Когда, как солнца луч, внезапно озаряет

Любовь ее спокойные черты,

Вся красота других, бледнея, исчезает

В сиянье радостном небесной красоты.

Петрарка пропустив кохання через своє серце і свої вірші так геніально, що й сьогодні його рядки звучать по-сучасному. Поет непомітно веде нас до таємниць душі:

Коль не любовь сей жар, какой недуг

Меня знобит? Коль он – любовь, то что же

Любовь? Добро ль? Но эти муки, Боже!

Так злой огонь? А сладость этих мук!

На что ропщу, коль сам вступил в сей круг?

Коль он пленен, напрасны стоны. То же,

Что в жизни смерть, - любовь. На боль похоже

Блаженство.

Страсть, страданье – тот же звук.

У щирості, відкритості своєї сповіді Петрарка досягає висот і глибин людських почуттів:

Я зряч – без глаз; без языка – кричу.

Зову конец – и вновь молю: «Пощада!»

Кляну себя – и все же дни влачу.

Мой плач – мой смех. Ни жизни мне не надо,

Ни гибели. Я мук своих – хочу…

И вот за пыл сердечный мой награда.

Найтонший ліризм поета переростає у філософський гуманізм: тобто людське почуття настільки багате і невичерпне, що його можна сміливо називати Божим даром, що в ньому, як у Мікрокосмосі проявляється й відображається різноманітний і багатогранний Макрокосмос.

Погас мой свет, и тьмою дух объят –

Так, солнце скрыв, луна вершит затменье,

И в горьком, роковом оцепененье

Я в смерть уйти от этой смерти рад.

Усе життя Петрарка вивчав старовинні рукописи античності, був знавцем античної культури. Його вважають засновником класичної філології в Європі. Власний розум і почуття – ось чим треба керуватися в житті (за Петраркою). Тому його ще називають гуманістичним індивідуалістом. Він багато знав, усе життя прагнув до знань (і помер за робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнуту книгу.

Італієць Джовані Боккаччо (1313-1375) був молодшим сучасником Петрарки. Він створив новелу Відродження, заклав підвалини психологізму (психологічного роману). Він був сином купця, але як не намагався батько, він не став ні купцем, ні юристом, хоч і навчався цим спеціальностям.

Головне місце в житті Дж. Боккаччо займали наука та літературна творчість. Знаменитий твір “Декамерон” поклав початок новелістиці в Європейській літературі. Збірка новел одразу завоювала читача, хоч була осуджена церквою як така, що підриває авторитет релігії та моральні устої. Але Боккаччо доводив, що при бажанні непристойності можна знайти і в Біблії. Сюжетним матеріалом новел стали анекдоти, релігійно-повчальні приклади, східні казки, розповіді сучасників. Книга складається зі 100 новел, об’єднаних сюжетним обрамленням (починається книга ліричним вступом, у якому Боккаччо розповідає про своє кохання, а завершується висновком автора, крім того, автор втручається й в оповіді інших). У 100 новелах збірника розповідається про життя 7 жінок і 3 чоловіків протягом 10 днів (звідси й назва “Декамерон” – “десятиденник”).

Данте завершив свою “Божественну комедію” словом “зірка”, а Боккаччо почав книгу словом “людяність”, бо в ній відчутна зміна готики ренесансом, бога – людиною, потойбічного – реальним, теології – гуманізмом, жорсткого порядку – гармонією індивідуальної свободи. Боккаччо був гуманістом Відродження, тому в “Декамероні” він хотів зробити міркою світу нової людини не тільки особисте “я”, але й гуманістичне суспільство “нормальних”, “звичайних”, “земних людей”. У суспільстві, за “Декамероном”, повинні панувати свобода, гуманізм, радісна насолода життям, задоволення (але задоволення благопристойні, інтелігентні).

Персонажі новел – селяни, лицарі, купці, ремісники, попи, дворяни, королі –представники всіх прошарків населення тогочасної Італії. Однією з тем новел є викриття католицького духівництва. Священнослужителів Боккаччо висміює за їх лицемірство, обман віруючих людей. Так, монаха Антонія він називав пройдисвітом. Монах брав з людей гроші за те, що показував їм “перо архангела Гавриїла”. Два бешкетники викрали те перо, а скриньку, в якій воно лежало наповнили вугіллям. Монах, відкривши скриньку перед людьми, однак не розгубився, а сказав, що це святе вугілля з вогнища, на якому спалено святого Лаврентія.

