Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Місяця травного






У римському стані панувало напруження. Старий, увінчаний лаврами багатьох перемог воєвода Ецій знав, що настала його пора: або він здолає нарешті Аттілу, або ж Західня Римська імперія, зшита з багатьох клаптів і чужорідних тіл, перестане існувати. Третього рішення не було й вороття — теж. Під оружжя стало все здатне до бою ополчення римське, полки всіх підвладних і залежних язиків. Разом із військом імператора Валентинівна були войовничі готи, й се теж багато важило.

Головне полягало в тому, щоб не дати Аттілі з'єднатися з військами вандальського короля Гейза. Сполучені полки римлян і візіготів ударять спершу по головних силах Аттіли, що встиг захопити всю Північно-Східну Галлію. Тоді з тилу гунів припруть залізні тагми константинопольського імператора Маркіана, й якщо ласка Георгія Побідоносця та святого Димитрія Побідника буде на боці християн, культурній Європі судилось існувати й надалі: підвалини сторіччями будованої цивілізації лишаться непохитними во славу істинного бога римських та грецьких патриціїв. І тоді вже нічого не варто буде знищити, змолоти вандалів, які захопили споконвічні римські колонії в Європі й Африці, й повернути їх одвічним володарям.

Римські легіони суворим ладом просувалися трьома колонами. Ті, що були вже в Савої, ввібрали в себе розбиті залоги втрачених міст і фортець полунічних і поспішали на полуніч долиною Родани та Сони. Друге ополчення йшло слідом за ними з П'ємонту. Третя група легіонів, сформувавшись у Медіоланумі[22][22], побралась понад берегом Середземного моря на захід, щоб з'єднатися з головним осередком готського війська. Сими легіонами правив інший воєначальник римський — Літорій.

Головний воєвода вимагав рішучих і швидких дій від Літорія, й той не давав спочину ні пішакам, ні комонцям. Та коли долинами Тарну й Гаронни Літорій нарешті дістався готських Ландів на березі Біскайської затоки, ні конунга Теодоріка, ні його полків там не було. Літорій негайно розіслав меркуріїв шукати Теодорікове ополчення, та вони один за одним поверталися з нічим. Лише на десятий день приїхав ледве живий від утоми гонець, заморивши десятьох коней.

— Готи аж коло городу Тура на Луарі, — повідомив він.

— Що рече Теодорік? — нетерпляче спитав Літорій.

— До конунга мене не пустили, високий начальнику.

Отже, все відбувається так, як те й передбачив Літорій. Він ще раніше казав про се головному воєводі Ецієві: на готів сподівання малі. Ецій не послухав його, й Валентиніан підтримав головного воєначальника. Тепер побоювання справдилися.

— Що мовлять готи? — спитав він удруге, й гонець відповів:

— Мовлять, що не брались воювати з Аттілою, а тільки з вандалами Гейзерика, високий легате.

Й се теж можна було передбачити. Літорій наказав негайно слати гінця до Еція...

Ецій сам поїхав у стан конунга Теодоріка, й Теодорік сього разу не наваживсь ухилитись від розмови з головнокомандувачем римського полку. Та відповідь його була та сама.

— Нехай велеміжний воєвода не сердиться на мене, — сказав Теодорік, неспокійно посмикуючи край сивуватої рудої бороди, — але цілували смо ікону пресвятої Богородиці воювати з римлянами проти вандальського володаря Гейзерика. Про Аттілу не ходили смо роті, велеміжний і славний воєводо...

Він говорив тихо й улесливо, та Ецієві однаково не пощастило зламати його чемної впертості. По двох днях марної розмови, благань і залякувань Ецій повернувся до свого війська, що тим часом устигло просунутись у злучину між річками Йоною та Армансоном. На відстані кількох стадій за його полками рухалися п'ємонтські легіони під проводом коміта Ромула, що колись особисто відвідав столицю гунського царя Аттіли. Ромул узагалі не вірив у щасливий край затіяної кампанії й не дуже поспішав наздоганяти Еція.

Проте наздоганяти мусив, бо Ецій далі злучини не пішов і став у межиріччі табором. Того ж таки вечора він покликав Ромула на ратну раду. Легати, квестори й військові трибуни сперечалися до пізньої ночі, кожен пропонував чекати тут підходу Аттіли, Ецій же не погоджувався приставати на таку пораду.

— Тут ми смо в доброму захисті, — сказав начальник першого легіону легат Віргіній. — Якщо Аттіла навіть перейде грузькі заплави Армансону, то ми зможемо відступити за річку Серен і тут знищити його.

