Антична література

Антична спадщина надзвичайно багата: це і класична форма рабовласництва, і перші спроби демократії, початок науки, філософії, теорії права, держави, писемності, освіти. Саме звідти виходять поняття гуманізму, свободи особистості, єдності фізичного та духовного начал, гармонії світу, а також естетична привабливість мистецтва. Античність -– це час і місце народження міфології: своєрідний енциклопедичний словник дій, персонажів, проблем, сюжетів, понять і до сьогодні є джерелом творчості митців світу. І вам, безперечно, відомі імена Зевса чи Афродіти, Марса чи Геракла, назви сатира чи кентавра, прихований смисл фраз: “золоте руно”, “авгієві стайні”, “олімпійський спокій” чи “сізіфова праця”.

Зацікавленість античністю в людини ніколи не пропадала, бо “дитинство людства” завжди притягувало і притягує її. Крім того, людину, якій не відомі “ази” досягнень минулого освіченою не назвеш.

Поняття “античність” походить від латинського слова antigus, що значить “давнина”. Тому й антична культура – це культура Давньої Греції (Еллади) та Давнього Риму (від ХІ - Х ст. до н.е. до ІV ст. н.е.).

Основне вогнище розвитку античного суспільства – Балканський та Аппенінський півострови, Егейський архіпелаг, західне узбережжя Малої Азії. У Греції антична культура складалася і розповсюджувалася Середземномор’ям трьома шляхами:

§ 1-й – епоха колонізації греками інших земель (VІ – VІІІ ст. до н.е.;

§ 2-й – шляхи, якими йщли македонські завойовники до Персії на Схід до Індії і Середньої Азії:

§ 3-й – епоха римських завоювань і, отже, розповсюдження культури на захід до берегів Атлантичного океану і на північ до Рейну.

Однак колискою античної культури була Греція. З питань античної культури, і літератури зокрема, Здійснено багато досліджень, написані томи наукових праць, монографій, підручників тощо.

Ми ж зупинимось на таких питаннях: міфологія; боги грецькі; герої, Гомерівський епос; лірика Сапфо; драма Софокла (“Антігона”); історіографія; ораторське мистецтво; філософська проза.

ІІ. Отже, міфологія – це сукупність міфів якогось народу. А міф – це стародавня народна оповідь про явища природи, історичні події тощо або фантастичні оповідання про богів, обожнених героїв, уявних істот.

Спочатку міфи були хаотичні і суперечливі, але згодом, як вважають греки, їх систематизували Гомер та Гесіод.

Міфологічні боги та герої мають свої характери та функції, розглядаються як одна сім’я або держава, мають своїх “батькобогів”. Вони любилися і сварилися, пиячили і займалися інтригами, здійснювали подвиги й виборювали свободу, відстоювали людську гідність тощо. Греки поклонялися численним богам, напівбогам і навіть демонам. Таким чином грецька міфологія нормувала життя.

…”Спочатку був Хаос” (первісна маса, порожнеча), з якого завдяки Еросу (ідея любові) народилися Уран (небо) і Гея (земля). У них були діти: сторукі велетні та однорукі циклопи. Їх усіх Уран викинув у Тартар (підземний світ).

Потім народилися титани. Молодший із них у зговорі з матір’ю оскопив (кастрував) серпом свого батька. Від крові Урана і морської піни (часини тіла Урана гинули в морі) народилася Афродіта.

Син Урана та Геї Кронос мав за жінку свою сестру Рею. Батьки попереджували, що Кронос буде позбавлений влади. Тому він пожирав своїх дітей. З цього приводу є відома картина, на якій зображений Хронос (алегоричний образ часу), що поглинає все народжене.

Тож коли народився ще один син, Рея замість нього підсунула чоловікові сповитий камінь, а сина сховала на острові Кріт. Це був Зевс, який, отримавши владу, примусив батька відригнути всіх своїх дітей: Посейдона, Аїда, Геру, Деметру, Гестію.

