Мистецтво

· Пануючим був жанр мініатюри. Спостерігався взаємовплив давньої індійської і монгольської мініатюри. Митці використовували природні, переважно мінеральні фарби, завдяки чому їхні твори зберегли свої кольори до наших днів.

· Найвідомішими художниками-мініатюристами були перський художник Ходжа Абд-ус-Самад та індійські майстри Дасванатх та Басаван.

· У XVII ст. в мініатюрному живописі з’являються європейські сюжети (Мадонна з дитиною) і нові художні засоби (використання світотіні).

23. Культура Османської імперії в ХVІ – ХVІІ ст.

Турецька культура в XVI-XVII ст. розвивалася під впливом ісламу. Релігійні норми забороняли світську освіту (всі школи в Османській імперії існували тільки при мечетях). Коран не дозволяв митцям зображувати людей і тварин, бо намальований образ начебто міг відібрати душу. Але, попри ці та інші заборони, в Османській імперії з'явились і цікаві наукові праці та літературні твори, і чудові пам'ятки архітектури та образотворчого мистецтва.

У тогочасній турецькій культурі можна вирізнити два періоди: від другої половини XV ст. до кінця XVI ст. — піднесення, а починаючи із XVII ст., — занепад.

Піднесення турецької культури знайшло відображення насамперед у розвиткові літератури та образотворчого мистецтва. Другу половину XVI і XVII ст. вважали «золотим віком» турецької поезії. Чудовим поетом тієї доби був МоялаМахмуд, відомий під псевдонімом Абдуль Баки. Поширеним лейтмотивом тогочасної поезії стало уславлення радощів життя. Поет ІльясРевані у своїх творах вихваляв переваги легкого та безтурботного життя, побут і звичаї мешканців Стамбула, радощі кохання. У часи занепаду Османської імперії набув поширення сатиричний жанр. Представники цього напряму висміювали життя панівних верств імперії, що бездумно сприяли її занепаду. У творах поетів, які писали для султана та його наближених, більше уваги приділялося вишуканості форми, ніж змістові віршів.

У турецькій прозі часів розквіту імперії набули поширення невеликі оповіді, анекдоти, усмішки, складені письменником Лямі. У своїх збірках він вперше помістив розповіді про ходжу Насреддина. Цей сільський імам з його гострими жартами, поєднаними з добрим народним гумором, став у майбутньому відомим в усьому світі.

Наукових досягнень було набагато менше. Це пояснювалося, передусім, низьким рівнем розвитку освіти та домінуванням ісламу в усіх сферах науки і культури. В XVI ст. найбільш відомими вченими були ЄвліяЧелебі та Хаджі Халіф. Учений і мандрівник ЄвліяЧелебі написав «Книгу мандрів», в якій виклав власні враження від багатьох країн Європи, Азії та Африки. Хаджі Халіф створив працю «Дзеркало світу», в якій, спираючись на арабські та європейські джерела, описав будову Всесвіту.

Значного розквіту досягла в XVI ст. турецька архітектура. Султан Сулейман І приділяв особливу увагу зведенню у столиці своєї імперії нових мечетей, лікарень, фортець, мостів, караван-сараїв та інших будівель. Він намагався, як казали сучасники, перетворити візантійський Константинополь у Стамбул — справжнє серце Османської імперії. Розвиток турецької архітектури в той час був пов'язаний з діяльністю КоджаСимана — грецького архітектора, який перебував на службі в турецького султана. За своє напрочуд довге життя (1490-1588) він збудував 360 споруд. Найвідомішими серед них стали мечеті Шахзаде і Сулейманів у Стамбулі, мечеть Селіма в Едірне та ін.

Особлива увага приділялася зовнішньому вигляду будівель. Палаци, мечеті, лазні та інші громадські будівлі прикрашалися складним орнаментом, вирізьбленим по дереву та каменю. Заборона зображувати тварин і людей змушувала митців створювати складні орнаменти з геометричних фігур і рослин.

24. Культурний розвиток країн світу в епоху Відродження: загальна характеристика

- Руйнівник середньовічної цивілізації та перший етапом суспільної еволюції, яка привела через Реформацію до Просвітництва.

- Вплив християнської релігії не став меншим, але вона обмежилася сферою совісті кожної окремої людини, внаслідок чого наука, мистецтво та політика звільнялися від контролю Церкви.