Ромул, який досі не втручавсь у розмову, сього разу не витримав і схопився на ноги, незважаючи на свій сан і поважні роки.

— То хто йому вкаже брід саме через Армансон? Ти?

А якщо він не послухає тебе й зайде нам у тил? Чи зможемо спинити його на твердих берегах Йони, яку можна перебрести конем, не замочивши сандалій?

Запала мертва тиша, бо всі стратегічні плани сього вечора чомусь передбачали саме те, що Аттіла прийме тільки римлянами накинені умови бою. Нарешті Ецій спитав:

— Ти був єси в Аттіли, знаєш його й воїв гунських; що повідаєш сьогодні ти, коміте Ромуле?

Ромул нахилив низько стрижену сиву голову. Що б він міг порадити?

— Треба примовляти Теодоріка, — відповів Ромул.

Се знали всі, але як його примовити? Й раптом Ромулові спало на думку щось геть нове. Він недовго обмірковував:

— Знаєте всі сенатора Мецілія. Літорій уже примовляв Теодоріка. Ецій — такоже, й такоже марно. Мусимо спробувати щасливу зорю Мецілія. Теодорік вельми вірує старому сенаторові — те я добре відаю.

Те відали й усі тут присутні, й Ецій сам собі дивувався, як то він забув про старого сенатора. Він пильно поглянув на кожного, й у всіх у вічу була надія...

Через двадцять днів білий, як сметана, й досить опасистий сенатор Мецілій, який уже давно відійшов од державних справ і насолоджувався тихим спокоєм у своєму галльському маєтку на березі мальовничого озера, звідки видно було гострий конус давно згаслого вулкана Канталум, постав перед очі велеміжного Еція. Не давши сенаторові спочити після важкої дороги через увесь Центральний гірський масив Галії, воєвода римський виклав сутність його місії.

Мецілій загалом знав, про що йтиметься в розмові, й не дуже охоче їхав сюди. Але він і сам був зацікавленою особою в сій війні, й не вельми впирався на вмовляння.

Вони сиділи в ясно-синій полотці головнокомандувача тільки вдвох, і лише кроків за десять стовбичили, незворушно розставивши голі ноги, обплутані ремінцями сандалій, два вої в гривастих шоломах. Один тримав шуйцю на руків'ї короткого меча, інший був озброєний сулицею з широким сталевим овершям. Ецій сказав:

— Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Літа 439-го вказав єси готам мир — і вони пристали на твою раду. Вкажи їм зараз на меч.

Сенатор мовчав і думав про те, чи згадає Ецій про його маєток. І воєначальник таки не проминув кинути свій головний козир:

— Твоя земля лежить у підніжжі гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми не втримаємо гунів тут, Аттіла поведе їх на полудень, щоб злучитись із головними силами вандалів...

Мецілій посміхнувся. Ецій міг і не підкреслювати сього. Але се була суща правда. На березі чудового озера в нього прекрасна вілла, й квітучі поля, й ні з чим не зрівнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони обов'язково, йдучи до Іспанії, натраплять на його маєток і вщент зруйнують його. Та й самого Мецілія навряд чи пожаліють — відомого царедвірця й сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулі часи. Але Мецілій був досвідчений оратор і політик, він не міг просто так узяти й погодитись, не витягши з того бодай найменшої користі. Вдавано безпорадно розвівши руки, він схилив долу очі.

— Коли такий високий між молить мене о поміч, я не потраплю відрікти йому.

Й хоч хитрість вийшла не дуже глибока, та Ецій якомога міцніше потиснув сенаторові його білу руку, що, здається, ніколи не знала ні меча, ні сулиці.

Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо надворі йшов дрібний і майже осінній холодний дощ, побрався верхи на захід шукати табір невловного Теодоріка. Ецій же, переконаний в успішному завершенні його місії, наказав своїм і Ромуловим легіонам просуватися в тому ж керунку — назустріч готам.

Конунг Теодорік і справді не зміг відмовити своєму давньому другові Мецілієві. Сенатор сказав йому головне:

— Якщо гуни здобудуть гору в раті сій, вони зметуть і тебе, й твій народ. І доведеться готам знову шукати притулку собі на островах або ж у пустелях Африки. Се речу тобі я. Ти ж відаєш, я здавен маю любов до готів. Чи не досить їм тинятися по світах? Рим одвів їм Ланди — найкращу землю між Піренеями та Гаронною. Коли станеш під прапор великого Риму, імператор дасть тобі й землі за Гаронною — до самої Луари... Коли ж ні — сам знаєш Аттілу. Та й Гейзерика з вандалами — такоже.