Хоч боги й перебували між небом і землею, та все ж більшу частину життя вони проводили на вершині гори Олімп (північ Греції) висотою в три кілометри. Дванадцятьох грецьких богів (Зевса, Посейдона, Геру, Деметру, Гестію, Аполлона, Артеміду, Гефеста, Ареса, Афіну, Афродіту і Гермеса) називають " олімпійськими".

Атрибути Зевса – грім та блискавка. Хоч Зевс був одружений зі своєю сестрою Герою, це не зашкодило йому мати за дружин інших богинь, німф і навіть звичайних жінок.

Гера, дружина Зевса, – богиня шлюбу та вірності в шлюбі. Це огрядна жінка, одягнута в довгу сукню, з діадемою на голові та скіпетром у руці.

Посейдон – бог води, з тризубом у руці.

Аїд – бог підземного царства (має ще назви Гадес, Плутон).

Деметра – богиня родючості (атрибути: мак, серп, колосся).

Гестія – богиня єднання сім’ї (атрибут: жертовна чаша).

Арес – бог страшної, кривавої війни.

Гефест – бог вогню (кульгавий, атрибути: фартух, ковпак).

Афродіта – богиня любові і краси (оголена, її діти: Гармонія, Ерос, Гіменей, Гермафродит та троянський герой Еней, народжений від звичайного чоловіка на ім’я Анхіс).

Афіна-Паллада – дочка Зевса (народжена з голови) – богиня розуму і розумної війни (атрибути: спис, шолом, щит).

Аполлон (Феб) – бог сонячного світла, музики (атрибути: лук, ліра, кіфара).

Артеміда-Феба – богиня лісів, полів, полювання (зображується в короткій сукенці з оленем біля ніг).

Гермес – бог скотарства, покровитель пастухів (атрибути: крилаті сандалі, шапочка, крилатий жезл).

Діоніс, Вакх – покровитель виноградарства (атрибути: виноградна лоза, вінок з плюща).

Пан – бог лісів, пастухів, пасовищ, стад.

Греками, як і іншими народами, були створені перекази, легенди про побут, про людей видатних, полководців, які захищали батьківщину, здійснювали подвиги. Ці герої були мужніми, сильними, мудрими і красивими людьми.

Усім відомий Прометей. За що він був прикутий Зевсом до скелі? А пригадайте всіма обдаровану Пандору. А Сізіф? А Едіп і Сфінкс (жінка-лев)?

Найулюбленіший герой греків – Геракл, який здійснив 12 подвигів.

Серед грецьких легенд – відома легенда про аргонавтів (мореплавців корабля “Арго”). Герой цієї легенди – син фесалійського царя Ясон. Якось його запросили в інше місто на свято Посейдона. Коли Ясон переходив річку, загубив сандаль, тому прийшов у гості в одному сандалі. Тут господар згадав давнє пророцтво, що він втратить владу через чоловіка в одному сандалі. Він підійшов до Ясона й запитав, як би той вчинив з чоловіком, котрий, згідно з пророцтвом, стане його вбивцею. “Я відправив би його за золотим руном”, - сказав Ясон. Господар так і зробив: відправив Ясона за золотим руном (вовною золотого барана з колхідського (нинішня Грузія) гаю). Збудувавши за допомогою Арго великий корабель, Ясон помандрував морськими шляхами. Чимало цікавих пригод траплялося з аргонавтами…

Сьогодні важко уявити античну літературу без творів Гомера. Але відсутність відомостей про особу Гомера та наявність протиріч у поемах “Іліада” та “Одіссея” породили так зване “гомерівське питання”. Тлумачення імені Гомера цікавило людей давно. То йому надавалося значення “сліпий”, а то вбачали в ньому низку співаків, а то просто особистим ім’ям поета.