- Людина перемогла страхи і заборони, що заважали припливу нових ідей.

- Посилився культурний і політичний розрив між ренесансним Заходом і Сходом.

28. Доба бароко в європейській культурі: загальна характеристика.

Напрям бароко (італ. вибагливий, химерний) поєднав у собі стильові ознаки середньовіччя та ренесансу.

Цим поєднанням зумовлені основні його риси:

• прагнення вразити читача пишним оздобленням твору;
• відтворенням постійного руху, пишності, вихору часу;
• алегоризм;
• різкий контраст;
• тенденції життєстверджуючого сприйняття дійсності;
• вираження просвітницької тематики;

• знову утверджується складна, вигадлива форма творів
• повертається середньовічний погляд на Бога як на вершину досконалості, основу буття, водночас зберігається ренесансова увага до людини, яка тепер трактується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння;
• замість світської спрямованості ренесансу знову утверджується релігійне забарвлення всіх цaрин культури;
• зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його із християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної та фізичної, внутрішньої та зовнішньої;
• як і ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й благодаті Творця.

Для бароко характерні й оригінальні, власні особливості:

• динамізм, рухливість; у скульптурі й архітектурі це пере важання хвилястої із завитками лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола середньовіччя й ренесансу;
• в літературі це змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр;
• митець бароко вбачав своє надзавдання в тому, щоб зворушити, вразити, звідси захоплення гіперболами, гротеском, антитезами.
• В епоху бароко простоту форми твору замінюють вигадливістю, надуманістю, пишномовністю. Тепер мистецтво часто сприймається як забава, гра розуму.
• Розвивається інтерес до алегорій, з’являються алегоричні рами, поеми, вірші.

Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору: вірші пишуть у вигляді хреста, чaри, ковадла, колони, ромба; стають популярними акровірші та мезостихи.

Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру новими елементами оформлення, широко використовував карнизи, подвоєння колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.

Яскраві представники європейського бароко: письменники Педро Кальдерон, Джон Мільтон; художники Мікеланджело Караваджо, Пітер Пауел Рубенс, Ґарменс Рембрандт, Дієго Родріґес Веласкес; композитори Йоганн Себастьян Бах, Ґеорґ Фрідріх Ґендель.

29. Характерні риси художнього стилю рококо.

Рококо (" вигадливий", " примхливий", фр. rococo, від rocaille – осколки каменів, раковини) – стильовий напрямок, що панував у європейському мистецтві протягом перших трьох чвертей XVІІІ ст. Рококо являв собою не стільки самостійне художнє явище, скільки фазу, певний етап загальноєвропейського стилю бароко. Термін " рококо" виникає у Франції в епоху розквіту класицизму як презирлива кличка для манірного й вигадливого мистецтва XVIII ст. Його головна ознака – вигнута, примхлива лінія, що нагадує обриси раковини. Важкій та патетичній урочистості бароко протиставляє камерну

тендітну декоративність.

Найпоширенішою формою живопису стало декоративне панно, здебільшого овальної, круглої або вигнутої форми; основу композиції становить м’яка вигнута лінія, що надає твору обов’язкову для стилю примхливість та нарядність. У своїх колористичних пошуках майстри йшли від Рубенса, Веронезе й венеціанців, але замість насиченості і соковитості кольору використовували бліді півтони: червоний стає рожевим, синій – блакитним, з’являються лимонно-жовті, рожеві, бузкові кольори (і навіть вигадані – як " колір стегна переляканої німфи"). Одним з основоположників " рококо" був талановитий Антуан Ватто, який досяг найдосконалішого втілення принципів стилю. Найбільшим майстром мистецтва рококо вважається учень Франсуа Лемуана Франсуа Буше, чудовий колорист, майстер любовних сюжетів. Живопис Буше став взірцем для цілої плеяди майстрів (Натуар, брати Ванло, Антуан Куапель та ін.), цей вплив відчувався у Франції аж до Революції 1789 р. Серед значних майстрів рококо були художники самого різного дарування, вони зверталися до різноманітних жанрів живопису: Наттьє, Друе, Токке, Латур, Персоно та ін. Останнім великим живописцем рококо вважається Жан Оноре Фрагонар, тонкий портретист і пейзажист, який, так само як і Ватто, не вписується лише в рамки модного стилю.

