Ідеологізація культури, поява методу “соціалістичного реалізму”. “Розстріляне Відродження”30-40-х рр.

Суспільно-політична атмосфера в Україні в 30-ті роки відзначалася посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками і викриттям шпигунів, шкідників, націонал-ухильників, буржуазних націоналістів та інших " ворогів народу". Хвиля за хвилею прокочувалися судові процеси над різними організаціями. Лише за справою СВУ, фабрикація якої почалася наприкінці 20-х років, було ув'язнено 45 осіб (26 учених, 2 письменники, 2 студенти та ін.). Серед них всесвітньо відомий учений-літературознавець, віце-президент Всеукраїнської Академії наук С. Єфремов. Йому було приписано роль керівника контрреволюційної організації СВУ.

Жорстокі заходи центрального уряду проти політики українізації, яка проводилась у 20-ті роки, супроводжувались відновленням політики русифікації, встановленням централізації управління в усіх сферах економічного і соціально-політичного життя. На керівні посади в республіці призначалися партійні функціонери, що приїхали з Росії. Головною небезпекою оголошувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм став центральним стрижнем у політиці більшовицької партії. Слово " українізація" 1937 p. остаточно зникло з партійних документів. Русифікаторські тенденції посилилися, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов. У 1938 p. в усіх школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови.

8.4. ЛІТЕРАТУРА

Слідом за розгромом наукових кадрів удар було спрямовано на письменницькі організації й об'єднання. Керівники партії вбачали в них носіїв націоналізму, політичне небезпечних людей. Пік прийшовся на 1933—1934 pp. Було заарештовано 240 письменників, багато з яких розстріляно або відправлено до таборів, звідки мало хто повертався; більшість їхніх творів було заборонено.

Масові акції звинувачення розпочалися в 1933 p. арештом поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, 13 травня застрелився М. Хвильовий. За звинуваченнями у причетності до " української військової організації" був ув'язнений Остап Вишня. У грудні 1934 p. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальковського, К. Буревія, О. Близька. Було репресовано галицьких інтелігентів, які, повіривши в українізацію, приїхали в УРСР. Серед них родина Крушельницьких — батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки " Західна Україна" М. Ірчан. До концентраційних таборів потрапили М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, В. Вражливий, Г. Епік, О. Слісаренко, І. Калячик, М. Драй-Хмара, П. Филипович, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Д. Загул, Є. Плужник, С. Пилипенко та багато інших. Усього протягом 1934—1938 pp. було заарештовано понад половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

Визначальну роль у драматичних подіях щодо літератури відіграла постанова ЦК ВКП(б) " Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 p. Рішучої критики зазнали український буржуазний націоналізм і формалізм. Постанова зобов'язувала сприяти подальшому формуванню і утвердженню єдиного творчого методу в літературі та мистецтві — методу соціалістичного реалізму.

У липні 1934 p. відбувся Перший з'їзд письменників, який об'єднав 300 чол. в єдину Спілку радянських письменників України.

Українська поезія, незважаючи на утиски, знаходить можливості реалізувати свій творчий потенціал. Виходить друком велика кількість поетичних збірок: " Вітер з України", " Чуття єдиної родини", " Сталь і ніжність" П. Тичини; " Знак терезів", " Літо", " Збір винограду" М. Рильського; " Вибрані поезії" й епічні поеми " Безсмертя" та " Батьки й сини" М. Бажана; " Червоні троянди", " Люблю" В. Сосюри; " Героїчні балади", " Барвінковий світ" Л. Первомайського; " Лірика бою», " Поезії" П. Усенка; " З книги життя", " Народження синів", " Березень" А. Малишка; " Книга боротьби" Л. Дмитерка; " Двадцятий полк" І. Муратова та ін.

Прозаїки донесли до читача романи й повісті: " Облога ночі", " Голубі ешелони", " Олександр Пархоменко" П. Панча, " Мати" А. Головка, " Роман Міжгір'я" та " Історія радості" І. Ле, " Десну перейшли батальйони" і " Удай-ріка" О. Десняка, " Ранок" І. Микитенка, " Вершники" Ю. Яновського, " Шлях на Київ" С. Скляренка, " Вісімнадцятилітні" Ю. Смолича, " Дніпро" Н. Рибака, " Іван Богун" Я. Кочури, " Граніт" В. Собка та ін,; до Києва і Харкова на роботу приїхали письменники Західної України — С. Тудор, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк та ін.

Пожвавлюється літературне життя. Починають виходити громадсько-політичні та літературні журнали " Літературна критика" (1938) і " Україна" (1941). Продовжують видаватися " Літературна газета", журнали " Радянська література", " Літературний журнал", " Літературний Донбас", " Театр", " Народна творчість".

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового – розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж – людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Соцреалізм в українській літературі Соцреалізм (соціалістичний реалізм) — псевдохудожній метод, проголошений єдино можливим і найдосконалішим у радянській літературі, по суті — набір жорстких догм і шаблонів. Визначаль­ними для нього були позалітературні й позаестетичні принципи: партійність (висловлення у творі позиції Компартії як єдино мож­ливої ідеї), перекручені поняття народності та інтернаціоналізму, крайня заангажованість. Поняття прекрасного могло застосову­ватися тільки для прославлення радянського ладу та його містифікованих, реально не існуючих героїв (Павлик Морозов, Олек­сандр Матросов), потворне — у зображенні всіх представників інших суспільних устроїв та ворогів ладу.

З огляду поетики прикметними рисами (точніше, вимогами, які формулювалися на з’їздах і висловлювалися в постановах) соцреалізму є: історичний оптимізм (кінцевим результатом істо­ричного прогресу є комунізм), конфлікт в радянській дійсності є боротьбою хорошого зі ще кращим, а потворне — окремими недоліками, обов’язково подоланими у творі, вузька робітничо-селянська тематика, сакралізація радянської історії та вождів, обов’язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і нега­тивних.

Соцреалістична критика твори сучасників оцінювала винятково з погляду втілення догм. У випадку їх недотримання творчість отримувала ярлики «буржуазна» та «націоналістична», твори вилучалася з бібліотек, надалі не публікувалася, автор під­давався «цькуванню» в пресі, а за значні відхилення — репресіям. Твори класики оцінювалися з погляду «передбачення» радян­ського ладу, у випадку невідповідності — генії перетлумачува­лися у вигідному світлі й навіть містифікувалися (Т. Шевченко — атеїст), митці меншого масштабу просто замовчувалися. У той же час у середовищі соцреалізму з’являлися високомистецькі твори, які відповідали деяким його вимогам, але ставили гуманізм вище партійності (наприклад, «Собор» О. Гончара). Загалом соціаліс­тичний реалізм був набором догм, створених для контролю партії над письменниками, перетворення літератури в агітацію.