Більшість науковців дотримуються унітарної теорії, яка стверджує, що Гомер – історична особа, а “Іліада” й “Одіссея” – його твори, що існує єдність і цілісність поем, а окремі протиріччя – це результат пізніших вставок, перекручень, переписувань тощо. Час створення цих знаменитих поем – ХVІ ст. до н.е. або VІІІ – VІІ ст. до н.е.. Творець поем – представник грецького суспільства, яке перебувало тоді на межі переходу до рабовласницького ладу. Написані поеми на іонійському діалекті, Що свідчить про проживання автора в Іонії (острови Егейського моря). Першою була написана поема “Іліада”, а пізніше – “Одіссея”. В основі змісту обох поем – міфи про Троянську війну.

“Іліада” – військово-героїчна поема, яка розповідає про події десятого року війни (сварка царя Фотії з керівником війська Агамемноном, який відібрав у Ахілла (друга Агамемнона) його полонянку. Ахілл відрікся воювати, але повернувся до війська після смерті його товариша (Патрокла), котрий теж керував військом. З помсти за свого друга Ахілл вступає в поєдинок з керівником троянського війська Гектором і вбиває його. Події відбуваються протягом 50 днів у місті Трої (Іліоні – звідси й назва поеми).

“Одіссея” – фантастично-побутова поема. В ній розповідається про те, що через 10 років після Троянської війни повертається додому один з воєначальників Одіссей. Автор описує його пригоди протягом 40 днів подорожі. Новаторство автора в тому, що розповідь про події ведеться з уст головного героя Одіссея.

Однією з причин безсмертя гомерівського епосу є його гуманізм, що проявляється в уславленні життя і людини з її високими моральними якостями. Передусім Гомер уславив мужність людини, любов до батьківщини, вірність у дружбі, повагу до старості тощо. Це ті людські якості, що в усі віки сприймаються як кращі, як людські цінності. Тому протягом віків люди з вдячність знімають шапку перед великим поетом Гомером.

ІІІ. Далі поведемо мову про грецьку лірику. Термін “лірика” походить від назви музичного інструмента – ліри. Ліричними віршами сьогодні називають поетичні твори, які передають настрій поета, його почуття та переживання, його душевні поривання. А грецька лірика поділялася на три види: елегія (вірші-роздуми, вірші-настанови на військові, політичні та любовні теми); ямб (культ богині родючості – пісні глумливі, насмішкуваті, навіть лихослівні); меліка (пісенна лірика з музичним супроводом під ліру, кіфару, флейту).

Однією з цікавих та відомих поетес того часу (та й сьогодні її творчість приваблює поціновувачів поезії) вважається Сапфо. Це була аристократка, яка, за легендою, кинулась зі скелі через нерозділене кохання. Головною темою її поетичних творів була любов. Багато творів присвячено подругам. Квіти, весна, сонце, золото, кольори природи, кохання – звичні мотиви її поезії. Сапфо славить красу всюди: в людях, природі, одязі. Окремі її поетичні рядки стали “крилатими”: “Хто чарівен – той радує наш зір”, “Красиво те, що ми любимо”.

До вашої уваги – один із творів любовної лірики Сапфо:

По мне – тот не смертный, а бог безмятежный,

Кто может спокойно сидеть пред тобой

И слушать твой голос пленительно-нежный

и смех восхитительный твой.

От этого счастья в предвиденье муки

Мне душу теснит уж испытанный страх.

Тебя лишь увижу, о Лесбия, звуки

В моих замирают устах.

Язык мой немеет, в крови моей пышут

Бегучими искрами струйки огня,

В глазах лишь потемки, и уши не слышат,

немолчным прибоем звеня.

Поезію Сапфо знали й на Україні. До її творчості зверталася Леся Українка, її твори перекладали І. Котляревський, І. Франко, А. Кримський.

Софокл (поет, драматург, 496-406 рр. до н.е.) народився поблизу Афін. Батьки (багаті ремісники) дали йому добру освіту. Софокл займався лікарською практикою, був музично освіченим і добрим спортсменом.

Якщо інший письменник і драматург Есхіл отримував перемогу у поетичних змаганнях 13 разів, то Софокл – 24. Він був улюбленцем грецької публіки. Софокл – співець громадянськості.: він піднімає у своїх трагедіях важливі соціальні проблеми, оспівує обов’язок людини перед суспільством, розумну владу, правильну поведінку людини в суспільстві.