Скульптура рококо менш значна й своєрідна, аніж живопис. Велике поширення в мистецтві рококо одержали портретні погруддя та маленькі скульптурні групи або статуї купальниць, німф, амурів: їх ставили в парках, прикрашали ними альтанки, салони, купальні. Найвидатніші скульптори рококо: Лемуан, Пігаль, Пажу, Фальконе, Клодіон.

Для архітектури рококо характерне зосередження уваги зодчого на інтер’єрі. Скульптурна деталь, застосовувана для прикраси фасаду, робиться більш опуклою, здобуває самодостатнє значення, не підкоряючись основним архітектурним лініям. Плоскі пілястри великого ордера змінюються опуклими напівколонами, що надають стіні мальовничого виду. Будівлі рококо здебільшого асиметричні; переважають круглі, овальні і восьмикутні кімнати; різкий прямий кут не використовується навіть між стіною й стелею, а лінія з’єднання маскується рельєфним орнаментом; нерухлива площина стіни дробиться, заглиблюється, внаслідок чого кімнати набувають ще вигадливішої форми. Стіни офарблюються у світлі, повітряні тони й прикрашаються мальовничими панно, різьбленими панелями, дзеркалами у золочених рамах. Найвідоміші французькі зодчі рококо: Робер Декотт, Габріель, Боффран, Оппенор, Дельмер, Мейссоньє.

Франція стала законодавицею естетики рококо; інші ж європейські країни були нерівномірно захоплені цим віянням. Найбільше поширення рококо одержало в Німеччині, особливо в Пруссії при дворі Фрідріха II. Архітектор Кнобельсдорф створив у Потсдамі один з найуставленіших ансамблів у стилі рококо (Сан-Сусі).

В епоху рококо розквітає графіка. Майже всі великі живописці XVIII ст. були також блискучими малювальниками (Ватто, Фрагонар), багато майстрів повністю присвятили себе графічному мистецтву (Сент-Обен, Кошен, Дебюкур у Франції, Ходовецький у Німеччині). Оформлення книг, майстерність плетіння, меблі, бронза та інше досягли в цей період небувалої художньої висоти.

30. Особливості культури нового часу.

Європейська культура епохи Нового часу охоплює XVII-XVIII ст. З цією епохи були характерними дедалі більшого поширення капіталістичних відносин за збереження елементів феодалізму, жорстка боротьба держав за панування на світовому ринку й широкомасштабна колонізація ними величезних територій на континентах Африки, Азії, і Америки. Становлення цивілізації нових типів супроводжувалося твердженням зростаючого громадського класу – буржуазії, завершенням формування європейських націй і централізованих монархічних держав. Відбувалося розкладання феодальної формації. Це була доба буржуазних революцій, вплинули зміну світоглядних установок культури. Заявив про права індивідуалізм, розгорнулося підприємництво.Складалася нова наукова картина світу, методологія дослідно-експериментальних досліджень, і система цінностей практичного людини.

Епоха Нового часу відзначено інтенсивним розвитком культури, зростом і диференціацією наук. Завдяки бурхливого розвитку природознавства і технічного прогресу у другій половині XVIII в. стався промисловий переворот, завершив перехід від мануфактурного виробництва до фабричного, що у ранній період ґрунтувався на часткової механізації виробничих процесів. Первісне нагромадження капіталу супроводжувалося у крупних західноєвропейських країнах масової пролетаризацією і експлуатацією трудових соціальних верств.

Головною характеристикою цивілізації та Міністерства культури Нового періоду став раціоналізм. У економіці він виявився у характерне для підприємця-буржуа суворому розрахунку, планомірному і тверезому прагнення до поставленої мети, використанні капіталу наукових і виробничих ресурсів, продуманої організації праці; у політиці – у підпорядкуванні громадянського нашого суспільства та державно-правових інститутів принципам доцільного функціонування. Крізь призму теорії громадського договору суспільство бачилося саме як доцільно організований механізм. У філософії та науку центральне місце відводилося раціональним методам, які забезпечують об'єктивне пізнання світу. На першому плані висунулися вимоги доказового знання, логічно несуперечливої теорії. Світ не здавався чудесним і загадковим, усі його частини сприймалися улаштованими із природничих незмінним законам. У повсякденному життя здоровий глузд взяв гору над догматизмом і містицизмом.

