Доба класицизму в європейській літературі. Особливості літературного напряму класицизму в творчості митців

Лекція 14

ПЛАН

1. Бачення світу та людини в ХVІІ ст. Бароко.

2. Виникнення, етапи розвитку, основні принципи класицизму.

3. Класицизм в англійській літературі. Джон Мільтон.

4. Яскраві представники французького класицизму в літературі (Лафонтен, Ларошфуко).

ХVІІ століття в Європі відзначається надзвичайною складністю соціальних і духовних процесів. Триває криза феодалізму, відбувається активний процес формування національних держав під абсолютною владою могутніх монархів, що прагнули підкорити собі свавільних феодалів. Дворянство виборювало першість у поєдинку з буржуазією в галузях політики та економіки.

Народи Європи потерпали від жорстоких битв за перерозподіл територій, від релігійних війн. Під час тридцятилітньої війни (1618-1648рр.) та революційних подій в Англії, Нідерландах загинуло багато людей.

Швидкими темпами розвивалася наука, техніка, торгівля, мореплавство, природничі науки. Італійський вчений Галілео Галілей, винайшовши телескоп, довів теорію Коперника. Німецький вчений Йоганн Кеплер відкрив закони руху планет. Англійський лікар Вільям Гарвей дослідив систему кровообігу і серце. Френсіс Бекон висловив думку, що наукове пізнання ґрунтується на аналізі дослідних даних. Французький філософ, фізик Рене Декарт спробував побудувати універсальну фізико-космологічну систему, картину світу, розробив раціоналістичний метод наукового пізнання, стверджуючи, що тільки за допомогою розуму можна пізнати світ. Німецький вчений Готфрід Лейбніц розробив власну систему диференціального та інтегрального числення.

Тобто світ постав перед людиною не статичним, а динамічним, вічно мінливим. Людина ХVІІ ст. відкрила силу власного розуму, намагалася проникнути в глибину світу, своєї душі, прагнула до світової гармонії й одночасно відчувала залежність від вищих сил.

Якщо в культурі Ренесансу панував життєствердний пафос, то в ХVІІ ст. митці відчули гостроту нерозв’язаних конфліктів. Якщо в мистецтві Відродження вирувало почуття особистої свободи людини, то в культурі ХVІІ ст. герої постійно боролися із залежністю від Бога, з ірраціональними силами, з темними пристрастями, середовищем, обставинами.

Особливістю мистецтва ХVІІ ст. є співіснування, боротьба двох стилів: бароко і класицизму. Обидва стилі висували на перший план розум, інтелект, але усвідомлювали загадкове й непізнане, приховане в глибинах людської психіки. Класицисти шукали гармонію в світі, представники бароко говорили про драматизм і суперечливість життя.

Термін “бароко” пов’язують з італійським словом barocco (дивний, химерний) або португальським – perrola barocco (дивна, неправильної форми перлина).

Світ культури бароко – складний, багатогранний, безмежний і мінливий. Світ, з твердженням представників бароко, - це арена протилежних сил: світла і темряви, добра і зла, життя і смерті, Бога і диявола. Представники бароко намагалися якомога виразніше і яскравіше прикрасити цей жахливо-мінливий світ, створити прообраз раю на землі, аби людина через красу могла наблизитися до Бога. Звідси й розкішна помпезність стилю (надзвичайно прикрашені палаци, мінливі фонтани, вишукані форми, безліч символіки й метафор).

Визначальною рисою бароко є універсальність художнього мислення, космобачення. Митці зображують не просто епізоди з життя людей, а буття людства у масштабі світу, в динаміці. посилюється інтерес до дисгармонійного, навіть потворного, постійно наголошується на таємницях світобудови, поєднуються неодмінні начала: вишукане і брутальне, натуралістичні деталі з вигаданими. Тому можемо стверджувати, що основою поетики бароко є контрастність. Суперечливість людської душі та світу передавалася за допомогою світла і темряви, високого і ницого, сну і дійсності. “Здивувати і вразити – мета бароко”. – писав Дж. Маріно.

Стиль бароко проявився в архітектурі (церкви Печерської Лаври, софіївського собору в Києві), в образотворчому мистецтві (картини італійського художника Караваджо, фландрійського – Рубенса, голландського - Рембрандта), в музиці (Г Гендель, Й. Бах) і в літературі.

Літературне бароко відрізняється поліфонізмом, ускладненням форм, поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до контрастів, алегорій, пишноти, риторики. Яскравими представниками бароко були: іспанці П. Кальдерон, Л. Гонгора, Т. де Моліна; італійці Т. Тассо, Дж. Маріно; англійці Дж. Мільтон, Дж. Донн; німецький письменник Г. Гріммельсгаузен; українські митці І. Галятковський, А. Радивиловський, Г. Сковорода та козацькі літописці Самовидець, Г. Граб’янка, С. Величко.