Із 124 трагедій і сатиричних драм Софокла до нас дійшли повністю лише 7. Його трагедія “Антігона” вважається видатним явищем в античній культурі. В трагедії – конфлікт дочки царя Едіпа Антігони та фіванського царя Креонта. Порушивши заборону царя Креонта, Антігона здійснює похоронний обряд над тілом свого брата Полініка, якого цар вважав зрадником батьківщини. З точки зору Креонта, слово царя повинно бути непорушним, святим для громадян, а порушення царської вказівки – злочин, який не можливо виправдати. Але для Антігони вище всього – моральні неписані закони, які заповідали людям боги. Саме ці закони звеліли їй виконати свій моральний обов’язок перед братом. Однак Креонт визнає тільки свою правоту і наказує замурувати дівчину в печеру. Він не вбиває її, бо знає, що цим накличе на місто біду, адже тінь померлого брата ходитиме містом з метою помсти. Креонт прирікає дівчину на голодну смерть. Але моральна перемога все ж на боці Антігони. А Креон все одно був покараний за перевищення влади: помирають його син і дружина. Він залишається жити з усвідомленням провини перед рідними, богами і громадянами своєї держави, яку вже не можна виправити. Тому це трагедія швидше Креонта, ніж Антігони.

До речі, перший варіант опери “Креонт” створив український композитор Дмитро Бортнянський (її прем’єра відбулася у Венеції в 1771 році). Іван Франко переклав гімни з трагедії Софокла. Перша спроба перекласти на українську мову трагедію належить П. Ніщинському.

Аристофан – давньогрецький комедіограф. Відомо, що він народився близько 450 р. і є одним із представників давньої античної комедії, вважається „батьком комедії”. У своїх творах Аристофан оцінював дійсність з позицій демократизму, вільних трудівників, які обробляли землю. Він боровся проти руйнівних устоїв афінського полісу, торгово-грошових відносин та агресивної політики верхівки держави, яка вела до Пелопонеської війни. Аристофан став рупором не тільки від селян, а й від землевласників, котрі виступали проти війни. Його комедії „Вершники”, „Хмари” були спрямовані проти аристократичної Спарти, „Мир” та „Лісистрата” – проти Пелопонеської війни”. А комедія „Оса” висміювала міську демократію, яка жила за рахунок держави. Відоми його комедії й соціально-побутові теми („Жінки на народному зібранні”, „Багатство”, „Птиці”). У комедіях Аристофана нема складних інтриг. Вони наповнені буфонадою (жарти, комічне перебільшення), карикатурними образами. Його комедії відобразили неповторність суспільних відносин у Греції в V ст. н. е., побут, мову, устрій, соціальні відносини того часу. Засоби комізму, які ввів і використовував Аристофан, залишилися до наших днів.

ІV. Літературна проза, яка з’явилася у Греції пізніше поезії, відтісняє поезію і превалює десь у кінці V ст. до н. е. Вона поділяється на три жанри: історіографія, красномовство та філософська проза.

Отже, історіографія. Ще древні називали Геродота “батьком історії” (народився у 484 році до н.е.).

Відома книга Геродота “Історія або Музи”, поділена за кількістю муз на 9 книг (Каліопа – муза епосу, Евтерпа – лірики, Кліо – історії, Ерато – любовної поезії, Полігімнія – гімнів, Мельпомена – трагедії, Талія – комедії, Терпсихора – танців, Уранія – астрономія). Найулюбленіше місце перебування муз – гора Парнас. Книга присвячена важливим політичним подіям – греко-перським війнам (500 р. до н. е.), які трактуються як “вікова боротьба Європи з Азією”. Досить цікаво формулює Геродот мету своєї праці: “…щоб від часу не забулися діяння людей, не були забуті безславно величні і достойні будови, виконані частково еллінами, частково – варварами, а головне – щоб не була забута причина, з якої виникла між нами війна”.