Цікаво в книзі вирішується питання про те, яка з трьох релігій істинна (іудейська, сарацинська чи християнська). Устами мудрого єврея автор розповідає про чоловіка, який трьом синам залишив у спадщину три персні. Чи ж можна визначити, котрий перстень дорожчий? Ні. Так і проголошення рівності трьох релігій було на той час прогресивним рішенням.

Значне місце в “Декамероні” займають любовні новели. По-новому в них зображена жінка (не як істота грішна, а як об’єкт кохання, здорового, радісного, благородного. Цікава новела про кохання доньки князя і слуги. Обурений стосунками дочки з людиною низького походження, князь убиває слугу і посилає доньці його серце в золотому кубку. Вона ж наливає в кубок із серцем отруту, випиває і помирає.

Зустрічаються в новелах і еротичні картинки. Але вони введені автором не для того, щоб принизити людину (еротика як реалістичне, природне, людське, і навіть поетичне, а не еротика задля еротики). Показовою в цьому плані є 9 новела (3-й день) про Джилетте із Нарбонни, яка надихнула великого Шекспіра написати комедію “Все добре, що добре закінчується”.

В “Декамероні” Боккаччо перегнав свій час. Книга мала неабиякий успіх і була відразу перекладена на багато мов. Її читали і сміялися в Лондоні, Парижі, Флоренції. Її проклинали з церковних кафедр в Італії. Але минуло більше 100 років, перш ніж ідеї, мова та стиль “Декамерона” стали ідеями, мовою, стилем нової італійської прози.

Мішель Монтень – енциклопедично освічений мислитель ХVІ століття.. Найвищий розвиток літературної філософської думки в добу Відродження у Франції був досягнутий завдяки твору Монтеня “Досліди”, яким було покладено початок новому жанру – есе (нарис політичного, історичного, публіцистичного характеру). “Досліди” – це психологічний аналіз суспільства через вивчення індивідуальності, дослідження свого “Я”. Автор вільно переходить від теми до теми (без єдиного зв’язку). Одна частина може бути присвячена філософським проблемам, наступна – автобіографічна, далі – історичні приклади, ще далі – роздуми великих людей минулого і сучасників автора, а може бути новела-анекдот. Однак книга виглядає монолітною. Внутрішньої єдності книзі надають: особистість автора, розкриття різноманітних і багатогранних можливостей людини, які проявляються в залежності від обставин. Монтень підкреслював чітку залежність людського духу від стану тіла (“Ми складаємося з двох основних частин, розподіл яких і є смерть та розвал нашої істоти, людина є частиною природи”). За Монтенем, моральні якості людини перебувають поза його релігійними переконаннями. Людина повинна прислухатися до природних примх, підкорятися їм, але тримати їх під контролем розуму, повертати в русло зрівноважених помірностей. Мета життя – прагнення щастя, насолоди. Найвищою моральною нормою є близькість до природи. Відстоюючи право людини на щастя, на індивідуальність, Монтень закликає розвивати і громадські почуття (“Той, хто не живе для інших, не живе й для самого себе”). Свій підхід до пізнання філософ виражав через формулу: “Що знаю я? Можливість безупинного розвитку пізнання”.

Твір Монтеня “Досвіди” мав великий вплив на великих англійців Бекона та Шекспіра. Сьогодні багато людей читають Карнегі. Варто почитати ще й Монтеня.

Еразм Роттердамський (1469- 1536). Автор славнозвісного твору з дивною назвою “Похвала глупоті” посідає почесне місце в галереї великих гуманістів епохи Відродження. Великий вчений і письменник мав неабиякий авторитет навіть у найвищих осіб тогочасної Європи. У своєму творі він пропагує знання і переконує читача, що людина повинна прагнути до знань і тоді вона “добереться до джерел граду, до дощових витоків, до кузні блискавки, вторгнеться в область Місяця, ступить на територію небесних світил і там обживеться – і таким чином люди стануть, як боги”.