У культурі Нового часу з'явився новий нетрадиційний тип особистості, на яку були характерними автономність й прагнення до свободи. Людина Нового часу не задовольнявся спочатку даним, а цілеспрямовано вибудовував своє Я свій предметний світ. Заодно він дедалі впевненіше спирався на константні мотиви поведінки, дедалі більше звільнявся від забобонів і беззвітних дій, прагнув управляти собою.

Проте, що у ідеалі вільним самовладним творцем, рухомим розумом, людина Нового часу, вже більше не почувався центром Всесвіту. Світоуявлення, породжене сміливими астрономічними ідеями і теоріями Коперника, Бруно і Галілея, наводило на думку, що земля – лише з багатьох світів, а нескінченному космічному просторі взагалі немає центру. І далі дотримувався висновок у тому, що людина – лише частка світобудови. Перетворення Бога на якусь «вмістилище» світу й у трансцендентний силу, яка призвела універсум в рух, в природні і соціальні процеси (думка І. Ньютона), хоч і вело до утвердження уявлень про автономію і свободам, але водночас посилювало відчуття самотності й незахищеності людини у світі («Думки» Б. Паскаля), слабкості земного буття, приреченості діяти на власний страх і ризик самостійно і в усьому покладатися лише з себе. У культурі намітився інтерес до розуміння внутрішньої злагоди людини, що проявився головним чином художній творчості.

Індивідуалістичне бачення світу призвело до фаустівського одностороннього розуміння свободи західним людиною як розширення власного присутності світі. Їхній експансіонізм є виявився у нездоланному бажанні панувати над природою, в колоніальної політики і релігійної місіонерської діяльності.

Ще один важливо новоєвропейської культури та цивілізації – практицизм. Він переважав й у економічної стратегії, що грунтувалась на прагненні збільшити майно, отримати найбільшу прибуток за свого капіталу, й у науковому знанні, яке всі більше орієнтувалося на практичний результат. Саме поведінку імущих класів дедалі більше переймалося духом утилітаризму. Практицизм разом із індивідуалізмом ліг основою буржуазного світогляду способу життя.

31. Культурний розвиток країн Європи та Північної Америки наприкінці XVIII – першої половини XIX століття. Загальна характеристика.

В історії культури Нового часу особливе місце посідає період кінця XVIII – першої половини XIX століття – доба, що найповніше виявляє принципи: раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм тощо. Стрімке підпорядкування різноманітних ланок культурного життя цим правилам визначалось новою історичною ситуацією. Вона сформувалась під впливом трьох епохальних подій, які відбулися наприкінці 18 століття. Це – промисловий переворот, що розпочався в Англії, війна за незалежність північноамериканських колоній (1774-1776 рр.), велика французька революція (1789-1793 рр.). Саме ці події становлять вихідну логічну межу XIX століття, саме вони зумовлюють культурний поворот на межі XVIII та XIX століть.

У культурному житті цього періоду відбуваються два взаємопов’язаних процеси – розвиток національних культур і виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді – світове значення. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось завдяки стрімкому розвитку світових економічних контактів. Це стимулювало і прискорювало подальшу еволюцію кожної окремої національної культури й світової культури в цілому. В ній з’являються універсальні явища – романтизм та реалізм.

Порівняно з попередніми епохами розвиток культури в Європі та Північній Америці наприкінці XVIII – у першій половині XIX століття відбувався досить своєрідно, нові художні напрямки складалися і досягали зрілості протягом короткого проміжку часу – не століття, як раніше, а десятиліття. Характерна риса епохи – співіснування кількох різноманітних художніх напрямків. Упродовж цього часу класичні традиції, романтизм, а згодом і реалізм, підтримували стосунки, в яких боротьба і подолання поєднувалися із взаємовпливом.

32. Розвиток техніки і науки в країнах Європи та Північної Америки наприкінці XVIII – першої половини XIX століття

Розвиток ринкових відносин потребував освічених людей. Будівництво фабрик, залізниць, мостів, удосконалення машин, механізмів вимагали складних і точних розрахунків. Зросло значення науки для розвитку техніки. Численнішою стала інтелігенція. Розвиток промисловості і сільського господарства підштовхував науку до вивчення нових проблем, у свою чергу, на основі наукових відкриттів створювали нові засоби виробництва.

