С. Руданський - з поемами на сторінках " Основи" не висту пають. На це виважився тільки П. Куліш, а зрозуміло, що поема й ліричний вірш різні за жанром, типом і обсягом охоплення життя художні твори. Поетична творчість П. Куліша була зовсім не топтанням на місці, а рухом уперед у країнської ліричної та.ліро-епічної поезії.

З інших авторів " Основи" варто відзначити вже згаданого Л. Глібова. У журналі були опу бліковані його класичні твори: байки " Вовк та Лгня". " Лев та Миша" (1861, № 8). " Вовк і Вівчарі", " Жаба й Віл" (1861. № 4), " Вовк та Кіт". " Вовк та Мишеня" (1861. № 2). ліричні вірші " Вечір", знаменита

Журба" (" Стоїть гора високая"), що стала народною піснею (1861, № 1). Це були, як правило, передруки; ці твори раніше вже друкувалися в регіональній періодиці, здебільшого в " Черниговских губернских ведомостях"..Vie в " Основі" вони вперше пролунали з всеукраїнської трибуни, стати досту пними дтя читання в усіх кінцях України й Росії.

Кілька творів опублікував в " Основі" Данило Мордовець Ного оповідання " Солдатка" (1861. № 5) в стилі античної стислості Марка Вовчка подавало долю жінки Каїрі, що з великого кохання віддалася за рекрута Семена, а коли його забрали в солдати, помандрувала скрізь за військом. Піеля його смерті повернулася з дитиною в село. Загалом це оповідання не виходило за межі соціально орієнтованої прози Марка Вовчка. У творах, опублікованих в " Основі", талант Д. Мордовия не відзначався особливою самостійністю, не дав оригінальних відкриттів.

Степан Руданський опублікував в " Основі" не свої знамениті співомовки, а ліричні вірші, серед них знамениту " Пісню" (" Повій, вітре, на

Вкраїну..."), що стала народною, та вірш " Гей. бики! " (1861. № 1) символічний маніфест українського поступовства.

Публікував журнал і " шухлядні" твори. Так. у № 11-12 за 1861 рок вперше вийшла друком у світ драма Якова Кухаренка " Чорноморський побит на Кубані", написана ще в 1836 році. Сьогодні ця п'єса скіщається на виплід бездіяльного розуму, прагнення в дусі етнографічного реалізму дати максимально насичену побутовими подробицями картину дійсності.

Кволий сюжет, надумані ситуації, наслідування жанру " малоросійської опери" з довгими ретардаційними пісенними номерами відвели цій драмі другорядну роль в українській літерату рі.

 

 

Розділ шістнадцятий

Наукові, публіцистичні та літературно-критичні

матеріали " Основи"

 

 

Історичні праці М. Коспюмарова " Думки про федеративне начаю в давній Русі", " Риси до характеристики народноїпівденнорусько'і історії", 'Дві руські народності", " Гетьманство Виговського", " Іудеям". Т. Шевченко в оцінках М. Костомарова у " Спогаді про двох малярів". Полемічні твори XI. Костомарова Стаття М. Коспюмарова " Про викладання південноруською мовою", її суспільний резонанс та практичні наслідки. Публіцистична праия П. Куліиш " Лиспил з хупюра ": її головні ідеї та поетика. Істориколітературне дослідження П. Куліиш " Огляд української словесності". Програш розвитку української літературної критики в статті П. Куліиш " Характер і завдання української крипшки". Головні ідеїспшпипі П. Куліша " Простонародність в українській словесності". П. Куліш-рецензет " Основи". Стаття В. Антоновича " Моя сповідь". Причини припинення видання журналу та значення " Основи" в іспюріїукраїнськоїжурналіспшки Лк уже мовилося, другу рівнозначну частину журналу (поруч з художньою літературою) складали наукові розвідки, публіцистика т і літературна критика. Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерств. захопити історичні праці.Головними їх авторами були М. Кос-томаров і II Куліш. Лідером, зрозуміло, виглядав М. Костомаров, який саме в цей час займав кафедру російської історіїС.-Петербурзького університету.