Франсуа Рабле народився в 1494 році у Франції, в м. Турень. Батько його був адвокатом. В сім’ї було 4 дітей. У віці 10 років Франсуа втрачає матір. Почалися його поневіряння по монастирях. Школа в абатстві Сейї, в 16 років – обітниця ченця, в 25 років - послушник монастиря ордена францисканців, суворе, аскетичне життя. У монастирях однак були багаті бібліотеки. І Рабле багато читає: античну та середньовічну літературу, богословські трактати, оволодіває грецькою мовою, латиною, сучасною італійською. Починає писати. Зустрічає друга П’єра Ламі, разом захоплюються наукою, знаходять заборонені старогрецькі книги, твори Роттердамського. Їм загрожує смертна кара (спалювання), та вони тікають. Їх беруть під захист авторитетні люди.

Рабле вивчає філософію, медицину, астрономію. Вирішує скинути рясу (1527 р.). Мандрував Францією 5 років. У 35-річному віці вступає до університету в Монпельє на медичний факультет. Проходить за 2 роки повний курс навчання, стає бакалавром, практикує. Умови були жахливими: епідемії (в одній палаті по 200 хворих). Читає лекції.

На ярмарку читалася народна книга про веселого велетня. У франсуа з’являється задум твору про Пантагрюеля. У 1532 р. пише книгу про Пантагрюеля, а через два роки – про його батька Гаргантюа. Твори мали успіх, читалися привселюдно на карнавалах. У них висміювалися зажерливі вельможі, облудливі священики, тупі вчені-схоласти. Церква засудила і книгу і автора. Рабле чекала інквізиція. Врятував паризький архієпископ, який взяв його до себе в Рим як лікаря. У 1546 році (час інквізиції в Європі) вийшла третя книга Рабле, в 1552 – четверта, а в 1562 році друзі видали п’яту його книгу. Рабле, щоби врятуватися від смерті, приймає сан священика, стає кюре в невеликій парафії, але швидко відмовляється від такого життя, а в 1553 році помирає в самотності. Але його пошуки правди, добра і щастя в сміливих творах зробили ім’я Франсуа Рабле безсмертним.

Отже, книга “Гаргантюа і Пантагрюель” складається з 5 частин. Книга перша – про Гаргантюа (веселого короля, його життя і життя країни; книги друга і третя – про народження, виховання, навчання і пригоди його сина Пантагрюеля, книги четверта і п’ята – опис подорожі Пантагрюеля та його друзів до оракули Божественної Пляшки у пошуках істини на споконвічні питання.

Форма твору – феєрична, карнавальна казка-сатира. Казка тому, що це допомагало автору обійти цензурні заборони, уникнути переслідування. А на карнавалі в масці можна було вільно сміятися і насміхатися (це й використав Рабле, щоб сатирично викрити негативні суспільні явища.

Герої твору.

Гаргантюа – король, велетень, ім’я якого походить від французької фрази “O, drand tu as! ” (“Ну й здорова вона у тебе” – так батько Грангуз’є сказав про горлянку новонародженого сина-крикуна). Гаргантюа не схожий на королів не тільки зростом, але й політикою, яку він проводить у державі і яка ґрунтується на переконанні, що не можна грабувати, руйнувати, придушувати і гнобити народ.

Пантагрюель – син Гаргантюа, названий так, бо народжений у рік посухи (“той, що жадає” – батько був переконаний, що син стане поводирем тих, хто жадає знань, істини, справедливості). Пантагрюель був справді освіченим, допитливим правителем з гуманістичними поглядами.

Брат Жан (друг Пантагрюеля) – зубодробитель, чернець, сміливий, чесний, ділить всі негаразди свого народу, під час ворожої навали стає захисником рідної землі, за наказом Пантагрюеля засновує Телемське абатство, де втілює мрію про суспільство справедливості, рівності, щастя, достатку.

Панург – друг Пантагрюеля, хитрун, витівник (ім’я перекладається “спритник”), гострий на язик, викриває суспільні негативні явища, здатен посміятися й над собою).

Інквізитор з острова Папоманія – войовничий служитель церкви, той, що “звихнувся на вірності папі”.

Тож використовуючи форму казки-сатири автор піддає вселюдському осміянню все віджиле, потворне і темне для Франції, одночасно висвітлюючи нові гуманістичні ідеали. Об’єктом сатири Рабле стали:

§ Схоластична освіта і виховання, яка робила з дитини бовдура. Учитель Олоферн примушував Гаргантюа зубрити азбуку від початку до кінця і навпаки, на що було потрачено 5 років і 3 місяці. Протягом 13 років учень читає книги з кінця до початку, переписує їх, вчить напамять церковний календар. На відміну від цього горе-вчителя у творі постає образ нового вчителя Понократа, який дає дитині широкі відомості про світ, розвиває її здібності, займається фізичним розвитком дитини. Таким чином, Рабле першим у середній Європі створює концепцію гармонійного розвитку дитини.