Особливість праці Геродота – поєднання історико-географічної та етнографічної ученості з мистецтвом новелістичної розповіді, оповідання. Геродот багато подорожував: був у Єгипті, Вавилоні, Фракії, Скіфії, Колхіді. Тому в книзі є цінні географічні та етнографічні відомості про ці держави. Геродот був прихильником демократії та противником тиранії, тому успіхи, перемоги греків у війні він пояснює перевагою демократії над тиранією. От що він пише з цього приводу: “Мабуть, небо буде під землею, а земля підніметься високо над небом, місцем проживання людей стане море, а риби оселяться там, де живуть люди, якщо ви, лакедемоняни, погодитесь скостити рівноправ’я і відновити в державі тиранію, тому що нема нічого серед людей образливішого і кровожерливішого, як тиранія”.

Але, як на нас, то багато чого в творах Геродота є фантастичним і навіть анекдотичним. Багато подій з легенд і міфів він приймає за історичні, вірить у надприродні сили (наприклад, у дії та можливості богів). Приклади анекдотичного в Геродота: гіпопотам (якого Геродот ніколи не бачив) – це річковий кінь з хвостом, гривою і ратицями; в Індії (де Геродот ніколи не був) є мурахи розміром з кішку, які стережуть у пустелі золотий пісок і зжирають людей, котрі хочуть вкрасти його.

А от на Україні Геродот був і присвятив їй у своїй “Історії” цілу главу, яку можна назвати “Скіфи”. Нею цікавився І. Франко і навіть перекладав її. А окремі епізоди перетлумачила у своїй поезії Ліна Костенко.

Початком розвитку філософії в Греції вважають VІ ст. до н.е. Щоб вивчити увесь світ і всі науки, греки почали розвивати гілку знань, яку назвали філософією, тобто любов’ю до мудрості. Видатні філософи того часу – Платон і Аристотель. Платон вважається засновником об’єктивного ідеалізму (є світ ідей, у якому живе душа людини, і світ земний, який здається філософу недійсним, бо людина бачить у ньому лише відбиток ідей). Платон висуває й інші філософські ідеї. Але нам він цікавий і як літератор. Майже всі його праці написані у формі діалогу і містять цікаві думки, погляди, портрети філософів, поетів та інших осіб (діалог “Федр” – про любов, “Федон” – про душу, “Тимей” – про світобудову, діалоги “Держава” і “Закон” передають авторське бачення побудови держави. Платон перший і єдиний дає опис Атлантиди, яка дотепер цікавить людство.

До речі, Платон займався зі своїми учнями в саду, створеному на честь міфічного героя Академу. Тому Платон і школу свою називав академією.

Аристотель, учень Платона був енциклопедично освіченою людиною. Він нет прийняв ідеалізм Платона, але й не був послідовним матеріалістом. Вважається, що він написав близько тисячі книг, однак до нас дійшло лише близько 50.

З літературного боку цікавим є його твір „Поетика”, який являється першим у Європі літературознавчим дослідженням. Треба віддати належне Аристотелю за його твердження, що поезія глибша від історії, як у пізнавальному, так і в виховному плані, тому що історія фіксує випадкове, часткове, а поезія – загальне, закономірне.

Греками високо цінувалося красномовство. Розвиток демократичних форм життя сприяв його процвітанню. Наслідуючи принципи риторики, красномовці гворили співуче, ритмічно, з виразною мімікою і акторськими жестами. Були красномовці, які самі писали свої промови і вчили їх на пам’ять. Інші вважали, що робити це недоречно. Бувало, що промову писав один, а виголошував інший.

Розрізняють три види промов: політичні, урочисті і виступи на суді. Софіст Горгій навчав, як виголошувати промови. Його поради корисні й для нас. Тож, по-перше: говорити треба так, щоб слухачі вірили тобі (для цього промовець має добре володіти темою, бути обізнаним і зацікавленим). По-друге: бажано вживати антитетично побудовані фрази (типу „біле-чорне”, „день-ніч”), при цьому кількість слів у половинах фрази повинна бути однаковою. По-третє: доцільне вживання метафор (що свідчить про досконале володіння лексикою), звукових повторів.