Головна властивість історичних праць М. Костомарова, опублікованих в Основі", -їхня історюсофічність. ІДе не просто виклад давноминулих подій, а спроба за допомогою цього викладу пояснити складний, почасти незбагненний механізм формування національного характеру у країнського народу, руху його історії, відкрити приховані важелі цього руху.

'З першого ж номера 1861 року М. Костомаров захопив читачів великою працею " Думки про федеративне начало в давній Русі", у якій доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно монолітну державу. а вже тоді складала федерацію відомих з літописів племен, які й були підставою і головною причиною утворення у країнців, білорусів і росіян. Не вдаючись до аналізу деталей концепції \1. Костомарова, відзначимо, що в цілому вона бу ла новаторською і навіть революційною в історичній науці, вона об'єктивно протистояла офіційній догмі імперської Росії (як царського, так і радянського зразка), згідно з якою давня Русь нібито була заселена якоюсь міфічною " давньоруською народністю", з якої лише після татаро-монгольської навали постали український, білоруський та р сійський народи. За М. Костомаровим, виходило все навпаки: ці народи утворилися лише тому, що вже в Київській Україні існували поляни, деревляни, сіверяни, кривичі, в'ятичі тощо.

'З другого боку. М. Костомаров не абсолютизував відмінності між племенами давньої Русі, підкреслюючи, що вони не бу ли такими значними, аби ці илемена не відчували своєї спільноти перед ліщем більш віддалених. слов'янських народів: поляків, сербів, болгар. -чи взагалі чужих слов'янському світові етносів: німців, половців, татар. Розмаїття і єдність бачив М. Костомаров у давньоруському просторі, розбудовуючи на цін основі своє бачення й міжнаціональних стосунків у сучасній Росії.

У цьому відношенні програмовою слід вважати працю М Костомарова " Дві руські народності" (1861. № 3). І хоч писалася вона російською мовою, а однією з найважливіших думок, що проголошувалася в ній. була думка про двоєдність руського світу, який, за М. Костомаровим, складався з рівновеликих частіш: велико- і малоросів, - написана ця праця була все ж з позицій українства. І якщо в радянській ідеологічній системі М. Костомарову було відведене місце ні багато - ні мало " українського буржуазного націонаїіста". то саме за цю працю, у якій він з великою науковою точністю, майже математично довів існу вання окремого українського й російського психофізичних типів. Різниця в одязі, звичаях, мові виглядали як похідні від головної причини - існування писхофізичної сталості цілого народу, який виглядав як індивід у співставленні з сусіднім, але цілковито відмінним етносом. Ця праця стоврювалася в тій атмосфері, коли офіційна Росія намагалася утвердити погляд, згідно з яким український народ ніби й не існував, а населення півдня Росії розглядалося як варіант російського народу, попсованій польським впливом. Моаляв, генетична єдність, яка існувала в добу Київської Русі, затьмарилася внаслідок тривалого перебування південного краю в складі інших держав (Литви. Польщі): тепер українцям треба тільки пригадати, що вони не українці, а малороси, скинути з себе нашарування польських впливів і стати тим. чим воші є насправді: маленькими росіянами. З праці М. Костомарова виходило інше: українці й росіяни за типом національного характеру виглядали такими відмінними, що не лишалося сумнівів у тому, що це два різних народи. До того ж автор розпочав свій нарис з викладу географічних та давніх історичних обставин формування росіян і українців, обгрунтувавши цілком об'єктивний характер їх існування.

Статтю " Дві руські народності" Дмитро Чижевський, автор фундаментального дослідження " Нариси з історії філософії на Україні" (1930), вважав " суто філософським твором". Він же найбільш вичерпно, але разом з тим і стисло виклав її основні положення. Предметом праці М. Костомарова є " характерологія українського та великоруського племен". Психологічне розходження датується науковцем XII століттям, до цього часу говорити про існування росіян як окремого народу неможливо. Російська психологія здається дослідникові " ухилом", відходом від староукраїнського її типу.