Основні винаходи та їх використання

1783 р. Брати Жозеф і Етьєн Монгольф’є (Франція) збудували і запустили в повітря аеростат (по­вітряну кулю), наповнений гарячим димом.

1793 р. Американський винахідник Елі Уітні збудував робочу машину, що здійснювала очищення бавовни.

1797 р. Англійський механік Генрі Моделі винайшов повністю механізований токарний верстат.

1800 р. Американський винахідник Роберт Фултон уперше використав метал для будівництва підводного човна.

1803 р. Американський винахідник Роберт Фултон збудував і випробував перший пароплав.

1803 р. Шотландський винахідник Річард Тревітік створив перший паровоз.

1804 р. Французький механік Жозеф Март Жаккар винайшов так звану „машину Жаккарда” для виготовлення тканини з великими візерунками (декоративні килими, скатертини, портьєри тощо).

1814 р. У Лондоні було встановлене газове освітлення вулиць, яке приєднувалося до головного газопроводу.

1814-1829 рр. Англійський винахідник Джордж Стефенсон збудував і випробував серію паровозів, здат­них пересувати состави загальною вагою до 90 тонн.

1815 р. Німецький винахідник Карл фон Зауербронн створив велосипед.

1827 р. Французький винахідник Жозеф Месефор Ньєпс винайшов засіб закріплення зображен­ня і став одним із засновників фотографії.

1834 р. Англійський механік Д. Сміт винайшов пряльну машину, яка виконувала всі операції автоматично.

У США було винайдено механічну жатку.

1835 р. Російський винахідник Павло Шіллінг продемонстрував роботу першого електромагніт­ного телеграфу.

1836 р. Американський винахідник Семуель Кольт спроектував шестизарядний револьвер з обер­товим барабаном.

1837 р. Американський художник Семуель Морзе винайшов пишучий апарат, який передавав короткі й довгі електричні імпульси, які приймальний пристрій зображував у вигляді крапок і тире.

1839 р. Американський винахідник Чарлз Гудьїр відкрив процес вулканізації каучуку сіркою.

1849 р. У США було винайдено англійську булавку.

Найважливіші відкриття у природничо-математичних науках

кінця XVIII – першої половини XIX століття

1789 р. Французький хімік Антуан-Лоран Лавуазьє сформулював закон збереження маси речо­вини.

1796 р. Французький астроном П’єр-Сімон Лаплас створив теорію походження сонячної системи.

1800 р. Італійський фізик Алессандро Вольта винайшов хімічне джерело електричного струму – вольтів стовб. Його ім’ям було названо одиницю електричної напруги – вольт.

1803 р. Англійський фізик і хімік Джон Дальтон увів поняття „атомна маса”. Він уперше визна­чив атомну масу хімічних елементів.

1809 р. Французький зоолог Жан Батіст Ламарк створив учення про еволюцію („ламаркізм”). Увів термін „біологія”.

1812 р. Французький зоолог Жорж Кюв’є вперше дослідив і зробив опис викопних решток вимерлих форм життя нашої планети.

1820 р. Французький фізик Андре Марі Ампер відкрив явище механічної взаємодії електричних струмів і встановив закон цієї взаємодії. Його ім’ям було названо одиницю сили елект­ричного струму – ампер.

1826 р. Російський математик Микола Лобачевський висунув і обґрунтував систему неевклідової геометрії.

1827 р. Російський природознавець Карл Бер дослідив ембріональний розвиток ссавців. Сформу­лював основи ембріології.

1831 р. Англійський фізик Майкл Фарадей першим увів поняття „електромагнітне поле”. Під час досліду з магнітами та електричними провідниками він показав, що електрика може спричиняти рух.

1839 р. Німецький біолог Теодор Шванн сформулював теорію про клітинну будову рослинних і тваринних організмів та про подібність рослинних і тваринних клітин.

1842 р. Німецький фізик Роберт Майєр установив, що рух, тепло, електрика, магнетизм, хімічні процеси є якісно різними формами енергії, які перетворюються одна на одну при незмін­них кількісних співвідношеннях. Уперше сформулював закон збереження і перетворення енергії.