Найбільш відомий судовий оратор Лісій був, так би мовити, „красномовцем-художником”. Його промови були максимально наближені до живої розмовної мови і багаті на яскраві образні картинки побуту та психологічні характеристики людей.

Відомий оратор-боєць Демосфен. У нього була неправильна дикція, слабкий голос і коротке дихання, а ще він смикав плечем, що могло відволікати слухачів від висловлюваної промовцем думки. Демосфен докладав чимало зусиль, щоб рятуватися від цих недоліків і щоб вони були непомітними слухачам. Його промови стали як приклад сили аргументації, мужнього пафосу боротьби, пристрасті.

V. Римська література – це новий етап у розвитку античної. Грецька культура справила чималий вплив на римську і в релігії, і в філософії, і в літературі. Література Риму почала розвиватися значно пізніше грецької – в середині ІІІ ст. до н.е., у той час, коли грецька культура занепадала. Хоч римляти багато чого запозичили у греків, однак це не позбавило римську літературу самобутності і художньої цінності. Характер культури Риму складався та розвивався на тлі національних особливостей, традицій, в конкретній історичній ситуації. А значна кількість творів літератури, окремі її жанри та засоби з’явилися без втручання грецької літератури.

Римська культура відрізняється від грецької своєю практичністю, чіткістю, моральністю, дидактизмом. Вона відіграла велику роль у розвитку західноєвропейських культур. Саме через римську культуру, яка краще збереглася, ми змогли зазирнути в античний світ. Крім того, латинська мова була офіційною мовою католицької церкви, її серйозно вивчали, розуміли і знали всі освічені люди того часу.

Важливе місце у римській літературі займає міфологія. Вона була теж багатою, але менш яскравою, ніж грецька. ЇЇ характеризували практичність, упорядкованість і навіть деякий примітивізм.

Одним із давніх римських богів був Янус (пригадайте вислів „двуликий Янус”). Бога Януса римляни зображали з двома обличчями: як бога світла і темряви, кінця і початку, дня і ночі, сонця і місяця, входу і виходу, того, що було, і того, що буде. В Римі були споруджені на його честь храми. Найбільший – у місті Форум. У мирні дні ворота цього храму були зачинені, а при оголошенні війни – відчинялися. До речі, російська назва січня місяця „январь” походить від імені бога Януса, бо саме на початку січня проводилися на його честь святкування.

У римській міфології значне місце посідав культ богів, які охороняли хатнє вогнище: Пенати, Лари, Вести. Веста була улюбленицею римлян як покровителиця хати, вогню. В її храмі завжди палав вогонь (згаслий вогонь – біда для всієї держави), який постійно підтримували 6 жриць (весталок).

Римляни вводили до своїх міфів і грецьких богів, об’єднували та ототожнювали з римськими (у римлян – Юпітер, у греків Зевс, Юнона – Гера, Нептун – Посейдон, Венера – Афродіта, Купідон, Амур – Ерот, Вакх- Діоніс, Міневра – Афіна тощо).

Драматургія. Твори перших римських поетів-драматургів збереглися, але їх знають в основному фахівці. Ми зупинимось на творчості видатного римського комедіографа (250-184 рр. до н.е.) Тита Плавта. Відомо, що він з бідної родини, працював мельником, був актором. Вважають, що йому належить авторство 120 комедій, але до нас дійшла тільки 21 („Горщик”, „Полонені”, „Близнюки” та ін.). Його твори розраховані на широке коло глядачів, на плебса, який не мав ніякого інтересу до політики, а жадав розваги, грубуватого жарту. Треба віддати належне Плавту: мова його творів – блискуча, зрозуміла всім; у творах зустрічаються моменти, характерні для римської офіційної моралі (уславлення вірності, доброчесності, доблесті); у комедіях Плавта багато жартів, сміху, веселощів, інтриги; інтригу в комедії завжди вводить кмітливий, винахідливий раб.