" Ця великоруська психологія є послідовний практицизм, який, щоправда, іноді на зовнішність перекидається в містицизм, - викладає Д. Чижевській позицію М. Костомарова і далі перелічує головні розбіжності, помічені видатним істориком XIX століття: - С кілька основних рис. що розріжняють українців та великоросів: 1) " повне панування загальності! (Бог і цар) над особистістю" у великоросів: 2) із панування загального над частинами виводить Костомарів і ветарокуську " нетерпимість до чужих вір. презирство до чужих народів, погорду думку про себе". -на Україні " звикли з незапам'ятних часів чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншим обличчям і з іншими звичаями", на Україні панував " дух терпимости", неприязнь до інших народів (" ще сильніша ніж у великороса") вибухала " лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображати його атасні святощі"; 3) великороси " нарід матеріялістичний", тому він здібний до дійсного духовного підйому, лише цілком відірвавшись від звичайного, тому і народня поезія великороса або забавка або " порив до необ'ятного". - у українців основна риса фантазія, що одухотворяє весь світ, українська народня поезія " уносить душу в світ фантазії-і огріває серце неземним, нетутешнім вогнем"; 4) з цим зв'язане і те. що " великорос мато любить природу", селяне не плекають квітів, " великорос має якусь ненависть до рослин", має " холодність до краси природи", -українець любить природу, тому " українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її. робить учасницею радости і горя людської душі: трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг -усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом, то участи, то надії, то осуду"; 5) так само матеріальна і духовна любов до жінки у великоросів і українців: 6) в релігії увагу і інтерес великороса звертає зовнішність, форма, " буква", - у українців " неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви", у них " міцне почуття всеприсугности Божої, душевна побожність, внутрішня розмова з Богом, таємне розумування про Божий промисел, - сердечний порив до духовного, незнаного таємничого і радісного світу", обряди, формули не цікавлять українця так. як зміст, обряди виконуються за приписами церкви та традицією, а спекуляції над ними немає: 7) в суспільнім життю у великоросів " стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих побудів під аладою загальних, нерушима законність загальної волі, - єдність родинного життя і придаалення особистої волі ідеєю " міра", і елавянофільство і соціялізм великоросів пересякнені тим самим духом, " для українця немає нічого тяжчого та неприємнішого, ніж такий порядок", у великоросів панує загальність, у українців - особиста свобода, у великоросів силоміцні політичні єднання (монархія), у українців добровільні союзи (федерація)" ш(підкреслення Д. Чижевського. - І. М.). В усіх співставлюваних галузях М. Костомаров побачив такі істотні й значні відмінності, що су мнівів не залишалося: українці й росіяни - то два цілком відмінні, різні народи, які сформувалися у глибоку давнину й практично ніколи не мали ні спільної історичної долі, ні спільного генетичного періоду розвитку. Праця " Дві руські народності" сприяла становленню української національної самосвідомості, формуванню уявлень про окремішність українського народу, а відтак і потребу для

13 Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. - Нью Ііорк:

Накладом Ради оборони і допомоги Україні Українського конгресового

комітету Америки. 1991. - С. 117 - 118.

нього самостійно розв язували питання організації свого національного житгя. З цієї концепції згодом, у далекій перспективі, виросла ідея української державності, хоча сам М. Костомаров не тільки до неї не доходив, але був противником її. Він був федералістом, сподівався на демократичне розв'язання національного питання в самій Росії, а свою концепцію розглядав як обгрунтування необхідності такого демократичного розв'язання, запровадження федеративного усторою

Російської держави. Цю ж мету мав на увазі науковець і в праці " Думки про федеративне начало в давній Русі". Але історія довела утопічність його сподівань: імперія не може бути демократичною. Третя велика праця М. Костомарова, опублікована в " Основі" " Риси народної південноруської історії" (1861. № 3: 1862. № 6). являла собою викладену за нашими стародавніми літпписами історію України Київського періоду. Але аспект висвітлення обраний новаторський: це історія не князівських дворів, а народних рухів, глибоко споріднена з іншими " основ'янськнми" працями М. Костомарова, спрямованими на опис українського національного характеру і узалежненого від нього історичного розвитку народу.