§ Низький рівень середньовічної науки, обплутаної теологічними канонами, схоластичними знаннями, непотрібними істинами.

§ Колоніальні війни. Розповідає про розгорнуті Іспанією війни, про завойовників Анарха і Пікрохоля, яким Рабле протиставляє миролюбну і виважену політику короля-гуманіста Гаргантюа.

§ Фанатизм і жорстокість релігійних чва р між католиками і протестантами, коли описує життя людей на островах Папоманія і Папідулія, розкриває сатиричні картини потойбічного світу.

§ Державний устрій середньовічної Франції. Показує страждання народу через жорстокість нерозумної політики короля та картини побуту різних сторін життя тогочасного суспільства, вірить, що коли королі будуть філософами, а філософи -–королями, то держави стануть щасливими.

§ Систему судочинства. Викриває в казкових образах пухнастих котів (французькі судді носили мантії з хутряною опушкою). Кредо котів: “наші закони – павутиння, куди потрапляють дрібні мушки й метелики, а великі ґедзі прорвуться крізь нього.

Свій ідеал справедливого суспільного устрою Рабле показує на прикладі Телемського монастиря (щось на зразок “Міста Сонця” Кампанелли). “Телем” має значення “бажання”. Люди в абатстві живуть мирно, в достатку, працюють, веселяться, виховують дітей, займаються наукою, мистецтвом. Їхнє правило: “Роби, що бажаєш”. Оракул підземного храму Божественної Пляшки промовляє такі слова: “Пити. Пити знання, мудрість життя”. Рабле не втрачав надії на те, що людство на те, що люди завжди будуть прагнути до знань, долетять до Місяця, небесних світил і “стануть, як боги”.

Творчість відомих іспанських гуманістів Сервантеса і Лопе де Вега були вищими досягненнями епохи Відродження в літературі Іспанії.

Кому не відомий знаменитий “Дон Кіхот” Мігеля де Сервантеса Сааведри (1547-1616)? Письменник жив у катастрофічну для Іспанії добу. Безумна політика абсолютизму та церкви довели державу до такого стану, що потрібні були сторіччя, аби Іспанія потрохи почала відроджуватися (початок ХІХ ст). Сервантес замолоду багато вчився, але бідність змусила його стати солдатом, якого наймають італійці. На війні скалічив руку, потрапив у полон до піратів, перебував у рабстві в Алжирі. Повернувся додому, а там голод, збідніла родина. Постійно шукає заробітку і до кінця днів своїх живе у нестатках. Писав багато: драматичні твори, романи, комедії, новели.

Світову славу приніс йому “Вигадливий Ідальго Дон Кіхот Ламанчеський”. І сам письменник не сподівався, що його Дон Кіхот стане вічним героєм світової літератури, прирівнюватиметься до Прометея, Фауста, Гамлета. Таким же вічним залишається і жанр твору. Цей роман не був ні пригодницьким, ні лицарським, ні пасторальним, ні психологічним. Це був роман універсальний, здатний змалювати всі сторони життя епохи.

Спочатку автор задумав роман як пародію на лицарські романи, хотів висміяти глупоту людей, які захоплюються такими романами. Тому початок твору побудований за зразком лицарських романів. Бідний ідальго (дворянин), який божеволіє від лицарських романів, уявив себе лицарем, вирішує здійснювати подвиги, захищати бідних і пригноблених. Він обирає просту селянку Альдонсу Лоренсо дамою свого серця, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською. Придбав собі і зброєносця – хитрого селянина Санчо Пансу. Оскільки не мав грошей на доброго коня, осідлав худющу стару шкапу, яку назвав Росінанта. Мав і зброю – іржаві уламки старих обладунків. Таким і вирушив завойовувати світ і серце своєї дами. На шляху зустрілися “велетні” (вітряки), яким він дав урок доброго бою. Брудний заїжджий двір – це розкішний замок. Отара баранів – вороже військо. Тож – у бій! Нападає навіть на похоронну процесію, в якій люди здаються йому чудовиськами.