Комедія Плавта „Горщик” за своєю фабулою така. Старий Евкліон знайшов горщик із золотом. Його дочку Федру сватає багатий сусід Мегадор. Але Федра ще раніше була спокушена племінником Мегадора Ликонідом. Під час сватання у Федри починаються пологи. Ликонід зізнається, що він спокусив Федру. Раб старого Евкліона викрадає горщик із золотом. Головний герой комедії Евкліон у відчаї (найбільше його тривожить крадіжка горщика).

У комедії Плавта „Хвалькуватий вояка” зображується тип багатого вояки – хвалька і ловеласа, любителя жінок. У той час, коли держава вела безперервні війни, цей образ був актуальним. Плавт висміював воєначальників-розпусників, котрі вели непристойний спосіб життя. Плавт показав зневагу народу до привілейованої верхівки суспільства. У кінці комедії головний персонаж Пиргополиник, котрий називає себе „Венериним внучком”, потрапляє в пастку: його бють чоловіки за своїх жінок.

У середині ІІ ст. до н.е. в Римі різко посилюється політична боротьба. З соціальних причин утворюються дві партії: сенатська (оптимати) і народна (популяри). Посилюється і розвиток ораторства, особливо політичні та судові промови. Тут не можна не згадати Марка Туллія Цицерона. Філософську та ораторську освіту Цицерон здобував у Римі, Афінах, Родосі. Він займав високі державні посади. Вперше виступив, вигравши судовий процес, проти Катиліни (член сенату, патрицій, організатор заколоту проти Цицерона з метою захоплення влади в консульстві). Консул Цицерон екстрено зібрав сенат, де був присутній і Катиліна. Завдяки своїй ефектній, побудованій за всіма правилами красномовства промові він виграв справу. Однак по закінченню терміну перебування на посаді консула, Цицерон змушений був перейти в інше місто, бо багатий патрицій Катиліна зібрав навколо себе чимало прихильників прихильників. Цицерон хотів примирити обидва стани, не бажаючи ставати на чийсь бік.

14 відомих промов Цицерона були спрямовані проти Марка Антонія, який після вбивства Цезаря мав на меті взяти владу в свої руки. Цицерон закликав сенат відстоювати свободу республіки, виступаючи проти тирана. Але другий заколот, організований Антонієм, Октавіаном та Лепідом, сенат не зміг придушити. За наказом Антонія, Цицерон був убитий.

Чудовий оратор Цицерон заповідав промовцям: „Красномовним оратором буде той, мова якого здатна переконувати, тішити, захоплювати. А скільки завдань у промовця, стільки й видів красномовія: точне, щоб переконувати, помірне, щоб тішити, могутнє, щоб захоплювати – і в цьому полягає вся сила оратора”.

Літературна мова Цицерона є щось середнє між пишним кольоровим і сухим стилями. Він досконало володів ораторськими і художніми засобами: вигуками (О tempora! O mores! – О времена! О нравы!), риторичними запитаннями (До яких пір, Катиліна, ти будеш зловживати нашим терпінням!), звертаннями до богів (О! Безсмертні боги!), фіктивними промовами (промовами від інших осіб, батьківщини, сенату, публіки). Промови його були багаті на метафори, порівняння. Для них характерні ритм, чергування складів.

Філософія. Цікавий нам римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар і його знаменита філософська поема „Про природу речей”. Він намагається поєднати філософію і поезію, пише просто про складне. Ось як, наприклад, він пояснює постійний рух атомів і нерухомість тіла як сукупності атомів: з високої вершини отара на полонині здається нерухомою, суцільною. Але ж це не так! Вівці пересуваються, бігають, стрибають, скубають траву”. Як бачимо, Лукрецій передає думку ще й в художніх образах. У поемі автор намагається доступно розповісти людям про науку, звільнивши їх з полону забобонів, про філософію Епікура.