1843-1850 рр. Англійський фізик Джеймс Джоуль дав експериментальне обґрунтування закону збере­ження енергії і довів, що теплота може бути отримана за рахунок механічної роботи.

1846 р. Німецький астроном Йоганн Готфрід Галле відкрив планету Нептун.

33. Основні напрями розвитку європейської літератури наприкінці XVIII – першої половини XIX століття.

Порівняно з попередніми епоха­ми розвиток художнього процесу в Європі наприкінці XVIII – у пер­шій половини XIX століття відбувався досить своєрідно. Нові художні на­прямки складалися і досягали зрі­лості протягом короткого часу – не століття, як раніше, а десятиліття. Характерна риса епохи – спі­віснування художніх напрямів. Упродовж цього часу просвітниць­ка і класична традиції, романтизм, а згодом і реалізм підтримували сто­сунки, в яких боротьба і подолання поєднувалися із взаємовпливом.

Неокласи­цизм. Друга половина ХVІІІ – початок ХІХ століття.

- Звертався до античної спадщини як до норми та ідеального взірця.

- Був пов’язаний із Просвітництвом: праг­нув відображувати високі героїчні та мо­ральні ідеали.

- У творах провідне місце посідали складні етичні колізії.

- Сформувався на основі усвідомлення об­меженості ідеології Просвітництва, іс­торичних уроків Французької революції кінця XVIII століття і наполеонівських війн.

- Творчість романтиків зверталася, зде­більшого, до минулого або до абстрактних мрій, роздумів про добро і зло.

- Романтики виступали як співці почуттів, які обожнювали уяву й зосереджували свої зусилля на спробах розкрити таємницю особистості, осягнути п духовний світ.

- Прагнення об’єктивно відображати важ­ливі сторони життя, відтворювати типові характери, конфлікти і обставини.

- Перевага надавалася проблемам „людини і суспільства”, життя „маленької людини”.

Перша половина ХІХ..

Головним відкриттям століття стало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Європейці почали усвідомлювати єдність людства, рівноправ'я різних народів і культур. Поряд з античністю вони відкрили для себе Середньовіччя - своє національне минуле - і мусульманський світ. Широкій публіці сталі доступні чисельні музеї, вони служили прекрасною школою для майбутніх художників.

У мистецтві першої половини ХІХ ст. змагалися два напрями - класицизм і романтизм. Розквіт класицизму припав на роки Великою Французькою революції і період правління Наполеона I. Цей стиль панував в архітектурі, живописі і декоративно-прикладному мистецтві впродовж трьох перших десятиліть XIX ст. Для людей того часу життя древніх греків і римлян було не лише ідеалом краси, але і моделлю світу, який вони намагалися побудувати.

Новий напрям в європейській культурі - романтизм - виражав погляди молодого покоління рубежу XVIII- XIX ст., що розчарувалося в істинах Просвітництва. Світ романтиків таємничий, суперечливий і безмежний; художник повинен був втілити його різноманіття в своїй творчості. Основне в романтичному творі - відчуття і фантазія автора.

Розгляд культури Європи першої половини XIX століття потребує наголосу на філософії утопістів-соціалістів, передусім французів Сен-Сімона і Фур’є та англійця Оуена. Активна теоретична діяльність цих видатних гуманістів, їхні наукові праці відобразили соціально-політичні, економічні, культурні процеси у Франції й Англії початку XIX століття.

Теорія наукового комунізму виникла як узагальнення досвіду того періоду історії, коли у найрозвинутіших країнах Європи загострилися властиві капіталізму суперечності й на арену історії виступив робітничий клас.

35. Культура зарубіжних країн другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Розвиток технічного прогрессу

Винайдено дирижабль (Франція), газову горілку (Німеччина), бессемеровський конвеєр (Британія), двигун внутрішнього згоряння (Франція), метод лиття сталі (Франція), динаміт(Швеція), залізобетон (Франція), телефон, „фонограф” (Америка), кулькову ручку (Америка), кулемет (Америка), перший автомобіль на бензині (Німеччина), фотоапарат „Кодак”(Америка), „сінематограф”(перший кіноапарат, Франція), радіоприймач (Італія), поршневий двигун внутрішнього згоряння з автоматичним запаленням (дизель, Німеччина), пилосос (Америка), перший колісний трактор із двигуном внутрішнього згоряння (Америка).