Ці “подвиги” Дон Кіхота є не просто смішними, а нерозумними, шкідливими. За це “герой” отримує сповна: над ним сміються навіть ті, кого він захищає. Заступився за пастушка, а той благає небо “покарати і знищити його милість”. Визволив каторжників, а ті закидали його камінням. Всі сміються над ним, усі його ображають. Повертається додому, до рідної Ламанчі, тіжко захворює і, нарешті, розуміє, який злий жарт зіграло з ним захоплення лицарськими романами. Однак автор показав нам і симпатичні сторони цього героя: він милий, благородний, сердечний.

В романі змальоване справжнє життя тодішньої Іспанії, її потреби, прагнення (те, що не вистачало державі, письменник ввів у образ свого героя). Дон Кіхот і Санчо Панса зустрічалися з людьми різних прошарків: ченцями, пастухами, цирульниками, лакеями, солдатами, каторжниками з міст і місечок, замків і заїжджих дворів. У романі 669 персонажів – це широка картина суспільства, життя якого автор висміює, змальовуючи ідеал людяності і справедливості (навіть нехай він і виглядає на сьогодні смішним). Якщо ж задуматися, то образ Дон Кіхота зовсім не смішний. Він наділений рисами моральної довершеності, великої духовної сили. Хоч ідальго – немічна, квола людина, він сміливо йде на захист пригноблених. Він не молодий, але гарний, здатний вірно кохати. Він бідняк, але ніколи не скупиться на копійку, завжди проявляє щедрість. У нього є ціла система високих переконань: “Я – заступник ображених і пригноблених, я випрямляю кривду, я повинен захищати скривджених й утискуваних владою імущих”. А які сильні ноти гуманізму звучать у словах героя: “Перетворювати на рабів тих, кого Господь і природа створили вільними – вкрай жорстоко”! Або слова, звернені до Санчо Панса: “Воля, Санчо, є однією з найдорожчих щедрот, які небо виливає на людей. Заради волі, так само, як і заради честі, можна і треба ризикувати життям і, навпаки, неволя є найбільшим з усіх нещасть, які тільки можуть скоїтися з людиною”. При зустрічі з королівськими невільниками Дон Кіхот вигукує: “Як так невільники? Хіба можна, щоб король застосовував насильство до кого-небудь? ”. Юридично зміст звинувачення досить ясний, але з таким докором до монарха міг звернутися тільки блазень або божевільний. А які мудрі поради, засновані на гуманістичних началах, дає Дон Кіхот своєму зброєносцю, коли той стає губернатором Бараторії: “Всіляко старайся виявити істину, хоч би що обіцяв чи підносив тобі багач і хоч би як ридав чи благав бідний”. Кредо Дон Кіхота “Всім робити добро і нікому не робити зла” у всі часи і у всіх народів викликає тільки повагу й захоплення. В образі героя злиті воєдино мудрість і безумство, героїзм і слабкість – тому й вічним героєм є Дон Кіхот.

Санчо Панса багатьма своїми рисами – протилежність Дон Кіхота (хазяйновитий, практичний, у всьому бачить зиск, мріє про багатство, дбає насамперед про себе). Але внутрішньо вони подібні: добрі і людяні, великодушні і справедливі, обидва протистоять несправедливим законам дворянсько-католицької Іспанії. Вступаючи на посаду губернатора Бараторії, Санчо залишає при собі осла, хоч має тепер доброго коня: “Я сам не раз бачив, як посилали ослів управляти, так що, коли я візьму з собою свого, то нікого цим не здивую”. А як сучасно звучать його слова щодо шкідливості для держави люду, який перекладає папірці, циркуляри, начебто управляє, перевіряє, насправді паразитує: “Гулящий люд у державі – це все одно що трутні у вулику, які пожирають мед, зібраний бджолами-робітницями”. Або вислів про феодалів, які користуються плодами чужої праці: “Мені здається що донів куди більше, ніж каміння… і якщо тільки мені вдасться погубернаторствувати, я цих усів донів повиводжу: коли їх тут так безліч, то вони вже, певно, набридли всім гірше, ніж комарі”.

Комедійна сторона образу головного героя Сервантеса дала основу для широко вживаного й сьогодні поняття “донкіхотство” (комічні дії людини, неспроможної розібратися в складній ситуації, але схильної робити щось добре, справедливе).