Лукрецій свою матеріалістичну точку зору викладає просто: у людини після смерті розкладається не тільки тіло, а й душа. Тому боги ніяк не повязані зі створенням людей та їх життям. Матеріалістичний принцип тлумачення світобудови він легко передає віршами:

Так, коли нас вже не стане, коли розійдуться

тіло з душею, із яких ми у ціле з’єднані тісно,

з нами не може ніщо трапитися після нашої смерті,

і ніяких відчувань в нас не пробудиться більше,

нпвіть, коли з землею і з морями змішається небо.

„Золотий вік” римської літератури отримав свою назву завдяки творчості Вергілія, горація, Овідія – найвидатніших майстрів літератури.

Вергілія (70-18 рр. н.е.) знають як автора трьох великих творів: „Буколіки” (пастуші вірші), „Гергіки (дидактична поема про землеробство) й епічна поема „Енеїда”. „Енеїда” розповідає про пригоди троянського героя Енея, який, за волею бога, залишився живим після падіння Трої, добрався до Італії і заснував там Рим. Поема „нового Гомере” (так називали Вергілія сучасники) є зразком римського і західноєвропейського епосу для наступних поколінь.

Горацій відомий своєю „Наукою поезії” (трактат), „Пам’ятником” (вірш), а Овідій – поемою „Наука любові”.

Література І-ІІ ст н.е. має назву „срібний вік”. Найвідоміші імена письменників і поетів того часу: Сенека, Флакк, Федр, Таціт, Апулей.

У ІІ ст. н.е., коли Римська імперія йшла до занепаду, на літературну арену вийшов письменник Апулей (народився близько 125 р. В африканському місті Мадаври). В Карфагені він отримав риторичну освіту, а філософію вивчав в Афінах, багато подорожував. Славу, популярність Апулей завоював завдяки роману „Метаморфози” або „Перетворення” або „Золотий віслюк”. Розповідь ведеться від першої особи. Герой захопився магією. Потрапивши до жінки-чаклунки, почав залицятися до служниці з тим, щоб вона показала, в який спосіб її господиня перетворюється на пташку. Довідавшись про таємницю перетворення, герой побажав випробувати на собі чарівне зілля. Але служниця переплутала зілля, і він перетворються на віслюка. Багатий грек Луцій, який став віслюком, переходить від одного господаря до другого і стає свідком багатьох брудних справ людей. Таким чином автор показав життя зі споду: це і безправне становище дрібних землевласників, свавілля багатіїв і чиновників. У творі яскраво зображено життя сучасного автору міста. В епізодах і додатках є багатий фольклорний матеріал. Всесвітньою популярністю користується казка про Амура і Психею, майстерно введена в роман.

Бог любові Амур покохав земну дівчину Психею (в перекладі з грецького „душа”). А починається казка так: „В одному царстві жили цар з царицею, і було в них три дочки-красуні”. Матір Амура Венера не могла змиритися з тим, що Психея гарніша за неї. Амур, перетворившись на дивну істоту, прилітає до коханої і вмовляє її мовчати про нього – тоді вона народить божественну дитину, якщо ж не мовчатиме – смертну. Сестри Психеї заздрять їй і підбурюють вбити коханого (мовляв, це змій її пестить). Психея вночі хоче вбити змія, але бачить прекрасного юнака і ще більше закохується. Але необережний рух і пролита олива від свічки пробуджують Амура – він відлітає назавжди. Психея у розпачі. Вона починає шукати його, долаючи при цьому різні випробування. Нарешті закохані поєднуються і в них народжується дитина Насолода. Таким чином, автор прославляє могутність богів і засуджує повне пристрасті і помилок життя звичайних людей. А в цілому роман заслужив високу оцінку, бо містить картини з життя різних прошарків і верств суспільства, описи релігійних культів та обрядів, авторські спостереження.

У ІІІ с. н.е. Римська імперія занепадає і тільки з ІV ст. починається її підйом (але це вже на новій культурній основі). Панівною релігією стає християнство, якому й належить провідна роль у літературі.