У період становлення абсолютистських держав Європи домінуючим стилем стає художній напрям класицизму. Художня система класицизму ґрунтується на принципах ідеалізації, узагальнення та гармонії, зводить конкретні явища до певних умоглядних моделей, наслідує вічні ідеали прекрасного, висунуті ще в добу античності.

Становленню класицизму як літературного напряму сприяло формування сильних монархічних держав. Принцип державності та дисципліни абсолютної монархії вплинули на регламентацію напряму в літературі. Твори ставали чіткими, врівноваженими, з впорядкованою мовою. В окремих країнах існували значні розбіжності між усною та писемною мовами, та класицисти й це упорядковують відповідно до ієрархії стилів і жанрів.

На першому етапі розвитку класицизму прославлялася монархія, влада короля, національна єдність, створювався абсолютний ідеал громадянина (твори М. Ломоносова, П. Корнеля, Ф. де Малерба).

На другому етапі класицизму, коли монархія виявила свої вади, митці критикують соціальні пороки, людські недоліки. Це робить у своїх трагедіях Ж. Расіна, у п’єсах Мольєр, у трагікомедіях Ф. Прокопович, у поемах І. Котляревський, у травестійних одах П. Гулак-Артемовський, в оповіданнях Г. Квітка-Основ’яненко.

Філософською основою класицизму став раціоналізм, вчення, згідно з яким достовірні знання можуть бути здобутими лише за допомогою розуму або понять, притаманних розуму людини від народження. Досвід, практика, осяяння, почуття не мають жодного значення, головне – це діяльність розуму, що є критерієм оцінки всього. Представниками раціоналізму (від латинського rationalis – розумний) стали француз Декарт, нідерландець Спіноза, німець Лейбніц.

Теоретичні основи класицизму сформулював Н. Буало у своєму теоретичному трактаті “Поетичне мистецтво”. Він визначив чіткі рамки для кожного жанру, жанри, специфіку стилів, поділив жанри літератури за темами, тобто визначив основні принципи цього літературного напряму.

Класицисти стверджували вічність ідеалів прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних митців. Твори класицизму відзначалися високим ступенем абстрактності узагальнення. Це – мистецтво думки, ідеї, логіки.

Класицистами розроблена ієрархія жанрів: високий (ода, епопея, трагедія, героїчна поема, середній (елегія, сатира, наукові твори), низький (комедія, епіграма, пісні, листи в прозі). Теми для високого жанру: історичні, загальнонаціональні події, в яких беруть участь царі, видатні діячі. Такі твори писалися величавою, урочистою мовою. Темами середніх і низьких жанрів були: природа, наука, людські вади, соціальні пороки. Дійовими особами таких творів були представники середніх і низьких класів. Мова творів – розмовна.

Оскільки ці особливості накладалися й на вчення про розум як головний укритерій художньої правди і прекрасного, твори класицистів мають відбиток холодної безпристрасності та надмірної логічності.

Вчення класицизму з їхнім абсолютним ідеалом прекрасного й раціоналістичного пов’язане з розумінням універсальних типів людських характерів. Тому класицистичні образи, персонажі здебільшого мають не індивідуальний характер, а загально-абстрактний, схематичний, у них підкреслюється якась одна провідна риса (чесність, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

Ідеалом класицизму була людина сувора, вольова, яка ставить державні інтереси вище особистих. Якщо в середні віки людина співвідносила своє життя з Богом, у добу Ренесансу людина відчула силу власних можливостей, то в період класицизму життя людини обумовлене справою суспільної необхідності, справи служіння монархові та державі.

Драматичні твори класицистів підпорядковуються правилу трьох єдностей: часу, місця, дії (дія протягом одного дня і в одному місці).

Композиція творів класицистів – чітка, струнка, логічна. Художні твори підкорялися правилам симетрії, гармонії, мудрості. Події, зображувані в них, оцінювалися насамперед за їх суспільним значенням. Головне завдання твору – навчити людей бути щасливими, дати їм норми поведінки, моралі.

Класицисти були переконані в існуванні двох головних умов людського життя: суспільні умови (підкорення державним інтересам та етичні (підкорення пристрастей розуму). Тому всі жанри класицизму відзначалися дидактикою, повчанням, намаганням наблизити ідеал до життя.

Естетичну цінність для класицистів становили вічні, не підвладні часу твори античності, з яких митці ХVІІ ст. черпали сюжети, теми, образи і на цій основі самі створювали “вічні” образи.

Таким чином, класицистичні твори оспівували переваги гармонії, розуму і порядку над хаосом і суперечливістю життя.

У літературі класицизм представлений Ларошфуко, Лафонтеном, Мольєром та іншими французькими митцями, а також росіянами М. Ломоносовим, Г. Державіним, у живописі – К. Брюлловим, О. Івановим. Стали відомими і представники класицизму в музиці, архітектурі та в інших видах мистецтва.