Великий роман Сервантеса живе й житиме серед людей, допоки цінуватиметься доброта, справедливість, щедрість, вірність.

Розквіт літературного жанру драми втілився у творчості відомого іспанського письменника Лопе де Вега (Лопе Феліс де Вега Карпіо, 1562-1635). Батьки його були золотошвеями і дуже бажали вважатися ідальго. Але Лопе дворянських прав не мав. Зате був вундеркіндом. Це відкрило йому шлях до університету, який закінчив у 22 роки. Добре знав кілька іноземних мов, математику, історію, географію, філософію, античну міфологію, військову справу, любив жінок, був палким життєлюбом, навіть мав сан священика. Тричі був офіційно жонатий, дві жінки померли, а остання (Марта де Неварес) важко захворіла, осліпла, але він не відмовився від обов’язку доглядати хвору дружину.

У Лопе де Веги рано проявився поетичний дар, багато писав, рано пов’язав своє життя з театром. Ще за життя його прозвали Чудом природи (за здібність багато, яскраво, легко писати, швидко відгукуючись на всі політичні, побутові, соціальні та інші проблеми життя Іспанії. Вважають, що Лопе де Вега був найплодовитішим поетичним генієм усіх часів. Крім недраматичних творів (21 об’ємний том) він був автором 1500-1800 комедій та 47 п’єс на релігійні теми (до нас дійшло 470 драм). З його творів можна виокремити чисто любовні комедії (“комедії плаща і шпаги”), пасторальні, міфологічні, політичні, історичні.

Історична драма Лопе да Веги “ Фуенте Овехуна” (“овеча криниця”) була написана в 1613 році (в 1876 р. поставлена в Малому театрі за участю Єрмолової). Драма розповідає про повстання селян з містечка Фуенте Овехуне у 1476 році. Повстанці вбили гнобителя-командора ордена Калатрави Фернана Гомеса де Гусмана. Практична перемога селян була в тому, що що вони назавжди знищили феодальний ланцюжок між ними і королем.

Політичним є і твір “Великий князь Московський” (про Дмитра-Самозванця). Історична драма “Кара без помсти” розповідає про те, як батько вбиває сина, який закохався в молоденьку мачуху, котра відповідала йому взаємністю. Ця історія нагадує історію “усунення” дона Карлсона Пилипом ІІ.

Більшість творів Лопе де Вега - на побутові теми. Сьогодні добре відомі його твори: “Учитель танців”, “Валенсіанська вдова”, “Дівчина з глечиком”, “Раба свого коханого”, “Без грошей немає знатності”, “Собака на сіні” тощо.

Пригадаємо твір “Собака на сіні”. Графиня Діана де Белфлер пристрасно закохана в свого секретаря Теодоро, розумного й здібного. Діана не надає великого значення різниці в походженні, але мусить зважати на думку людей свого кола. Тому її дії стосовно Теодоро то рішучі, то паралізовані страхом за свою репутацію. Як завжди в п’єсах “плаща і шпаги”, їм допомагає слуга (Трістан). Він розпускає чутку, що в Теодоро знайшовся батько (дуже багатий), навіть влаштовує зустріч з ним. Діана підтримує цю гру, бо кохає Теодоро. Так кохання отримує перемогу над феодальними правилами і порядками.

Остання комедія Лопе де Вега “Доблесті Беліси” мовби підводить риску під радісними пустуваннями, бешкетуваннями, витівками попередніх комедій. Беліса – героїня, пуста красуня спочатку, а коли зустріла кабальєро – закохується і має серйозні наміри. Ставши свідком нерівного бою її кабальєро, вона вискакує з карети, вириває шпагу в супротивника і допомагає коханому. Іншим разом, щоб допомогти кабальєро, Беліса і служниця переодягаються в чоловіче вбрання і зі зброєю в руках визволяють його. Активна дія п’єси: то ми бачимо героїв на коні, граціозних і сміливих, то інші пригоди, освідчення тощо.

Лопе де Вега, одинокий, хворий, старий чоловік, на 20-му році священослужительства, жартуючи, показує, як Беліса за своє кокетування була “покарана” небом великим коханням.

Таким був іспанський письменник, драматург Лопе де Вега, таким було його життєрадісне мистецтво.