Конунг Теодорік Рудобородий міркував і зважував два дні, третього ж уранці наказав своїм герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська рать пішла вгору понад лівим берегом Луари. Подолавши її притоки В'єнну, Ендр та Шер, вони заглибились у лабіринти ста озер, що мали назву, дану їм галлами, Солонь. Вода в озерах була й справді мало придатна для пиття, зате сюди навряд чи наважилася б ступити кінна рать Аттіли.

Тут із Теодоріком і зустрілися легіони Еція та Ромула. Незабаром привів своє ополчення й Літорій.

У середині п'ятого місяця травного сполучені сили римлян і готів, маючи в собі численні слов'янські полки, підвладні Римові, були на місці. Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана Міровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив і жону, й малого сина свого, й безліч можів ратних.

У сей час полки старого конюшого Вишати Огнянича тримали в облозі могутню римську фортецю Генабум[23][23] Вишата робив се на власний розсуд. Лишивши в Стреберній, тобто в Аргентіарії, міцну залогу на чолі з досвідченим воєводою витичівським Стоїменом, він вирішив просунутися далі на захід, щоб, коли настане день рішучої раті, а той день швидко близився, руське воїнство мало міцний правий бік.

Вишата копієм вийняв дві фортеці: Скалон на березі річки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень і схопив міцною підковою Генабум, що здіймався чорними кам'яними стінами над неосяжною рівниною високого правого берега Луари.

Про те, щоб узяти копієм і сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стіни півтора дня, Вишата відтяг воїв на сотню сажень і наказав обкласти Генабум за всіма правилами облоги. З обозів було підкочено до стін громохкі тарани та інші стінобитні вежі, розкарячені кидуни метали через мури каміння й важкі стріли, схожі на велетенські сулиці з конопляними хвостами: міцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можів, на лук ставили стрілу, підпалювали прядиво й пускали. Стріла з ревінням неслася через городські мури, тягнучи по собі довгий і чорний хвіст полум'я та диму, й викликала в городі ґвалт і пожежі.

Коло трьох воріт городу стояли захищені цупким панциром з волячих скор тарани з важкими баранячими головами на кінцях колод. Вони лунко били в дубові, ковані міддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той бік захисники ввесь час підпирали ворота сохами й кам'яними брилами.

З-поміж визубнів заборола городської стіни стріляли з луків простими й важчими стрілами, й хоча се не дошкуляло тим, що підковою стояли круж городу, але заважало воям коло таранів та веж.

З ними боролися тими-таки стрілами: зумисні вежі, які могли вищати й нижчати, піднімалися на рівень стінного зуб'я, й з отворів на латинських воїв сипався град стріл. Але такі вежі часто займалися. Латинці обливали їх смолою й підпалювали. Тоді палахка потвора з рипом одкочувалася назад і на її місце ставала нова чи полагоджена й укрита свіжозмоченими волячими скорами.

Вздовж усієї стіни, крім тієї, що висла над крутим берегом Луари, то тут, то там русичі ставили височенні драбини й починали дертись угору. Тоді в сих місцях збиралося багато латинян. Інші ж ділянки ослаблювались, і там можна було вдарити краще. Скрізь лилася кип'яча смола, літало каміння, свистіли стріли на той і на той бік. І в таборі, й надто ж у міс ті горіли пожежі, валував дим, роз'їдаючи очі оборонцям і нападникам, і стояв такий галас, що на сто сажнів довкола не можна було нічого почути.

Так тривало сідмицю. Вранці місяця червця в чотирнадцятий день сонце зійшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повів сам полки свої на приступ. Усі тарани, приведені вночі до ладу, стали дружно бити лобами в кам'яну твердь. І коли сонце підібралося на добрих дві сулиці вгору, він раптом одкотив тарани від стіни всхідньої й поставив їх усі під стіну західню.

— Се було би зупершу... — сказав він боляринові Орестові, та той у гаморі не почув слова вельможа.

Вишата наказав тягти всі драбини, скільки їх було в таборі, до вільної стіни з боку всхіднього й крикнув так, що передужив клекіт запеклого бою:

— Сла-ва-al

Можі дружно побігли вперед, і кожна десятка несла свою драбину. Зі стін сипалося каміння, хлюпав вар і шкварчала смола, тут і там падали й несамовито кричали поранені й попечені, та драбини вже міцно вп'ялись між визубнями кам'яного заборола стіни, й можі, тулячись під щитами, лізли й лізли на п'ятнадцяти-саженну висоту. Латиняни дружно боронились і теж кричали до хрипу. Кілька драбин полетіло вниз, турнуті довгими баграми зі стін, і можі падали разом з драбинами, схожими на химерно виліплені живі грона. Та на їхнє місце надходили інші й інші, й подекуди бій зав'язувався вже й між визубнями стін і навіть по той бік заборола. Однак обложені боронилися міжно, й русичам не щастило пройти далі від заборол.