Відзначимо на самому початку, що такі поняття, як " южнорусский", " малорусскіш". " матороссийскшТ, очевидно, сьогодні слід перекладати словом " український". Нагадаємо, що й сам часопис " Основа" мав таку кваліфікацію: " Південно-руський літературно-науковий вісник". Цілком зрозуміло, що у відповідності з напрямком жу рналу й М. Костомаров гшше історію південноруського, тобто українського, краю. Отже, більш правильний варіант перекладу назви праці М. Костомарова має звучати так: " Риси народної української історії". Це теж одне з програмових досліджень М. Костомарова, гцо ввібрало в себе головні риси його історіософських поглядів.

Найважливіший елемент цієї концепції -розуміння історії як наслідку реалізації державотворчих нахилів народу. Звідси заголовок праці, який вражав сучасників своєю парадоксальністю. М. Костомаров виявив тут усі аластивості свого письменницького стилю й наукового методу, його текст читається як історичний роман. Автор виявив блискучі здібності до прочитання літописів, беручи до уваги не тільки те. що написане, але й те, що лишилося між рядками, будучи добре зрозумілим сучасникам і не потребуючи, на їх думку, ні коментаря. ні пояснень літописця.

Праця складається з трьох частин. Перша охиплює час від легендарної давнини до держави.Ярослава Мудрого, яка розглядається як найвищий вияв державотворення в часи Київської Русі. Другий розділ присвячений періодові міжусобиць і удільної роз'єднаності давньоукраїн-ських земель. Третій -історії західноукраїнських територій після захоплення Київської держави монголо-татарами.

Через усю працю проходила ідея панування вічового гіервня в нашій давній історії: той чи інший князь здобу вав можливість утвердил ися на престолі тільки тому, що його кандидатуру схвалювали народні збори.

Вони ж могли усунути небажану особу. І в міжусобицях і в самодержавну епоху торжествував принцип індивідуалізму як основа національного характеру українців. Під пером М. Костомарова південнору ська історія поставала як узалежнена не від князівської сваволі, а від провідних засад національного характеру народу.

Багато місій приділив дослідник описові багатств і щедрот Київської землі. Кілька разів у Києві з'являлися поляки, гте їхній намір запанувати іуг цілковито провалився. У характері киян було щось м яке. розкішне, сибаріпське. г писав історш. -Не даті як через двадцять років після хрещення Болестав. що прийшов на допомогу Святоиолку. і сам утратив свою царствепно-переможну міцність, і військо своє розбестив і знесилив. Київські жінки славились любострастям. Багатство, розкіш і веселе житгя приманювали всякого, хто тільки міг поселишся між киянами Через піввіку після пригоди з Болеславом Хоробрим точно те ж саме статося з ону ком його. Болеславом Сміливим: тутполяки забули своїх жон у Польщі, і свої двори і господарства''.

'З праці М. Костомарова вишивали вижливі висновки: 1) його иівденноруси були українцями, принаймні протоукраінцями. їх національний характер відповідав тому взірцю, що був змальований у статті " Дві руські народності": 2) був відкритий механізм становлення національного характеру, віл походив від особливостей географії, землі, яку заселяв даний народ; 3) історія південноруського краю виявлялася реалізацією українського національного характеру, прихід варязького княжо; о дому лише на короткий час у повільнив його дію. але чс; L к: лька поколінь варяги зукраїнщилися. і знову були приведені в.дію відцентрові сіли заґру нтовані на засаді індивідуалізму; 4) головною особливістю Київської землі, що сформувала костомарівських південноросів. були природні багатства, родючість грунтів даного краю, це породжувало доброду шність і терпимість, індивідуалізм і волелюбність, яскраво вияалені в характері українців як у давню, так і в нову добу. Праця М. Костомарова " Риси народної південноруської історії" " стала окрасою жу рналу, розглядалася в ньому як програмова, як така, що формує його ідеологічне обличчя.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.