Орест, сам того не помічаючи, весь час горланив, а Вишата стояв і лише п'ястуки йому збіліли від напруги, бо ж обіруч стискав червоні, поцяцьковані золотом піхва меча свого.

— Вишато! — крикнув до нього болярин Орест. — Ворота-а!..

Старий конюший чимдуж побіг туди, де найбільший баран бив залізним лобом у ковану браму. Русичам нарешті пощастило зірвати її з завісів, але вона не падала. Виявилося, латинці вночі або ще й раніше підсипали ворота камінням і землею.

Вишата крикнув до можів, що мірно розгойдували колоду тарана:

— Коти всп'ять!

Його не зразу второпали, нарешті здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля міжного Вишати, в битві ж слово зверхника є закон, і покон, і Боже веління.

— Під західню!

Таран, розвернувшись, поповз у той бік, куди показував старий конюший і по якомусь часі протиснувся й собі до інших таранів, що стояли щільно один коло одного й лупали мур.

Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисників коло сієї стіни лишилося мало, всі боронили ту, всхідню, куди без упину дерлися й дерлися руські можі.

— Піди гопкай! — сказав конюший Орестові, й болярин одразу зрозумів його. Він проскочив під дах одного тарана, хоч докруж свистіли й упиналися в землю жалами десятки й сотні стріл, і почав щосили кричати:

— Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..

Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани підкорилися його наказові й почали бити, всі разом:

— Гоп-ки!..

Можі й собі заходились підтягати Орестові, й за кожним таким дружним ударом західня стіна аж гула. Се Вишата знав ще з тих років, коли доводилось виймати твердині для грецького імператора, й тепер уся його увага була прикута до сієї стіни. Потомлені можі відходили на перепочинок, і їхнє місце займали біля колод інші, спочилі, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало каміння, та не так рясно, як учора й усі попередні дні.

Вишата немов боявсь одійти від сього місця біля наріжної башти. Навіть коли підбіг нарочитець і сказав, що з боку всхіднього нічого не виходить, старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив і лише крикнув можеві:

— Лізьте, й годі!

Так тривало цілий день, і навіть обідали вої під дашками таранів. Тривало гупання й пообіді, й лише на схилку дня Вишата домігся свого. Західня стіна між наріжною вежею та ворітьми раптом дала тріщину. За годину та тріщина почала викришуватись, і хоч сюди збіглося безліч латинян, але зробити вони вже нічого не могли. Втворилась велика пробоїна, куди Вишата негайно кинув кілька свіжих сотень київських і галицьких. І коли нарешті першим можам пощастило проникнути в дірку й сутичка зав'язалась усередині городу Генабума, над заборолами знявся дивний сигнал. Два гудці, тримаючи довгі труби, давали не сигнал до відступу, а клич до бою, врочистий і дзвінкий клич.

Вишату мов окропом ошпарило. Він озирнувся назад і в косих променях сонця, далеко на заході побачив густі лави римлян, які раз по раз виблискували крицею шоломів та золотом бойових орлів, а також вузькі корогви на довгих списах, що в вечірньому мареві здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.

На якусь мить галас бою ввірвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можів, які вже були всередині. Належало кинути туди свіжі сотні воїв, щоб до приходу римлян і готів здобути фортецю. Та Вишата зорив і зорив на захід, звідки повільно наближалася підмога неприятелеві.

Махнувши до молодого можа, який стояв оддалік і пильно дивився на свого зверхника, він крикнув:

— Гуди!

Отрок одразу зрозумів, чого від нього вимагає Вишата, й повітря розтяв мідний згук труби. Звідусюди прибігли сотники й тисяцькі, й Вишата наказав:

— У сп'ять!

Можі почали відриватись од латинян, які насідали, збуджені появою своїх легіонів, і незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:

— Пали!

Зайнявся спершу один, а потім усі тарани й вежі, руська рать відходила за всхідню стіну Генабума. Й доки настала темрява й до городу підійшли перші центурії римлян і готські комонники, русичі були вже за добрих п'ятдесят гонь од так і не взятої тверді. Можі похмуро мовчали, мовчав і Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребці, й думав про те, що скаже Гатилові й що відповість йому той.

Так невдало закінчилась облога Генабума місяця червця в чотирнадцяте.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.